Як зробити бронетранспортер

Гумористичні оповідання з недавнього минулого (1985 -- 1995 р.р.)

Мова українська


АКЦІЯ


Тамарка вбігла до Катрусиної кімнати, жбурнула портфель у крісло, торбинку зі змінним взуттям -- у куток, підстрибнула та всілася на письмовий стіл.

-- Привіт, стара! Що, уроки робиш?

-- Та ще займенники лишилися, -- мовила Катруся.

-- Швидше давай, і -- бігом на майдан Свободи! Ех, там сьогодні таке-е-е буде...

-- На який майдан? -- не зрозуміла Катруся.

-- На яки-и-ий!!! За школою, між майстернею та ковзанкою. Це ж тепер наш майдан Свободи, і ми там акцію проводимо!

-- Акцію? Вперше чую...

-- Тю на те'! -- змахнула рукою Тамарка. -- Уся школа прокламаціями та закликами заліплена, а ти -- "вперше чу-ую"!

-- Я ж у школі не була сьогодні... в мене...

-- Еге ж, голова боліла, так-так!..

-- Та не голова, -- засоромилася Катруся. -- В мене сьогодні... ну, це почалося... Забула, як воно зветься. Ну, коли дівчинка стає дівчиною. Тож мама й до школи не пустила...

-- Ой! Значить, ти, стара, ще нічого не знаєш!.. У нас же по годині -- акція самоспалення!

-- А хто буде... спалюватись? -- пожвавилася Катруся.

-- Та ми ж самі! І я, і ти, і весь наш шостий "Б"!

-- А-а...

-- При чому тут "А"? Шостий "А" ще вчора вирішив: "Ми підемо іншим шляхом!" Там, бач, висо-ока мета-а-а... -- скорчивши звірячу пику, передражнила когось Тамарка, -- і вони збираються штурмувати школу -- аби всіх, хто вийшов з піонерів, знову прийняти до піонерів! Силоміць, уявляєш?

-- Н-не уявляю... Як це — силоміць?

-- Дуже просто! -- обурено скрикнула Тамарка. -- Вони вже вчора в себе спеціальні "трійки" організували: двоє триматимуть, -- вона обхопила себе за талію, що вже намічалася під шкільним платтячком, -- а третій... прийматиме тебе в піонери.

-- Ой леле!.. -- схопилася за голову Катруся.

-- А ти гадала! Їхній Вовочка скочив на парту й проголосив маніфест:  "Всєнєпйємєнно сбєйєжьом піонєйскую ойганіза-ацію!.."

-- Отакої?! -- вжахнулася Катруся. -- Сказився!

-- Ти далі, далі слухай! Вони оточують школу, підтягають до майдану Свободи свої танки... тобто велосипеди, вони їх танками називають!

-- Навіщо вело... танки?

-- То ж вони нас подавити хочуть! Гадають, що ми їм з переляку знов піонерами станемо. Тільки ось їм! -- Тамарка рішуче зістрибнула зі столу й виставила вперед малесенькі рожеві дульки. – Свобода або смерть! Ну, я побігла! Вчи свої займенники, та гайда на акцію! Часу обмаль!

Коли за Тамаркою грюкнули двері, Катруся подивилася на годинника й обомліла: до початку акції лишилося кілька хвилин -- які вже тут займенники? Хіба що встигнути причепуритися та спідницю випрасувати...

Бо хіба ж можна спалюватись у м'ятій спідниці?..


(1989)



СІОНІСТ ПЕТРО ЗАЛЕВАДНИЙ

Борис Семенович стояв у черзі за кавою. Це була його улюблена кав'ярня на розі Сумської та Гіршмана -- тут завжди можна зустріти друзів, співробітників, сусідів. Проте сьогодні, наче навмисне, тут не було жодного знайомого обличчя. Та це не бентежило товариського Бориса Семеновича -- за звичкою прагнучи спілкування, він перегнувся через плече хлопчини, що стояв перед ним і читав газету...

"ПОГРОМ" -- ударив у вічі короткий та енергійний заголовок друкованої інформації.

-- І де ж це? -- поцікавився Борис Семенович.

-- Не в нас, не хвилюйтеся, -- заспокоїв хлопчина з газетою. -- Це аж у Новозеландській провінції. У селищі... як його? Царр... Царрас. Погром -- то гірш нема, -- додав співчутливо.

-- Що-о?! Зар-раз? Погром на Гіршмана?! -- голосно зойкнув хтось за спиною Бориса Семеновича, почувши останні слова.

Усі озирнулися. Але того, хто це вигукнув, уже в кав'ярні не було.

Не поспішаючи, з насолодою випивши свою "маленьку подвійну", Борис Семенович попрямував додому, піднявся сходами й відчинив двері.

-- О, Борисе! -- в розпачі кинулася до нього Лариса Едуардівна. – Як це добре, що ти ще живий!

-- А що ж, цікаво, ти гадала, Ларисо?

-- Я гадала, що вони зробили смерть твоєму життю! – скрикнула Лариса Едуардівна.

-- І хто ж це за "вони"?..

-- О! І ти ще питаєш, хто це за "вони"!.. Погромники, от хто!

-- Ой, вей! -- здивувався Борис Семенович. -- І де ж це в нас є за погромники, я цікавлюся запитати?

-- Зараз був погром на вулиці Гіршмана! -- вигукнула Лариса Едуардівна. -- Десять чоловік вирізали! А ти, Борисе, -- схлипнула вона, -- пішов туди свою каву пити! Що я могла подумати хорошого, крім поганого?

-- Ша! -- посміхнувся Борис Семенович. -- Не треба такі слова. Щоб я так був здоровий -- на вулиці Гіршмана все спокійно. І я сміюся від тебе, Ларисо...

Дзеленькнув телефон. Борис Семенович зняв слухавку й почув стурбований голос Йосипа Арнольдовича:

-- О, Борисе, що ти скажеш на цю справу?

-- На яку справу? -- не зрозумів Борис Семенович. -- Що ти маєш на увазі сказати, Йоселе, брате мій?

-- Ой, вей! І він ще питає, про що я йому дзвоню! – обурився Йосип Арнольдович. -- Про погром! Зараз почався погром на Гіршмана! Зарізали сто чоловік!..

-- Йоселе, брате мій, -- зітхнув Борис Семенович. -- Це є велика неправда. Я тільки-но повернувся з нашої кав'ярні, і, клянуся, жодного погрому там не бачив! Чого ви всі так перелякалися?

Йосип Арнольдович спантеличено замовк. По хвилині повільно промовив:

-- Коли єврей перестав боятись погрому, то він перестав бути євреєм. І став... І став неєвреєм. Подумай над цим, Борисе! -- і поклав рурку.

Тієї ж миті в коридорі залунав громовий гуркіт. Затрусилися двері, задзеленчали вікна, посипалася штукатурка зі стелі.

-- Гей! Тут є хтось? -- донісся крізь стіну гучний хриплий голос. -- Відчиняйте, поки не пізно! Бо зараз гаплик вам усім!!!

-- Не підходь до дверей! -- заплакала Лариса Едуардівна.

-- І чого це я не підходитиму до своїх власних дверей? -- стенув плечима Борис Семенович і запитав у щілинку: -- А хто це там прийшов?

-- Та я ж! -- загуркотіло не весь під'їзд. -- Петро Залевадний, сусід ваш! Відчиняй, Борько, швидше, бо гірше буде!..

-- Ласкаво просимо, -- Борис Семенович заклацав замками.

До квартири ввалився Петро з великою сокирою в руці. Хукнувши, поліз до кишені та вручив Борисові Семеновичу новенького червінця. Чемно вклонившись і поставивши сокиру до кутка, пояснив:

-- Я -- чоловік чесний, твою мать! Пам'ятаєш, три роки тому брав у тебе десятку на похмелаж?

-- Не пам'ятаю, -- промовив Борис Семенович7

-- Брав, брав, -- поплескав його по плечу Петро. -- Я ніколи добра не забуваю, -- зітхнув сумно. -- Ти вже, Борько, не ображайся, що довго не віддавав. Бо ж бачиш, як воно буває: живеш, живеш, а тут бемс! -- і нема. Царствіє небесне...

-- Ви що, Петю, помирати зібралися? Зарубатися хочете?..

-- Та ні, Борько. Просто хороший ти хлопець, хоч і... той. Це я щоб захистити тебе з Ларкою, коли що, -- він кивнув на сокиру.

-- Коли -- що? -- зацікавився Борис Семенович. -- І від кого треба мене захищати?

-- Ну, -- знітився Петро, ховаючи очі. -- Погром же ж. Погром котиться. На Гіршмана вже тищу чоловік відколошматили...

-- А хто кого колошматив?

-- Та хрін його маму зна. Чи то хохли москалів, чи то москалі хохлів, чи то маргінали нуворишів, а може й навпаки. Хто їх нині розбере , -- стенув плечима Петро, -- бардак він завжди є бардак!

-- Ви хоч пообідаєте з нами, Петю? -- озвалася з кухні Лариса Едуардівна.

-- Можна, -- подумавши, кивнув той. -- Тільки ви, це... не наливайте мені, гаразд? Бо хтось ізнову скаже, що жиди споюють руський народ...

Поїли.

Помовчали

Позітхали.

У відчинене вікно доносився гомін міста. Гули автомобілі гуркотіли трамваї. Дзвенів сміх. Цвірінькали горобці. Маша Распутіна хотіла до Гімалаїв...

-- Ну, наче скінчилося все, -- дослухаючись, промовив Петро.

-- Що скінчилося? -- не зрозумів Борис Семеновича.

-- Ну, що, що... Те, що почалося. Ви це, того... Коли що — я  завжди з вами. Покличе лише — я й тутечки! Як десь несправедливість побачу, тож сіонізм із мене так і пре, так і пре...


(1989)



ЯК ЗРОБИТИ БРОНЕТРАНСПОРТЕР




Цієї весни Борис Семенович не вилазив зі свого гаража -- заповзявся до травневих свят змайструвати причеп для своїх "жигулів". Майже все вже було готове, лишилося тільки підрівняти алюмінієвий кузовець та прилаштувати брезентовий тент, як до гаража зазирнула збентежена Лариса Едуардівна.

-- О, Борисе, -- тихо промовила вона, прискіпливо оглядаючи клепане корито, яке Борис Семенович силкувався поставити на колеса. -- О, Борисе, по всій Сумській ходять чутки, що ти робиш не причеп для наших "жигулів".

