Чому я вибрав нову землю. Укр. мова

Мова українська

Стаття була надрукована в журналі “Березіль”, 2012 р., №3-4 (у скороченні)




ВІД РЕДАКЦІЇ:


 
Ім'я Леоніда Курохти ще не призабулося у харківських і літературних
колах. Він — член Національної Спілки письменників України. У 80-х — 90-х роках
минулого століття працював у журналі “Березіль”.

Однак у довіднику “Письменники Харкова” (Харків, Майдан, 2003) відомостей
про цього літератора вже не знайдете. У 1998-му він виїхав з України
до Ізраїлю.

Що спонукало людину до еміграції? Як склалася її доля на чужині?

Про це йдеться у пропонованих далі нотатках колишнього “березільця”.
Його вчинок — виїзд із Батьківщини — у недалекі підрадянські часи
визнали б, м'яко кажучи, за непатріотичний. Однак сьогодні міграційні
процеси вже не дивують нікого.

“Частка українських емігрантів та трудових мігрантів щодо загальної
чисельності українців (близько 65 мільйонів) найвища у світі, --
підкреслив у жовтні минулого року на парламентських слуханнях “Закордонне
українство: сучасний стан та перспективи співпраці” в залі пленарних
засідань Верховної Ради України голова Міжнародної громадської
організації українців “Четверта хвиля” Олександр Шокало. -- Загалом
понад 45% українського етнічного соціуму живе за межами України.
Українське соціальне єство фактично роздвоєне, а спорожнілу соціальну
нішу заповнюють іммігранти з третіх країн (їх у нас близько 7 мільйонів),
які деформують соціокультурне середовище України. Цей показник особливо
тривожний на тлі депопуляції українського народу — низької народжуваності
та високої смертності”.

...Так, людині властиво шукати винного не лише в собі, але й збоку.
Окремі елементи самовиправдання інколи проглядаються і в сповіді Леоніда
Курохти. Та все ж, попри це, попри певні нюанси, шлях, обраний автором,
-- типовий і здебільшого незворотній.

Це порятунок для одиниць.

А для народу? Для нації?

Читаймо й міркуймо, куди йдемо, задля чого йдемо і що з Україною буде
завтра.






Леонід КУРОХТА

ЧОМУ Я ВИБРАВ НОВУ ЗЕМЛЮ


    1


Коли я озираюся на прожиті роки, час від часу солодка і щемка
хвиля накочується на серце. Що це? -- запитую сам себе. Туга за
молодістю?.. Чи, може, це відчуття щастя, що йому, як у тій приказці,
нещастя допомогло?

Не знаю.

Спогади, як правило, навіюють сентимент. Але розбиратися у своєму
минулому краще без сентиментів та самообману.

Тому я максимально тверезо спробую озирнутися на пройдений шлях,
на ту землю, таку близьку й тепер таку далеку, де я народився, виріс,
пішов у світ...

Що спонукало мене виїхати з України й чому саме до Ізраїлю?

Можна, звичайно, звести все до тривіального аргументу про соціальну
незахищеність людини на початку 90-х років або розвестися про “поклик
серця”, яке буцімто поманила до себе земля предків-іудеїв. Однак як
перше, так і друге не буде повною правдою. І от чому.

Тягар соціальної незахищеності? Але на світанку Незалежності кожен
звідав його. Проте навіть у найскрутніші перебудовчі та постперебудовчі
 часи я мав у рідному Харкові і дах над головою (хай навіть і в
студентському — після розірвання шлюбу, а згодом театральному
гуртожитку, куди влаштував мене тодішній начальник Обласного управління
культури незабутній Олекса Марченко), і стабільну роботу в журналі
“Березіль”, що його за шість років полюбив усією душею. Часопис переживав
скруту, ледь тримався на плаву, та я не міг його зрадити, покинути,
хоча й дістав ряд пропозицій від “потужних” видань, зокрема, київських.
Мені на прожиття цілком вистачало тих крихт, що отримував за роботу в
“Березолі”, а скільки треба самотньому чоловікові без особливих
запитів?.. Одне слово, в соціальному плані все було майже гаразд. Крім
того, я знав, вірив, що злидні минуть і лишать по собі лише згадку.

Що ж до “поклику серця”... Повірте, в Україні я ніколи не почувався
євреєм, хоч і доводилося писати в різних анкетах: “Мати — єврейка”.
Так сталося, що за все життя ніхто мені навіть не натякнув на моє
походження. Перш ніж присвятити себе журналістиці, шість років служив
у міліції, де завдяки всезнаючому відділові кадрів нічого й не від
кого втаїти було неможливо. Але й там лише один раз почув за спиною:
“Ти ба: жид, а зовсім нормальний хлопець...”

Батько мій був селянином родом з Івашків Золочівського району (це вже
потім він закінчить Харківський інженерно-будівельний інститут та
стане відомим архітектором); мати усе життя пропрацювала старшим
інженером у проектному інституті на скромній ставці — 110 карбованців.
 Тож виростав я в інтелігентському оточенні — як на ті часи, патріотичному
та морально стійкому. А про державу Ізраїль з дитинства знав лише одне:
це — вороже, сіоністське утворення, агресивна воєнщина і взагалі -- “над
арабской мирной хатой пролетает жид пархатый”, а Моше Даян -- біснуватий
бестія, який хоче всіх нас перестріляти... Коротше, ніякого “поклику
серця” не було й не могло бути. 

Та повернімося до хаотично-інфляційних дев'яностих. Не найкращі часи
переживав наш «Березіль», як і вся Україна. Різке подорожчання паперу
та друкарських послуг, падіння тиражу (багатьом читачам не  вистачало
коштів на харчі, тож духовний “хліб”, природно, опинився далеко на
іншому плані) і як наслідок — скорочення редакційних посадових
окладів... Так, були ліквідовані посади секретарки, художника, заввідділу
критики, навіть заступника головного редактора ... З чого жирувати, коли
журнал видається шість разів на рік замість дванадцяти, а значить, обсяг
роботи зменшився вдвічі. Та робочий час не гаявся даремно -- «березільці»
шукали шляхів, аби підтримати життєздатність журналу: започаткували
бібліотечку “Березоля”, у якій побачили світ спогади Олександра Семененка
“Харків, Харків...” поема Юрія Тарнавського “Урана” та низка інших
творів; налагодили зв'язки з потенційними меценатами та передплатниками
з діаспори. І як не згадати наших добровільних рятівників — Маріяна Коця,
Дмитра Нитченка, Лесю Ткач, Аду Кулик, Леоніда Мостовича та багатьох
інших, часто анонімних добродійників, які жертвували власні кошти, аби
журнал наш вижив та жив... Допомагало й Обласне  управління культури,
очолюване Олексою Марченком.  Честь і хвала всім і кожному, хто підтримав
нас у скрутні часи!..

Але все це були разові, тимчасові “ін'єкції”. Від числа до числа
«Березіль» потребував додаткової допомоги. І на обрії замайоріло
скорочення чергової ставки.

Ніколи не був я завзятим оптимістом, а останні події змусили взагалі
реально поглянути на речі. Сувора реальність, не кажучи вже про
інтуїцію, підказувала: наступним на «виліт» буду саме я. Сатирична
рубрика, яку мені довелося вести, -- то не провідний напрямок у
журналі; а цікаві літературознавчі матеріали для відділу критики, що
їх також мав готувати я, стали великою рідкістю в редакційній пошті
-- адже багато хто з колишніх та потенційних авторів обрав собі інший
шлях заробітку, або ж просто примовк, намагаючись визначити, що ж саме
відбувається в українській культурі. Та ще й прийшов я до редакції
«останній», коли колектив був уже сталий та міцний...

Тож із дня на день очікував, что керівництво часопису скаже: «Вибачайте,
добродію, самі бачите ситуацію. Спасибі за роботу, але ми змушені
розпрощатися», або щось у тому ж дусі. Чесно кажу: було б дуже неприємно,
проте я був готовий до цієї розмови. І не образився б. Бо ж без «Сатири
та гумору» виходить безліч «товстих» журналів, а матеріали з літературної
критики можна легко розкидати по інших відділах: що кому ближче; тим
паче журнал видається не щомісяця, тож ніхто з «березільців» не буде
перевантажений...

Але почув я зовсім інше:

-- Леоніде Миколайовичу, ви припустилися величезних помилок. Ви назвали
Маршала Радянського Союзу Георгія Костянтиновича Жукова -- Григорієм,
та ще й надрукували сумнівний матеріал щодо творчости Григора Тютюнника.
Тож от вам умова: або ви зараз же пишете заяву про звільнення за власним
бажанням, або колектив журналу звільняє вас за такою статтею, что жодна
редакція вас навіть кур'єром не візьме...

Отак. Не більше й не менше.

Хотів нагадати, що за плутанину в імені найбільшим покаранням може бути
навіть не догана, а лише усне зауваження під час редакційної планерки,
але ж ніяк не примусове звільнення кадрового працівника, досвідченого
журналіста -- не ті вже часи, не тридцять сьомий надворі. А щодо Г.Тютюнника -
це ж був експериментальний дискусійний матеріал -- таких творів у кожному
журналі друкується чимало! Та не нагадав і сперечатись не став: знав, що
все це -- не справжня, а вигадана підстава для скорочення штатної одиниці.
У будь-якому разі мені тут уже не працювати, бо ж справжня причина відома
– брак коштів у редакції. Гріла трошки думка, що головний редактор Юрій
Стадниченко, з яким ми вважалися друзями й випили чи не цистерну горілки
за кілька років, усе ж таки поцікавиться: "Леоніде Миколайовичу, а що
сталося? Чому ти раптом вирішив покинути нас?" Ні! Він того ж дня підписав
наказ про звільнення, -- мабуть так і не збагнувши, що саме підписує.
Принаймні через кілька тижнів після цього, коли ми зустрілися у Спілці
письменників, він широко розкрив очі: «Щось давненько я тебе не бачив! Ти
що, кинув нас і втік з редакції? Злякався труднощів?.. » Чи було це щирим
здивуванням? Я відбувся жартом і пішов -- що можна пояснити людині, яка
не знає ні про кадрові зміни у довіреному їй колективі, ні про те, що
друкується в журналі, який вона ж очолює. Та про останне я скажу пізніше,
а поки...

