Сионист Петька Хренюк

МОВА УКРАІНСЬКА



СІОНІСТ ПЕТЬКО ХРЕНЮК


Борис Семенович стояв у черзі за кавою. Це була його улюблена кав'ярня на
розі Сумської та Гіршмана -- тут завжди можна зустріти друзів, співробітників,
сусідів. Проте сьогодні, наче навмисне, тут не було жодного знайомого обличчя.
Та це не бентежило товариського Бориса Семеновича -- за звичкою прагнучи
спілкування, він перегнувся через плече хлопчини, що стояв перед ним і читав
газету...

"ПОГРОМ" -- ударив у вічі короткий та енергійний заголовок друкованої
інформації.

-- І де ж це? -- поцікавився Борис Семенович.

-- Не в нас, не хвилюйтеся, -- заспокоїв хлопчина з газетою. -- Це аж у
Новозеландській провінції. У селищі... як його? Царр... Царрас. Погром --
то гірш нема, -- додав співчутливо.

-- Що-о?! Зар-раз? Погром на Гіршмана?! -- голосно зойкнув хтось за спиною
Бориса Семеновича, почувши останні слова.

Усі озирнулися. Але того, хто це вигукнув, уже в кав'ярні не було.

Не поспішаючи, з насолодою випивши свою "маленьку подвійну", Борис Семенович
попрямував додому, піднявся сходами й відчинив двері.

-- О, Борисе! -- в розпачі кинулася до нього Лариса Едуардівна. – Як це добре,
що ти ще живий!

-- А що ж, цікаво, ти гадала, Ларисо?

-- Я гадала, що вони зробили смерть твоєму життю! – скрикнула Лариса
Едуардівна.

-- І хто ж це за "вони"?..

-- О! І ти ще питаєш, хто це за "вони"!.. Погромники, от хто!

-- Ой, вей! -- здивувався Борис Семенович. -- І де ж це в нас є за погромники,
я цікавлюся запитати?

-- Зараз був погром на вулиці Гіршмана! -- вигукнула Лариса Едуардівна. --
Десять чоловік вирізали! А ти, Борисе, -- схлипнула вона, -- пішов туди свою
каву пити! Що я могла подумати хорошого, крім поганого?

-- Ша! -- посміхнувся Борис Семенович. -- Не треба такі слова. Щоб я так був
здоровий -- на вулиці Гіршмана все спокійно. І я сміюся від тебе, Ларисо...

Дзеленькнув телефон. Борис Семенович зняв слухавку й почув стурбований голос
Йосипа Арнольдовича:

-- О, Борисе, що ти скажеш на цю справу?

-- На яку справу? -- не зрозумів Борис Семенович. -- Що ти маєш на увазі
сказати, Йоселе, брате мій?

-- Ой, вей! І він ще питає, про що я йому дзвоню! – обурився Йосип Арнольдович.
-- Про погром! Зараз почався погром на Гіршмана! Зарізали сто чоловік!..

-- Йоселе, брате мій, -- зітхнув Борис Семенович. -- Це є велика неправда. Я
тільки-но повернувся з нашої кав'ярні, і, клянуся, жодного погрому там не бачив!
Чого ви всі так перелякалися?

Йосип Арнольдович спантеличено замовк. По хвилині повільно промовив:

-- Коли єврей перестав боятись погрому, то він перестав бути євреєм. І став...
І став неєвреєм. Подумай над цим, Борисе! -- і поклав рурку.

Тієї ж миті в коридорі залунав громовий гуркіт. Затрусилися двері, задзеленчали
вікна, посипалася штукатурка зі стелі.

-- Гей! Тут є хтось? -- донісся крізь стіну гучний хриплий голос. -- Відчиняйте,
поки не пізно! Бо зараз гаплик вам усім!!!

-- Не підходь до дверей! -- заплакала Лариса Едуардівна.

-- І чого це я не підходитиму до своїх власних дверей? -- стенув плечима Борис
Семенович і запитав у щілинку: -- А хто це там прийшов?

-- Та я ж! -- загуркотіло не весь під'їзд. -- Петро Хренюк, сусід ваш! Відчиняй,
Борько, швидше, бо гірше буде!..

-- Ласкаво просимо, -- Борис Семенович заклацав замками.

До квартири ввалився Петро з великою сокирою в руці. Хукнувши, поліз до кишені
та вручив Борисові Семеновичу новенького червінця. Чемно вклонившись і
поставивши сокиру до кутка, пояснив:

-- Я -- чоловік чесний, твою мать! Пам'ятаєш, три роки тому брав у тебе
десятку на похмелаж?

-- Не пам'ятаю, -- промовив Борис Семенович.

-- Брав, брав, -- поплескав його по плечу Петро. -- Я ніколи добра не забуваю,
-- зітхнув сумно. -- Ти вже, Борько, не ображайся, що довго не віддавав. Бо ж
бачиш, як воно буває: живеш, живеш, а тут бемс! -- і нема. Царствіє небесне...

-- Ви що, Петю, помирати зібралися? Зарубатися хочете?..

-- Та ні, Борько. Просто хороший ти хлопець, хоч і... той. Це я щоб захистити
тебе з Ларкою, коли що, -- він кивнув на сокиру.

-- Коли -- що? -- зацікавився Борис Семенович. -- І від кого треба мене
захищати?

-- Ну, -- знітився Петро, ховаючи очі. -- Погром же ж. Погром котиться. На
Гіршмана вже тищу чоловік відколошматили...

-- А хто кого колошматив? 

-- Та хрін його маму зна. Чи то хохли москалів, чи то москалі хохлів, чи то
маргінали нуворишів, а може й навпаки. Хто їх нині розбере , -- стенув
плечима Петро, -- бардак він завжди є бардак!

-- Ви хоч пообідаєте з нами, Петю? -- озвалася з кухні Лариса Едуардівна. 

-- Можна, -- подумавши, кивнув той. -- Тільки ви, це... не наливайте мені,
гаразд? Бо хтось ізнову скаже, що жиди споюють руський народ... 

Поїли. 

Помовчали.

Позітхали. 

У відчинене вікно доносився гомін міста. Гули автомобілі гуркотіли трамваї.
Дзвенів сміх. Цвірінькали горобці. Маша Распутіна хотіла до Гімалаїв...

-- Ну, наче скінчилося все, -- дослухаючись, промовив Петро.

-- Що скінчилося? -- не зрозумів Борис Семеновича.

-- Ну, що, що... Те, що почалося. Ви це, того... Коли що — я  завжди з вами.
Покличе лише — я й тутечки! Як десь несправедливість побачу, тож сіонізм із
мене так і пре, так і пре...


(1989)