Прививка бодрости

                Щеплення від млявості

  Моторним котом хоч куди був Джмелик. Та тільки не після сну. Краще сказати, не після снів. Адже за ніч він бачив їх по сто, а, може, й  більше. І навіть тоді, коли з ранкової невиразності його вузенькими жовтими щілиночками вже вихоплювались обриси давно знайомих йому предметів , сни ще довго лишались з ним. Вони роїлись у рудій голові, створюючи нетутешній шум, і нависали імлою перед очі, хоч би що він не робив. А робив він чимало: і на усього свого котячого рота позіхав, і голосно чхав, і прешироко вилуплювався зненацька, не кліпаючи, на щось таке справжнє ( стілець там, чи мотузку з бантиком), і відбивався від сновидінь смугастим своїм хвостом. Старання були марними.

  Тож усі знали: зранку Джмелик не кіт і навперебій давали йому порад. Він дослухався кожної: спав головою на північ,  нюхав кактуси, тричі за ніч проказував замовляння на бадьорість знаменитої у світі котів цілительки, пив зранку тільки воду, не їв після  шостої вечора.

  Усе це не додавало затишку у Джмеликове життя. Об його спальний килимок, що, мов компас, вказував на північ, хто тільки не спотикався! І ніс  був вічно у зеленці, бо важко спросоння кактус понюхати, не вколовшись. Не кажучи вже про оце постійне нічне бурмотіння…

  Та останньою краплею став бджолиний укус. Хтось такий, що  Джмелик вже й забув, хто, запевнив, що най-най-найкращим  засобом від ранкової млості є бджолина отрута. Звучало це дуже переконливо: мовляв, ніхто за жодних обставин не бачив бджіл млявими. Завжди ці трудівниці при ділі, завжди активні та веселі. А отрута їхня – то справжній концентрат бадьорості, лише краплини якого достатньо, аби ліниву істоту перетворити на створіння «з моторчиком».  Тож варто лише підставитись бджолі чи то хвостом,  вухом, чи іще чимось – і маєш  справжнісіньке щеплення від сонливості.

  Ото й став Джмелик полювати на бджолу Джульку. Спочатку вона повірити не могла у таку зухвалість. Думала: здалося,  і полює цей кіт на сонячного зайчика, травинку, чи яку муху. Потім зметикувала, що нерозумна кошлата лапа піднялась таки на неї. Поблажлива цікавість Джульки  блискавично переросла у гнів: дж-ж-ж-ж-ж – і укол від наглості зроблено!

  Якби ви бачили, на скільки метрів угору підстрибнув у ту ж мить Джмелик, якби ви вгледіли, як  чкурнув він після того стрибка, то не повірили б в усе вищесказане. Та навряд чи змогли б ви це помітити. Бо Джмелик біг так швидко, що курява піднялася і, огорнувши його, помчала разом із ним. І це, власне, був уже не Джмелик, а Хмара, Всередині Якої Був Джмелик. Ця хмара промчала повз Джмеликів  дім та присадибну ділянку з садком та городом, повз дім та присадибну ділянку Джмеликових сусідів, повз школу, шкільний стадіон, магазин та ставок, а  коли дісталась пасіки діда Євстахія, рівнесенькою свічкою здійнялась угору, каменем упала вниз – і чкурнула за тим  же маршрутом назад. Повз ставок, магазин, шкільний стадіон, школу, повз дім та присадибну ділянку Джмеликових сусідів, повз присадибну ділянку з садком та городом Джмелика. Біля  Джмеликового дому  Хмара спинилась, осіла, і з-під неї виринув сам Джмелик.

  Не видно й не чути було кота після того прикрого випадку діб, принаймні, з п’ять. Лапа, у яку вжалила Джулька, страшенно розпухла і стала не котячою – тигрячою! А тигрячій лапі  кіт – не указ. Тож доводилось Джмелику шкутильгати із кухні в кімнату й назад на своїх трьох.

  Знову дім порадниками сповнився. Замовляння, висіння вниз головою, огортання мокрим рядном, навіть повторний укус бджоли пропонували для швидкого зцілення…  Та Джмелик вже не поспішав усе це на собі випробувати. Тепер він чітко знав, що всередині нього є той, хто підкаже, що для  Джмелика, є добре, а що зле.

  А коли перестало йому пекти й боліти і зробився він, як і раніше був, чотирилапим звичайнісіньким котом, то узявся Джмелик зарядку щоранку робити. Витягуватись усім своїм тілом зі смугастим хвостом включно він умів, скільки себе пам’ятав,  і дугою вгору-дугою вниз спину вигинати теж. А от на скакалочці стрибати, хула-хупа крутити й на турніку вправлятись - повчитись у затятого спортсмена Хомки довелось. Та воно того варте було:  ніхто з тих пір Джмелика  млявим не бачив.