А поки слід було подбати про майбутній заробіток. Сякі-такі грошенята
«під розрахунок» я отримав, тож, прикупивши харчів на тиждень, подав
оголошення до газети «Панорама»: якісні переклади з російської на
українську та навпаки. І замовлення посипалися, як із дірявого чувала!
Ледь устигав виконувати -- бланки, проспекти, рекламні листівки та
брошури з буклетами йшли конвеєром,  грошики весело поповнювали мою
«панчоху». За два-три дні я отримував більше, ніж у “Березолі” за місяць,
і це трошки заспокоювало. Невдовзі повністю змінив гардероб, придбав
холодильник, телевізор, почав нормально харчуватися, палити не “Приму”,
а “Мальборо”, коротше — почувався ледь не буржуєм. Та сусіди по
театральному гуртожитку, які місяцями не бачили зарплати, скаржилися
комендантові – ми тут з хліба на воду перебиваємось, а цей письменник
щодня багатіє: стукотить-торохкотить собі друківніцею, виходить лише в
нужник та заварити собі чаю. Чи не скарги-доноси клепає? А коли ні -- то
 за що ж такі шалені гроші гребе? Горілки не дудлить, жінок не водить,
не бешкетує, одне слово – незрозумілий тип, непевний, підозрілий, та й
до високого сценічного мистецтва ніякого стосунку не має... Як би його
позбутися, аби не дратував нас, порядних людей?..

І шукали таки привід, та не знаходили. Жодного приводу я не давав, з
усіма поводився ввічливо, незважаючи на відверту неповагу та дрібні
провокації, та й вважав, що так воно й буде довго...

Але раптом усе змінилося. Як кажуть, прийшла біда звідки не чекали...

У наступному числі «Березоля» з'явилася невеличка редакційна репліка.
Уже не зможу відтворити її дослівно, але зміст приблизно такий: «Леонід
Курохта позбавлений посади та виведений зі складу редколегії журналу за
припущені помилки в роботі». Не більше й не менше. Як же ж так, -- гадав
і думав, - я ж звільнився, хоч під тиском і шантажем, але ж «за власним
бажанням», є й заява моя, є й наказ! Я ж добровільно позбавив редакцію
своєї «зайвої» посадової одиниці, ні судитися не побіг, ні шукати якоїсь
«правди» серед колективу «Березоля», де хтось готував текст цієї ганебної
замітки, хтось набирав її на комп'ютері, хтось підпісував до друку, хтось
вичитував готову верстку перед виходом у світ...

Досі не можу второпати: де, коли, в якій країні літературно-художній
часопис міг опуститися до дрібної помсти, обтічної й неаргументованої, та
ще й невідомо за що! Чи редакція «Березоля» спробувала таким чином
виправдати  скорочення ставки, чи потішила себе, чи просто вилупила свою
принциповість, не лише позбавивши людину роботи й заробітку, а ще й
ославивши на весь світ, як перед українським читачем, так і перед
закордонним, чудово розуміючи, що з такою «рекомендацією» навряд чи хтось
зможе знайти нову роботу в творчій або видавничій діяльності. Друзі мої
з письменницького та журналістського кола відверто посміхалися: як це так,
ціліх шість років ти був хороший, та раптом тебе пожбурили в шість секунд
та ще й харкнули вслід цією брудною заміткою...

А що я міг відповісти?

Другий... вибачте, третій удар застиг зненацька, хоча й був цілком
закономірним, логічним наслідком попередніх подій.

Дізнавшись, что мене  звільнили з посади, комендантка гуртожитку, тицяючи
наманікюреним пальцем у цю ж таки "березілівську" цидулку, поставила
ультиматум: або я добровільно полишаю кімнату, або ж міліція швидко допоможе
мені втекти дуже далеко від гуртожитку. О, як поглядали на мене сусіди,
які переможно-презирливі посмішки я зустрів! Звичайно, бо ж збулася їх
мрія: нарешті знайшовся привід позбутися “підозрілої” людини!..
Проте, на відміну від «Березоля», тут мені дали цілих три дні для пошуку
нового житла, і вже за це я був дуже вдячний. Та де ж його шукати, цього
нового житла? І як тепер працювати, аби заробляти на життя — бо ж не
поставлю я друкарську машинку просто посеред вулиці...

Але передусім мусив позбутися найбільшого й найціннішого свого майна —
книжок. Того ж дня поніс їх роздаровувати. Українську гумористику відвалив
тому ж Юркові Івановичу Стадниченку, словники й довідники -- Наталці Ланге,
прозу та поезію одтарабанив до Наталки Дорошко-Берман, п'єси розкидав по
мешканцях театрального гуртожитку -- нехай самі розбираються. За безцінь
продав холодильника й телевізора, а одяг, рукописи й друкарську машинку та
решту книжок, з якими не хотів розлучатися, вирішив тимчасово переховати
на горищі будинку № 1 по  вулиці Дарвіна. У дитинстві я тут жив, і пам'ятав,
що горище це не замикалося. За кілька ходок постягав туди своє майно,
звільнивши куток від дохлих котів, порожніх раритетних пляшок та іншого
сміття.

Останній «рейс» видався особливим. На розі Сумської та Совнаркомівської
стрів Івана Перепеляка, голову Харківської організації Спілки письменників.
«Письменник тягає книжки, -- зареготав він. -- А треба не тягати, а
писати... Ну, нічого, побомжуєш та й напишеш нового роману про дно нашого
суспільства!» Образили мене його слова. Бо ж Іван Михайлович чудово знав
мою ситуйню-ситуйовину, та зарадити нічим не зміг, та й не особливо прагнув:
лише написав десь-кудись-якогось листа, отримав коротеньку відписку та й
заспокоївся. Тож зараз і погогокав, аби приховати ніяковість. Та й похиляв
він собі далі, а я зі своєю двоколісною «кравчучкою» лише звернув за ріг,
як був затриманий міліцейським патрулем. «Що перевозите?» -- «Книжки». --
«Що за книжки? Покажіть». Довелося розв'язувати мішок. І треба ж такому
статися, що згори лежали брошурки про Махна та Петлюру!.. Ці двоє панів
давно вже не були офіційними ворогами України, та менти про це, мабуть,
не знали й потягли мене до опорного пункту. А там молоденький старлей
спитав мої документи. Десять доларів (на щастя, не останні), що випали з
квитка Спілки журналістів, він незворушно заштовхав до нагрудної кишені
формової сорочки, навіть не простеживши за моєю реакцією. Перегорнувши
усі книжки, одібрав з десяток, як на мій погляд, не найціннішіх, але з
яскравими палітурками, й пояснив: «У мене сьогодні день народження, тож
ви мені оце подарували. Є заперечення?» Заперечень у мене не було.

Ще два чи три дні протинявся я по редакціях харківських газет, журналів,
новостворених вісників, Завітав навіть до обласного радіо та телебачення.
Роботи ніде не знайшов. Знайомі газетярі, радіо- та телепрацівники скрушно
та співчутливо хитали головами, та допомогти не могли. Ішов і обмірковував:
де спати: знов купити пляшку й напроситися до когось «у гості» з ночівлею?
Спав уже й у Віктора Кулика, й у Роберта Третьякова, й у Анатолія Перерви, й у
Валерія Замєсова, й у того ж таки Юрка Стадниченка... Скільки ж можна.
Знову проситися до них уже соромно.

Зродився у пам'яті випадок з дитинства: колись, ще на вулиці Дарвіна,
граючись у війну, хлопці заштовхали мене до сараю, підперли палицею та й...
забули. І стукав я, і плакав, і кричав, аж доки звільнила мене компанія
алкашів, яка шукала собі місце для «бухалова». Та в нинішньому становищі
плакати було ні для кого, кричи-стукай-проси -- ніхто з нього не випустить.
Ні Спілка письменників, ні Спілка журналістів, ні компанія п'яниць, ніхто,
ніхто.

Спіймав облизня й у редакції газети «Событие» (колишня «Ленінська зміна»),
 де я працював раніше. Заступник редактора Євген Авергун тільки скривився:

 «Льонько! Я тебе люблю, та тебе ж під сраку викинули з республіканського
журналу: ось, диви, надруковано, я ж не вигадую... А що люди скажуть --
«Березіль» викидає, а я підбираю, наче сміття якесь...»

Чи було боляче, тужно, гірко?.. Мабуть, так. А мабуть, і ні. Не пам'ятаю.
Нерви були на грані, я вперше в житті просто не знав, що робити, й уперше
в житті сповна усвідомив значення слова «прострація».

Та невдовзі стало смішно. Адже я повністю -- повністю, на сто відсотків!
-- повторив долю персонажа своєї першої іроніко-детективної повісті
«Шантаж», що була друкована в тому ж таки «Березолеві» за друге число
1993 року! Це  був перший в історії української літератури «приватний»
 детектив. У ньому я зумисне порушив усі закони й правила жанру,
експериментуючи та зводячи нанівець звичні уявлення про обов'язковий
хепі-енд. Головний герой «Шантажу», кореспондент молодіжної газети
Олексій Камінський у фіналі не перемагає ворогів, не п'є солодкого вина
й не танцює з красивими дівчатами. Навпаки -- він лишається сам-один,
несправедливо звільнений з редакції газети, а значить -- і з відомчого
гуртожитку. Ні роботи, ні житла -- хоч круть, хоч верть, а все одне
тобі... проблема.

Як могло це статися? Як зміг я передбачити своє майбутнє життя, дослівно,
до поруху, до крапки, втілившись в образ Камінського кілька років тому?
Може, й справді – доля? А може – звичайний збіг? А може, помста від
справжнього Мистецтва, яке не дозволяє порушувати власних традицій,
канонів та законів?..

Що ж, виходить, якби я потім вигадав, створив інший фінал – описав, як
персонаж Олексій Камінський отримує квартиру, дереться вгору службовою
драбиною, стрічає добру жінку... може, й зі мною сталося б саме таке?
Ні. Ні, ні й ні. Не пам'ятаю, хто з великих це сказав, але сказав
фундаментально: «Письменник від початку пише свою долю». І я в цьому
переконався, на жаль. А що вже написано у Власній Книзі Життя, того
вже не зміниш, не перепишеш.

Проте вірив, что вихід знайдеться. Хай не сьогодні, не завтра, але
знайдеться.  Саме ця віра, нехай химерна, непевна, мене й рятувала.
Пам'ятаєте анекдот: песиміст плаче: «Ой, як погано, як кепсько, гірше
вже й не буде...» А оптиміст: «Ого-го! Ще як буде!!!»

Та й згадався чомусь школярський віршик:

                        Тіло, впертеє у воду,
                        Напира на перешкоду:
                        Преться знизу догори
                        Силой випертой води...

Мабуть, це трактуванням закону великого вченого склали такі ж двійкарі,
як і я (не вірте, що єврей не може погано вчитися, на власному досвіді
пересвідчився, що може -- у табелі за десятий клас маю три «двійки»;
й ледь закінчив школу, пересклавши іспити з математики, хімії та
російської мови, та й загальний бал атестату мав дуже смішний, як на
ті часи: 3,62), але ще тоді, у школі, я зрозумів: хто не видерся --
той захлинувся й забулькав... Та мав я інші плани. А саме – видертися,
аби довести самому собі, что я не останній телепень... Задля цього
після школи закінчив і технікум, і філфак університету...

