До Славутича яром-долиною

На фото: 14-річний Гриць Жученко. Грудень 1932р.

...Дід помер ще напередодні.

Так і лежав у своїй земляній норі: з пухким, темним, понівеченим стражданням обличчям і набряклими, немов пляшки з водою, синіми ногами.

А поряд –  ледь надкусаний окраєць гливкої хлібини з недозрілого зерна, що випав з безсилої руки.

Цілу ніч Гриць, час від часу відпочиваючи, потайки копав тяжким заступом могилу на західній галявині  Гурівського лісу.

А рано-вранці, вже не стримуючи сліз, загорнув тіло в стареньке рядно, тяжко дихаючи та ледь вгамовуючи нестримну сердечну колотнечу, витяг діда з землянки, поклав на поламані саночки, що знайшов серед безладдя та руїни потрощеного сільрадівськими посіпаками родинного хутора, на ті самі саночки, якими його, маленького, дід не раз катав по снігу, і відтягнув по росяній траві до викопаної вночі ями.

Дотемна Гриць просидів біля старанно прихованої дерном могили, шепочучи завчені напам’ять ще в дитинстві псалми.

Хреста не ставив, щоб часом голова сільради Сердюк не здогадався й не наказав перенести останки діда на «колгоспне» кладовище…

…Оплакували нащадка запорожців разом із Грицем лише ясний місяць у синьому небі та крихкі жовті й блакитні зірки, що падали прямо на ліс...

У 27-ому, наприкінці НЕПу, старий Жученко взяв онука Грицька у чарівну для малечі пішу подорож до стародавньої козацької Хортиці та до славетних дніпровських порогів, що невдовзі мали піти під воду.

А десь через тиждень після повернення до хлібосольного хутора Жученків завітав Дмитро Іванович Яворницький.

Бажав подивитися на дивом збережений прадавній, ще початку XVII сторіччя, козацький зимівник та зустрітись із давнім приятелем, дідом Грицька, Олександром Михайловичем.

Приймали його біля зимівника, якого дід старанно доглядав і в якому вже ніхто не мешкав, у високому, на гранітному фундаменті, будинку у стилі козацького бароко, критому зеленою бляхою, охайно побіленому, з багатою ліпниною з квітів та грон винограду над вікнами ззовні.

Дід побожно, немов перед плащаницею в церкві, ходив коло довгоочікуваного гостя й частував його горілкою. Пили, як і личило нащадкам запорожців, із коновок.

Гостеві піднесли здоровенну мідяну, з якої пригощався колись, як запевняла родинна традиція, навіть сам гетьман Мазепа.

Сиділи в дідовій світлиці перед відчиненим у сад назустріч сонцю восьмикутним вікном.

Промінці гралися сімейним гербом Жученків, що висів на стіні, недалеко від образів.

Сивуватий Яворницький попивав оковиту й, немов на чорній раді, критикував герб.
– Була б шабля або вигиниста домаха, – зауважив він, – а то потягло вашого полковника до прямого, рівного меча... Не по-козацькому!

Дід наполегливо, але так, щоб не вразити дорогого гостя, заперечував, мовляв, його прадід, шляхтич герба власного, завжди надавав перевагу не «кривоті» й мінливості рабської «сіроми», а навпаки — козацькій прямолінійності і незламності.

До того ж корона свідчить про королівське походження. Багатозначно підносячи вгору вказівний палець, дід згадував майже всіх волинських й галицьких королів.

Яворницький не приховував скептицизму й лукаво посміхався: «Он куди гне! Та ще в ці часи комунії!»

Зате в іншому вони цілком зійшлися.

Після того, як Гриць безпомилково прочитав три сторінки псалтиря по-церковнослов’янському (навчився по волі діда ще на шостому чи сьомому році життя), та й ще свого власного вірша про казацьку давнину, підпилі Яворницький з дідом обережно зняли з товстих балок в просторій клуні мережані сволоки з останніх запорозьких куренів і довго розглядали вирізьблені старовинні дати та слова молитви зі сволока, роняючи сльози і тримаючи один одного за плечі.

…У енкавеесівському підвалі на вулиці Рози Люксембург сперте повітря та нестерпний отруйний сморід, котрим наскрізь просякли цвіла цегла стін та брудна солома на земляній підлозі.

Людей – нібито оселедців у діжці. Можливо лише стояти, торкаючись одне одного та дихаючи в чиюсь потилицю. Усі – «вороги народу». Хоча дехто з цих людей ще сам в це не вірить та відмовляється підписувати потрібні слідчому папірці.

А провина двадцятирічного Григорія перед владою вже три тижні як доведена.

Взяли по доносу «з полічним»: читав та зберігав у своїй кімнаті інститутського гуртожитку на Лепіка заборонені книжки Винниченка та Олеся…

Григорій під арештом не вперше. Забирали ще восени 32-ого разом з батьком, за невиконання додаткового «плану до двору» та за відмову йти «до комуни».

Виплигнув із арештантського потяга на ходу близько Богодухова, за Харковом.

Місяць, потерпаючи від голоду, жебракував на залізницях із безпритульними підлітками, «пацанами», пробивався додому.

Бачив, як дорідне зерно, пограбоване владою у таких, як його батько і дід, лежало під пильною охороною у ворохах, нашвидкуруч прикрите брезентами, і пріло та гнило під дощами.

