Если бы не Валерка...
ЯКБИ НЕ ВАЛЕРКА...
Передача називалася "Молода поезія". Після невеличкого музичного вступу
диктор оголосив, що зараз шановні слухачі почують вірші молодого поета,
вихованця Слобожанського літоб'єднання Максима Нестриженка.
-- О! -- Тепер цитьте! -- Макс зірвався з канапи, підлетів до радіоприймача
та й врубив його на повну потужність. -- Слухайте, слу-ухайте...
Той, хто вперше чув по радіо свої власні твори, добре зрозуміє нашого милого
Макса. Зрозуміє і його хвилювання під час попереднього запису на студії, і
довжеле-е-езні дні чекання трансляції, й постійні дзвінки до редакції
літдрампередач із єдиним запитанням -- коли ж?! Зрозуміє та вибачить...
Ми дуже любили друзяку Макса, але сьогодні, дивлячись на його умиротворене
обличчя, мовчки давилися сміхом. Зігнувшись дугою над приймачем, поруч з
яким тихо крутилися магнітофонні котушки, всотуючи кожен радіозвук. Макс
майже не дихав й увесь час здував з-під носу краплі поту.
А радіоголос заповнював усю кімнату:
Мчимо по життю -
Ми покинули гнізда.
Слова про любов
Ми сприймаєм на віру,
Проносяться вікна,
Вітрини, під'їзди -
Усе, що було
Таким звичним і сірим...
Максе, Максе... Який же ти був щасливий тієї миті...
Коли передача скінчилася й диктор знов повідомив слухачів, що вірші читав
сам автор Максим Нестриженко, а зараз буде про погоду, наш Макс рішуче
вимкнув приймача й магнітофона. Не хотів, мабуть, щоб поетична атмосфера
його першої радіопередачі мала щось спільне з банальними атмосферними
опадами, що зранку
тарабанили по асфальтові.
-- Ну, хлопці, з мене...
-- З тебе, з тебе, -- реготнув Валерка. -- Тільки ми самі збігаємо, бо ти
поки зодягнешся...
-- Гаразд! -- погодився іменинник і тицьнув червінця у Валерчину долоню.
...З двома пляшками горілки (ще й на закуску вистачило -- були часи!) ми
вибігли з гастроному. Не пам'ятаю вже, кому першому з нас впала у вічі ця
скляна будка. Знаючи Валерчину любов до телефонних авантюр, я без вагань
укинув монетку до автомата, набрав Максів номер і вручив слухавку Валерці.
Відкашлявшись, він засичав:
-- Здрасссю-тє ув-важааа-мй Мхсссім... цмок... Нєсс-сріженко. Мінє ошшшінь
па-панара-равилсссь... плям-к... ссстіхі. Цмок. От імммєні Пліт...
Плллітбюрр-ро пр-рошу вассс-с... цмок-плямк... пр-рішлітє мін-нє вашші
ссстіхі. Я-а іззздам іх... Плям... в іззз... іззздатільссствє... цмок.
У під'їзді ми зіткнулися з Максом -- він летів через чотири сходинки,
притуляючи до грудей свій синенький зошит.
-- Куди? -- зареготали ми з Валеркою.
-- Хлопці! -- Макс важко дихав. -- Сам Брежнєв дзвонив, він мою передачу чув!
Просить вірші, хоче мою книжку видати! Ось ключ, ви заходьте поки, а я --
на пошту!
На такий ефект годі було й очікувати!.. Ми стогнали й захлиналися сміхом,
хитаючись і повільно сідаючи на східці. Макс здивовано оглядав нас.
-- Тільки ж адресу не забудь: "Москва, Кремль...", -- вичавив я, тримаючись
за живіт і уявляючи, як Генеральний секретар ЦК КПРС тов. Л.I.Брежнєв гортає
тремтячими пальцями синій Максів зошит і силкується дотумкати, що ж це за
воно такеє...
I тут...
I тут Валерка:
-- В-в іззз... іззздатільссс-ствє... плям... Цмок.
Ну, хто, хто за язика тягнув, питається? І яка сверблячка його марудила?! Все,
все зіпсував...
...Потім Макс напише нові вірші. Надрукується в багатьох газетах, журналах,
колективних збірках. Віднесе перший рукопис (як зараз прам'ятаю -- "Вулиця
життя" називався) до Слобожанського видавництва "Прапор". Дев'ять років
прочекає своєї книжечки, потім плюне, забере рукописа та й узагалі закине
поезію. Що ж, на все свій час і свої сподівання.
Ще потім Максим Нестриженко захистить докторську з питань корозії металів,
злітає до Токіо й отримає механічний цех на заводі "Яскравий промінь".
А мені й досі чується:
Мчимо по життю -
Ми покинули гнізда,
Слова про любов
Ми сприймаєм на віру...
I шкода мені. Шкода.
Бо якби не Валерка, не його язик... отам, у під'їзді... хто знає, може,
склеротичний вождь отримав би синенький Максів зошит та й дав би здуру
команду -- "До друку!"...
Ех, якби не Валерка...
(1990)
Свидетельство о публикации №213051000170