...У районі Держпрому облазив кілька будинків, піднімався на останні
поверхи та штовхав люки на горищах – шукав місце для ночівлі. Врешті
знайшов на вулиці Анрі Барбюса. Та не встиг розіслати ковдру, аби
нарешті поспати, аж чую кроки по сходах, приглушену розмову,
шурхотіння... Невже міліція? А чи самі мешканці виявили пильність?
Тремтів, забившись у куток, вимкнувши ліхтарика та затамувавши подих...
Та дарма – побачив двох бороданів (смерділо лайном од них метрів на
шість, стало нічим дихати на задушливому горищі під розпеченим залізним
дахом). «Ти хто?» – питають. – «Шукаю спати, – зізнаюся. – А ви?» –
«А ми тут королюємо. Виставляй три пузирі, й отримаєш прописку в наших
хоромах, прикинь, також королюватимеш!..» Збігав, приніс три півлітри,
розпили разом. «Як тебе дражнять?» – «Льоня». – «Значить, будеш Льова
з Могильова. А ми – Альоша Блінчик та Коля Бєшений». Не схотіли дядьки
назвати своїх справжніх імен, та й не треба. Хто вони мені? Вранці пішов
до редакції газети «Панорама» по гонорар, потім заніс до «Березоля»
вичитану верстку оповідання «Клопоти земні» -- так, саме так: попри все,
“Березіль” продовжував друкувати мої доробки... Повертаюся надвечір –
а біля під'їзду натовп, міліція, «швидка  допомога», свистять рації,
працюють «блимавки» на машинах... «Вбивство – почув од когось. – Двоє
бомжів тут давно вешталися, один і порішив другого...» Незабаром винесли
й трупа, загорненого у мою – мою! – ковдру. Впізнав лише старезні кирзові
чоботи, в яких був той, що назвався Альошею Блінчиком. Може, затримайся
я на тому горищі з годинку-дві – й бути мені на його місці? Врятував
Господь... Задкуючи, прикурюючи на ходу, не поспішаючи, хаміль-хаміль,
як кажуть, віддалився я від небезпечного місця – шукати нову «спальню».
Та ковдри вже не було, не було ковдри моєї...


Подався до вокзалу «Харків-Пасажирський», колишній «Південний», до
зведення якого причетний мій покійний батько, Микола Юхимович Курохта.
Він був проектантом колишнього головного корпусу. Помер, коли мені було
п'ять років. Але й досі пам'ятаю його слова: «Льонько! Станеш дорослий –
зможеш усе. Треба лише не руйнувати старе, а відновлювати. І створювати
нове. Руйнувати може тільки дурень, а будувати – людина...». Не хотів я
бути дурнем, але й реанімувати, відновлювати свою долю було надзвичайно
важко! Не кажу вже про будування чогось нового у своєму житті. Тож
довелося мені спати вже без ковдри просто на лаві під залізничною
табличкою «МПС СССР». Ніч, друга... На третю підійшов наряд міліції та
поцікавився, на який же такий поїзд я чекаю аж третю добу, спитали документи.
Пред'явив квиток Спілки письменників України, бо ж паспорта не хотів
«світити», адже в ньому була харківська прописка... «А Спілка письменників
України – це ж у Києві! – блиснув ерудицією старший наряду. – А чого ви
робите аж у Харкові?» – «А ви – працівник МВС України?» – запитую. «Так,
і що з того?» – «А те, що міністерство ваше також у Києві, а що ви робите
аж у Харкові?..». Менти перезирнулися й зареготали. Довелося пояснити їм,
що я, стандартизований та багатющий український письменник, навмисне «косю»
під бомжа, аби поглибше увійти до теми й написати нову книжку, яка стане
бестселером. На щастя, був у моїй сумці примірник журналу «Березіль» з
повістю «Шантаж». Звіривши моє прізвище на першій текстовій сторінці з
письменницьким квитком, стражі порядку поспішно вибачилися та й рушили
шукати інших антисоціальних елементів на ввіреній території. У них теж
хрінова робота...

Та довго на вокзалі не проживеш та не поспиш — і світло горить
постійно, і радіорепродуктор заважає. Тож вирушив знов шукати місця.

...А цей підвал виявився “населеним”. Сиділи тут якісь дід із бабою.
Спочатку вони перелякалися — гадали, що я їх виганятиму. Та, зрозумівши,
що я людина мирна й така ж безпритульна, повідали свою сумну історію. Жили
собі, значить, добрі селяни десь на Сахновщині. Він — механізатор, вона —
доярка. Виростили-випестували дочку, дали їй освіту, вивели в люди. І стала
вона коли не бізнесменшею, то щось близько до того. Та й одписала листа
батькам: не сидить ви, таточко й матусю, у своєму свинячому селі, а рушайте
до мене, “городські” будете на старість, ладні костюми та плаття носитимете,
по театрах із вернісажами ходитимете, по рестораціях гулятимете... Продайте
лише хату й корову, та додайте мені грошей на нову квартиру в престижному
районі, місця в ній усім нам досить... І послухали старенькі, і зробили так,
як люба дочка просить. Та дочка, лише отримавши гроші, тут же й виставила
батьків на вулицю — не потрібні вже стали. Де тільки не ходили дід із бабою
— і по міліціях, і по прокуратурах, і по соціальних установах, і по адвокатах,
 та звідусіль чули одне й те ж: “Це ваша внутрішня родинна справа от і
розв'язуйте свої проблеми по-сімейному”. Гірко було дивитися, як плачуть
старі люди, враз позбувшись усього — і домівки, і грошей, і рідної дочки.
Чим я міг зарадити? Дав дідові пляшку горілки, бабці — п'ятдесят доларів,
та відмахнулися вони: спиртного не вживаємо й тобі не радимо, а з
іноземними грошима не знаємо, що робити... Збігав я до обмінника, притяг
ледь не лантух “правильних” карбованців.

Як упали вони на коліна, як зайшлися цілувати мені руки!.. Пішов од них,
плачучи, як озирнувся — а стоять вони, трударі українські, та й хрестять
мене вслід невміло, і хрестять, і хрестять...

Того ж вечора (чи не збіг обставин?!), човгаючи Сумською, випадково стрів
Євгена Захарова, голову Харківської правозахисної групи, з яким ми були й
раніше знайомі. Сказав йому жартома: «Дозвольте представитися: український
письменник, журналіст, дипломант-шмипломант,  лауреат-шмауреат без певних
занять і певного місця проживання, а також ренегат і гад, тож тримайся
подалі від мене, аби не забруднитися». Посміялися... Та наступного дня
вже мав я роботу як у ХПГ, так і у видавництві «Фоліо». Євгенові було
глибоко начхати на те, що писав про  мене «Березіль» на своїх сторінках...
Через деякий час я вже ночував у бібліотеці правозахисників, де були тапчан
та холодильник. Знов почувався людиною!  Удень набирав тексти на комп'ютері,
редагував та виправляв матеріали для бюлетеня «Права людини», перекладав на
українську рукописи для видавництва «Фоліо», а ввечері купляв сякі-такі
напівфабрикати, а частіше – хлібину, шматок сала та пляшку пива, і прямував
до бібліотеки – писати: тоді я почав працювати над кримінальним романом
«Тайм-аут» (до речі, він вийшов уже тут, в Ізраїлі). Коли очі заплющувалися,
ішов до своєї підсобки – спати. Тож вижити можна було, а от жити – важкувато.
Мився у тазочку, їжу готував на електроплитці. Та щасливий був: хоч тимчасовий,
але «підробіток» є — це раз; житло, хоч тимчасове, але також є — це два; книжка
пишеться наче сама по собі — це три... День минув – і слава Богу, завтра буде
день – буде їжа, не продасть чорт – свиня не з'їсть...

Замислюватись над майбутнім просто часу не було. А може, відганяв од себе
думки про завтрашній день, уже не пригадую. Читав десь, що людська психіка
здатна заблокувати негативні емоції, витісняє  їх до найдальших закутків
пам'яті, “захищаючи” таким чином нервову систему...

Знаю й іншу категорію людей. Опинившись у схожому становищі, вони роками
виношують образу, і ця образа стає сенсом їх життя, вона підточує зсередини,
люди зациклюються на своєму настрої, зводять його у ступінь і шукають
винуватого де завгодно, тільки не в собі. От і не роблять нічого, аби змінити
ситуацію, та й опускаються потроху... Дуже не заздрю таким людям. На відміну
від них, сприймаю все, що випало на долю, з гумором. А гумор для літератора
– то не жанр, то – характер. А ще — спосіб життя. Вскочивши в якусь халепу,
не зойкаю, не хапаюся за голову, а прагну оцінити ситуацію з гумористичного
боку: а як би це описати, які слова, крім матюків та інших брутальних вигуків
можна використати, аби передати свої почуття?.. Тож історію, до якої потрапив,
 я також сприймав як маленьку “людську комедію” -- хоч сумну, але ж комедію!..
         
Усе змінив черговий лист із Канади. Лариса Чайківська, працівниця СФУЖО
(Світова Федерація українських жіночих організацій), де я двічі ставав
переможцем літературних конкурсів у номінації «Оповідання», цікавилася моїми
творчими умовами – ці дані потрібні були для якоїсь «лауреатської» анкети.
До того ж у «пост-скриптумі» вона ставила запитання: що то за репліка була
в «Березолі»? Невже все було саме так? А чи не створюю я собі таким робом
творчий піар, аби зацікавити читача, привернути до себе увагу?..

Ну, сів я писати відповідь, створив два рядки привітання... і раптом завмер.
А про що писати? Про те, що кілька останніх років ночував де доведеться,
змінив два гуртожитки, три вокзали, чотири підвали та шість горищ, а зараз
– о, щастя! – сплю в бібліотеці Харківської правозахисної групи, де – о,
щастя! – є тазок та електроплитка, що востаннє мився під душем лише з
тиждень тому, напросившись до друзів; що заробіток дуже непевний і жодних
перспектив?..

Отоді відклав я папір із кульковою ручкою та вперше замислився над своїм
майбутнім. І чим довше думав, тим більше воно мені не подобалося. Знову
згадав свого Олексія Камінського, який «ненавидить ситуацій, коли від нього
ніщо не залежить», і тут мені вперше стало по-справжньому сумно. На
постійну роботу влаштуватися зась – усюди повальні скорочення. Купити
кімнату в комуналці – для цього треба п'ять з половиною років не їсти й
не одягатися. Одружитися, щоб веселіше було? Та куди ж я приведу жінку –
сюди, до бібліотеки, правозахисні книжки читати? Та й самотніх подруг
своїх порозгубив — кому сподобається хлопець, що припреться надвечір,
зжере півхолодильника, переспить-втішить, та й накиває п'ятами вранці,
бо ж приймаком бути не хоче: гордовитий, бач, не хоче бути альфонсом...