Скрізь: і у Долинській, і у Знам’янці, і на «полустанку» Висунь і поблизу станції Кривий Ріг. Зерна було так багато, що не вистачало вагонів, щоб вивезти на північ, у Московщину.

Бачив, як несвідомо блукаючи полями в надії знайти торішній колосок чи качан кукурудзи або викопати мерзлу картоплину, засинали та не прокидалися люди. Як на сморід трупів збиралися вовки, яких раніше не було в степовій Україні. Як залишками вовчого пиру смакували тхори. Як люди, доведені до відчаю, їли людей.

Вже біля рострощеного комунарами дідового хутора гнався за ним високий і вихудлий чоловік з божевільними очима –  дядько Довгаль, сусід, що часто бував у хаті Жученків. Впав, не наздогнавши – і спустив дух.

Чого він, єдиний вцілілий з великої родини, хотів від хлопця?

Мабуть, того ж, чого і сусідка Векла, колись статечна, працьовита й заможна, від своєї дочки, з котрою Гриць ходив до початкової школи.

Векла, що раніш завжди щедро пригощала дітей солодкими й пахучими яблуками та цукерками, збожеволівши від голоду, зарізала дочку, немов велику гуску, варила в казані людське м’ясо, сама їла й давала іншим. Наповнивши шлунок, довго шукала донечку, щоб і їі нагодувати. Але знайшла тільки її голову.

Усвідомивши, що вчинила, вибігла на вулицю і у розпуці ридала, проклинаючи радянську владу, доки її не забрала міліція.

…Після арешту чоловіка та сина врятувала мати рештку родини Жученків від Сибіру, бо була з бідняцького роду: її походження знали всі. Але від голоду врятувати не змогла.

Поховав на початку 33-ого Григорій старесеньких бабку з дідом та піврічну сестричку-немовля, бо не мали ані молока, ані хліба, дарма що пішов пасти корів у радгосп.

Лягло село в одну велику яму на безкрайому колгоспному кладовищі.

Рятуючись, виїхали до Кривого Рогу, де знайшла мати роботу при шахті за пайку хліба в 200грамів для себе, та й для дочок.

А Григорій подався на Запоріжжя навчати грамоті неписьменних робітників металургійного комбінату.

Згодом, склавши екзамен, вступив до педагогічного інституту. Його вірші, надруковані у Харкові й Києві, схвалили Максим Рильський та Павло Тичина…

...– Жученко, на вихід! – заспаному конвоїрові однаково: чи на допит, чи на страту.
Відпустили. Не диво і не випадок. Мати тиждень стояла навколішки перед слідчим у габардиновім френчі: «Воно ще таке зелене та дурне, скоро осліпне над книжками, випустіть його, а за читання недозволених книжок сама дам ляпаса», совала в непідкупну простягнуту долонь стертого золотого царського червінця та чисту хрустку вишиту хустинку зі смаженою качкою в макаронах з жовтками та чорносливом…

Григорій знов зустрівся з Яворницьким у Січеславі, чи пак у Дніпропетрівському, вже після арешту.

У дворі краєзнавчого музею лежали сірі й напівзігнилі від дощів, потріскані від сонця сволоки з запорозьких куренів, рідні брати тих мережаних сволок з таємничими  написами, що пролежали на хуторі Жученків щонайменше півтораста років, що так старанно переховував дід у сухому, що так любовно показував обраним гостям і що пішли на дрова до комсомольського клубу в той час, коли дід вмирав у земляній норі під уламками свого хутора.

Дмитро Іванович, майже сліпий дідусь, подарував Григорію останній примірник свого «Описанія вольностей Войска Запорожского» з рукописними вставками і не втримував сліз, обмацуючи його обличчя сухими теплими руками: « Занапастили ми Україну, козаче, віддали на поругу… – потім знову посміхався. – Пригадуєш, Грицю, як скуб мене за вуса, коли сидів у мене на колінах? А зараз який козак виріс дідові на радість!»

Зворушений Григорій підтакував, хоча і зовсім не пам’ятав того…

…Молодший лейтенант вщент розтрощеної в 41-ому в білоруських лісах стрілецької дивізії Червоної Армії, хоробрий сотник підпільної Чернігівської Січі, що прагла стати зав’яззю української арміі сподіваної Української Держави, зв’язківець січовиків з київським подпіллям ОУН, з Оленою Телігою і Олегом Ольжичем, чоловік, що втратив дружину Уляну з одноденною донькою, яких живцем спалили есесівці айнзацкоманди, арештант концтаборів, інтернований безхатченко, поет, журналіст, магістр, а згодом – доктор філософії Пенсильванського університету, викладач української мови в Американській військовій школі мов в Монтереї, професор Альбертського університету в Канаді, Григорій Михайлович Жученко все своє довге життя мріяв про те, як, повернувшись додому на Запоріжжя і вклонившись рідним могилам, він, вдихаючи медовий й п’янкий аромат яблуневого квіту, вже нікуди не поспішаючи, тихим яром піде до Дніпра-Славутича, щоб змити назавжди в його прозорій і солодкій воді гіркі невиплакані сльози і пил чужини, що в’ївся намертво в шкіру…