День Сонця

                Епоха Сонця,
                Коли люди
                Марили в імлі…
                Епоха Сонця,
                Коли боги
                Ходили по землі…

1 – Гнів Божества
                Часи Прадавнього Сотворіння
                Велика Земля

Коли не було ні неба, ні землі, а морок наповнював молодий Всесвіт, у глибині неосяжної тьми з`явилося світле обличчя Сонячного Божества. Там, де з`являлося Сонце, зникала пітьма, а тепло розвіювало холод. Там, куди дивилося воно своїми білими очима, виростали острови родючої землі, луги, ліси, поля, гори та океани. Так створило Сонце Велику Землю та заселило її першими людьми.
Той перший рід людський мав двох старійшин – Мутлака й Аботуна, які мудро правили своїми родовичами. На пагорбах поряд із правічним лісом вони збудували поселення й назвали його Аталь, що на прадавній мові означало “невмирущий”.
Минали роки, Аталь міцнів та зростав. Це могутнє місто з мурами, вежами й всипаними золотом храмами гордо й велично вознеслося над найвищими гірськими вершинами Великої Землі.
Мутлак був розумним правителем, мав сильне військо й десять тисяч голів худоби, а частину міста, де жила його громада, вкривали смарагдові палаци й золотоверхі храми. Саме тому Аботун, предводитель громади більш бідної та нечисленної, був приречений вічно заздрити своєму побратимові.
Кожний раз, коли зірки роблять один оберт навколо Великої Землі, люди Аталя виходили на вулиці міста та поля за ними і святкували День Сонця. Вони молилися під життєдайним промінням свого божества, їли та пили, танцювали навколо жертовних багать і клали золотим ідолам треби у високих храмах. Треби ті були про добрий врожай, достаток, злагоду, щастя, мир та сімейне благополуччя. Та сім`я злоби й заздрощів подолало усе світле й праведне в душі Аботуна, і в день великого свята він зі своїми людьми накинувся на стада Мутлака й погнав їх на Захід, до берегів Океану.
І заволало тоді Сонце про зраду, ненавистю до Аботуна наповнилися його світлосяйні очі. Не менш розлютився й Мутлак. Він довго вагався, не знав, як вчинити, але врешті-решт почуття побратимства поступилося ненависті й нерозумінню в його серці. Величезне військо виступило з Аталя, щоб покарати зрадницький рід. День Сонця, свято життєдайного проміння, родючості й благих дарів, став днем війни.
Багато років переслідував Мутлак втікачів по гаям та степам, долав високі гірські вершини й перемагав течії швидкоплинних річок. Втомлені воїни Аботуна вимагали у вождя зупинки, і той зжалився над виснаженим плем`ям. Долини й пагорби між лісами вкрилися списами воїв у золотих шоломах. Немов вогонь, палало криваве бойовище. Розгромлені воїни Мутлака відступили до Аталя. Народ Аботуна, радіючи перемозі, збудував Сапотоль, величне місто з неприступними кам`яними мурами й вежами ген до неба.
Розгнівалося тоді Сонце, і великі чорні хмари вкрили велику землю. “За зраду, - волало божество, - сини й дочки Аботуна хай речуть себе тлатоанями – викрадачами корів, а нащадки Мутлака – гуанчами, гордими переможеними! І більше ніколи плем`я брехунів та заздрісників за мурами Сапотоля не покладе жертовне зерно на сонячне требище, коли зірки роблять повний оберт навколо Великої Землі!”
Відтоді між двома родами однієї крові точиться війна, і гуанчі – ті, хто й досі святкує День Сонця – не залишають намірів помститися за давнє приниження. А тлатоані – народ, що втратив покровительство свого Божества – шукають захисту у підступного зрадника Місяця. Але жерці Сапотоля ще пам`ятають ті далекі часи, коли вежі Аталя були вищі за гори й щирі молитви єдиного племені сягали блакитних небес…