-- А що ж я роблю, коли не причеп для наших "жигулів"?

-- Уся Сумська говорить, що ти робиш бронетранспортер. І що ти хочеш завтра поїхати в ньому на святкову демонстрацію.

-- Оце -- бронетранспортер?! -- зареготав Борис Семенович, постукавши пальцем по тоненькому бортикові свого творіння. -- А більше нічого не говорить уся Сумська?

-- Більше Сумська нічого не говорить.

З цими словами Лариса Едуардівна засмучено похитала головою й пішла додому. Замість неї в дверях гаража з'явилася худорлява постать Йосипа Арнольдовича.

-- О, Борисе, -- промовив він, з повагою дивлячись на причеп, -- О, Борисе, не треба робити бронетранспортера та їхати в ньому завтра на демонстрацію. Бо через це може зробитися нещастя.

-- Йоселе, брате мій, -- чемно зауважив Борис Семенович, -- я зовсім не роблю бронетранспортера, тому, що я роблю причеп. Його навіть цвяхом продірявити можна, не те, що бомбою!

Йосип Арнольдович сумно зітхнув та вийшов з гаража.

За хвилину двері знов рипнули. На порозі стояв дільничний інспектор капітан Мокрошиєнко.

-- Добрий день, Борисе Семеновичу, -- привітно посміхнувся він.

-- Драстуйте, драстуйте...

-- Чудова погода, Борисе Семеновичу, а ви все в гаражі сидите...

-- Та от зараз закінчую, хай йому біс. Пособіть, будь ласка, коліщатка вирівняти.

-- А що ж це за воно буде? -- з інтересом запитав інспектор Мокрошиєнко, ховаючи руки за спину.

-- Причеп для наших "жигулів".

-- Та ні, Борисе Семеновичу, це не причеп для ваших "жигулів".

-- А що ж по-вашому?! -- вжахнувся Борис Семенович, передбачаючи відповідь.

-- Це бронетранспортер.

-- Та який же це в дідька лисого бронетранспортер?! – заволав Борис Семенович, штовхаючи долонею свій причеп, який легко покотився й дзвінко стукнувся об стіну гаража. -- Це ж причеп, при-чеп!!

-- Ну, це вже ви, Борисе Семеновичу, розповісте в іншому місці. Я зобов'язаний поскаржитися про вас до Комітету держбезпеки.

-- Не треба вже скаржитись, -- раптом донеслося з темного кутка. -- Наш КДБ вже давно про все знає!

Посипалися бляшанки з гайками, загуркотіли алюмінієві обрізки, гепнулася й розкололася банка з мастилом, і з-під купи запчастин та ганчірок видерся знайомий слідчий КДБ. Він радісно привітався й обтрусив своє цивільне.

-- Товаришу інспекторе, залиште нас, будь-ласка, удвох, -- звернувся він до капітана Мокрошиєнка, потім запитав у Бориса Семеновича: -- До завтрашньої демонстрації готуєтеся?

-- І не готуюся, -- буркнув Борис Семенович.

-- А чому, коли не секрет?

-- А хто каже: секрет? І зовсім не секрет. На природу хочу поїхати.

  -- А як же День солідарності  трудящих усіх країн? – приголомшено зойкнув слідчий КДБ. -- Ви хочете сказати, що ігноруєте це знаменне свято?

-- Я не хочу цього казати! Це ви просто хочете почути!

-- Негарно, Борисе Семеновичу. Нервуєте. А це вже ознака...

Борис Семенович знесилено сів на свій недороблений причеп.

-- Гаразд, -- приречено махнув рукою він. -- Коли КДБ дуже хоче, щоб я завтра був на демонстрації, то я завтра буду на демонстрації.

-- З бронетранспортерчиком? -- наївно поцікавився слідчий КДБ.

-- О, Боже, Боже!! -- застогнав Борис Семенович і, незграбно змахнувши руками, впав непритомний на цементну підлогу гаража.

...Він розплющив очі й зрозумів, що знаходиться у своїй квартирі. На лобі лежав холодний компрес, у ніздрі були запхнуті ватяні кульки, просочені розчином нашатирного спирту. Повернувши голову, Борис Семенович побачив Ларису Едуардівну.

-- Це дуже добре, Борисе, що ти, нарешті, оговтався, -- визначила вона. -- Завтра, першого травня, ти повинен бути у військкоматі. Там на тебе дуже сильно чекають.

-- Що, хіба війна почалася?..

-- Ні, Борисе. Війна не почалася. Тобі просто принесли повістку, поки ти тут був без ознак життя. І написано: при собі мати військовий квиток, кружку, ложку і бронетранспортер.

-- Я-ак?!

-- Бронетранспортер, Борисе. Про це написано в повістці.

-- А-а-а-а!!! -- в розпачі скрикнув Борис Семенович.

Зірвавшись з ліжка й ледь не збивши з ніг Ларису Едуардівну, він прожогом кинувся до гаражу.

Усю ніч в гаражі гупало, гахкало та скреготало.

А вранці, коли сусіди почали збиратися на святкову демонстрацію, подвір'я здригнулося від громового реву. З гаража Бориса Семеновича виринула величезна сталева потвора темно-зеленого кольору. Випльовуючи в ранкову блакить рвані хмари дизельного диму та грізно погойдуючи стволом жахливого калібру, вона протаранила цегляний паркан і з багатообіцяльним гуркотом покотила по  Сумській.


(1988)




РЕФЕРЕНДУМ



Блимаючи сигнальними ліхтарями, сріблястий лайнер рівно гудів усіма турбінами й повільно плив над пухкими, схожими на величезні шматки вати, хмарами. Запряжені в крісла пасажири займалися своїми пасажирськими справами – хтось дрімав, відкинувшись на м'яку спинку, хтось читав куплену в аеропортівському кіоску книжку, хтось поглядав в ілюмінатор на поля, озерця та дороги, що раз у раз виникали в розривах хмаркової пелени.

Аж раптом, коли білява бортпровідниця з професійною усмішкою почала розносити лимонад, у пасажирському салоні пролунав гучний хриплий голос:

-- Спокійно! Всім залишатись на місцях!

У проході між кріслами стояли двоє статечних молодиків -- один зухвало перекидав з долоні на долоню гранчасту "лимонку", другий міцно тримав напереваги ручний кулемет.

-- Командира сюди! -- гаркнув той, що з кулеметом, цілячись бортпровідниці між очі. -- Не барися, ми не жартуємо!

-- Ти ба, ще погрожує мені тут, -- презирливо стулила губи дівчина та й рушила до кабіни екіпажу.

Отримавши коротку та повну обурення інформацію про становище в пасажирському салоні, командир вийшов до нападників:

-- Ну, що, шановні? За бугор закортіло, якщо не помиляюся?

-- Не помиляєшся, -- грізно пробуркотів той, що з кулеметом. -- Тільки швидше й без дурниць. Бо ми можемо прискорити події! -- він скреготнув затвором і взяв на приціл найближчий ряд пасажирів. -- Втямив, капітане?

-- Авжеж. Що ж тут не втямити. А куди саме бажаєте?

-- Куди завгодно, нам однаково, -- озвався другий терорист. -- Хоча б до Парижа.

-- Нема проблем! -- з готовністю промовив командир.

-- Тобто як це -- нема проблем?! -- раптом скочив із крісла лисуватий чолов'яга в окулярах "референт", схожий водночас на голову процвітаючого кооперативу та на модного лікаря-стоматолога. -- От проблеми як раз і є! Я протестую!

Одвівши ліктем від свого обличчя кулеметний ствол, він вистрибнув на середину проходу і, трохи запинаючись на "р", ображено вигукнув:

-- Ці речі слід вирішувати тільки демократичним шляхом, а не отак, зненацька, та ще й подібними антигуманними методами!

Від хвилювання лисуватий захисник демократії пройшовся туди-сюди по салону й, перевівши подих, звернувся до нападників:

-- Мушу зауважити, громадяни, що ви тут не самі! Крім вас у літаку ще є багато людей, і нав'язувати їм свої бажання зі зброєю в руках -- це, добродії, ганебний пережиток застійного минулого. Ви не перебивайте мене, а от краще послухайте, що я вам скажу. Заходять колись до моєї квартири люди в цивільному, і -- що ж ви думаєте? -- тягнуть мене й мою дружину Ларису Едуардівну до свого КДБ! І починають кричати, лякати й запитувати про мого двоюрідного брата Йосипа Арнольдовича. Ви хочете знати, що їм зробив мій бідний двоюрідний брат? Так я вам відповім. Він просто сказав, що йому хочеться до Тель-Авіва. Слухайте сюди. Хіба порядні люди забирали б за це мого двоюрідного брата до свого КДБ? Ні в якому разі. Хіба порядні люди називали б мене на допиті "громадянин Шнейєрзонгофштейнбергман"? Знов ні в якому разі. Порядні люди згадали б, що в мене є ім'я та по-батькові -- Борис Семенович...

-- Давайте вже коротше! -- заблагав той, що з "лимонкою". -- Чого ви від нас хочете, Борисе Семеновичу?

-- Оце вже ділова розмова. Я бачу, що ви зовсім не бажаєте бути схожими на тих непорядних людей, які грубо запитували в мене та моєї дружини Лариси Едуардівни про мого двоюрідного брата Йосипа Арнольдовича. -- Борис Семенович поважно протер окуляри, сів у своє крісло й схрестив руки на грудях. -- Я бачу, що ви людина інтелігентна, що з вами можна домовитись про важливі діла. Тому пропоную всенародне обговорення цього важливого діла.

-- Як це? -- ледь не впустив "лимонку" терорист.

-- Дуже просто. Нам слід провести референдум, як це робиться в цивілізованих країнах. От ви пропонуєте всім летіти до Парижа. А ви не задумалися, що хтось із пасажирів може мати інше бажання? Отже, щоб не було несправедливості, давайте голосувати. І голосувати тільки квитками, як це робиться на солідних масових заходах. Не партійними, звичайно, а квитками на цей авіарейс.

-- То що ж ви нарешті хочете, Господи?

-- Я-а? -- аж остовпів Борис Семенович. -- Ви в мене запитуєте, чого я хочу?! Ларисо, -- звернувся він до красивої чорнявої жінки, що сиділа в кріслі поруч. -- Ти чуєш, цей молодий симпатичний чоловік з бомбою в руках питає в мене, чого я хочу. Він, мабуть, тільки сьогодні з'явився на світ. Ну, чого може хотіти моєї національності та... зовнішності? Звичайно, я, як і мій двоюрідний брат Йосип Арнольдович, хочу до Тель-Авіва. Тож хто за Тель-Авів -- прошу голосувати.