 От завдала мені клопоту пані Лариса із далекого Торонто! Що робити, що й
казати...

І повірте, того ж вечора в бібліотеці пролунав телефонний дзвінок. Досі не
можу з'ясувати для себе: чи знову це був збіг обставин, а чи хтось там
ізгори, вирішив дати легкий натяк? Телефонувала давня подруга з Ізраїлю,
випускниця Харківської консерваторії Марійка Скирта. Радісно сміючись,
запитала: «А що ти там взагалі поробляєш?» – «Лихий його зна, що я тут
поробляю!!!» – тільки й вигукнув, та кинув слухавку так, що ледь не
розтрощив телефонного апарата.

              Й лише тут ударив по довбешці «момент істини». Що ні Спілка
письменників, ні Спілка журналістів, ні управління культури, ні цар, ні
Бог не допоможуть, а лише дивитимутся згори, як і досі, та  киватимуть
одне на одного. Єдине, що добре -- те, що я справді НЕЗАЛЕЖНИЙ -- бо нічого
ні в кого не вимагаю та не чекаю, та й сам нікому нічого не винен. Та, як
сказав один, повна незалежність можлива лише в одному місці -- на кладовищі.
 Але й там діють свої хіміко-біологічні процеси... Отже, треба брати свою
долю у свої ж власні руки й не сподіватися на диво.

  І тоді я почав збирати документи. Добре, що, незважаючи на всі пригоди,
зберіг реліквії своєї родини -- свідоцтва, посвідчення, дипломи, грамоти,
старезні фотокартки... Бабуся моя – єврейка, значить, і мама теж єврейка.
Значить, і я частково єврей. А куди бігти – до Америки, до Німеччини чи
до Ізраїлю? Всі шляхи відкрити, спасибі Михайлові Сергійовичу. Англійської
я не знаю, хоч і закінчив філфак Харківського держуніверситету, до німців
я не хочу принципово, а от Ізраїль... Країна, про яку всі знають усе, але
ніхто не знає нічого. Ніякого єврейства я за собою, повторюю, не відчував,
та обрав саме цю державу – методом винятку. Зрештою, головне – не куди
бігти, а звідки. Не до мільйонерства, а від злиднів. І як тут не згадати
слова голови правління Харківської организації Спілки письменників України
Івана Перепеляка під час останньої, прощальної зустрічі: «Я б сам утік, та
змоги немає — жодного єврейчика в анкеті...» Може, пожартував, а може, й ні.
Та не тікати я хотів. Я хотів не виживати, а саме жити.

 ...Ніяких перепон з оформленням візи я не зустрів, і це не стільки
обрадувало, скільки здивувало. Те, що не вистачало кількох обов'язкових
папірців, не збентежило ні паспортний відділ РВВС, ні райвиконком, ні
військкомат, ані навіть самого ізраїльського консула в Україні. Усі, кого
я бачив у нескінченних чергах ОВІРу, посміхалися -- хто здивовано, хто
радісно, хто розгублено: бо ніхто аж по досі не вірив, що всі питання з
еміграцією розв'яжуться так швидко й легко, наче не до іншої країни
вирушаєш, а, скажімо, до сусідньої вулиці... Наче хтось ізгори допомагав
нам, затуляючи очі відповідальним особам. А ще складалося враження, ніби
Україна, вірніше, українська влада свідомо вирішила позбутися бодай частки
своїх громадян: «Меньше народа, – як кажуть наші сусіди, -- больше кислорода».
А шкода. Шкода, що кожен, із ким мені довелося спілкуватись щодо свого рішення,
сприймав мою майбутню еміграцію просто як факт. Що ніхто так і не поцікавився,
не запитав, чому ж це український письменник раптом вирішив виїхати з України.
Я б розповів і пояснив.

  Але все пройшло як по маслу. Й через два з половиною місяці ступив я з
трапа красеня-лайнера «Дмитро Шостакович» на асфальт Хайфи, тримаючи в руках
лише дві невеличкі сумки – увесь свій багаж: постільна білизна, в'язка
рукописів, кілька улюблених книжок, двадцять (дозволених митницею) пачок
найкращої в світі харківської «Прими» та пляшку «Української з перцем». Було
ще й вісімсот доларів, які я ретельно підклеював ізоляційною стрічкою проміж
сторінок рукописів, резонно розсудивши, що ніхто не копирсатиметься в моїх
творах, та ще й писаних українською мовою. Лише потім довідався, що до однієї
тисячі баксів готівкою можна було цілком легально провезти через кордон, лише
записавши їх до декларації. Хто знав?..

      Пам'ятаєте анекдот: «якщо хтось спускається по трапу до Хайфи й не має
в руках скрипки – то значить, у багажі везуть рояль». А я навіть не привіз
своєї друкарської машинки «Москва» зразку 1977 року, – полишив у «Фоліо»,
нащо зайвий вантаж?..
  От із таким запасом на майбутнє життя й прибув я до Землі Ісраелевої. І
в першому ж бакалійному кіоску Хайфського порту за півтора долари прикупив
дві пляшчини харківського пива – «Рогань» та «Слобожанське».



    2
            
          
Перші два дні в новій державі промайнули миттєво – довелося відкрити
рахунок (нульовий, звичайно) в банку «Апуалім», оформити медичну
страховку та записатися на прискорені курси івриту, що звуться дуже
смішно – «ульпан». Крім того, треба було знайти місце для ночівлі – о,
в Харкові я мав величезний досвід із горищами, підвалами та задніми
дворами, але тут подібне могло вилізти боком. Ізраїльська поліція
ретельно «зачищує» чи не кожен квадратий метр площі, затримуючи та
заарештовуючи «бомжів», чи не в кожному підозрюючи або потенційного
злочинця, або нелегального гастарбайтера, або ж палестинського
терориста, що принишк до пори до часу...

Купив тижневика «Новости недели», знайшов телефон головного редактора, й за
десять хвилин з'ясував: аби працювати в ізраїльських російськомовних газетах,
слід не лише відмінно орієнтуватися в політичних, релігійних, культурних,
наукових та спортивних нюансах Ерец-Ісраель, але й відмінно знати іврит. Бо
ж газетярам доводиться і розпитувати корінних ізраїльтян, і миттєво перекладати
з івриту на російську та навпаки, і брати участь у прес-конференціях, «круглих
столах» та інших заходах, де панує іврит (а часто-густо й англійська, з якої
я завчив лише “Май нейм із Льоня”). Та й зарплата в російськомовних газетах
на кілька порядків нижча, ніж у місцевих, та й конкурс на ці робочі місця
величезний... Куди ж я, український журналіст, влетів, Божечки!

Зателефонував Олександрові Каневському, відомому ізраїльському письменникові,
рідному братові Леоніда, отого «майора Томіна», що понад тридцять рокив все
вів та й вів «слідство» у чи не першому радянському кримінальному серіалі.
Сказав: «Я вже в Ізраїли, а що робити далі?» – «Вчитися, вчитися і вчитися,
– відповів «томінський» брат словами пролетарського вождя. – Навчатися івриту!
Бо це – найголовніше багатство з багатств, яке виробило людство... принаймні,
на Святій Землі». Дали він повідав, що без мови мене й у двірники чи
прибиральники не візьмуть, бо не знатиму, як буде слово «віник» і не втямлю,
чого від мене хочуть. А кому потрібен робітник, що не бельмеса не розуміє, хай
він був навіть академіком на «доісторичній» батьківщині? Тут тобі не там,
тут – дикий капіталізм...

Подзвонив Ігореві Когану, колишньому харківському гумористові, якого друкував
свого часу і в «Ленінській зміні», і в «Березолі», зв'язався також із Валерієм
Павленком, який свого часу був харківським власкором газети «Известия» (обидва
тепер живуть у Хайфі). «Треба ішачити, – чи не одностайно порадили вони, –
і забудь, що колись був інтелігентом. Інакше – гаплик!»...

Та першою приємною новиною було те, що ізраїльська Спілка письменників не
вагаючись прийняла мене до своїх лав, коли я подав свої книжки та публикації.
Але й там розвели руками: вибач, друже, ми не влаштовуємо на роботу й не
надаємо житла... От коли отримаєш Нобелівську премію за літературну творчість,
як Пастернак, Бунін та Бродський, тоді вже, будь ласка, сам купиш собі хату,
а поки що крутися та й пиши, – а раптом?..

Отримавши частину «суми абсорбції» (це грошова підтримка, яку держава надає
кожному з репатріантів) – дві з половиною тисячі шекелів – орендував невеличку
 кімнатку. Сусід Сергій, колишній київський історик, з яким ми того ж вечора
розчавили й мою «Українську...», і його «Старокиївську», та ще й додали
“Жигулівським” у якомусь портовому ганделику, наступного ранку одвіз мене
до себе на роботу – працевлаштовувати. У ресторані, де він працював охоронцем,
вчора звільнили одного робітника за п'янку, тож Сергій запропонував мою
кандидатуру.

Рестораном «Піццефіно» керував Джузеппе, він же – Джозеф, а по-місцевому –
Йосип, Йосі, італієць польського походження. З дев'ятої ранку до дванадцятої
ночі я мив посуд, чистив чавуни, розвантажував контейнери з напівфабрикатами
та підмінював прибиральників. Платив Йосі досить добре, щодня та ще й готівкою,
не обманював, як інші (про це скажу далі) та й дозволяв брати додому піццу,
кока-колу, молоко... «Ти ким був у Русії?» – якось запитав він. Для ізраїльтян
усі ми, виходці з колишнього СРСР – «руські», хай ти будеш насправді українцем,
грузином чи таджиком. «Журналістом», – відповів. А він такечки зверхньо: «Руські
створили найсильнішу в світі країну, зламали Гітлера, першими полетіли до
космосу, а ти, руський журналіст, тепер миєш посуд у моєму ресторані»... Кинув
я недомиту тарілку, вона й розкололася. «Все, – сказав, – не можу працювати,
нога болить». – «А, так ти хворий? Геть, пся крев, звідси, о, мама міа!»

Плюнув я й пішов. Та даремно це зробив. Зрозумів лише потім: аби прожити тут,
треба все своє самолюбство, весь свій гонор засунути якомога поглибше, стиснути
зуби й мати «савланут» – терпіння. Так ізраїльтяни повчають нових емігрантів,
які незабаром бідкаються: «Та нема вже савлануту чути савланут!»...