2 – Жрець
                Часи Двох Племен
                Велика Земля


Місто Аталь, могутню столицю племені гуанчів, оточила пелена сну. Небо було темно-брунатного кольору, вдалині бовваніли хребти сріблястих гір та стариці розлогих річок…
Та раптом страшний гуркіт став у долині: з-за пагорбів аж до стін міста потягнулися колони озброєних людей в шкіряних панцирах, із різнобарвним пір`ям на безволосих головах, із оскаженілими обличчями й палаючими очима. Над полками пронісся бойовий клич, серед грізних лав чорніли ряди знамен. Тлатоанське військо сунуло на Аталь.
Воїни з усіх сторін оточили муровану столицю древнього племені й несамовито загарчали, викликаючи гарнізон на бій. Міські стіни мовчали недовго. Захисники в золотих шоломах вкрили укріплення й бастіони, як квіти вкривають зелені поля. Усе місто, навіть діти, жінки та старці, піднялося на оборону.
Хмари стріл дощем посипалися на захисників, ті відповіли градом ратищ та палаючого каміння. Перша хвиля нападників підступила до стін і відразу ж відхлинула назад, вражена шаленим супротивом  гуанчів.
Довго гриміло те бойовисько, багато тлатоанських воїв пролило кров на атальські мури, та й в лавах гуанчів втрати ставали дедалі відчутнішими.
Раптом град палаючого каміння й стріл з боку тлатоанів осипався на міські ворота, й ті впали, перетворені на попіл язиками багряного полум`я.
Нападники увірвалися до міста, в лавах захисників почувся страхітливий зойк. Тлатоані розділилися: одна частина, галасуючи й творячи страшний грабунок, пішла хвилею по місту, інша ж, опинившись в тилу гуанчів, кинулася на стіни й швидко оволоділа ними. А коли Аталь впав, охоплений страшними вогнищами, криками жінок, дитячим плачем і божевільним галасом мародерів, до переможеної столиці вступила основна частина воїнства під проводом вождя Колатемока.
Через деякий час місто затихло - немов знову опинилося під пеленою сну. Колатемок у супроводі знаті, чиновників і жерців Місяця сплюндрованими вулицями попрямував до храму Сонця.
Усі Сонячні жерці як один впали на міських мурах, тому велична будівля спорожніла. Коло входу височів золотий ідол Божества. Вождь оголив свій меч і відрубав ідолу голову.
-   Ні, вождь! – молодий жрець на ім`я Зотанк схопився за меч. – Це варварство по відношенню до ворога!
- Що ти називаєш варварством, Зотанку? Хіба не сліпе поклоніння лживому божку варто слова, яке ти щойно вжив?
- Вождю, дозволь моїй громаді піклуватись про храм. Жерці не віддадуть його до рук твоїх головорізів, - твердо відповів Зотанк. Напруження зростало. Вождь зробив великодушний вираз обличчя.
- Ти занадто часто йдеш проти мене, жерцю. Чи не твоєю провиною є втеча вождя гуанчів Апатека на Схід, до берегів Океану? Твої люди планували облогу міста. Апатек гойдався б на шибениці, якщо б не похибка, - вождь сховав меча і повів старшину в інший бік, залишивши жерців наодинці з золотими куполами храму.
- Я був проти нападу на столицю наших побратимів, - сказав Зотанк услід вождю. – А ті з жерців, кого ти нахабно використав, вже давно перетворилися на кістки в темницях Сапотоля!
- Чи не гуанчів ти тільки що назвав нашими побратимами? Чи не ворогів наших з діда-прадіда, плюндрувачів наших гаїв, руйнівників наших осель, ґвалтівників наших жінок? Не зраджуй плем`я, стоязикий приспішник Місяця!
- Не було такого, Колатемок! Цілі наші домівки, буяє краса наших дів, та й пращури тлатоанські були в єдності й могуті з гуанчами, доки предок твій не забажав братньої крові! Подивися на схід: туди біжать розбиті залишки ворожого племені, там земля вкрита кістками дітей, витоптаних твоєю кіннотою та поля чорніють попелом селищ, випалених твоїми грабіжниками! Там небо густе від димовищ, а ти речеш про насилля й жорстокість гуанчів!
- Тепер я починаю розуміти, чому тобі так важливий цей клятий храм! Та ось чому саме ти, Зотанку, єдиний засуджував моє рішення оточити Аталь напередодні Дня Сонця, головного свята цих слабосилих дурнів!
- Залиш нас, вождь. Прояви милосердя, припини грабунок міста, відлий нову голову Сонцю, припини переслідування Апатека, зупини війну! Аталь має вціліти для нащадків.
- Не зраджуй плем`я, жрець, - вождь знову оголив меча. – Іди до свого храму та не кажи речей, за які Великий Місяць накличе біду на народ.
Зотанк тільки посміхнувся.