У командира екіпажу, що не без здивування дослухався до цієї розмови, замерехтіло перед очима від лісу рук з синенькими папірцями. Командир кілька разів перерахував квитки -- їх кількість точно збігалася з цифрою, вказаною в польотних документах. Проти не було нікого. Утрималися двоє. Це були самі терористи. В них, виявляється, зовсім не було квитків, а голосувати руками не могли, бо в них тримали заряджену зброю.

-- Одноголосно. -- визначив Борис Семенович. -- І приберіть, панове, своє залізяччя, воно тільки дратує представників народних мас. Краще б протокол вели, як це робиться в серйозних випадках.

-- Слухайте, я вас зараз пристрілю, -- люто просичав той, що з кулеметом. -- Ви мені дуже набридли!

-- І зробите велику дурницю, -- заперечив Борис Семенович. -- По-перше, на моєму боці закон більшості, а по-друге, вас усе життя мучитиме совість, що ви застрелили живу людину, яка не зробила вам нічого поганого.

З почуттям переможця Борис Семенович демонстративно відвернувся до ілюмінатора.

-- Він правий. Вимога більшості -- закон для меншості, -- твердо промовив командир екіпажу й пішов до кабіни.

Невдовзі лайнер з'явився у повітряному просторі аеропорту імені Бен Гуріона, м'яко знизився й рівно покотився по довгій злітно-посадочній смузі.

-- Шановні пасажири! Наш політ завершено, -- пролунав у динаміках голос бортпровідниці, коли до літака було подано трап з незрозумілими лутерами на боці. -- Екіпаж прощається з вами й бажає успіхів...

-- Тю-ю! -- розгубився той, що з "лимонкою", невпевнено визираючи з салону. -- А де ж поліція, пожежники, "швидка" ?..

-- А навіщо? -- широко посміхнувся командир екіпажу. -- Нічого ж не трапилося. Рейс звичайний, без пригод, без несподіванок...

-- Як -- без пригод? -- ошелешено вигукнув той, що з кулеметом. -- Це ж... це ж літак "Слобожанськ — Львів"?!

-- Помиляєтеся, пане, -- зауважив командир. Це завжди був рейс "Слобожанськ -- Тель-Авів". Наш старий, звичний маршрут...

-- То ви, шановні бандити, видно, літаки переплутали, -- співчутливо похитав головою Борис Семенович, підходячи з валізами до дверей. -- Це буває, от послухайте, що я вам розповім...

І, загородивши спиною вихід, почав розповідь про те, як він колись сів не в той поїзд, їдучи до Магадана, де волею жорстокої долі опинився його двоюрідний брат Йосип Арнольдович.


(1989)



"КИМ БУТИ?"

-- саме так називалася профорієнтаційна бесіда. П'ятикласники, підбадьорені Ганною Прокопівною, вголос обговорювали переваги різних професій -- менеджера, директора малого підприємства, офіціанта, банкіра... Відчувалося, що до цієї бесіди клас підготувався неабияк, кожен з учнів виявив певні знання в галузі обраної спеціальності, отже, незабаром клітинки класного журналу були заповнені "п'ятірками". Порожньою лишалася тільки одна...

-- А чого ж мовчить наш Вітя Некислий? – здивовано запитала Ганна Прокопівна, поглянувши на маленького очкарика, що ледь виднівся з останньої парти. -- Чи він ще не обрав собі справу до душі?

Вітя Некислий, зачувши своє прізвище, повільно підвівся.

-- А ви сміятись будете, -- відповів ніяково.

-- Оце ще! -- сплеснула руками Ганна Прокопівна. -- Хіба ж можна сміятися з професії? У нас кожна праця почесна, якщо людина віддає їй усі свої сили й натхнення, -- вона підійшла до Віті й поклала руку на його плече. -- Ну?

-- Я буду цим... -- зам'явся Вітя. -- Ну, зараз про них багато пишуть, по телевізору та радіо розказують...

Клас принишк. Ганна Прокопівна очікувально дивилася на сором'язливого Вітю.

-- Екстре... -- замислився він. -- Ну, цей... Екстре... стремістом.

-- Ким?!

-- Екстремістом... -- тихо повторив Вітя, втискаючи голову в плечі...

Впав класний журнал із рук Ганни Прокопівни. Запанувала тиша. З ревом реактивного літака навколо люстри кружляла муха.

Ввечері Вітіна мама повернулася додому дуже пізно, бліда та перелякана. Знайшовши стару валізу, чомусь почала збирати теплі речі. Потім, покопирсавшись у книжковій шафі та на антресолях, витягла річні комплекти Літературної України", журналів "Березіль" та "Дзвін"  замкнулася з усім цим у туалеті. Аж до ранку звідти тхнуло димом та щохвилини спрацьовував бурхливий унiтазний бачок.   

Вітін тато, повернувшись із нічної зміни, кинув на стіл трудову книжку з останнім записом про звільнення з посади в зв'язку зі скороченням, знайшов у "Слобожанському комсомольці" об'яву про конкурс на заміщення вакантної посади нічного сторожа, мерщій кинувся за вказаною адресою.

Відмінник Микола, старший Вітін брат, вперше за все життя приніс одиницю з улюбленої хімії.

Красуня Аделаїда, старша Вітіна сестра, всю ніч проплакала -- її наречений Левко раптом передумав одружуватись і гайнув кудись на Камчатку...

А через два дні, терміново викликаний з педагогічного семінару, з самісінького Оксфорду, директор школи Мусій Феоктистович викликав Вітю до свого кабінету.

-- Так ким же ти, гидотнику, мрієш бути?! -- люто ворочаючи очима, гримнув він.

-- Ану, кажи! -- тупнула ногою Ганна Прокопівна.

-- Цим...

-- Ким — цим?!

-- Я ж казав... слово таке складне... Естре... стресенсом.

-- Що?!

-- Ек... екстрасенсом. Що людей лікує нетрадиційними цими... методами, -- гучно заплакавши, пояснив Вітя Некислий.

Директор мовчав. Він тільки-но побачив на своєму столі вчорашню телефонограму-розпорядження з міністерства освіти: "Школу закрити. На її місці планується будівництво виправно-трудової колонії загального режиму".

Підпис, печатка.




(1989)



МЕТАМОРФОЗИ

(не за Апулеєм)


Добрий день або добрий вечір, незнайома Хельга!

З привітом до тебе Олеся. У перший рядках свого невеличкого листа хочу повідомити, що я жива-здорова, чого й тобі бажаю. Ти мені дуже сподобалася на вашому сімейному знімку, а ще більше сподобалася посилка, яку ваша сім'я прислала нашій сім'ї на гуманітарну допомогу. Все було дуже красиво і смачно, та й потрапило до нас дуже вчасно. Бо в нас лишилося чотири карбованці ще й сімдесят дві копійки на п'ять днів, до дідусевої пенсії. Дідусь у мене дуже хороший, тільки весь час матюкається й кричить, що він воював і що він герой. У нього справді є багато орденів та медалей, та який же він герой, коли з бабусею весь час милицями б'ється. Бабуся в мене теж дуже хороша, в неї є грамота від самого Калініна за роботу в колгоспі, а зараз вона щодня сидить на розі проспекту Леніна та вулиці Комуністичної й просить милостині, бо дідусевої пенсії нам не вистачає, а мій тато зараз грошей не отримує. Тато в мене теж дуже хороший, він недавно став кандидатом історичних наук, та недавно його побили міліціонери, бо переплутали його з якимось бандитом,  і  нині таточко лежить у травмотології, і мама носить йому компот. Мама в мене теж дуже хороша, тільки ніколи не читала газету “Правда”, і за це її вигнали з роботи як непевного елемента, тому грошей вона теж не приносить. Ще в мене є старший брат Микола, він учитель молодших класів, та недавно дуже схотів їсти і вкрав у магазині половинку білого батона, тому зараз відбуває три роки. А моя сестра Вікторія стала заслуженим діячем культури, тільки не змогла одержати посаду старшої проститутки готелю "Слобожанськ", бо під час цього конкурсу залетіла до шкірвендиспансера.

Ну й кілька слів про себе. Звуть мене Олеся, мені п'ятнадцять років, але я дуже чекаю, коли мені виповниться двадцять три -- бо тоді вже буде 2000 рік і я, мабуть, зможу назбирати грошеняток на своє власне ліжко, щоб не спати з дідусем та бабусею на двоспальному дивані. Може, вистачить і на нові бретельки для штанів.

Ще раз спасибі за таку смачну посилку. На цьому я закінчую свого невеличкого листа. Жду одвіта як соловей літа, лети з привітом, вернись з одвітом.




PS. Мій дідусь, коли подивився на фотку вашої сім'ї, сказав, що твого татка він десь бачив. А на цій фотці, що я тобі шлю, -- це мій дідусь, коли він знімався на фронті для партквитка. А більше ні в кого з нас фоток немає, бо за них треба платити гроші.


                Олеся.

                м. Слобожанськ.



                *    *    *


Салют, Олесьхен!

Ну й листа ж ти утнула -- ми читали його всією сім'єю, аж обреготалися, ледь кишки не порвали. Ти, мабуть, будеш письменницею-гумористкою, бо смішно писати вмієш. Тому я вже зранку вислала тобі справжнього "Паркера" з золотим пером для писання гуморесок, а заразом і відеомагнітофон "Панасонік" -- мені вчора теж виповнилося п'ятнадцять років і серед подарунків виявилося аж два "Панасоніки", тож я й вирішила з тобою поділитись.

На відміну від тебе, в мене зараз самі неприємності...

Уявляєш, цей кретин недороблений, мій таточко, купує мені "Мерседес"! Я всю ніч проплакала, бо так мріяла про "Тойоту", як у Ельзи Глюк із паралельного класу. Ти навіть не уявляєш, яка це для мене трагедія, коли ця пришелепкувата Ельза фасонить на своїй "Тойоті"! Я з горя ледь не втопилася у власному басейні! І мамі ж не можу поскаржитись, бо в неї, ідіотки, одразу підскочить тиск і накриється наш круїз навколо Європи. А якщо я не побачу Гібралтару, не відвідаю музею мадам Тюссо, не покуштую анчоусів у Гаврі -- то, вважай, усі мої п'ятнадцять років спливли марно, і ця малохольна задавака Ельза Глюк буде ще вище дерти свого кирпатого носа. Оцього я вже точно не переживу!..

