Злива. Укр. мова

Мова українська




1995 рік, 2 жовтня


...Чорновусий дядечко узрів мене не відразу. Він плакав, наче ображена дитина,
однією рукою гортаючи сторінки товстезної книжки, а другою витираючи сльози з
обличчя. Зустрівши мій погляд, він швидко закрив та затулив ліктями книжку,
проте я встиг відзначити на обкладинці: “Історія України. Доба Центральної Ради”.

-- Ви до мене? -- перелякано запитав він.

-- Наче до вас, -- я простяг йому санаторну путівку.

-- Та щось ви раненько до нас, раненько, -- востаннє схлипнувши й кахикнувши,
через силу посміхнувся він. -- Ваш заїзд починається коли? -- третього жовтня,
тобто завтра. Тож поки що ваша кімната зайнята...

-- А що ж його робити? -- розгубився я.

Отак і завжди. Гадав, усе одно літак затримається, тож до турбази потраплю
вчасно. Але сьогодні -- небувалий випадок! -- красень ТУ-134 злетів точно за
розкладом. І стою тепер перед адміністратором, із рюкзаком та валізою, сумно
розглядаю носки своїх кросівок та мовчки батькую наш повітряний флот, що
через нього я знову влетів у халепу...

-- Та не відчаюйтеся, -- з готовністю озвався чорновусий адміністратор. --
Здайте поки що речі до камери схову та погуляйте десь до вечора. А там щось
надумаємо. На вулиці не ночуватимете, допоможемо!

...Надвечір, повештавшись по райцентру, подивившись у відеобарі чергові
пригоди нестаріючого Джеймса Бонда та проглянувши місцеві газети, я знов
опинився перед столом адміністратора турбази.

-- Так-так, я про вас не забув, -- підвівся назустріч чорновусий дядечко.
-- Все вже домовлено. Тут у нашого сторожа є невеличкий флігель, тож інколи
декого пускає. Ось і він, до речі!

На порозі з'явився молодий хлопець у джинсах та з плеєром на широкому
гуцульському ремені. З навушничків, що недбало висіли на шиї, ледь чутно
лунала модна пісенька напівзабутого тріо Мареничів.

-- От з ним і підете. Це -- Гриня, файний легінь, тільки... – чи то
поблажливо, чи то з повагою посміхнувся адміністратор, -- тільки надто вже
захоплюється національною історією. Якщо буде вас діставати політичними
дискусіями, то не дуже звертайте уваги.

Й, потиснувши мені руку, знову втупився у свою книгу.

Подвір'я освітлював потужний ліхтар. На лавах та просто на сходах сиділи
парубки й дівчата, чекаючи на початок кіносеансу. Над ними плив тютюновий
дим. Дзвеніла гітара. За товстим деревом цілувалися. Біля флігеля, що
виявився напіврозваленим сарайчиком, самотньо стояла дівчина у короткому
рожевому платтячку, в опущеній руці вона тримала вінок із ромашок, акуратне
плетиво польових квітів. На мить наші погляди зустрілися, здалося, ніби
дівчина зробила ледь помітний рух до мене, немов хотіла щось сказати чи
запитати. Я мимоволі збавив крок, та Гриня легенько підштовхнув мене
вперед:

-- Проходьте, то не варто. Хвора вона.

-- Така красива -- і хвора? -- з жалем перепитав я, обертаючись, аби ще
раз зазирнути у чарівні сині очі.

-- Хвора, сто пудів хвора. Зранку тут стовбичить.

-- А чого їй треба?

-- Та біс їх, шизиків, знає. Спитав -- мовчить. А тут чимало цікавих
панянок, вибір чудовий, -- гмикнув Гриня й відчинив двері флігеля.

Ми ввійшли до півтемної кімнатки. Гриня клацнув вимикачем і на потрісканій
стіні спалахнув кволий світильник. Я побачив шкіряний, мабуть, винесений з
медпункту, тапчан і поруч розкладачку. На столі лежав розкритий зошит і
кілька старезних книжок.

-- Ось вам ліжко, ось вишні їжте, ось газетки свіжі... А ось -- ВХІДНІ 
двері, -- Гриня кивнув на двері, що до них ми тільки-но зайшли.

-- А ото -- вихідні? -- пожартував я, показуючи на ще одні двері, що були
з протилежного боку.

-- Ні, -- серйозно й трохи ображено зауважив Гриня. – Сюди не можна. Це —
ПАРАЛЕЛЬНІ двері.