За кілька днів набув нову роботу – на м'ясозаводі. Хазяїн, релігійний
єврей, лише зачувши моє прізвище, вжахнувся: “То ти араб?!” -- “Ні”, --
відповідаю. А він: “Як це — ні? Хто закінчується на “а” -- той стопроцентний
араб! От як Муса, Мустафа, Абдула, Насралла...” Довелося довго пояснювати,
що маю суто українське прізвище.

А сам подумки посміхнувся: бо ж за його логікою Петлюра та Бандера теж
повинні бути арабами... -- “Гаразд, працюй, коли не араб”, -- заспокоївся
він. І я почав працювати. Мив контейнери, тягав вісімдесяткілограмові
ящики з м'ясом, розвантажував фургони, вивозив гнилі залишки на звалище...
Якось подивився на мене хазяїн, та й каже: «О, як ти любиш роботу! Давно
вже не було в мене такого хвацького хлопця... А чи не хочеш ти замість
восьми годин на день працювати тринадцять? Будеш задоволений!» Так і
сказав дослівно -- я вже потроху опановував іврит.
 
Швидко підрахував: еге, значить, за місяць отримаю не чотири тисячі шекелів,
а чи не цілих сім, або й більше... З радістю погодився. Щовечора ледь
дочовгував додому й валився спати, не стачало сил не те що помитися, а навіть
повечеряти, та справа була варта того! Сім тисяч – це не кожен
інженер-ізраїльтянин заробляє... А що втомлююся по саме нікуди – то дрібниці,
головне – гроші, рахунок у банку!..

І от, нарешті, день зарплати. Отримую чек на суму... 3984 шекелі. «Тут
помилка», – звертаюся до хазяїна. «А ніякої помилки, – посміхається. – За
восьмигодинний робочий день це хороший заробіток». – «Я ж працював по
тринадцять годин щодня!» – «Ну, працював, – погоджується. – Та я ж тебе
не примушував, закон не дозволяє. Ти працював заради власного задоволення,
а за це ти, мабуть, сам повинен заплатити мені...» Посміявся, гад такий.

І пішов я до російськомовного адвоката. Як так – заробив  сім тисяч, а не
отримав і чотирьох... «Дохла справа, – пояснив той. – По-перше, в багатьох
ізраїльських фірмах немає ретельного обліку робочого часу, просто пишуться
«вісімки» і сплачується тверда ставка. По-друге, за таку мізерну суму жоден
із моїх колег не візьметься. А по-третє, нічого ти не доведеш – мови не
знаєш, законів не знаєш, порядків не знаєш... Письмової угоди між вами не
було – тож, може, ти невірно зрозумів голослівні обіцянки хазяїна. А він
народився тут і все в нього «схоплено», він вислизне та й ще на тебе
подасть за наклеп...» Досвідчений був той адвокат.

Поплентався додому, батькуючи себе за довірливість і розуміючи, що повинен
ще й дякувати хазяїнові – адже хоч щось, але сплатив, а міг же сказати, що
я не витримав місячного випробувального терміну, тому й не заробив ані
копійчини – й такі випадки були з моїми новими знайомими емігрантами...

Незабаром знайшов у поштовій скрині запрошення до «ульпану», й пішов
вивчати іврит, готуватися до повноцінного життя в Ерец-Ісраель.

...Тут зібралася група з тридцяти чоловік – і професори, й композитори,
й викладачі, й лікарі – одне слово, банальне «єврейство» з країн СНД.
Був, щоправда, один слюсар-складальник Василь Петренко з київського
«Арсеналу», та коли він почав цитувати величезні шматки з Кафки, Гессе
та Сартра, то всі ми заткнулися. Придивлявся я до жінок на предмет
влаштування власного життя – та не вдалося: одна бажала вийти заміж
за ізраїльтоса-мільйонера, друга шукала грошовитого спонсора, третя
вважала, що я повинен утримувати п'ятьох її дітей від попередніх
шлюбив... Четверта взагалі була туристкою-гастарбайтеркою, що мріяла
вийти за будь-якого, але «офіційного» аборигена, щоб лишитися в державі
й цілком легально заробляти гроші для свого чоловіка-художника, що
мешкає в Чернігові. Були, щоправда, дві пристойні, на перший погляд,
тітоньки... Та одна виявилася з кримінальним минулим – усе тіло, крім
обличчя й долоней, було всіяне татуюваннями, шрамами та опіками; друга
на третю ніч зізналася, що  їй просто був потрібен секс-партнер, поки
законний чоловік гайнув на заробітки до Тверії...

Тож похитав я головою та й почав вивчати іврит. Надто складна, як на мене,
 мова. Важуча граматика, незрозуміла побудова речень. Та й літери всі схожі
одна на одну – палички, гачочки, крапки... За перший місяць «Льончиної
шкільної науки» зрозумів, що «ульпан» дає лише систему мови, а для того,
щоб вивчити саму мову, треба знати слова. Івритські слова! Слова, які
почуєш не в «ульпані», а саме серед народу – на вулиці, на роботі, в побуті,
а це дуже далеко від «а-баба-галамага»...

Не лише поблажливо, а й співчутливо ставляться корінні ізраїльтани до
новоприбулих. Чи не кожен (якщо не кожен) готовий терпляче вислухати
запитання – суміш російської, англійської та івриту, й у міру можливостей
допомогти. До кого б я не звернувся, – хто зверхньо, хто з поблажливою
посмішкою, хто ледь зухвало – але вислуховували й давали конкретну пораду,
водночас із гордістю виправляючи мій тоді ще недолугий іврит.

Під час навчання на курсах нас “муштрували” не лише у мовній царині, але й
у царині історії та культури цього давнього народу -- були чудові екскурсії
до Єрусалима, Кейсарії, Хайфи. Під час відвідання синагоги я навіть придбав
кипу, адже понад двадцять років маю бороду. А в Ізраїлі бородань без кипи –
то потенційний палестинець-терорист, та ще й прізвище у мене зовсім не
іудейське, а більше схоже на арабське ім'я, про що я казав віще...

Отже, отримавши диплома про успішне закінчення «ульпану-алеф» – першого
ступеня івриту, знов кинувся я шукати роботу. І невдовзі знайшов.

Хто каже чи пише про те, що в Ізраїлі повальне безробіття, що неможливо
знайти змоги для існування, особливо емігрантам – не вірте. Робота є.
Роботи навалом. Та лише для тих, хто не боїться роботи, хто не вистоює
черги до бюро працевлаштування, сподіваючись на «інтелігентську», дипломовану
посаду з перших днів у цій країні. Тут треба гарувати — на тяжкій, невдячній
роботі постійно є вакантні місця...

Друкарня. Дванадцятигодинний робочий день. Механізми гуркочуть, закладає вуха,
нічого не чути. Розрівнюю долонями папір форматом А-4 та спямовую ці стоси до
бункера, з якого чисті аркуші потрапляють до «офсету» й набувають вигляду
друкованого видання. Ледь забарився – машина спиняється, товариші осудливо
дивляться на мене, майстер кричить, механіки перезапускають обладнання... Але
потроху руки самі вже роблять те, що треба, я вже можу не дуже пильно стежити
за своїми діями, наважився обслуговувати водночас аж два бункери та й
перекурювати просто на робочому місці, не припиняючи процесу, що також вигідно
й для хазяїна. По два тижні він викликав мене й повідомив, що підвищує мені
погодинну оплату аж на два шекелі. Це суттєво! За місяць отримуватиму на 600
шекелів більше, а це – рівно триденна зарплата!

Та рано я радів. Наступного дня підійшов до мене колишній одесит Жора,
робітник із сусідньої ділянки, та й каже: «Як це так, я працюю півроку,
а ти – півмісяці, та тобі от уже підвищують зарплату, а мені – хрін? Отже,
з кожних своїх наднормових двох шекелів один шекель віддаватимеш мені!»
Я розсміявся. Тієї ж миті уздрів величезного кулака, що наче чавунне ядро
летить мені між очі. Ледь устиг увернутися, та Жора не витримав рівноваги,
незграбно пробіг кілька метрів й улетів головою в пересувний контейнер з
готовою продукцією. Газети гепнулися й розлетілися, а сам контейнер покотив
цехом і з розмаху в'їхав у електричний щит. Удар... іскри... коротке
замикання, тріск, дим різнокольоровий... Заверещала пожежна сигналізація,
примчав наряд пожежної розвідки та опергрупа поліції... Робота зупинилася
на три дні, бо чи не кожен верстат, чи не кожне обладнання, що живляться
електрикою, банально згоріли, адже хазяїн економив на запобіжниках. Чи
треба казати, що разом із Жорою тут же звільнили й мене...

Несправедливо? Звичайно. Та хазяїн не схотів слухати моїх пояснень. Логіка
проста: коли ти якимось боком причетний до проблеми, значить, ти – проблемний.
А з «проблемними» ніхто зв'язуватися не хоче. Тут вам не там...

От і знов я на вулиці. Спасибі, хоч заробіток отримав і певна сума є сплатити
за квартиру на наступний місяць... А далі?

                Тіло, впертеє у воду,
                Напира на перешкоду...
 
Подався до бюро працевлаштування, обминув чергу «інтелігентів» й отримав роботу
на будівли. Тягав цеглу, місив бетон, встановлював гіпсові стелі, монтував
двері на віллах для мільйонерів.

Спека під сорок градусів, піт річкою, від шаленого сонця в очах темно... Два
чи три рази на день навідується керівник на джипі «Вольво», усе ретельно оглядає,
нічого не каже, щось записує та й від'їжджає. У нього кілька об'єктів у різних
місцях Великої Тель-Авівщини, тож кидає нас по черзі на різні будівлі, ніколи
не знаєш, де і з ким працюватимеш завтра. Зарплата щотижня, також готівкою, й
досить пристойна. Але робота не офіційна – без податків, без страховки, без
внесків до медичної каси. Саме тому тут працюють і нелегали з країн СНД, й
мусульмани з палестинських територій – як тим, так і тим платити можна куди
менше, ніж дозволений державою мінімум, а вони будуть щасливі... Та коли на
обрії з'являється муніціпальний автомобіль, чи не половина моїх «колег» хутко
ховається, аби не завдати клопоту ні собі, ні хазяїну – еміграційні закони та
закони про працю тут досить суворі...

Рятуватися від спеки навчили мене ті ж таки араби. Пояснили мені “на мигах”,
що слід зробити: взяти в нужнику паперового рушника, рясно змочити його водою,
обкрутити його навколо голови та й натягти капелюха. Півтори-дві години —
саме кайф, потім треба повторити процедуру. А я все дивувався на початку —
чому всі вони у шапках працюють?..