А тут іще мій дегенеративний братець Курт вчора без дозволу катався на моєму поні -- свого ж, бач, обміняв на моторний катер; а ця гидотниця сестричка моя Марта, якій я колись позичала своє кольє з діамантиком, -- сьогодні втекла на пікнік і мене не взяла! Отакі вони в мене, ворогу найлютішому не побажаєш!..

А мої дідусь з бабусею, о-о-ой... Уявляєш, що вони накоїли?! Скільки я їм казала: хочу новий комп'ютер, хочу новий комп'ютер! А вони?! -- взяли й купили мені віллу на узбережжі... Та за ці гроші можна було вісімсот двадцять нових комп'ютерів купити, а вони, старі маразматики, отак мене... Ну, як тут не психувати?! Бо в цієї дурепи Ельзи Глюк вдома аж два нові комп'ютери, ще й літак прогулянковий, "Сессна", в ангарі стоїть. А тут живеш-живеш, і нічого в цьому житті не бачиш!

Отакі справи мої невтішні. Нічого смішного, веселого, самі турботи та сльози, нерви й переживання. Напиши хоч ти мені ще про щось смішне, бо тут вмерти можна від нудьги.



PS. А твій дідусь на нашому знімку впізнав не тата мого, а дідуся мого -- бо тато дуже схожий на молодого дідуся. Мій дідусь як побачив фото твого дідуся, одразу ж його згадав. Це твій дідусь під Сталінградом узяв у полон мого дідуся, коли ви оточили наші дивізії фельдмаршала Паулюса. Та мій дідусь зовсім не сердиться на твого дідуся -- навпаки, він уже взяв квиток до твого Слобожанська, хоче зустрітися з твоїм дідусем, погомоніти по-ветеранському та пригадати бойову молодість.

На все добре, мила подруга!

                Твоя Хельга.

                м. Мюнхен.



(1991)




НЕСАНКЦІОНОВАНИЙ ВІЗИТ


Об'єкт потроху ставав опізнаним -- це була літаюча тарілка. Знизившись і покружлявши над центральною площею Слобожанська, вона увійшла в красиве піке, та раптом здригнулася, завалилася на бік та й опустилася на бруківку. Заскреготали гальмами автомобілі, важко зітхнули й зупинилися автобуси, зірвалися з дротів тролейбусні штанги й за кілька секунд на головній магістралі утворилася міцна транспортна пробка. Блискуча сферична поверхня чудернацького апарату віддзеркалювала фари й радіатори машин, вікна обкому партії та невеличкий майданчик перед Палацом піонерів.

Загули клаксони, заклацали автомобільні дверцята.

-- Е! Куди став, Марс твою йоксель-моксель! – заволав водій білих "жигулів", першим опинившись біля тарілки.

-- Кращого місця для посадки не знайшов? – загуло навкруги.

-- Ану, мужики, давайте-но відсунемо її к грецям собачим!

Зо два десятки здорованів уперлися грудьми й долонями в теплу обшивку космічного прибульця, одноголосно векнули та заковзали підошвами по асфальту...

-- Мертво стоїть, падло! -- плюнуло товариство й опустило руки.

-- Ну, і що ж тепер його буде? -- занервував водій "жигулів", люто дивлячись на сріблясту перешкоду. Постукавши зігнутим пальцем по її корпусу, він владно гукнув: -- Ви, там, гов! Ану, валіть до свого Альфа-Альбіносу, звільняйте проїжджу частину!

-- Який там Альбінос, -- зареготав хтось у натовпі. -- Це юні техніки з Палацу піонерів розважаються. Склепали одоробло, запустили, а воно й ляпнулося!

-- При чому тут юні техніки?! Наша молодь не здатна на подібні витівки, та ще й перед обкомом партії. Це, скоріше, штучки гнилого партапарату або ж вилазка москалів! -- захвилювався "жигуліст". -- Співгромадяни! Не слухайте екстремюг недобитих!..

-- Це провокація!

-- Хай живе незалежна Україна!

-- Слава! Ура! Ганьба! Геть!.. -- понеслося над головами.

Пристрасті розпалювалися щомиті. Кожен вигукував своє, але загалом усі були солідарні -- треба зламати адміністративно-командну систему, припинити будівництво Слобожанської АЕС, відремонтувати стару синагогу, впровадити національну валюту й повторити по телебаченню "Маленьку Віру". Серед натовпу забігали розповсюджувачі вільної преси та значків з портретом Степана Бандери, залунали підсилені мегафоном заклики голосувати тільки за представників демократичного блоку, спалахнули й задиміли кілька партквитків, здійнявся вгору величезний синьо-жовтий прапор...

На місце події прибув загін міліції особливого призначення.  Розсуваючи людей пластиковим щитом та постійно вибачаючись, у центрі кола опинився командир взводу.

-- Співгромадяни! -- оголосив він. -- Ваш мітинг несанкціонований! Пропоную негайно звільнити майдан! Ваші дії заважають нормальному функціонуванню обласного комітету компартії України!

І справді, чи не з кожного вікна обкому визирали збентежені обличчя.

-- Гаразд! -- погодилося  товариство. – Мітинг переноситься до фонтану!

-- А на фільм устигаємо?

-- Звичайно! Часу ще до бісової мами!

За хвилину площа знелюдніла. Лишилися тільки порожні автомобілі, що загромадили всю центральну магістраль. Між ними, наче по лабіринту, вишукуючи бодай маленьку шпаринку, невпевнено просувався молодий мотоцикліст на червоній "Яві". Він дуже поспішав, тому й не пішов на мітинг. Бо мешкав у сусідній області й сподівався встигнути додому ще до початку довгожданого фільму, анонсованого в усіх газетах. Зиркнувши на нерухому літаючу тарілку, що височіла серед машин, ніби черепаха серед тарганів, мотоцикліст несхвально похитав головою й додав був газу, коли раптом...

-- Вибач, пане-добродію, -- перед ним стояв маленький парубійко з незвичайно великими зеленими очима на синьому, немов джинсова тканина, обличчі. -- В тебе, часом, сірників немає? Бо ця клята іонопровідна трубка засмітилася відпрацьованими нейтронами...

Отримавши сірника й прочистивши ним потрібну трубку, синенький зачинився у своєму космольоті, який невдовзі тихо відірвався від бруківки та, збільшуючи швидкість, гайнув під хмарки. По якійсь миті блискуча сіра плямка зникла за обрієм.

...Коли мітинг закінчився, громада осідлала свої автомобілі й рвонула по домівках. Всі занепокоєно позирали на годинники і щосили натискали на педалі акселераторів. Вдома кожен зручно вмостився перед екраном телевізора й затамував подих -- починався науково-фантастичний фільм "НЛО просить посадки".

Як, ви не бачили цього кіна? Ну-у, мужики, багато ж ви втратили!


(1989)





НIЯКИХ ЗАПИТАНЬ


...От колись неформали були.

Металісти. Рокери. Брейкери. Каеспешники. Любери. Анархісти. Антихристи...

Запитаєш будь-кого з них:

-- Ти неформал?

-- Так, -- відповість з гордістю. -- Я неформал.

I все зрозуміло. Й ніяких запитань.

...А що тепер?

А тепер подивиться на тебе, як на пришелепкуватого, та й відповідь дасть не менш гідну:

-- Який же я тобі неформал? Я -- член партії!

Партія -- це звучить гордо.

-- Тітонько! Якої ви партії?

-- Партії незалежних домогосподарок!

-- А від кого ви... не залежите?

-- Від інших домогосподарок!

-- I від інших партій теж?

-- I від інших партій теж!

...Бож-жечки, яких тільки партій немає!

Он, диви, партієць іде. Він з партії уболівальників. За Київське "Динамо". А ота дівчина -- член партії вічних абітурієнтів. А цей дідуган, о-он, що з дієтично; їдальні викотився -- так той ще не член. Кандидат поки що. До партії небіжчиків...

-- Сашко, -- запитую знайомого, -- ти до якої партії вступив?

-- До партії менеджерів-посередників. А ти?

-- А я поки що до жодної! Так і ходжу несвідомий...

-- А безпартійний квиток у тебе є?

-- Звичайно! На останньому безпартійному пленумі видали. І тепер моя безпартійна совість спокійна.

Це добре, коли партій багато. Кожна партія своїм займається. Партія замовників -- замовляє. Партія постачальників -- постачає. Партія охоронників -- охороняє. Партія розкрадачів -- розкрадає. Кожен при ділі. Ніякої формалістики. Повна неформалія. I знов же таки ніяких запитань.

Щоправда, один розумник недавно запропонував створити загальну партію -- партію робітників. Та ще й далі пішов у своїх міркуваннях -- створити ще й загальну партію селян. На додачу. Щоб не ображалися. А потім ще й об'єднати ці дві загальні партії -- зробити з них одну. Найзагальнішу. Найспільнішу... I поставити на її чолі найрозумнішого вождя. Себе, звичайно. Але вчасно пригадав, що подібне до цього вже було. Та великою "звіздою" накрилося. Червоною...

А чому?

А тому, що "робітник" та "селянин" -- поняття надто широкі.

Робітник -- це хто?

Коваль. Шахтар. Вантажник. Машиніст підйомного крану.

А селянин?

Тракторист. Агроном. Свинарка та її друг пастух...

От, скільки партій треба було створювати! Отоді б уже ніхто не ображався -- в кожного своя партія, свій партквиток, свій райком, міськком, обком, ЦК. На рівних. З рівними правами, обов'язками, спецдачами та спецпайками. I хто ж ображатиметься, коли ніяких запитань?..

Втім жарти жартами, а коли серйозно... Чом би й справді не..? Та ще й з перспективою. З цікавою перспективою: погратися-погратися, -- досвід бо ж є, а потім порозпускати всі ці новітні партії, -- знов же таки досвід є, потім погомоніти-покричати-помітингувати та й створити нову партію.

Одну-єдину. Спільну. Неформальну. Видаючи партквиток з самісінького дня народження.

ПАРТIЮ ЛЮДЕЙ.

Невже є якісь запитання?..


(1990)




ПСИХ


Він підскочив до мене біля станції метро "Центральний ринок". Озирнувшись навкруги та підморгуючи, прошепотів на самісіньке вухо:

-- Неспокійно на вулицях, еге ж? Того й дивись, підстрелять...