-- Що? Як це -- паралельні?

-- Ну, тутечки проходить часова паралель, -- просто пояснив Гриня. -- Що,
хіба не чули про таку?

-- Ні, -- зізнався я. -- А що буде, коли сюди вийти?

-- Отож я й кажу: сюди не можна.  ВХІДНІ  двері осьдечки, за вами, прошу
запам'ятати й не плутати. Особливо вночі.

-- А все ж таки? -- розвеселився я, передчуваючи розіграш. – Що буде?

-- Мені -- нічого. А вам кепсько стане. Беркиць! -- і нема.

-- Чого нема?

-- Та вас же й нема! -- нетерпляче сказав Гриня. – Невже незрозуміло?..

-- А куди ж це я можу... беркицьнути?

-- Куди, куди... Років на сто або тисячу туди чи сюди. Добре ще, коли до
минулого, там усе більш-менш зрозуміло. А якщо до майбутнього вас занесе,
га? От учора я розмовляв із Винниченком, тож він досить добре мені все
пояснив...

-- А це ще хто? Адміністратор отой, з вусами?

-- Тю! -- ошелешено обернувся до мене Гриня. – Який адміністратор? Володимир
Винниченко був Головою Генерального Секретаріату в сімнадцятому році. У
Центральній Раді. Політичний і громадський діяч, історик, письменник. Помер
на еміграції...

-- Помер? -- здивувався я. -- А як же ви з ним учора розмовляли?

-- А через часову паралель, -- незворушно відповів Гриня. – Я тоді був
депутатом від українських есерів.

-- Коли -- тоді?!

-- У сімнадцятому році, -- посміхнувся Гриня.

Мені стало моторошно. Я з острахом подивився на співрозмовника. Ні, він не
жартував. Погляд його був серйозний і зосереджений, здавалося, Гриня зараз
вирішує – чи говорити зі мною, телепнем, далі, чи, може, не варто? Потім,
повагавшись, продовжував:

-- До речі, пан Винниченко знав про часову паралель. І в останні дні життя
комусь про це, мабуть, сказав. Тож і наліпили йому тавро параноїка. А між
іншим, і Петлюра, і Грушевський, як я недавно переконався, теж припускали
існування цієї паралелі. Може, це закономірність, а може -- співпадіння
співставлень. Не кажу вже про гетьмана Полуботка...

Він очікувально замовк і поглянув на мене.

-- Це... який щось там із золотом був пов'язаний? -- запитав я, зрозумівши,
що єдине, чого зараз не не слід робити -- це заперечувати.

-- Так, із золотом. А ще я зустрічався з опришком Пінтею – це він, до речі,
знайшов та зафіксував цю паралель. Чисто випадково, розумієте?.. Бачив Шугая,
Довбуша... Досить розумні й ерудовані, як навіть на наші часи, люди. Це я
вам доповім як очевидець. Та й взагалі мене цікавить усе, що стосується
національного збройного руху. Опришки, козаки, стрільці, вояки з УПА...
От, приміром, хотілося б вам дізнатися, ким ви були, ну, скажімо, років...
років п'ятдесят тому?

Я трошки заспокоївся. Коли нав'язлива ідея нещасного хлопця обмежується
лише історичними темами, то боятись особливо нема чого: навряд чи його
божевілля може бути буйним. На факультеті зі мною колись навчався Ігор
Королюк, ухопився він за математику, захистив кандидатську і... залетів
до Сабурової дачі. Навіть тепер, через стільки років, ходить, бідолаха,
вулицями й рахує вікна, які відчинені, потім якось логарифмує їх з кількістю
зачинених...

Що ж, кожному своє.  Можна навіть якоюсь мірою й позаздрити цьому Грині --
мабуть, він таки щасливий. Живе у своєму химерному світі, який створив собі
сам, запросто спілкується з будь-якою історичною особою й відчуває лише йому
самому зрозумілий кайф. Одне тільки дивно -- як це йому наважилися вручити
дробовика дванадцятого калібру й довірити охорону турбази: а раптом він
якогось підгулялого відпочиваючого визнає, припустимо, за Йосипа Сталіна та
й жахне з обох стволів...

-- Бачу, ви приморилися, -- посміхнувся Гриня, уважно подивившись мені у
вічі. -- Лягайте, а я ще попрацюю. Бо книжку обіцяв завтра віддати особисто
Кагановичу.

