я пам ятаю твою посм шку на смак...

  Дихаю на скло і малюю рисочки горизонтальні, вертикальні,кружельця,  малюю те, що ти  змушуєш мене відчувати. І сама собі дивуюсь, мої хаотичні сюрреалістичні, практично не реальні, спроби пробудити в собі митця живопису увінчалися майже успіхом.  Я  малюю те,на що ти мене надихаєш. Я  намалювала тебе, вірніше твоє ім’я. 
   Знову дихаю. Торкаюсь пальцем до скла і сповзаю по ньому,залишаючи по собі лише одну риску. Це перше знайомство твоїх вуст з моєю шкірою. Спочатку ти привітався з щокою. Це було настільки  товариське привітання,що на більше було безглуздо розраховувати. Потім ти зник на два дні,це були сумні 48 години, нестерпні 2880 хвилин без тебе, твоєї посмішки.
    Новий вдих повітря,твого повітря,який згодом опиниться на склі.  Я розповім своїм думкам  про тебе. Я познайомлю тебе зі своїм серцем. Розповім усьому світу, який знаходиться за склом, про той  дотик твоїх вуст до кінчика мого носу. Я затамувала подих і думала що мої легені ніколи ним більше не наситяться. В цей момент мої ноги чомусь перестали відчувати під собою твердий грунт. Мені здалось,що я простояла з заплющеними очима лише одну секунду, а їх кількість зросла майже до хвилини. Це єдиний момент коли мені не було сумно без тебе. З цього моменту ми йшли нічними провулками, мовчки розмовляли думками і дивились в одне небо на двох. Я потай зізнавалась собі, що закохуюсь. І чомусь я впевнена що побачу і відчую тебе знову.
    Я почала сумувати за своїм склом. Мені кортіло домалювати ще одну вертикальну риску поцілунку. З кожним дотиком моє повітря наповнюється барвами і дивовижним  відчуттям щастя. І ось за вікном осінь,а в моїй оселі двоє я і скло. Мені нарешті є що йому розповісти. Це було щось особливе, не схоже на попереднє  спілкування. Мені здавалось що скло починає мені посміхатися. Я почала  згадувати і малювати, малювати і розповідати собі про тебе, розповідати собі про тебе і мріяти, мріяти, мріяти,мріяти. І ось твій дзвінок, дзвінок з майбутнього. Дзвінок перед тим як я поїду. Я почула голос твій. В  цей момент по всій земній поверхні відбувалось ще незліченна кількість телефонних розмов,але ця була особлива, бо вона була наша. Вона призвела до зустрічі. За декілька годин твоя посмішка була присутня в моєму житті. Цей день мені запам’ятається за декількох причин, по-перше стояв чудовий теплий день, по-друге ми разом, по-третє ти ознайомився з таємною частиною мого тіла, з частиною до якої не торкалися ще жодні вуста. Ти розшукав місце на шиї з якого розпочинає своє життя волосся. Я не підняла на тебе очей, тільки через те,аби ти не помітив розпачу. І на останок цей день подарував мені квиток, який  був обережно складений в кишені, про який мені кортіло просто забути. Згубити і згубитись. Зіграти в хованки з тобою. І врешті решт  знайтись в обіймах.
    І знову скло. Кількість посмішок і метеликів в мені збільшується  до чотирьох. Вчора ти грався з моєю рукою. А сьогодні  я проводжу нею по віконній рамі, опускаю пальці на скло. Ми не бачились майже місяць, а  це 30 днів, в  кількості годин і хвилин  я загубилась. Знайомся, це мої вуста. Вони чекали на тебе. А кажуть,що людина не має здатності  літати, це кажуть персони , які просто жодного разу не відчували настільки жаданий  поцілунок. Я пам’ятаю твою посмішку на смак.





P.S.  Я не впевнена,що зараз поруч аби пояснити зміст і спрямованість цього тексту.  Просто коли мені знайомий  запропонував описати п’ять поцілунків, то я миттєво згадала про тебе, хоча ні я  і не забувала. Хронологія вище написаного не зовсім  чітка, але  вона відбулась в моєму житті. Я не впевнена,що віддам це до того роману, занадто особисте. А ще я не впевнена,що віддам це тобі,бо дуже не схоже це на мене. Я пам’ятаю твою посмішку на смак…дякую… бувай.               



                16.11.2010