Вдавши, що не почув, я відвернувся.

-- Зростає злочинність, --- веде своєї. --- Міліція з ніг збивається, а зарадити не може. Тож кожен із нас має думати про власну безпеку... Згодні?

Я відійшов убік. Але мій маневр його не знітив.

-- Пресу ж читаєте? -- знов до мене. Витяг із кишені зім'яту газету. -- От послухайте: "Збройний напад", "Лунають постріли", "Свистять кулі", "Нічна перестрілка"... Жах! Згодні?

-- Згоден! -- роздратовано кинув я, аби той відчепився.

Та він ніби того й чекав. Міцно схопивши мене за руку, аж розплився у посмішці:

-- Отож бо і я кажу! Ваше спасіння у ваших руках: усього лише двісті долярів -- і маєте калібр 7,62; сім зарядів, прицільна дальність -- п'ятдесят метрів... Перевірено у кількох війнах. Дуже рекомендую!

Він відкрив "дипломата" і витяг на світ старенький потертий "наган". -- Для самозахисту нічого кращого не знайдете! По руках?

-- Ви божевільний? -- співчутливо запитав я.

-- Зрозумів! -- швидко відказав той. -- Бачу, вас не обдуриш. Тоді ось, дивіться: "парабеллум", "ТТ", "вальтер", "стєчкін", "зауер", "браунінг" -- на всі смаки! Дешево віддаю!

-- За кого ви мене приймаєте? -- образився я.

-- О-о, -- з повагою протяг він, у захопленні відступаючи на крок. -- Одразу видно серйозну людину, знавця й цінителя... Гаразд, беріть найкраще: "кольт-45", "мустанг", "магнум", "беретта", "сміт-вессон". Для себе тримав... Братимете оптом -- збавлю. Ну?

Виразно покрутивши пальцем біля скроні, я пішов геть. Він біг за мною аж до під'їзду, розмахуючи "дипломатом", у якому гучно стукотіли вогнепальні одиниці різних розмірів та калібрів.

Дружина варила борщ.

-- Уявляєш, люба, -- обурено гукнув я з порога, -- зараз якийсь псих пропонував мені купити пістолет!

-- Сподіваюся, ти не зробив такої дурниці? -- з підозрою в голосі уважно зиркнула на мене дружина.

-- Та що я, з дуба гепнувся -- за якусь пукавку гроші викидати?!

Знявши плащ і виборсавшись із бронежилета, я вивільнив з-під пахви ручний кулемет і почепив його на вішалку, де вже гойдалися скорострільна гвинтівка дружини та десантний автомат дочки-школярки.


(1990)



ХЛОПЧИШ ПОГАНИШ


I треба ж було таке утнути, га? Так образити чоловіка!.. Хоча, хто знав, стільки ж років спливло, а він і досі... Хоч біжи навздогін та вибачайся. Тьху!

А почалося це давно...

Того дня увійшла до нашого 4-го "А" Зінаїда Володимирівна та й каже:

-- Любі діточки! Наближається славетний ювілей -- 50 років Великої Жовтневої соціалістичної революції. Піонерській організації нашого класу доручено підготувати святковий спектакль. Хто з вас читав чудову казку Аркадія Гайдара "Військова таємниця або Казка про Хлопчиша Кібальчиша"?

-- Й-а-а-а!!! -- на тридцять три горлянки заверещав 4-й "А".

-- От і чудово. Значить, лишилося тільки розподілити ролі...

Хлопчишем Кібальчишем став хтось із відмінників. Батька, Брата, Вершника-сурмача й Діда-в-сто-літ теж було обрано без проблем. Затримка вийшла тільки за роллю Хлопчиша Поганиша. Щось ніхто не підходив: один – надто вже худенький, другий -- не в міру інтелігентний на вигляд, третій – і без того має двійку з поведінки, в четвертого — тато партійний діяч... Так би й зірвався святковий спектакль, коли раптом...

Коли раптом розчахнулися двері й до класу влетів Кока Зликін. Насправді його звуть Микола Мерзлікін, та дуже він завжди набурмосений, здається, чимсь ображений або на когось сердитий, тож і причепилося до нього прізвисько -- Кока та ще й Зликін. Шморгнув, значить, він носом, підтяг штанці й заканючив своїм противним голосом:

-- Зін-димирівно, проба-а-ачте, буди-ильник злама-ався, авто-обуса не було-о-о...

-- О-о! -- злагодженим хором ревнув 4-й "А". -- Поганиш, Поганиш! По-га-га-ниш!!!

-- О-о! -- в захваті вигукнула Зінаїда Володимирівна, аж потираючи руки від задоволення. -- Та кращого ж Поганиша й уявити не можна!..

Очманілий Кока крутив головою, нічого не розуміючи. А коли від радісних зойків однокласників та Зінаїди Володимирівни до нього дійшла причина масових радощів, то він... гучно заплакав. Крізь жалібне виття й судомне схлипування ми почули, що Кока згодний грати кого завгодно -- хоч Головного Буржуяку, хоч його бульдога, хоч коня, хоч задні ноги цього коня, але... але ж не гидотного Поганиша!

Та піонерське доручення є піонерське доручення. Що ж тут удієш...

На репетиції Кока ходив скривившись та закусивши нижню губу, щоб не розплакатись. Близьким до істерики фальцетом виконував свою найголовнішу репліку: "Я дрова нарубав, я сіна натягав та й підпалив ящики з чорними бомбами, білими снарядами та жовтими патронами..." Солоні сльози душили Коку, як він одержував буржуїнську нагороду -- Чорний Хрест Зрадника...

I от — прем'єра!

Де й подівся той бідолашний, заплаканий Кока Зликін! Це вже був справжнісінький Хлопчиш Поганиш, хитрий та жорстокий диверсант, нахабний перевертень, запеклий ворог-шпигун! Поруч із ним на сцені не можна було фальшувати -- він надихав нас своєю безкомпромісною грою, неймовірним перевтіленням... Після спектаклю його тричі викликали на біс, він виходив і вклонявся захопленим глядачам -- школярам, учителям, батькам, представникам райвно...

Потім він гірко ридав за кулісами. Дівчатка годували його цукерками, відпоювали ситром і гладили по чорнявій голові...

I от позаду школа. Розійшлися ми, роз'їхалися, розлетілися. Нові, вже дорослі проблеми охопили нас, закрутили у вирі життя. Загубилися в лабіринтах пам'яті безліч імен, облич, голосів...

Якось простую Сумською, аж назустріч -- бравий льотчик у синій формі. На грудях -- орден Червоної зірки, кілька медалей, під кашкетом -- чорняве волосся з ледь помітною сивиною. Та це ж...

-- Коко... Миколо! -- вихопилося в мене. -- Ти?!

-- Ну!..

Привіталися. Трохи повагавшись, обійнялися. Поплескали одне одного по плечах. Не змовляючись, завернули до ресторану...

Поки офіціант бігав по замовлення, розговорилися. Кока, виявляється, давно літає. Командир екіпажу цивільної авіації, пілот першого класу. Пройшов Чорнобиль, Афган, Чечню, інші "гарячі точки"... Зараз -- на міжнародних лініях. Париж, Лондон, Берлін, Відень... А тут, значить, додому завітав…

-- А ти? -- запитує.

А що я? Та все якось так. Вчився — не довчився, одружився -- розлучився.  Нічого цікавого. Хіба є  що згадати -- так це шкільні роки...

Коли на столі з'явилися всілякі шашлики-балики, салати-сервілати й пляшка "Столичної", я мимоволі згадав:

-- А ти ж, Коко, хотів був іти до акторського факультету. Пам'ятаєш, як ми ставили "Військову таємницю"? Це ж нині той Поганиш, мабуть, був би національним героєм. Часи ж бо змінюються. Пишатися треба, а ти, дурненький, плакав...

Кока Зликін так і завмер з тільки-но відкоркованою пляшкою в руці. Повільно звернув на мене розгублений погляд. Потім, випроставши з-під рукава годинника, похитав головою:

-- Вибач, старий, -- він поставив пляшку на стіл. -- Я тут... згадав зараз... розумієш, справа в мене... я побіг...

-- Та посидь, куди ж ти! -- зніяковів я. -- Ще ж не випили навіть!..

-- Ні-ні, тре' бігти, -- він підвівся, натяг свого льотного кашкета й майже силоміць потис мені руку. -- А ти лишайся, пий, закусюй. За все уплочено!

I пішов на вихід. Пішов, не озираючись.

Ех, Кока, Кока... Та якби я знав!

От, халепа!..

Тьху!


(1990)




ХОБI

Не встиг я відчинити двері з табличкою "Завідуючий відділом скарг Облвиконкому" й зробити крок до кабінету, як назустріч кинувся стрункий привітний юнак. Лагідно всадивши мене на стілець, пригостив мінералкою, запропонував болгарську сигарету й співчутливо запитав:

-- Що турбує, добродію?

-- Мені... В мене... -- ще мить тому готовий тупати ногами й гупати кулаком по столу, вимагаючи справедливості, я очманів од несподіваного прийому. Крізь сльози розчулення тільки й вичавив: -- Кран у кухні підтікає... вже дві години...

-- Аж цілих дві години?! -- вжахнувся молодик. -- Неподобство!

Покрутивши телефонного диска, він на когось суворо нагримав і, поклавши рурку, обернувся до мене:

-- Поспішайте додому, шановний. Зараз усе буде зроблено.

Не вірячи своєму щастю, я кинувся геть із кабінету, навіть забувши попрощатись. Біля квартири вже чекав сантехнік. Швидко підкрутивши краника, чемно вклонившись та категорично відмовившись від пляшки, він вручив мені свою візитку й пішов. Неначе уві сні, я знов побіг до Облвиконкому.

-- Так не буває! -- вихопилося з моїх грудей, ледь я переступив поріг відділу скарг. -- Ви -- чарівник! Ви... ви...

-- Не перебільшуйте, пане. Я не чарівник, -- посміхнувся парубійко. -- Я -- простий нічний сторож. А це, -- він окинув поглядом кабінет, -- це моє хобі. Люблю, знаєте, громадську роботу. Вночі сторожую, а вдень людям допомагаю. От, як вам, наприклад...

-- Що-що?! -- не второпав я. -- Значить, ви ніякий не...