-- Лазареві? -- співчутливо запитав я.

-- Йому, -- зітхнув Гриня. -- Він також, на жаль, помер. Вам світло не
заважає?

-- Ні, -- відповів я й почав роздягатись. -- Нехай буде.

...Прокинувся від оглушливого гуркоту. Квадрат вікна спалахував білим вогнем,
по залізному дахові щось тарабанило, гучно й упевнено, наче по ньому прямою
наводкою люто гатив кулемет.

Спалахи вихоплювали з темряви порожній тапчан господаря. Зірвавшись з
розкладачки, я заметався по флігелю, шукаючи виходу, намацав і рвонув засув
та розчахнув двері.

Це була не стрілянина. Це шаленіла злива -- майже безперервно гуркотів грім
та гасали по небу блискавки. Гриню я помітив одразу -- він стрибав біля
натягнутого між флігелем та великою смерекою дротом, зісмикуючи з нього
свої сорочки та брюки, але, здавалося, в цьому вже не було потреби.



1945 рік, 2 жовтня

...Ми вбігли до цієї халабуди й зачинили за собою двері. Тут було тепліше,
але крізь солом'яний дах все одно просочувалися краплі. Та хіба можна це
порівняти з шаленим дощем, що так зненацька обрушився на Верховину?
Притулившись одне до одного, ми мовчки стукотіли зубами, намагаючись
зігрітися.

-- Я й не гадала, що дес-колись може бути така злива, -- тремтячи, озвалася
Катруся. -- Диви, мій віночок зовсім розмок, -- Вона зворушливо  напнула
губи, знімаючи з голови свій ромашковий вінок. – І тепер він тобі не
подобається...

-- Можна, я тебе поцілую?..

-- Не можна, -- Катруся закинула за плече свій автомат та відсунулася від
мене. -- Отам і сиди, де сидиш.

Ображено гмикнувши, я спробував погладити її по щоці.

-- Ану, руки на коліна!.. Та не на мої, а на свої! І взагалі одвернися, я
сукню викручуватиму.

Сівши до неї спиною й відчуваючи, як шалено торохкотить серце, я втупився
у двері. Почувши хвилюючий шурхіт -- так мокра тканина сповзає з мокрого
тіла, -- силився уявити, що ж саме і як саме знімає з себе Катруся. Зчепивши
зуби й міцно обійнявши коліна (свої, на жаль!..), я почувався останнім
дурнем, -- дурнем, якого дівчина може легко відвернути од себе, щоб спокійно
роздягтися, й бути при цьому впевненою, що я послухаюся...

На земляну підлогу дзвінко потекла вода -- я зримо, дуже зримо відчув, як
тонкі Катрусині пальці стиснули й закрутили сукню. Це вже було вище моїх сил.
Глибоко зітхнувши й затамувавши стогін, я підвівся на ноги й озирнувся.
Вона, швидко затуливши спідницею груди й живіт, безпомічно дивилася мені
в очі.

-- Що, -- запитала тихо, -- дівчини не бачив?

-- Ні, -- відповів, -- не бачив...

-- Не підходь! Не підходь, чуєш? -- попросила благально й розгублено,
відступивши на крок. -- Я... я вуйкові скажу. Вони тебе повісять...

-- Не скажеш...

Я взяв її за м'які плечі й, чомусь замружившись, нерішуче притис до себе.
Тихо впала під ноги випущена сукня.

-- Скажу...

...Ми сиділи поруч, трохи просохлі й зодягнені, намагаючись не дивитися одне
на одного. Дощ не вщухав. Він зарядив надовго, я теж не пам'ятаю, щоб у
Карпатах колись була така злива.

-- Це... це ти мене згвалтував? -- жалібно промовила Катруся, перервавши
довгу й тривожну мовчанку.

-- Я люблю тебе. Ми одружимось.

-- Як на мене, то ми вже це зробили, -- сумно посміхнулася вона. -- Ніколи
б не подумала, що це може бути саме так... і саме тут.

-- Тобі погано було? -- я знову спробував погладити її по щоці, та вона
знову одвела мою руку.

-- Ніяк. Боляче й... незвично.

-- Я розумію.

-- Що ти розумієш, дурний? -- раптом розсміялася Катруся, й мені чомусь
здалося, що вона збожеволіла. -- Ти навіть не уявляєш, де це ми... де ми
знаходимось, де ми побралися! Еге ж? І навіть не знаєш, що це таке! -- вона
тицьнула пальчиком через моє плече.