День Сонця стрімко наближався.
Увесь свій час Зотанк приділяв сумлінній праці в архіві храму Сонця. Саме там, у вузьких холодних коридорах, забитих давніми рукописами, й визріла остаточно його ідея, сформувалися його наміри.
Під час одної з прогулянок по затінках храму жрець зустрів людину – високого смаглявого чорноволосого чоловіка. Чоловік назвався архіваріусом, вцілілим під час облоги. Зотанк пообіцяв йому, що буде переховувати його, а той взамін  відвів його до таємних відділів храму.
Згодом між Зотанком та архіваріусом виникли дружні відносини. Жрець сподівався, що може повністю довіряти таємничій людині, і першим посвятив його у деталі своїх намірів.
-   Тлатоанське плем`я подібне до сліпця, що заблукав. Шлях додому йому вказує Сонце, але він не бачить і твердо крокує у прірву, - сказав Зотанк.
- Ти кажеш як зрадник свого народу, - відповів архіваріус.
- Ми усі – єдиний народ. Тлатоані скоро винищать гуанчів, і Сонце остаточно відвернеться від людей. Треба припинити тисячолітнє кровопролиття.
- Я гадав, що жерці Місяця – сліпці…
- Насправді ніхто з нас не сліп. Ми – нащадки жерців Сонця, ми жили тут у Часи Прадавнього Сотворіння до розколу нашого великого народу. Але тлатоанські вожді, діти підлого зрадника Аботуна, намагаються тримати нас та наші знання в покорі. Уся їх влада тримається на брехні. Вони запевняють нас, що “сміття” не треба виносити з хати. Голова мого вітця полетіла з шиї за промову, прочитану ним на площі Сапотоля. І такі випадки не поодинокі. Тлатоані зараз сплять, але сплять легко. Достатньо лише легенько поворухнути їх, дати поштовх до роздумів, і плем`я прокинеться, кайдани злетять, а люди знову побачать над собою світле й чисте Сонце.
- У твоїх попередників не виходило. Чому у тебе має вийти?
- Тому що з плином часу люди стають свідомішими, вони готують себе до пробудження. А час плине занадто швидко. Зараз саме той момент, я відчуваю це. Тим більше, я не збираюся працювати один. Уся громада жерців піде за мною. І на твою допомогу я теж сподіваюся, - Зотанк із надією подивився в очі товариша. Архіваріус промовив:
- Може бути й таке, що народ не повірить тобі. Ти кажеш, як зрадник, але ти не зрадник, і я розумію це. А от чи розумітиме народ… Ти хочеш припинення війни, ти хочеш прихильності нашого спільного Божества. Твої помисли чисті й світлі, і я піду за тобою, не дивлячись на те, що ми ризикуємо нашими головами.
- Дякую тобі за прихильність і віру, - відповів Зотанк. – У нас ще багато роботи, а часу залишилося надто мало. Але в цей День Сонця тлатоані будуть класти жертовне зерно на требища разом із гуанчами, своїми побратимами.               
Останній тиждень перед Днем Сонця Зотанк присвятив роботі. Вивчав давні рукописи гуанчів, бесідував із жерцями та архіваріусом, готував себе й громаду до майбутніх звершень. Так минав день за днем. І ось, прокинувшись одного ранку в бібліотеці храму, жрець усвідомив: День Сонця настав.
Зотанк кинувся до зали, де вже зібралися усі жерці. Архіваріус з`явився останнім.
-   Починаємо працювати. Чи надіслані листи нашим братам в Сапотоль? Чи зроблені об`яви люду й війську про збори на площах міста? Чи є у вас що сказати народу, жерці Сонця? Чи впевнені ви у словах, які линутимуть з ваших уст та чи вірите ви, що сьогодні наш рід прокинеться й настане мир? – звернувся жрець до громади.
- Усе готово, Зотанку. Ми підемо за тобою.
- Добре, - Зотанк подивився на архіваріуса.
- Доручена мені частина роботи успішно виконана, - промовив той до жерця, зрозумівши його погляд.
Раптом на східцях почулося тупотіння. У наступну секунду до кімнати увірвуться озброєні люди Колатемока. Було зрозуміло: Зотанка зрадили. Жерці кинулися до криївки й таємного виходу, кімната спорожніла. Зотанк подивився навколо: архіваріус зник, хоча обіцяв бути поряд, що б не сталося. Невже зрадник?
Вояки увірвалися до приміщення. Зотанк оголив меча, але вступити в січу не встиг: по голові його вдарили чимось важким.
Зотанка кинули до в`язниці, де перебували й інші арештовані жерці.
-   Здається, народ почув нас. Ми сказали достатньо.
- Хто залишився назовні? – спитав Зотанк.
- Коли ми вийшли до людей, воїни накинулися на нас, але багатьох люд не дав їм заарештувати. Вояки ледве не влаштували різанину. Та приводу для хвилювання немає.
Двері відчинилися, до кімнати увійшов вождь Колатемок. Обличчя його було чорніше ночі, очі – сповнені страху й відчаю.
-   Почалося повстання, - тремтячим голосом мовив він. – Народ відмовляється від віри у Великий Місяць, вимагає припинення війни й повернення до древньої єресі. А все завдяки вам… Вас усіх стратять на східцях храму.
Загін озброєних людей повів Зотанка й п`ятьох заарештованих “єретиків” до храму. У місті вирувала народна боротьба.
…Озброєний натовп кинувся до східців храму. Вождь наказав сторожі розправитися з бунтівниками, а сам оголив свого меча й підійшов до Зотанка.
- Стій, Колатемок! – пронісся чийсь мужній голос над требищем. До вождя тлатоанів наближався архіваріус із мечем в руці.
- Вождь Апатек! Усі гадали, що ти, немов боягуз, втік на захід, під захист мурів прадавніх фортець, - промовив Колатемок і став наближатись до ворога.
- Справжній вождь не кине своє плем`я в біді! – сказав Апатек. Мечі вождів зіштовхнулися й задзвеніли у вирі битви, блищала на благодатному сонці благородна сталь. Колатемок скрикнув, меч випав з його рук. Вождь тлатоанів впав до ніг переможця.
…До стін Аталя зі сходу сунуло військо гуанчів. Сунуло, щоб відомстити за напад на давню столицю, покарати ненависних ворогів, що в ті часи, коли боги ходили по землі, називались їм братами. Але раптово вигуки подиву й захоплення залунали над корогвами гуанчів. Зброя випала з рук воїв у передніх рядах… Адже їм назустріч йшли тлатоані – вони добровільно залишали захоплене місто. Діти, жінки, старійшини, жерці й воїни крокували до грізних ворожих лав, гострих списів, червлених щитів і золотих шоломів без страху й злості в душах та без зброї в руках, із світлими намірами в помислах та добром в серцях.

