Если бы не Валерка...

МОВА УКРАІНСЬКА




ЯКБИ НЕ ВАЛЕРКА...


Передача називалася "Молода поезія". Після невеличкого музичного вступу диктор оголосив, що зараз шановні слухачі почують вірші молодого поета, вихованця Слобожанського літоб'єднання Максима Нестриженка.

-- О! -- Тепер цитьте! -- Макс зірвався з канапи, підлетів до радіоприймача та й врубив його на повну потужність. -- Слухайте, слу-ухайте...

Той, хто вперше чув по радіо свої власні твори, добре зрозуміє нашого милого Макса. Зрозуміє і його хвилювання під час попереднього запису на студії, і довжеле-е-езні дні чекання трансляції, й постійні дзвінки до редакції літдрампередач із єдиним запитанням -- коли ж?! Зрозуміє та вибачить...

Ми дуже любили друзяку Макса, але сьогодні, дивлячись на його умиротворене обличчя, мовчки давилися сміхом. Зігнувшись дугою над приймачем, поруч з яким тихо крутилися магнітофонні котушки, всотуючи кожен радіозвук. Макс майже не дихав й увесь час здував з-під носу краплі поту.

А радіоголос заповнював усю кімнату:


                Мчимо по життю -
                Ми покинули гнізда.
                Слова про любов
                Ми сприймаєм на віру,
                Проносяться вікна,
                Вітрини, під'їзди -
                Усе, що було
                Таким звичним і сірим...


Максе, Максе... Який же ти був щасливий тієї миті...

Коли передача скінчилася й диктор знов повідомив слухачів, що вірші читав сам автор Максим Нестриженко, а зараз буде про погоду, наш Макс рішуче вимкнув приймача й магнітофона. Не хотів, мабуть, щоб поетична атмосфера його першої радіопередачі мала щось спільне з банальними атмосферними опадами, що зранку тарабанили по асфальтові.

-- Ну, хлопці, з мене...

-- З тебе, з тебе, -- реготнув Валерка. -- Тільки ми самі збігаємо, бо ти поки зодягнешся...

-- Гаразд! -- погодився іменинник і тицьнув червінця у Валерчину долоню.
...З двома пляшками горілки (ще й на закуску вистачило -- були часи!) ми вибігли з гастроному. Не пам'ятаю вже, кому першому з нас впала у вічі ця скляна будка. Знаючи Валерчину любов до телефонних авантюр, я без вагань укинув монетку до автомата, набрав Максів номер і вручив слухавку Валерці. Відкашлявшись, він засичав:

-- Здрасссю-тє ув-важааа-мй Мхсссім... цмок... Нєсс-сріженко. Мінє ошшшінь па-панара-равилсссь... плям-к... ссстіхі. Цмок. От імммєні Пліт... Плллітбюрр-ро пр-рошу вассс-с... цмок-плямк... пр-рішлітє мін-нє вашші ссстіхі. Я-а іззздам іх... Плям... в іззз... іззздатільссствє... цмок.

У під'їзді ми зіткнулися з Максом -- він летів через чотири сходинки, притуляючи до грудей свій синенький зошит.

-- Куди? -- зареготали ми з Валеркою.

-- Хлопці! -- Макс важко дихав. -- Сам Брежнєв дзвонив, він мою передачу чув! Просить вірші, хоче мою книжку видати! Ось ключ, ви заходьте поки, а я -- на пошту!

На такий ефект годі було й очікувати!.. Ми стогнали й захлиналися сміхом, хитаючись і повільно сідаючи на східці. Макс здивовано оглядав нас.

-- Тільки ж адресу не забудь: "Москва, Кремль...", -- вичавив я, тримаючись за живіт і уявляючи, як Генеральний секретар ЦК КПРС тов. Л.I.Брежнєв гортає тремтячими пальцями синій Максів зошит і силкується дотумкати, що ж це за воно такеє...

I тут...

I тут Валерка:

-- В-в іззз... іззздатільссс-ствє... плям... Цмок.

Ну, хто, хто за язика тягнув, питається? І яка сверблячка його марудила?! Все, все зіпсував...

...Потім Макс напише нові вірші. Надрукується в багатьох газетах, журналах, колективних збірках. Віднесе перший рукопис (як зараз прам'ятаю -- "Вулиця життя" називався) до Слобожанського видавництва "Прапор". Дев'ять років прочекає своєї книжечки, потім плюне, забере рукописа та й узагалі закине поезію. Що ж, на все свій час і свої сподівання.

Ще потім Максим Нестриженко захистить докторську з питань корозії металів, злітає до Токіо й отримає механічний цех на заводі "Яскравий промінь".

А мені й досі чується:


                Мчимо по життю -
                Ми покинули гнізда,
                Слова про любов
                Ми сприймаєм на віру...


I шкода мені. Шкода.

Бо якби не Валерка, не його язик... отам, у під'їзді... хто знає, може, склеротичний вождь отримав би синенький Максів зошит та й дав би здуру команду -- "До друку!"...

Ех, якби не Валерка...


(1990)