-- Двері, -- відповів я, прагнучи втямити, до чого вона веде. -- Ми ж
зайшли через них...

-- Е-е, дитинко! Ми зайшли о-о-он через які, -- Катруся кивнула у
протилежний бік.

-- А різниця?

-- О! Теж не знаєш. А це ж паралельні двері. Тут часова паралель проходить.
Вуйко розповідали...

-- Яка ще пара... паралель?

-- Часова. Був би ти троньки розумніший, то знав би, що земля ділиться на
незримі паралелі та мерідіани. І в просторі, і в часі. Вуйко багато знають,
їх газда навчив, пан Брезицький. Вуйко в них служили. А цю халабуду поставив
ще Пінтя зі своїми опришками. Пінтя був дуже меткий та розумний, і знав
про паралелі. Навіть оцю часову знайшов... От скажи: інакше звідки б він
провідав, що смерть йому буде від цвяшка з підкови та від колоска жита?

Я стенув плечима. Взагалі, всі мої пізнання про опришка Пінтю обмежувалася
саме тим, що його не брала куля, але він передбачав свою смерть і точно
знав, коли і як вона прийде. А й справді, звідки ж він міг про це знати?..

-- А тому, -- жваво продовжувала Катруся, -- що він бував у майбутньому. І,
мабуть, саме через ці двері. Отак.

-- Чому ж він не лишився в тому майбутньому? Там же, мабуть, краще?

-- А нащо? Кожен має бути на своєму місці. І я, й ти, й наші хлопці...

-- А ти на своєму?

Я підтримував розмову, не дуже вникаючи в її зміст. Мені було приємно, що
Катруся, яка ще кілька хвилин тому мовчала, зітхаючи, мабуть, шкодувала, що
так у нас усе вийшло -- швидко, незграбно, -- тепер весело сміється й
вигадує різні дурниці. Я відверто милувався нею, а вона не звертала на
мене ніякогісінької уваги, захопившись своїми чудернацькими фантазіями.

-- Я?.. -- замислилася Катруся, закусивши губу. -- Знаєш, мабуть, ні. Не
на своєму. Мені б десь... років через п'ятдесят. У дев'яностих. Коли можна
буде вийти з лісу, коли я втоплю у Черемоші свій скоростріл... Я була б
знаєш, ким? Вченим. Чого регочеш, дурний? Гадаєш, тільки чоловіки можуть
бути вченими? А Софія Ковалевська? Тю-ю, ти ж і про неї, мабуть, не чув!..

-- Ну, тоді вперед, -- всміхнувся я, показуючи на ці хитромудрі двері.

-- А як ти гадав? І дуже просто. Вуйко казали, тре' тільки загадати рік,
місяць, день та годину. От що в нас сьогодні? Друге жовтня, рік сорок
п'ятий. А через п'ятдесят років буде...

-- Дев'яносто п'ятий, -- швидко підказав я.

-- О! Хоч рахувати вмієш, молодця! От і зустрітися б нам у тому ж дев'яносто
п'ятому, на цьому ж місці...

-- Я не доживу. Підстрілять совєти. Або ж твій вуйко повісять, сама ж казала...

-- Дурний! -- ляпнула мене по руці Катруся. -- Доживеш. Тільки ж ти, -- вона
задерикувато хитнула головою, -- ти ж не вгадаєш мене тоді... через п'ятдесят
років.

-- А ти стоятимеш тут, і свій віночок у руці триматимеш. Новий сплетеш, бо
цей уже й розмок, і засох...

Раптом я завмер. Ще нічого не почув і не побачив, та кілька років лісового
життя навчили відчувати небезпеку якимсь іншим чином. Здалося чомусь, що
вже кілька хвилин ми тут не самі. Це почуття зростало підсвідомо, й от
тільки зараз настала мить, коли я його сприйняв і зрозумів.

-- Ану, цить...

-- Що там? -- поспішно запитала Катруся, клацнувши затвором й упираючи диск
у коліна. -- Не лякай, дурний...

Висунувши у віконце ствол свого «шмайсера», я обережно визирнув,
дослухаючись. Крім дощу та вітру нічого чути не було. Невже здалося?.. Ні!
Он якась тінь колихнулася під самісіньким віконцем... тріснула гілка...
попід стіною хтось тихо пробіг...

