Мiсто сирiт

                «Ось і я іду,
                А ти, мій друже, лишаєшся.
                Своя у кожного осінь…»
                (Йоса Бусон)

 Якось одного зимового дня я прочитав у старій розірваній газеті замітку про монаха який спалив себе в знак протесту проти окупації Тібету. Було холодно як на душі, так і за вікном, і всі кольори стали відтінками сірого, я подумав, що Лхасу треба відвідати восени – коли прозорість осені нагадує прозорість розмови без слів. І тоді на білий папір мого нотатника лягли наступні рядки:

 Лхаса – місто сиріт.
 Таке ж сумне як Белфаст,
 Де діти вчаться плакати
 Швидше, аніж
 Дивитися на байдуже Небо.
 Де камені чорними жабами
 Скачуть у каламуть історії,
 Де палаци суворими келіями
 Дивляться в безодню нашого «Я»
 Пустими очицями черепа.
 Чуже залізо
 Тінями мертвих хмар.
 Поховайте мене в синьому небі.
 Мене – майстра мовчання,
 Носія костура з одного Сходу до іншого.
 Лхаса – кам’яне серце Азії.
 За крок до космосу – звук.
 На порозі Вічності – тиша.
 Біля дверей нірвани – білий пес.
 У Країні Снігів у білому одязі
 Сумую, що сонце не біле
 Над цими людьми із зажуреними очима…