3 – Голоси Деміургів
                На околицях Всесвіту
                Поза часом і простором


- Між родами Великої Землі знову настав мир, - сказав Зодчий.
- Хтось-таки зміг відкрити очі місяцепоклонникам, - посміхнувся Архітектор.
- Це зробив зрадник, - відповів Творець.
- Зрадник? Ти про Зотанка, того жерця, котрий здійняв повстання в Аталі? – невдоволено спитав Митець. – Хіба ж він когось зрадив?
- Він пішов проти свого вождя, свого племені, своєї віри! – грізно промовив Мислитель. – Він перевернув усі ідеали людей свого народу, звів нанівець їх тисячолітнє духовне мислення, створив іншу духовність, інше суспільство на зміну тому складу речей, котрий утвердився на протязі сивих століть. Ось що таке зрада!
- Люди змінилися миттєво, - спокійно вимовив Зодчий. – Вони пішли за Зотанком, коли він тільки махнув рукою. У суспільстві тлатоанів очікувався подібний переворот. Народ був готовий, його розум визрів, щоб шукати істину в речах, які йому за неї видаються. Людська свідомість розвинулася настільки, що була спроможна самостійно скинути усі нав`язливі погляди і стереотипи. Зотанк лиш допоміг революції здійснитися. Він зупинив тисячолітнє кровопролиття й показав тлатоаням шлях до віри в істинного Бога. Хіба це зрада?
Мислитель не знайшов, що сказати у відповідь. Усі замовкли.