Автомат, наче живий, затрусився в руках. Куца мушка, обрамлена металевим
кільцем, шалено застрибала перед очима. Відкинувши спорожнілу обойму, я
ввігнав до приймача нову та знову натиснув на спусковий гачок. Поруч
дзвінко тріщав Катрусин ППШ, -- золота квітка вогню короткими спалахами
освітлювала зосереджене Катрусине лице.

-- Імєнєм закона пріказиваю здать оружіє! Ви окружени!

Вони не стріляли, хоч нічого не варто було засипати нас кулями та закидати
гранатами через двері й віконце, які ми старанно прострілювали, не даючи їм
наблизитися. Проте довго так тягтися не могло. Вони чудово розуміли, що
нікуди ми звідси вже не подінемось, тож і не дуже поспішали, чекаючи, поки
скінчаться наші набої. Про цю витівку ми здогадалися надто пізно...

-- Ну, все... -- Катруся відкинула в куток спорожнілий автомат, розпечений
ствол якого рожево світився в півтемряві. -- За мною! – та й кинулася до
дверей, про які наплела мені стільки дурниць, що й сама повірила...

Я не встиг ні перехопити її, ні затримати, ні навіть щось крикнути услід.
Двері тріснули й розчахнулися. Тієї ж миті пролунав короткий та різкий звук,
неначе хтось просто над вухом рвонув навпіл шматок брезенту -- cліпуче
спалахнув вибух, повітряна хвиля збила мене з ніг та кинула на підлогу.

-- Сопротівлєніє бєзполєзно! Виходітє с поднятимі рукамі!..

Висмикнув кільце останньої "лимонки". Ребриста важкенька дура, нагріта в
кишені, зручно легла на долоню.

-- Виходітє только по одному! -- лунав упевнений голос. – Іначє будєтє
унічтожени!

-- Еге, зараз! -- гучно вигукнув я, відпускаючи скабу запала.

Клацнув капсуль, граната засичала в руці. Здавалося, крізь метал бачу, як
повільно біжить коротенький вогник, наближаючись до детонатора. Три, два,
один...

Притис гранату до грудей.

Напружився...



1995 рік, 3 жовтня

Гриня трусив мене за плече:

-- Піднімайтеся, дев'ята вже година. Як швиденько оформитеся, то ще й на
сніданок устигнете. Керівництво вже на місці.

Я швидко вдягнувся й, подякувавши за ночівлю, вийшов надвір та рушив до
головного корпусу турбази. Але раптом зупинився й озирнувся -- щось
незвичне й несподіване привернуло увагу. Біля дверей флігеля лежав пожовклий
вінок із ромашок. Мабуть, ота вчорашня кинула. Цікаво, на кого вона чекала?
Й чи дочекалася?..

Після нічної зливи повітря було легке й вологе, сильно пахло глицею.
Діставши з кишені пачку "Ватри", витяг сигарету, розім'яв у пальцях та й
засунув її назад до кишені. Хай уже краще після сніданку.

...Чорновусий дядечко узрів мене не відразу. Він оглушливо реготав, однією
рукою гортаючи сторінки товстезної книжки, а другою витирав сльози з обличчя.
Зустрівши мій погляд, він швидко закрив та затулив ліктями книжку, проте я
встиг відзначити на обкладинці: “Новітня історія України”. 

-- Ви до мене?

-- Наче до вас...

-- А, так-так. Я про вас не забув, -- востаннє гигикнувши, він позирнув на
мене. -- Як спалося? Гриня не зобижав?

-- Та ну, -- засміявся я. -- Хороший хлопець, цікавий. Вишнями годував.

-- Цікавий хлопець, -- кивнув адміністратор. -- І флігель у нього цікавий.
Там, знаєте, є двері такі... паралельні, чи як їх там звати. Якраз на часовій
паралелі стоять, уявляєте? Тож Гриня й гасає весь час до минулого й назад,
туди-сюди... Він не хвалився?

-- Та казав щось...

Знову відчувся неспокій. Невже й цей дядько збирається мені памороки забивати?
Навіщо? Чи не надто їх тут отаких, пришелепкуватих? Чи це повітря лісове так
на всіх діє, а чи пам'ять попередніх поколінь не дає спокою?..

Хто знає.

А ви ніколи не бували на турбазі "Верховина"? Даремно. Відвідайте.
Обов'язково.



                1995 р., Карпати