-- Так, так. Я ніякий не чиновник. Просто теж колись прибіг сюди скаржитись, на те, що нічним сторожам не видають службових посвідчень. А тут, у кабінеті, нікого не було. А людоньки йдуть сюди та йдуть, і в кожного сво; проблеми... Ну, сів я за телефон, почав займатися. Одному допоміг пенсію отримати, другому -- дитину в ясла влаштувати, третьому… четвертому… А потім самому сподобалося, тож і біжу сюди після чергувань.

-- А... а де ж... де ж справжнє керівництво?

-- Дідько їх зна. Я й не бачив тут нікого -- мабуть, балотуються десь. Або ж по сесіях виступають.

-- Ганьба! -- вигукнув я й рішуче попрямував до кабінету найголовнішого міського начальника.

Перед високими обитими дерматином дверима вирувала, гомоніла й обурювалася черга. Я зазирнув до кабінету -- він виявився порожнім. Прокрокувавши до столу, я сів у крісло під великим Гербом Радянського Союзу.

-- Хто перший — заходьте!..

I -- почалося. Я впевнено вдавлював кнопки селектора, накручував телефонні номери, видавав довідки, батькував недбалих керівників та приймав численні делегації з інших областей по обміну досвідом. Балотуватися було ніколи. Мешканці міста швидко переконалися, що міська верхівка -- то не лише мікрофонні вояки, а ще й надійні помічники трудящих. I трудящі віддячили: за короткий час наша Слобожанська область прискорила, підвищила та збільшила все, що можна було прискорити, підвищити та збільшити. Американці, яких удалося догнати й перегнати, жваво зацікавилися методами нашої роботи, тож Вашінгтон і Нью-Йорк почали сперечатися за право називатися містом-побратимом Слобожанська...

А якось до мого кабінету пошкрібся той самий молодик з відділу скарг. Я всадив його до крісла, запропонував склянку "кока-коли", пригостив гаванською сигарою, потім запитав, що привело його до мене.

-- Чуєте, добродію, -- почав він, уважно дивлячись на мене. -- Я вже цілий місяць телефоную до столиці. I, знаєте, щось ніхто не відповідає. Мабуть, усі десь балотуються або по сесіях бігають. От я й подумав: чом би нам з вами не...

I він урочисто поклав на стіл два авіаквитки до Києва.


(1989)




ХОРОШI БУЛИ ХЛОПЦI...


Хорошие были ребята:
Кремнёвые, на подбор...

                О.Сурков.

Вийшов один і сказав курінному:
-- Я комсомолець. Стріляй!
               
                В.Сосюра.

-- А может, ты споешь? -
Смеясь, спросил хорунжий...
               
                Р.Рождественський.

...На Аскольдовій могилі
Поховали їх...
               
                П..Тичина.

...А й справді, шкода хлопців. І тих, і тих. Ну, чого, чого вони не поділили?

Землю? -- так ось вона: селись, будуйсь, засівай.

Волю? -- так ось вона: живи, працюй, заробляй.

Прапори? -- та божечки! Аби людям добре жилося!..

От привели одних. Як зараз пам'ятаю, хоч і соплива ще була. Митько -- он його хата, ліворуч, -- змахнув шаблюкою: "Плі!" Бабахнули солдатики. Постріляли, значить, отих. "Так буде з кожним, -- кричав Митько, хто комунії схоче!.."

Потім інших привели. Теж добре пам'ятаю. Сашко, -- ондечки його хата, праворуч, -- теж шаблюкою змахнув: "Плі!.." Знов бабахнули. Постріляли, значить, отих, інших. "За власть совєтов! -- кричав Сашко. – Смерть контрі!.."

I ті лежать убиті, й оті теж лежать. I ховати не дають. А на селі -- безвладдя. Налетить Митько -- бах-бабах! -- "За самостійну Україну!" Налетить Сашко -- бах-бабах! -- "За власть совєтов!"

А ми що? А ми тих послухаємо, й отих теж послухаємо. Всі наче правильно говорять. Землю, кажуть, селянам віддать, і волю, і щоб без контрибуцій...

Отоді й Митько до мене залицявся, й Сашко не одвертався. А я все чекала, ну, як спитають: "Ти, Макітро, за кого -- за Леніна, а чи за Петлюру?" А я б і не вгадала, як сказати на це. І той начебто хороший, і цей нібито не гірший -- усі про селян дбають. Тож чого вони, питається, між собою сварки шукають?..

Налетить банда Митька -- бах-бабах! -- спалить Сашкову хату. Налетить банда Сашка -- бах-бабах! – спалить Митькову хату. Тільки дим стелеться, кулі тьохкають, бомби гахкають, підкови цокотять...

Дурні, їй-бо! Та взяли б, як раніше, барильце самогону, сіли б рядком, погомоніли б ладком. По душах. Тихо-мирно. Може, й порозумілися б. Помирилися б... Так ні – наче обох смажений півень у задницю довбонув -- не хочуть по-нормальному, все їм бах-бабах треба...

А дідусь мій, царствіє йому небесне, тільки матюкався й плакав. Плакав і матюкався. А якось уночі, як ніхто на селі не стояв -- ні Митько, ні Сашко, -- узяв та й пішов на галявину, де ті постріляні лежали. З лопатою пішов. Та й викопав широку могилу. Й постягав до неї тих, що праворуч лежали, й тих, що ліворуч лежали. Перехрестив кожного, та й поховав тихцем. Хреста дерев'яного поставив. Може, й написав би щось, та неписьменний був, жодної букви-цифри за життя не бачив...

Отакечки воно... I тих шкода, й тих. Молоді були, красиві хлопці. Жити б їм та й жити в дружбі, хліб сіяти, дівок кохати, дітей народжувати...

...Що кажете? Знов якісь політики стрічаються-вітаються? Ану, зробіть гучніше телевізора, послухаємо. Що ж ці нам наобіцяють?..


(1992)





БОНБА-РАКЕТА


18 травня. З  позицій 4-ї батареї через невстановлені
причини довільно стартувала міжконтинентальна ракета
стратегічного призначення.

Траєкторія польоту, точка падіння та вибух не зафіксовані.

Компетентна комісія продовжує розслідування...


(Газета "Завжди на варті" Н-ського військового округу)



До мене? Заходьте, чого на порозі стояти. Ви теж із газети? Ні? Ну, то й краще. Бо ті такого понаписували, що й самій читати лячно. Прославили мене, стару Макітру... Тієї суботи на базар до райцентру їздила -- так усі пальцями показували. "Гля, -- кажуть,-- ось тітка йде, в якої ракета..."

Ну, спочатку, то й спочатку. Сапаю, значить, бур'ян на городі, бо ж пре, як скажений. Туди-сюди, вморилася, лягаю під тин перепочити. Коли раптом -- свист, гуркіт, земля ходором!.. Ой, думаю, царице небесна, кінець світу... а в мене за електрику не вплочено. Чекаю суду страшного, очі заплющила. Аж чую:

-- Макітро! Прокинься!.. Ой. бо-о-о-о... -- голос Векли, сусідки, значить. Стоїть за тином, то на мій двір покаже, то за голову схопиться.

Гля -- бож-же ж мій, святий господь -- стирчма стирчить хвостом догори. Неначе заводська труба, тільки залізна й зелена. Сичить і булькає. Хто, хто -- бонба! Я вже бачила одную, наш Ванько Гарбузенко на своєму городі викопав, з війни ще зосталася. Тіки тая мале-е-есенька була, як з півруки завбільшки. А тут -- отакенне одоробло, вище антени телевізорної, і де -- в клумбі перед вікнами! Спаси й помилуй...

Стою, значить, як укопана, а на дворі вже людви повно. Всі ж бачили, як воно з неба падало. Голова сільради своєю "Волгою" приїхав, та насамперед зирк до будки -- чи немає Рябка? Де там, воно ж, бідолашне, з цепу зірвалося й забігло галасвіта через нєрвєнне потрясіннячко. Досі не повертається... Еге ж, так цей наш голова як уздрів бонбіщу цюю, поглянув у небо, скочив у свою "Волгу" й газонув, аж закурило за ним... Теж досі шукають.

А ввечері таке-е почалося... Понаїхали якісь машини, автобуси, а отам, за льохом, навіть вертольот сів, і бігали якісь з фотоапаратами, все "вері вел" та "вері вел"... А одненьке такеє, чорненьке, як вугіллячко замазане -- то сяде! то ляже! то на вербу видереться! -- і все клацає, клацає апаратиком... Ці поїхали, а за тиждень ще якісь понаприїхали. Теж фотографували, розпитували, та вже по-наському балакали. Ображалися дуже, що я першу ентерв'ю не їм дала, а якомусь американському голосові.

Потім, узимку вже, Омелько-дільничний навідався. Подивився, покривився, поплювався та у воєнкомат подзвонив. Знов машини понаїхали, та вже солдатиків привезли. У навушниках та з налигачами електричними. Обмацали вони двір, хату, город, сарай, написали на брамі "Перевірено. Мін немає", покурили та й пішли. Я за ними:

-- Синочки! Бонбу ж свою заберіть!

А вони:

-- Це, бабцю, не бонба, -- кажуть, -- а це, бабцю, ракета. Не наше вєдомство, -- кажуть, -- по ракетах ми не спеціалісти.

-- А як бабахне? -- питаю.

-- З якого це дива? Коли з такущої висотищи гепнулася й не бабахнула, то вже ніколи не бабахне. Живи, бабцю, спокійно!

Ну й заспокоїлася я. Вже й забувати почала про цюю бонбу-ракету. Вийду, бува, з хати, гляну мимоволі -- й відвернуся. Відвернулася – не бачу. А як не бачу -- то ніби й нема її тут назовсім. Потім звикла якось, наче й завжди воно тутечки встромленеє було. Весною, правда, іржавіти почало -- то я фарби в сільмазі накупила, підновити, значить. Квіточок намалювати, півників. Бачили ж, як на паркані моєму? Сама...

Еге. Та тільки драбину поставила -- знов бібікає на вулиці! Матір Божжа! -- знов зелені машини, а з них знов воєнні вистрибують, і -- знов до мого двору! А один важний такий, на штанях отакенні червоні стрічки, дивився-дивився на ракету мою, хитав головою, язиком цокав, потім рукою махнув:

-- Розкрашуй, -- каже, -- бабцю, розкрашуй! З квіточками й півниками! Все' дно зброю тепер скорочуємо, та й це якось спишемо!