Отож махав кувалдою, копав траншеї під електрокабелі, пиляв, свердлував, та
й мислив час від часу: так, це робота також тимчасова, непевна, от
сьогодні-завтра керівник скаже: «Ми більш не потребуємо твоїх послуг...», і
на моє місце прийдуть двоє-троє туристів чи арабів, які викладатимуться на
всі сто лише за половину моєї платні. Навіть якщо мене не виженуть сьогодні,
все одно треба  потроху підшукувати постійну та офіційну роботу, бо незабаром
закінчиться виплата «суми абсорбції».

Майже чотири місяці віддав будівництву, керівник навіть шкодував, дізнавшись,
що я маю намір піти, обіцяв підвищити мені зарплату... Та я знайшов уже нову
роботу – кур'єром до регіонального російськомовного журналу «Престиж», чи не
три чверті змісту якого складає реклама.

Редакція! Божечки, хоч якась невеличка, але ж – редакція!.. Моя стихія, моє
місце! Може, тут моя доля?.. Може, від кур'єра до кореспондента доросту, а
там, може, й більше?..

А поки що довелося збирати та систематизувати приватні оголошення, коригувати
й подавати їх до набору, а щосереди розвозити журнали по поштових скринях
російськомовних громадян за величезним списком адрес. Та ж «кравчучка» на
двох коліщатках, з якою тягав свої манатки по Харкову. Знов реготав у душі
– наче ні до якого Ізраїлю не виїжджав! Лише спека тут не харківська, та
мова інша... Ну що, приїхав по кращу долю? Такого життя шукав? Хіба що
мускули накачав на всіх роботах та живіт скинув, чи не Шварценегером став...
Та й добре, що працюю в творчому колективі, хоч і посада моя далеко не
творча, проте є з ким словом перекинутися, використовуючи напівзабуті
поняття: набір, верстка, планерка, стаття, нарис, гонорар (так, я навіть
пописував трошки). Заробіток був більший, ніж на будівництві, і все ж таки
не цеглу тягати й не цемент місити. І тільки-но звик до нової роботи,
тільки-но почав потирати долоні, отримуючи живі грошенята (в доларах, а
не в шекелях!) на постійному врешті-решт місці, як журнал... закрився.
Колектив опинився без роботи, на майно було накладено арешт, головний
редактор гайнув за кордон ховатися від кредиторів, адже дві мафії –
банківська та кримінальна – відкрили на нього справжнє полювання. Проте
кілька мільйончикив йому вдалося поцупити... Дізнався потім, що в Єгипті
відкрив він російськомовний рекламний бюлетень під назвою “Довіра”...
 
Наступну роботу я знайшов через оголошення в тому ж таки своєму «Престижі»
– реклама та реалізація релігійної літератури. Та ж «кравчучка», ті ж вулиці,
та ж спека. Безсистемне коробійницьке ходіння по приватних квартирах.
«Шалом!» – вітаюся радісно. «Ну, шалом», – зітхають господарі: звикли, що
по сходах постійно тупцюють торгівці – то «Гербалайф», то косметика з Мертвого
моря, то новітні стільникові телефони, то щось інше... «Тора потрібна?» –
питаю. – «Ні». – «Танах, Талмуд потрібні?» – «Ні». – «До побачення». –
«Прощавай». За тиждень позбивав п'яти ледь не до крові, порозтирав усе, що
між ніг, та жодного товару не продав і заробив стійку ненависть до комерційної
справи. А ще кажуть, що жиди народжені для торгівлі! Значить, хибний я жид,
неправильний. Чи може, чверть мого єврейства виявилася надто слабенькою?..
Тож не став гаяти часу й сам кинув цю справу, не моя вона. Що Бог не дав –
ув аптеці не купиш.

-- Ви б могли попервах жити зі спогадів про свого славетного діда, –
зазначила чиновниця відділу по роботі з творчою інтелігенцією, куди я
звернувся по гарантовані дві тисячі шекелів, на які має прово кожен
письменник-емігрант, реалізовуючи програму «Перша книжка в Ізраїли». –
Комісія розглянула документи, видані твори та рукописи, й вирішила надати
вам аж три тисячі шекелів, та за однієї умови. Аби ви написали книгу-спогад
про Михайла Рудермана. Ми допоможемо розповсюдити цю книжку, организуємо вам
виступи по всій країні, інтерв'ю в газетах та на радіо «Река»... Ім'я ваше
стане на слуху, от і буде старт для видання ваших детективів...

Видно, ретельно-таки перевірялися мої еміграційни документи, коли хтось
відкопав таку деталь, що я – онук автора віршів про легендарну тачанку, що
стала відомою піснею завдяки Червонопрапорному ансамблеві пісні і танцю
Радянської Армії імені О.Александрова. Свого часу «Тачанку» співала вся країна,
та й сам я крокував у піонерському таборі під цю пісню... Проте відмовився
я від цієї пропозиції. По-перше, які такі спогади я можу написати про діда,
якщо ніколи його не бачив, а знаю лише з розповідей бабусі, за кількома
віршами, їй присвяченими, та з двох-трьох фотокарток. А по-друге, ніколи не
намагався грітися у променях слави свого діда й не чіплявся позаду до
«бойової колісниці». Тож отримав лише законні дві тисячі, й тут же придбав
нового комп'ютера.

І знову – вільний пошук. Роботи ні греця не знайшов. Ні, сякі-такі місця все
ж таки були — будівництво, шляхові роботи, підмітання вулиць, догляд за
старими та хворими... Та не хотів я вже будь-якої праці,  бо ж “зіпсувався”,
почав мріяти про щось краще.  Надибав на стрілецький тир при збройному
магазині, зі злості купив на останні п'ятдесят шекелів п'ять набоїв, чотири
кулі поклав у «десятку», п'ята, на жаль, зачепила межу «дев'ятки». Стріляв
я й раніше непогано, видно, навички не втратилися – майстерність, як кажуть,
не проп'єш... Будучи восьмикласником, відвідував стрілецьку секцію при
товаристві «Динамо», а у десятому, всупереч закону, змайстрував два самопали
під малокаліберний патрон та аж семизарядний револьвер, користуючись
кресленнями з журналу «Техника – молодежи» (аж досі не втямлю – нащо було
друкувати у всесоюзному журналі детальну схему «нагана», якою може
скористатися будь-хто?..), тож із короткоствольною зброєю дружив здавна.
Постріляв тепер, душу відвів. Поряд стояв охоронник-поліцейський, і коли
принесли мою мішень, у нього аж щелепа відвисла: «Ой, вей! Ти служиш у
коммандос?» Довелося пояснити, що востаннє я брав у руки пістолета років
із двадцять тому... «У бітахоні працювати хочеш?», – питає. – «По-перше, я
взагалі хочу працювати, три дні вже байдики б'ю, – пояснюю. – А, по-друге,
що це за воно – бітахон?» – «Служба безпеки». Я зітхнув: «Не вийде. Там
треба розмовляти, а в мене проблема з івритом». Поліцейський сміється:
«Той іврит, що я від тебе почув, уже досить. Попервах вистачить, а там
потроху нахапаєшся. Ось, тримай адресу, завтра о дев'ятій ранку прийдеш,
спитаєш Даніеля, він якраз шукає хлопця до «руського» сектору. А я його
зараз повідомлю про тебе. Бай!»

Не треба, мабуть, казати, що кілька разів я підстрибував уночі – чи не
проспав?! – а о пів на дев'яту вже був за вказаною адресою. Але бентежило
багато що – раптом не справлюся? Як з моєю недолугою мовою? Чи все зрозумію,
 що мені скаже цей Даніель? Чи треба буде щось записувати (я ж бо крім
свого імені та прізвища нічого не вмію писати на івриті)?..

Та виявився Даніель доброзичливим та терплячим дядьком. Він сам із моїх
слів заповнив мені анкету; розтлумачив, що та як написано в угоді про
співробітництво; пояснив, що від мене треба та яку платню я отримуватиму;
врешті сказав: «Десь через тиждень прийде на тебе допуск. Для початку дам
тобі простеньку роботу, а далі, коли впораєшся, матимеш і складнішу».

А рівно через шість днів зателефонував: «Завтра отримаєш форму та інше
причандалля, хлопці одвезуть тебе на постійне місце і все розкажуть та
покажуть».

Це був переломний момент у моєму ізраїльському... та й не тільки
ізраїльському житті...

Тієї ж ночі раптом наснилося: йду харківськими вулицями поряд із рудоволосою
дівчиною. Тримаючись за руки, обминаємо Держпром, університет, Палац
піонерів... І чомусь співаємо: «Легендарная тачанка, все четыре колеса...»
Я дивлюся на цю дівчину й не можу згадати: хто вона? Наче знаємо одне одного
давно, але як її звуть? Звідки взялася? Куди йдемо?..
               

    3               


Зізнаюсь одразу: ні ловити шпигунів, ні ганяти терористів мені не довелося.
Служба безпеки держави Ізраїль не має нічого спільного з СБУ. Зі шпигунами
та терористами бореться ШАБАК (щось на зразок нашого колишнього КДБ), але
він ніяким чином не втручається в ідеологічні питання. Ти можеш вибігти на
центральний майдан Тель-Авіву й заволати в мегафон: «Уряд Ізраїлю – усі
дебіли та дегенерати!», й тебе, в найгіршому випадку, затримають за
порушення тиші, коли комусь не буде ліньки викликати поліцію, аби
поскаржитися, що крикун заважає відпочивати чи працювати.

А Служба безпеки передбачає лише охорону державних та приватних закладів,
і до диверсантів чи дисидентів не має ніякого стосунку.

З перших днів мені довелося поратися з процесором, телекамерами та
моніторами, спостерігаючи за обстановкою, виявляючи нелегітимні випадки
та терміново повідомляючи місцеву охорону чи поліцію про нештатні ситуації.
«Краще, як потурбуєш нас даремно, ніж прогавиш справжнє порушення режиму»,
– наставляли нові товариші. І я старався. Згодом навчився відрізняти
потенційний злочин од випадкових, хоча й підозрілих дій місцевого
контингенту. А ще згодом оперативні наряди просилися працювати саме тоді,
коли я чергую на зміні.

Крім заробітку, отримував подяки й грошові премії від своєї Служби, навіть
поліція одного разу нагородила мене грамотою та запропонувала путівку на
кількаденний відпочинок в Ейлаті. Та взяв я грошима, бо до відпустки було
ще далеко, а поліція не узгодила свою нагороду з моїм керівництвом. Нічого,
до Ейлату я все одно поїхав невдовзі, та вже не сам... Але про це трохи далі.