Та й геть поїхав, але спочатку бомагу видав: ракета, мовляв, зостається у собствєность громадянки Макітри, значить. І підпис його: генерал Петров...

Отак тепер і живу. І стоїть ракеточка моя з візерунками яскравими, дітлашата сусідські забігають побавитись, туристи заходять, молодята перед свайбою фотографуються. А як же -- єдиная достопрімечательність на ввесь район! Недавно Ванько Гарбузенко, хай йому біс, від заздрощів хотів її трахтором висмикнути -- не вийшло! Тіки трос порвав та й трахтора поламав...

Що, подивитись хочете? Це можна, за погляд грошей не беруть. Тільки руками не чіпайте, добре? Бо однеє крильчатко вже хтось одломив...


(1988)




ЯКБИ НЕ ВАЛЕРКА...


Передача називалася "Молода поезія". Після невеличкого музичного вступу диктор оголосив, що зараз шановні слухачі почують вірші молодого поета, вихованця Слобожанського літоб'єднання Максима Нестриженка.

-- О! -- Тепер цитьте! -- Макс зірвався з канапи, підлетів до радіоприймача та й врубив його на повну потужність. -- Слухайте, слу-ухайте...

Той, хто вперше чув по радіо свої власні твори, добре зрозуміє нашого милого Макса. Зрозуміє і його хвилювання під час попереднього запису на студії, і довжеле-е-езні дні чекання трансляції, й постійні дзвінки до редакції літдрампередач із єдиним запитанням -- коли ж?! Зрозуміє та вибачить...

Ми дуже любили друзяку Макса, але сьогодні, дивлячись на його умиротворене обличчя, мовчки давилися сміхом. Зігнувшись дугою над приймачем, поруч з яким тихо крутилися магнітофонні котушки, всотуючи кожен радіозвук. Макс майже не дихав й увесь час здував з-під носу краплі поту.

А радіоголос заповнював усю кімнату:


                Мчимо по життю -
                Ми покинули гнізда.
                Слова про любов
                Ми сприймаєм на віру,
                Проносяться вікна,
                Вітрини, під'їзди -
                Усе, що було
                Таким звичним і сірим...


Максе, Максе... Який же ти був щасливий тієї миті...

Коли передача скінчилася й диктор знов повідомив слухачів, що вірші читав сам автор Максим Нестриженко, а зараз буде про погоду, наш Макс рішуче вимкнув приймача й магнітофона. Не хотів, мабуть, щоб поетична атмосфера його першої радіопередачі мала щось спільне з банальними атмосферними опадами, що зранку тарабанили по асфальтові.

-- Ну, хлопці, з мене...

-- З тебе, з тебе, -- реготнув Валерка. -- Тільки ми самі збігаємо, бо ти поки зодягнешся...

-- Гаразд! -- погодився іменинник і тицьнув червінця у Валерчину долоню.
...З двома пляшками горілки (ще й на закуску вистачило -- були часи!) ми вибігли з гастроному. Не пам'ятаю вже, кому першому з нас впала у вічі ця скляна будка. Знаючи Валерчину любов до телефонних авантюр, я без вагань укинув монетку до автомата, набрав Максів номер і вручив слухавку Валерці. Відкашлявшись, він засичав:

-- Здрасссю-тє ув-важааа-мй Мхсссім... цмок... Нєсс-сріженко. Мінє ошшшінь па-панара-равилсссь... плям-к... ссстіхі. Цмок. От імммєні Пліт... Плллітбюрр-ро пр-рошу вассс-с... цмок-плямк... пр-рішлітє мін-нє вашші ссстіхі. Я-а іззздам іх... Плям... в іззз... іззздатільссствє... цмок.

У під'їзді ми зіткнулися з Максом -- він летів через чотири сходинки, притуляючи до грудей свій синенький зошит.

-- Куди? -- зареготали ми з Валеркою.

-- Хлопці! -- Макс важко дихав. -- Сам Брежнєв дзвонив, він мою передачу чув! Просить вірші, хоче мою книжку видати! Ось ключ, ви заходьте поки, а я -- на пошту!

На такий ефект годі було й очікувати!.. Ми стогнали й захлиналися сміхом, хитаючись і повільно сідаючи на східці. Макс здивовано оглядав нас.

-- Тільки ж адресу не забудь: "Москва, Кремль...", -- вичавив я, тримаючись за живіт і уявляючи, як Генеральний секретар ЦК КПРС тов. Л.I.Брежнєв гортає тремтячими пальцями синій Максів зошит і силкується дотумкати, що ж це за воно такеє...

I тут...

I тут Валерка:

-- В-в іззз... іззздатільссс-ствє... плям... Цмок.

Ну, хто, хто за язика тягнув, питається? І яка сверблячка його марудила?! Все, все зіпсував...

...Потім Макс напише нові вірші. Надрукується в багатьох газетах, журналах, колективних збірках. Віднесе перший рукопис (як зараз прам'ятаю -- "Вулиця життя" називався) до Слобожанського видавництва "Прапор". Дев'ять років прочекає своєї книжечки, потім плюне, забере рукописа та й узагалі закине поезію. Що ж, на все свій час і свої сподівання.

Ще потім Максим Нестриженко захистить докторську з питань корозії металів, злітає до Токіо й отримає механічний цех на заводі "Яскравий промінь".

А мені й досі чується:


                Мчимо по життю -
                Ми покинули гнізда,
                Слова про любов
                Ми сприймаєм на віру...


I шкода мені. Шкода.

Бо якби не Валерка, не його язик... отам, у під'їзді... хто знає, може, склеротичний вождь отримав би синенький Максів зошит та й дав би здуру команду -- "До друку!"...

Ех, якби не Валерка...


(1990)




ГАМАНЕЦЬ



Розхристаний дядечко прожогом влетів до чергової частини райвідділу:

-- Моя машина!.. Мої "Жигулі" зникли!

-- Та-ак, -- промовив лейтенант Шукайло, стрибаючи до салону "уазика".

Назустріч рвонули вулиці, перехрестя, майдани. Над кабіною шурхотів електромотор міліцейської "блискавки", пронизлива сирена розганяла з дороги всі інші автомобілі, змушуючи їх притискатися до краю бруківки. Потерпілий здивовано крутив головою.

-- Куди ми їдемо? -- нарешті озвався він.

-- Наздоганяти ваші "Жигулі", -- незворушно відповів лейтенант Шукайло.

-- А...

-- А іншої дороги немає. Паралельні вулиці вже три роки перекопані -- телефоністи свою мережу лагодять. До речі, як вас звати?

-- Дуже до речі, -- гмикнув той. -- Дмитро Іванович...

-- Ваша машина, Дмитре Івановичу, вже давно потребує профілактичного ремонту. В ній несправні амортизатори, підтікає гальмівна рідина... та й не завадило б відрегулювати дверцята.

-- Так, -- здивувався потерпілий. -- А звідки ви знаєте?

-- Помітив, як ви гепнули дверцятами моєї машини. Значить, у вашій вони погано зачиняються. Ви затримуєте подих, коли бачите на дорозі камінець, чекаєте, що підкине -- бо звикли, що амортизатори погані. Ну, і в долоні ваші в'їлася гальмівна рідина -- часто в гальмах копирсаєтеся. Чи не так?

-- Ну-у, Симено-он! – лише й вигукнув Дмитро Іванович.

-- Практика, -- скромно відповів лейтенант Шукайло, дивлячись на дорогу. -- А ще можу стверджувати, що ви -- гість нашого міста.

-- Це так, -- посміхнувся той, запитливо дивлячись на інспектора, -- А...

-- Це дуже просто. Ви наважилися придбати взуття місцевої фабрики "Чародійка" -- он у вас під пахвою фірмова коробка. Наші мешканці на такі подвиги не здатні... А тепер, будь ласка, уважно дивіться вперед: через півкілометра ваші "Жигулі" стоятимуть на узбіччі.

-- Отак?! -- аж задихнувся від щастя Дмитро Іванович.

-- Отак. Та не дуже радійте -- в них будуть проколоті шини.

-- У-у, негідники! Викрасти автомобіль, та ще й шини панахати! -- потерпілий погрозився кулаком комусь уперед.

-- Даремно лаєте крадіїв, вони тут не винні. Просто недалеко звідси -- дослідний завод НДІ "Металоцвях", тож усе навколо всіяно його продукцією... Е, пильнуйте! То не ваша машина біля дерев?

-- Моя-а-а! -- скрикнув, підстрибуючи на твердому сидінні, Дмитро Іванович.

Поруч із лісосмугою, похилившись набік, самотньо стояли блакитні "Жигулі" з відчиненими дверцятами. Всі чотири колеса були спущені.

-- Ну, що там? -- запитав лейтенант Шукайло, опинившись біля машини.

-- Ой-й-о-о... Тут, на задньому сидінні, чемодан був... Викрали, суціги! Та, слава Богу, машина знайшлася, не знаю, як і дякувати!..

-- А оце ваше? -- лейтенант Шукайло підняв з-під щитка пожмаканий гаманець.

-- Боронь Боже! -- фукнув потерпілий. -- Щоб я отаку гидоту... У мене ось, із крокодилячої шкіри, -- він поважно продемонстрував інспекторові чудове імпортне портмоне.

Лейтенант Шукайло клацнув застібкою знайденого гаманця й зазирнув усередину.

-- Та-ак...

-- Що, уркаган гроші загубив? -- засміявся Дмитро Іванович. – І багато?

-- Грошей? Ану-ну... п'ять, сім... одинадцять копійок. От що, Дмитре Івановичу. Хочете на крадія подивитися?

-- Звичайно! Цікаво, що ж воно за "фантомас"... А де ж його шукати?

-- Шукати не треба. Він зараз сам прийде. Тільки станьте, будь ласка, за це деревце, а я -- за оце...

По якійсь хвилині неподалік тріснула гілка. Лейтенант Шукайло зустрівся поглядом з Дмитром Івановичем і підморгнув.

З лісопосадки, уважно вдивляючись собі під ноги, вийшов чоловік. Наблизившись до "Жигулів", озирнувся й поліз до кабіни.

-- Руки за голову! Не ворушитись! -- гукнув лейтенант Шукайло.

-- За одинадцять копійок, -- похитав головою Дмитро Іванович, з інтересом та огидою дивлячись на крадія. -- У-у, скнара...

-- Гроші -- то дрібниця, він би за ними не повернувся, -- заперечив лейтенант Шукайло. -- Там, у гаманці -- місячний талон на цукор!