...І знову наснилася рудоволоса дівчина. І знов не міг пригадати, звідки вона
мені знайома. Чи десь бачив? А чи навіть розмовляв?.. Прокинувшись, довго
кліпав очима в темряві. Перебирав у пам'яти чи не все своє життя – дитсадок,
школа, технікум, університет... Робота в міліції, на «Комунарі», в «Ленінській
зміні», «Прапорі”-”Березолі”... Все не те. Не було такої. Але до болю знайомі
й погляд, і усмішка. Невже це відлуння колишнього сну?.. Сон уві сні?

Того ж ранку, лише прокинувшись, отримав нове призначення, нове місце роботи.
Підземна автостоянка у будинку, де розташовані два міністерства. Два
міністерства держави Ізраїль! Для мене це – значне підвищення. Тепер став
хоч і невеликим, але керівником – у  мене виявилося аж чотири підлеглих, і
двоє з них – «руські». Мій попередник, корінний ізраїльтянин, як з'ясувалося
пізнише, не витримав навантаження й запросився на простішу роботу, хоч і
програвав при цьому в заробітку. А мій іврит уже трохи зріс, та й хотілося
поліпшити власний бюджет... «Об'єкт складний, – пояснив Даніель. – Та не
вагайся, впораєшся». Його б слова... А для мене, вже звиклого до кондиціонеру,
моніторів та рації, цей об'єкт здався не просто складним, а й пекельним:
півтемрява, задуха, бензин, дим, пилюка, розлючені шоферюги, нетерплячі
відвідувачі (серед яких чимало членів ізраїльського уряду та працівників
інших міністерств), іноземні гості... Підлеглі мої, четверо охоронців,
бігають, лаються, розмахують руками, влаштовуючи щось схоже на порядок, та
з надією поглядають на мене, як на нового начальника й старшого за званням.
А що я можу зробити першого ж дня? Я ж не знаю, «хто єсть ху», чий автомобіль
слід трусити як грушу на предмет зброї та вибухівки, а кого треба стрічати
«во фрунт», віддаючи честь... Брутальна лайка івритом, англійською, арабською
та іншими мовами... Раптом відмовив комп'ютер – шлагбаум закрився, ніхто не
може ні заїхати, ні виїхати, а я й не відаю, що його робити в такому
випадку – через мою недбалість автомобільна пробка вже перетнула
пів-Тель-Авіву, рух завмер, поліція підняла вертольоти, аби роздивитися, що
саме скоїлося... Вимикаю та вмикаю знову комп'ютер, перезавантажую – згодилися
навички з попередніх місць роботи, кілька разів довбонув кулаком по тендітних
приладах... І – диво: шлагбауми знов ожили, робота відновилася... «А що ти
зробив?» – питають у мене. «Біс його зна, – відповідаю. – Нутром відчув,
довго пояснювати»...

Наступного дня зайшов до начальника будинку, та й сказав: «За законом держави
ви повинні влаштувати нормальну роботу працівників Служби безпеки. Перше:
потужний кондиціонер. Друге: смуга «Стоп»», щоб кретини зупинялися для
перевірки, а не перлися вперед як божевільні. Третє: відеокамери на
в'їзди й на виїзди. Четверте: замінити старезні рації... П'яте... Шосте...
Не дослухатися до моїх слів начальник уже не міг. Не за день, щоправда, й
не за тиждень, але невдовзі всі мої прохання були виконані. А коли я
остоточно оволодів комп'ютерною системою, навчився швидко ремонтувати
електроніку та механіку шлагбаумів, узлагоджувати конфлікти та грамотно
лаятися івритом, англійською та арабською, стало набагато легше. А коли
звільнив двох охоронників-ізраїльтян, які побоювалися сперечатися з
нахабними клієнтами з огляду на своє інтелігентське виховання, та взяв
на роботу братів-близнюків Сашка та Пашка з Тернополя, то робота пішла
ще краще. Згодилися й навички, надбані у Харківському електротехнічному
технікумі – тестером та викруткою маніпулюю майже грамотно, коли треба
негайно полагодити механіку чи електроніку, аби зайве не викликати техніків
та не гаяти часу. Потроху навчився за мовним акцентом відрізняти корінних
ізраїльтян від тих, для кого іврит є вивченим; за рисами обличчя відзначати
арабів, румунів, марокканців, персів, греків... Знав уже, кого треба
трусити до останнього гвинтика, а з ким можна й пожартувати – чи багато
бомб сьогодні везеш? Де валюта, наркотики, порнографія, самогон, сало?..
Та сміх сміхом, але поліція частенько провадить провокаційні перевірки:
намагається провезти через наш блокпост чи макет вибухового пристрою, чи
зброю, ретельно замасковану та приховану в автомобілі... Не знайшов, не
зупинив – штраф, ганьба, гвалт на всю країну: охорона не виконує своїх
обов'язків... Та «фільтрував» я ретельно, й від хлопців своїх вимагав
того ж. Згодом почав «задницею» відчувати потенційні перевірки, згодилися
також і журналістські навички, тож «гальмував» я поліцію ще задовго до
в'їзду й тицькав їм у вічі знайдену в них же зброю чи макети бомб... «Як
ти їх вгадуєш?» – дивувалися хлопці. А я з гідністю відповідав словами
булгаковського Шарикова: «Серцем чую...»

 
    4
               

А цей день запам'ятався назавжди. Отримавши поліцейський конверт із чеком
– премію за чергове “знешкодження” імітаційної вибухівки, плентався додому:
помитися, поснідати й завалитися спати перед черговою нічною зміною. На що
витратити ці гроші – ще не знав, потроху складав «зайвину» до свого
банківського рахунку. Згодяться. Уклав і цей чек до банкомату, припалив
сигарету, обернувся і...

Рудоволоса жінка з величезними очима. До болю знайомий силует, до болю
знайомий погляд. Я навіть головою потрусив – чи, бува, не заснув на ходу?
Чи не марево? Чи не видіння з перевтоми? Але це була саме вона – красуня
з моїх снів, її рухи, міміка, її образ...

Неначе блискавка сяйнула.

-- Це я, – лише й сказав. Вона поглянула спідлоба й запитала з докором:

-- А де ти був так довго?..

 ...Тут зроблю паузу.

Чи вгадав я тоді свою майбутню долю, написавши песимістичний фінал у
повісті «Шантаж», що він, цей фінал, повністю збувся в житті; чи відчув я
тепер у своїх самотніх снах цю зустріч... Не знаю, не знаю. Але через день
(ні, брешу – через два дні, бо ж працював у нічну зміну) постягали ми своє
манаття до нової спільної квартири – знов орендованої, звичайно. Старі
меблі, що лишилися після останніх мешканців, без жалю викинули (а своїх
ні в мене, ні в Раї просто не було: зайві дерев'яги – вороги мобільності,
бо ж не секрет, що емігрантам доводиться частенько змінювати помешкання,
домагаючись оптимізації умов – з точки зору як фінансів, так і відстані до
роботи. Мені особисто за перші півтора роки в Ізраїлі довелося змінити аж
чотири квартири). Та сміялися ми, що починаємо не з нуля: бо ж у Раї на той
час уже був власний телевізор, а в мене – власний комп'ютер...

Стали ми жити утрьох – Рая, її дочка та я. Насамперед уклали список, аби
придбати найнеобхідніше: дві шафи, двоє ліжок, холодильник, диван, двоє
крісел, комод, стільці, книжкові полиці... Щось  викреслювали, щось
дописували – одне слово, намагалися відбутися «малою кров'ю», але ж
хотілося одразу всього-всього...

Підрахувавши «най-найнеобхідніше» та зваживши можливості, приступили до
«другої серії» – відеомагнітофон, комп'ютерний столик, мобільні телефони
(аж досі дивуюся: як раніше могли обходитися без них?!), музичний стереоцентр
(аби крутити записи Висоцького та Галича – моя дитяча мрія), косметичне бюро
із поличками та люстром (Райчина дитяча мрія)... Понакупили всього, позвозили
додому, та з'ясувалося, що банківський рахунок мій ще не «мінусовий» та
навіть і не «нульовий». Виявилася дуже цікава річ, якої я не знав: в Ізраїлі
при покупках на велику суму передбачаються значні знижки на кожен товар та ще
й подарунки від магазинів. Тож і купив Райці золоті сережки, кулон, обручку
та хорошого годинника, аж доки не позбувся усіх фінансових ресурсів. Знову
відчув себе харківським жебраком – але тепер уже щасливим жебраком, бо ж мав
і сім'ю, й дім, і стабільний, а не тимчасовий заробіток.

 Першу відпустку провели в тому ж таки Ейлаті – одному з найкращих курортів
Близького Сходу, другу – аж у Барселоні, третю провалялися на тель-авівських
пляжах – вирішили нікуди не виїжджати, аби зібрати гроші на машину. До того
часу я вже підтвердив водійські права й отримав ізраїльське посвідчення.
Автомобіль нам не був дуже потрібен, адже Рая працює касиркою в супермаркеті
за два квартали від дому, а моя робота – через три вулиці. Тож спочатку я
упирався – нащо нам це ярмо на шию? Купити авто – не проблема, головне й
найскладніше – його утримувати. Страховки, техогляди, ремонти, бензин, мийки,
стоянки, штрафи... Все це потребує грошового вливання, а особистий транспорт
годиться лише тоді, коли він допомагає заробляти або економити. Якщо мешкаєш,
припустімо, у Тель-Авіві, а працюєш в Єрусалими чи у Хайфі – то одне діло, бо
ж на автобусних квитках розоришся. Якщо робота пов'язана з роз'їздами – то без
машини не обійтися. Якщо ж ти непрацюючий мільйонер і щоранку вивозиш родину
на відпочинок чи до Бейт-Шемешу, чи до Мертвого моря, чи до Тверії, твоя
машина -- лише засіб пересування, як вигукнув один із класичних персонажів.

 Чимало аргументів наводив я (крім усіх, навіть такий, що відтепер я й чарки
не зможу смикнути!), але кохана вперлася: мужчина без машини – то півмужчини,
а без чарки здоровіше будеш. А чи попреш проти любові?..

 Тож біленька й блискуча «Даятсу-Шрайд» невдовзі стояла під вікном. Попервах
я навіть схоплювався серед ночі та й бігав дивитися – чи не викрали? Чи не
вдарили? Чи не загорілася?..