(1987)




АЛІБІ



-- Та-ак... -- лейтенант Шукайло пройшовся від письмового столу до вікна, рахуючи кроки. Вікно виявилося зачиненим та заліпленим смужками паперу від протягів. -- Значить, невідомий проник до приміщення через двері...

-- Але ж... двері були замкнені, -- простогнав начальник планового відділу Дерев'яга. -- Боже мій, Бож-же ж мій!.. Це ж міжнародний скандал... -- погляд його зупинився на потерпілому.

Сеньйор Альберто-Марія Котіані від горя не знаходив собі місця.

Так, шеф попереджав, що в Слобожанську слід бути дуже обережним. Але хто ж міг уявити, що безцінну теку з гербом фірми, теку, з якою Котіані не розлучається вже багато років, нахабно викрадуть саме тут, у плановому відділі Слобожанського заводу «Металоцвях»! О, мама міа! О, нещасний Антоніо! О, бідолашна Люсія! Що ж тепер буде з вами, діточки рідненькі? До чиїх рук потрапите?..

-- У кого, крім вас, є ключ? -- запитав лейтенант Шукайло в Дерев'яги.

Працівники відділу принишкли.

-- Ключі є в кожного, -- повідомив начальник Дерев'яга, і розпач на його обличчі враз змінився обуренням. -- Але в нас усі чесні й порядні люди, я ручаюся за кожного, і впевнений, що...

-- Та-ак, -- лейтенант Шукайло закусив губу. -- Все одно доведеться перевіряти кожного, бо ж самі кажете, що випадок екстрений...

-- Ситуацціа драматіко, -- погодився сеньйор Альберто-Марія.

-- От, наприклад, ви, -- лейтенант Шукайло звернувся до молодика з чорними вусами. -- Де ви були під час кра... тобто під час зникнення теки з матеріалами фірми "Марконі"?

-- Цей не міг, -- прошепотів Дерев'яга лейтенантові на вухо. -- Та й навіщо йому ця буржуйська тека?..

-- До "Мелодії" їздив, -- широко й чесно посміхнувся вусань. – Там Аллу Пугачову викинули, -- він дістав із "дипломата" платівку й ніжно погладив ;; глянцеву обкладинку. -- Чотири години в черзі простояв!

-- Гаразд, -- кивнув лейтенант Шукайло. -- Справді, диск Алли Пугачової одержано тільки сьогодні. Мій начальник теж купив. А ви? -- подивився він на жіночку в яскравій хустці.

-- Ану, кажіть, Зою Микитівно, -- наказав Дерев'яга, -- де ви були у час... у цей страшний час?!

-- Я... я в перукарні... там, -- перелякано пробурмотіла жіночка й швидко, але обережно зсунула з лоба краєчок хустки. На сонці блиснули бігуді. -- Ще й навіть не висохло як слід...

-- Ви? -- спитав лейтенант Шукайло в сивобородого дідуся...

В усіх опитаних були залізні алібі. Один досить докладно переказав фабулу еротичного фільму, що вийшов на екрани міста тільки сьогодні, підтвердивши свої слова речовим доказом -- збереженим квитком. Другий продемонстрував повний портфель пляшок з пивом сьогоднішнього числа, третій, червоніючи, витяг з кишені комуністичну прокламацію, що роздавали на сьогоднішньому партійному мітингу...

-- Містика, -- гмикнув лейтенант Шукайло, чухаючи потилицю. -- Значить, ізранку до кабінету ніхто не заходив, а тека посланника італійської фірми "Марконі" — тю-тю...

-- Тью-тью! -- схопився за серце закордонний гість. -- Антоніо, Люсія! Тью-тью! О, проклянто конкуренто!..

-- Не хвилюйтеся, сеньйоре! Ану-ну... Хто там плаче? – насторожився лейтенант Шукайло, почувши тихе схлипування.

-- Я-а, -- подала голос молоденька дівчина, затуляючи руками щоки, червоні й мокрі від сліз.

-- Що з тобою, Тіночко? -- ніжно торкнувся її плеча Дерев'яга.

-- Я... я...

-- Ну що, що -- ти-ти? -- затурбувався начальник.

-- У мене а-алібі немає, -- прошепотіла, здригаючись, Тіночка.

-- Себто... як це -- немає алібі?!

-- Ніяк...

-- О, бандито, бандито!!! -- зірвався з місця потерпілий Альберто-Марія Котіані. Він, наче пантера, підлетів до переляканої Тіночки й міцно схопив її за руки. -- Моменто оддавато награбіно!

-- Заспокойтеся, сеньйоре, заспокойтеся! -- лейтенант Шукайло лагідно всадив зарубіжного посланця до крісла.

-- О, Антоніо! О, Люсія! -- розплакався Альберто-Марія, витираючи кулаками сльози. Йому тоненько підскиглювала Тіночка.

-- Де ти була?! -- гримнув Дерев'яга, суворо наближаючись до дівчини.

-- Ніде не була... Просто...

-- Що -- просто?! Кажи вже, не тягни!

-- Просто гуляла... По вулицях...

-- Просто гуля-а-ала?! -- вилупивши очі, проверещав начальник. – І це в робочий час?!

Тіночка приречено кивнула й знову залилася слізьми.

-- Догана за прогул! --  скреготнувши зубами, пообіцяв начальник відділу. -- Погано починаєш своє трудове життя. Ганьба! Але на неї не думайте, -- сказав він лейтенантові. -- Вона в нас новенька, і в неї ще ключа немає. А прогул я їй зараз запишу, бо потім закручуся, забуду...

Дерев'яга висунув шухляду свого столу й обличчя його вмить побуряковіло. Він безпомічно глянув на підлеглих і втомлено сів на стілець.

-- Товаришу інспекторе, -- прошепотів він. -- Тут... Я сам її вчора сюди... Щоб не поцупив хто, бо ж усяке може бути... А потім закрутився, забув...

У шухляді лежала тека з золотим гербом фірми "Марконі".

-- С-скотінно! Ідіотто!! Паразитто!!! -- сеньйор Альберто-Марія схопив свій безцінний скарб і тремтячими пальцями розстібнув теку. На стіл начальника спланерувала невеличка кольорова фотокартка -- усміхнені блакитноокі хлопчик і дівчинка на фоні головного підприємства фірми "Марконі". -- Міа Антоніо! Міа Люсія! О-о-о!.. -- світилися щастям його очі.

Дружний стогін плановиків поставив крапку під детективним моментом цієї історії. Всі розсілися по робочих місцях.

-- До побачення, -- лейтенант Шукайло, козирнувши, вийшов із кабінету.

-- Я ж казав, що у плановому відділі -- чесні й порядні люди! -- переможно гукнув йому вслід Дерев'яга. – А ви сумнівалися!..


(1987)




РЕКЕТ


Від несамовитого дзвінка телефонний апарат аж підстрибнув на столі. Тієї ж миті лейтенант Шукайло зірвав слухавку:

-- Міліція!

-- Швидше! Вулиця Соцпраці, дев'ять, кооператив "Тантал"!..

-- Що сталося?

-- Рекет! Вже гупають у двері! Гроші вимагають!

-- Протримайтеся, скільки зможете! Виїжджаємо! – скрикнув лейтенант Шукайло.

За хвилину оперативні "уазики" з групою захоплення пронизливо заверещали гальмами біля потрібного будинку. Лейтенант Шукайло разом з трьома кремезними хлопцями у бронежилетах і з автоматами в руках увірвалися до парадного під'їзду, двоє кинулися до запасного виходу, ще двоє залягли у дитячій пісочниці, взявши на приціл обидва вікна кооперативу "Тантал".

Розчахнувши ногою двері з табличкою "Директор", лейтенант Шукайло вмить оцінив обстановку: кілька здорованів трусили за комір переляканого худорлявого чолов'ягу й хором скандували: "Гро-оші! Гро-оші!.." Голова нещасно; жертви тіліпалася на тоненькій шиї, неначе кульбабка, а ноги безпомічно сіпалися у повітрі.

Оглушливо бабахнувши з табельного "макарова" в стелю і скориставшись миттєвим збентеженням, лейтенант Шукайло владно гукнув:

-- Усі -- на підлогу! Руки під себе!

Вимагачі, немов підкошені, дружно повалилися на паркет, гепнувся на них, утративши рівновагу, й господар кооперативу.

Дзвінко заклацали наручники, і не встигли затримані оговтатися, як уже сиділи в кабінеті лейтенанта Шукайла. Директор кооперативу "Тантал" терпляче чекав у коридорі на очну ставку, здивовано дослухаючись до вибухів реготу, що раз у раз лунали з кабінету інспектора. Нарешті він не витримав, насмілився прочинити двері й обережно зазирнув усередину.

-- Заходьте! -- запросив його лейтенант Шукайло. -- Сідайте.

Дочекавшись, поки директор відсуне стілець подалі від вимагачів й умоститься на куточку, лейтенант Шукайло лагідно промовив:

-- Грошики доведеться-таки віддати.

-- Я-ак?!

-- Мовчки.

-- То ви... -- скочив на ноги ошелешений директор кооперативу, -- то ви разом із ними? Мафія?!

Лейтенант Шукайло підморгнув затриманим, що з відразою та ненавистю дивилися на директора, й, зітхнувши, пояснив:

-- Ніякої мафії. Ми тільки-но перевірили показання цих ваших "рекеритів" й одержали вичерпну інформацію. Усі вони -- дуже шановні люди. Оцей -- голова Слобожанської міськради, цей – народний депутат України, а ось цей -- уславлений дисидент, борець за права людини...

-- Та вони ж злочинці!

-- Ну, щодо злочинів... -- лейтенант Шукайло поклав на стіл з десяток м'ятих та розірваних ганчірок брудного кольору. – От полюбуйтеся: продукція вашого кооперативу "Тантал". До першого прання в теплій воді це були наймодніші куртки Саме їх і придбали наші нові знайомі. Тож цілком справедливо від вас вимагаються гроші за браковану продукцію.

-- Ні в якому разі, -- категорично замотав головою директор. -- Куплені в кооперативі речі обміну й поверненню не підлягають!

-- Що ж, тоді підлягатимете ви, -- лейтенант Шукайло зітхнув. -- Підлягатимете за статтею кримінального кодексу -- випуск і продаж недоброякісної продукції. Обирайте!

Незабаром усі розійшлися задоволені. Особливо співала душа й світилися очі в директора кооперативу "Тантал".


(1989)