«Шарадка» наша мала автоматичну коробку передач (той, хто вибирав мені авто,
знався, як виявилося, тільки на “автоматах”), тож без звички нею було дуже
незручно керувати: правиця мимоволі хапалася за повітря, шукаючи важіль
ручного перемикання, а ліва нога сіпалася в пошуках педалі зчеплення, якої
тут зроду не було... Японські ж капіталісти розраховували на цивілізованого
водія, а не на «совкового», що звик долати троднощі. Та кілька днів обережної
практики на тихих вуличках передмість Тель-Авіва далися взнаки – навчився
водити цю машинку й невдовзі почувався ледь не Майклом Шумахером. Крім того,
що на роботу за півтора кілометри почав їздити на власному автомобілі (цим
тут нікого не здивуєш – за статистикою, середня ізраїльська родина має 2,8
автомобілі), почали ми з Райкою гасати по країні. Щосуботи, у вихідні,
замість валятися перед телевізором та попивати охолоджуючі напої, тепер ми
стрибали до нашої машинки, лагодили супутниковий навігатор та летіли подалі
від цивілізації. Гарячий вітер свистів, двигун співав, долаючи круті гори та
схили... Листяний ліс. Хвойний ліс. Раптом – пустелі, спекотні пустелі – на
десятки кілометрів. Аж тут – водоспад, де можна роздягтися догола, ніхто не
побачить, а як і побачить – то нікому не скаже, бо й сам голий підставляється
під потужні струмені, хапає долонями блискучих коропів та карасиків, що
падають разом із водою...

 А пустеля Негев, де розкинулися намети бедуїнів, які визнають лише два
види транспорту – верблюдів та віслюків (хоча краєм ока побачили ми й
розвалений автобус «Мерседес» довоєнного випуску, знятий з коліс та
перетворений на курник); а сталактитові печери, де  ми так легко заблукали
(отут мені згадався «ліхтаревий» досвід пошуків ночівлі по харківських
підвалах та горищах); а сафарі в Рамат-Гані та Діснейленд в Рішон
ле-Ціоні... А надсолона вода Мертвого моря, за щільністю схожа на клей...
А старезні візантійські фортеці в Аполонії... і багато, багато чого іншого,
незвичного, цікавого... Чи побачили б ми свою нову – а чи історичну? –
батьківщину, якби не власний автомобіль? «А ти ще не хотів», – докоряє Рая.
Так, пам'ятаю – не хотів купувати машину. Дурний був. А тепер настільки
звик до «шарадки», що, здається, одніми – і я тієї ж миті помру...

    Жарти жартами, а от саме через звичну вже сьогодні «техногенність»
одного разу я потрапив до скрутної історії та зрозумів, що таке «зворотний
бік прогресу». Дістав повний комплект «збитків»: віддав машину на
профілактику до автосервісу, й того ж дня залишив удома кредитну карту,
забув підзарядити мобільника, та ще й занесло мене по роботі до іншого
міста, досить віддаленого від Тель-Авіву. Весь день почувався сліпоглухонімим
та безногим у непролазних джунглях: автобусних маршрутів не знаю, бо ж звик
їздити сам; з таксофону зателефонувати не можу, адже немає ні телекарти, ні
готівки, аби купити телекарту чи зупинити таксі; навігатор кинув у машині,
ноут-бук з Інтернетом – на роботі... І хоч плач, хоч гопки скач: ніколи
раніше таких проблем не мав, а от розпестився... Добре, що був у службовій
формі – зупинив автопатруль, змалював ситуацію, скорчив плаксиву пику... Ой,
реготали ж поліцейські! Та все ж одвезли мене на роботу ледь не через
півкраїни.

           Таких чи майже таких казусів, з якими незнайомі ізраїльські
аборигени, можна пригадати безлич. Почав навіть складати цикл іронічних
оповідань під робочою назвою «Колекція пригод Наївного в Обітованій». Так,
тут немає багатьох проблем, що є в Україні, проте є інші, суто місцеві
нюанси, зрозуміти яких ми, «руські», навряд чи зможемо аж до кінця життя.
До вуст одного із своїх персонажів я вклав фразу: «Щоб дуже добре жити в
Ерец-Ісраель, тут слід народитися». Та особисто мені набагато цікавіше
жити саме тут, а не в рідному Харкові: бо ж не мушу весь час гадати – де
ночувати завтра й що покласти до рота післязавтра. Ця суміш альтруїзму,
аскетизму та бомжизму спочатку мене дратувала, потім смішила, а ще згодом
навчила дивитися на життя простіше та з гумором. У мого старшого друга,
харківського поета Валерія Замєсова є чудові рядки: «Я знаю, что такое быть
богатым, и знаю, что такое нищета». Шкода, що не я це написав. Краще не
скажеш.

              Раз чи два на місяць (а як попросять – то й частіше)
доводиться їздити по містах країни – Спілка письменників організовує
зустрічі з читачами. Виступаю і як сатирик, і як детективіст. Звичайно,
не збираю стадіонних аудиторій, для цього є Ігор Губерман та Михайло
Жванецький, але мені легше з маленькими – до 40-50 слухачів, такі виступи
є не лекцією з читанням епізодів та гуморесок, а справжньою жвавою бесідою,
що однаково цікава й мені, й гостям. Між іншим, тема роману «Тель-Авив:
русский альянс» народилася саме під час зустрічі з російськомовними
студентами Хайфського університету. А історичну лінію, про окупацію
Харкова, додала зустріч із ветеранами Великої Вітчизняної війни в Рішон
ле-Ціоні та членами Об'єднання вихідців з України в Тель-Авіві.

               Та література в Ізраїлі – то не професія, якщо ти не Йосип
Шагал та не Діна Рубіна. Тут немає гарантованих гонорарів, тут автор
отримує лише «процент» від продажу через книжкові магазини, або реалізує
свої тиражі власноруч. Під час продажу мого «Тель-Авива...» ми з Раєю
почали збирати гроші на власну квартиру, бо ж набридло «орендуватися»
та платити чужому дядькові. Щодо цього роману – він створився досить
швидко – десь за рік, і писався «в машині». Щодня після роботи,
припаркувавшись побіля свого дому, я з годину-півтори писав текст
на окремих папірцях, а вдома вже набирав його на комп'ютері. Зміна
роботи, як кажуть, то найкращий відпочинок. Часто було й таке, що я
захоплювався, незважаючи на час, і Рая просто вибігала у капцях та й
заганяла мене додому...

          І от романяка готовий, перекомпонований, вичатиний, звірений та
записаний на диск. Кому його віддати? Тицьнувся до газети «Новости недели»,
де частенько друкував свої гуморески та оглядові статті, проте редактор
навіть читати не став: «Тут близько чотирьохсот сторінок, це ми друкуватимемо
більш як півроку, хто його читатиме?» У газеті «Эхо недели» таки прочитали,
але теж відмовили: «Нам потрібні сльозливо-сопливі жіночі романи для
домогосподарок-емігранток – це наша аудиторія. А твій жорсткий та жорстокий
текст у нас не піде...» Редактор газети «Меридиан» також стенув плечима: «Наші
читачі – колишні громадяни всього СНД, а ти пишеш лише про Україну...».

          Хотів уже пожбурити цей компакт-диск, як юний піонер фанерну
«летючку», а вслід за ним усілякі мрії про літературний успіх у цій
державі, та раптом сталося: на своїй службі, під час трусу чергового
автомобіля, знайшов у багажнику кілька пакунків газети «Версия», про яку
навіть і не чув. Запитав у водія: «Ви працюєте у друкарні?» – «Я головний
редактор нового видавництва», – гордовито відповів він... І через місяць
мій роман уже друкувався «з продовженням» у «Версии». А згодом у цьому
ж видавництві побачила світ і книжка – твір сподобався керівництву, воно
й оплатило видання, я ще й отримав гонорар... Тираж розійшовся за три
тижні. Реклама на російськомовному радіо «Река» теж зробила свою справу
– віддрукувалися та розійшлися другий та третій заводи. Газета «Вести»
подала кілька рецензій та величеньке інтерв'ю під назвою «Єврейський
детектив Курохти» (і тут, бач, поглузували з українського прізвища!).
Я ледь не стрибав од щастя й одразу ж сів за нові книжки. Справа пішла –
романи «Отторжение» та «Дохлый номер», які народжувалися ще в Харкові,
теж витримали по два випуски. Планую перевидати їх утретє, заразом пишу
новий твір під робочою назвою «Никто. Никогда...».

           Телефонував голова Ради Спілки письменників Ізраїлю Єфраїм Баух,
дуже цікавився: «Як ти реалізуєш продукцію? Сотні наших колег ходять по
власних квартирах, переступаючи через пачки своїх книжок, не мають змоги
їх продати, бо ж ніхто не купує, а ти?.. Поділися досвідом!..»

               Цілком випадково дізнався, що в Ізраїлі існує також Спілка
українських письменників, що нею керує Олександр Деко. Тож негайно всупив
я й до цього гурту, бо ж будь-яке українське слово для мене дороге, тим
паче тут, за три моря від рідної України. До душі прийшовся мені й часопис
українських письменників держави Ізраїль «Соборність». Отримавши кілька
примірникив цього журналу, наважився подати до нього своє напівдетективне
оповіданнячко. І невдовзі отримав радісну звістку – став лауреатом премії
імені Івана Кошелівця! Тут, в Ізраїлі, є така престижна українська премія!
Не вірив, аж поки не отримав диплома...

              Редакції газет, що свого часу скептично поставилися до мого
«Тель-Авива...» раптом чи на невперегін замовили епізоди чи глави з нового
роману. Міг би відповісти: «Тепер – дзуськи!», та давно вийшов із того віку,
коли амбіцийність переважає. Подав уривки, вони вийшли друком у газетах
“Секрет” та “Вести”, а незабаром побачили світ й у американському виданні
“Русский базар”... Незабаром навідалася жінка-кіносценарист, що готує для
ізраїльського  телебачення фільм про «руських» митців, які працюють не за
фахом. Що ж, колись подивимося й кіно про себе, треба тільки написати
автобіографію для сценарію, але писати ж слід на івриті, бо російська мова
тут поки ще не стала державною...

             Та от озивається мій телефон, вібрує й підстрибує в кишені –
Рая відшукує свого чоловіка. Вечеря холоне, білизну треба зняти з балкону,
 комп'ютер зависає, годинник у спальні поспішає на цілих три хвилини... Де
ти, Льоню?!!!

              Чи це не щастя?

    Боже, Боже! Чи Тобі, християнському, чи Тобі, іудейському, я повинен
молитися, що зустрів таку чарівну жінку! Що маю нелегку, але улюблену
роботу! Що є дім, є друзі, що нарешті пишуться й видаються книжки...
Варто, дуже варто було пройти всі кола поневірянь, принижень та розчарувань
у рідному Харкові та попервах і тут, в Ізраїлі, аби врешті надбати свою
долю. Бо ж людина повинна жити там, де вона більш потрібна, і працювати
там, де вона також потрібна, любити тих, кому вона потрібна.

А ще – людина повинна поважати себе за прагнення власної свободи.
               

                Тель-Авів