Зворотний потiк

vagif_sultanli@yahoo.com
Оповідання

Прокинувшись рано-вранці й вибравшись на ґанок, він не повірив власним очам – увесь двір та сад були заставлені пам’ятниками.

Раптом він збагнув, що то за страх мучив його вже тривалий час, тримаючи в напруженні та виїдаючи його зсередини.

Скульптури кольору міді вилискували під м’якими променями вранішнього сонця. Ця незвична картина остаточно розігнала залишки сну, витісняючи все, що осіло в пам’яті за довгі роки.

Незайманість і свіжість ранку зникли. Від пам’ятників, що забарвили весь сад рудими полисками, линув запах випаленої міді. Повітря робилося задушливим і спричиняло ядуху.

Легенький вітерець відносив минулі роки, які тепер уже не мали жодного значення, кудись далеко, де вони танули за недосяжним горизонтом. І раптом зараз, коли всі кольори його життя схилялися до заходу, він побачив ці фарби, відчув їхню силу у своїх жилах і захотілось йому повернутися у той прожитий, тепер уже такий далекий світ, де панувала гармонія.

Але це було нелегко, спогади всохли.

Він не розумів, чому світ для нього починався з цього села і тут, у цьому ж селі, закінчувався. Йому здавалося, що він доживає свої останні дні, і він думав, що село помре разом із ним, і від цього йому ставало моторошно...
Увесь сад видавався йому дивним і чужим. Серед ночі він прокидався від химерного шепотіння над вухом. Він вставав, виходив на ґанок, дослухаючись нічної тиші, намагаючись збагнути, звідки береться цей шепіт. Але щойно він виходив на ґанок, шепіт уривався і нічна тиша знову заступала на варту.
Щоночі, коли він не наважувався зійти в сад, він вслухався у довколишню тишу з ґанку. Його лякала таємниця ночі, він остерігався, що демони й біси влаштували в саду вертеп. Варто ж було йому повернутися у ліжко, як шепіт розпочинався знову.

Він не міг зрозуміти слів, що розганяли його сон, і все ж хотів дізнатися таємницю й причину цих звуків.

Щодня, увійшовши в сад, він ретельно й терпляче оглядав кожен його закуток, а щоночі до болю вдивлявся у морок, щоб знайти джерело загадкового шепотіння, яке позбавило його сну.

Старий обстежив не лише будинок, двір та сад, від його уважного погляду не сховалося ні каміння, ні земля, ані вода, він вдивлявся навіть у небо, встелене хмарами, що набували якогось дивного, абсолютно чужого кольору. Гомону птаства, що на світанку переповнювало його сад, зараз не було чутно. Та надвечір, щойно постали сутінки, раптом злетілася вороняча зграя і з карканням кружляла над будинком. Це кружляння тривало до настання ночі. Щойно ж приходила ніч, ворони відлітали, та наступного дня о тій же годині з’являлися знову. Минали дні, а це дійство повторювалось день у день.

Коли вороняччя кружляло у повітрі, йому здавалося, що пам’ятники ніби оживали і поміж ними й птахами розпочиналося спілкування якоюсь тільки їм відомою мовою, ніби статуї намагалися щось пояснити птахам. Від цього старому робилося моторошно, страх ще більше сковував його зсередини. Якоїсь миті, вкотре порушуючи нічну тишу, шепотіння пам’ятників зливалося на суцільний гул, і тоді, щоб розібрати їхні слова, ворони кружляючи, опускалися нижче.

Старий і вдень вирізняв на небі кола, залишені воронами. Йому здавалося, що після того, як ворони розлітаються, сліди від їхніх крил не щезають з неба, а з кожним наступним днем нові контури нашаровуються на попередні.

У дерев та садових квітів після цих величних змін зникли пахощі. Тепер звідти долинав запах смерті. До коріння дерев та квітів відкілясь краплинами стікала кров. Він не міг збагнути, з’явилася ця кров з глибини землі чи вона крапала з дерев і квітів.

Не лише двір та сад, а й земля, якою він ходив, виглядала йому дивною.
Здавалося, земля билася в агонії, то розгорталася, то згорталася, а часом просто ставала неживою. Він боявся ступити в сад, йому здавалося, що він наступає на труп.

... Аж тепер він зненацька зрозумів причину свого неспокою, який роками стискав його у лещатах, не дозволяючи заходити в глибину саду, де стояли пам’ятники.
Йому захотілося повернути колишній вигляд саду, пригадати, де й коли він посадив кожне дерево, кущ, квітку, але це йому не вдавалося, минуле просто розсипалося і відновити його вже було неможливо. Немов він народився не на цій землі і не тут прожив усе своє життя.

Він завмер на місці, бо не уявляв, як рятуватися від цих вирослих з-під землі, вкритих зеленою патиною пам’ятників. Схожі одна на одну скульптури, як бур’яни, захопили увесь сад, затуляючи собою все.

Він намагався вичистити сад від нових пам’ятників, що пробивалися з-під землі, але не встигав він очистити одну частину саду, як на іншій з’являлися нові. І розросталися вони з такою швидкістю, що він просто не встигав виполювати їх.
Коли він обходив свій сад, порослий пам’ятниками, йому робилося недобре. Він відчував, як напруга, котру випромінюють вони, розходиться з кров’ю у його жилах. Він зупинявся перед одним із пам’ятників, згадував часи, коли той був деревом, душа його щеміла від туги і печалі, а гострий біль пронизував серце.
Усе свідоме життя він займався садівництвом; у нього був великий сад, де він вирощував різноманітні фруктові дерева й насіння рідкісних рослин. А тепер він з подивом спостерігав, як висаджені ним дерева та саджанці, що пустили коріння, з пагонами на гілках, перетворювалися на пам’ятники. Геть скрізь у саду, всюди, де він посіяв насіння, пробивалися й сходили зелені пам’ятники. Що вищими вони зростали, то більше сад втрачав свою красу, розмаїття барв, кількість рослин і робився одноколірним та безликим.

Старий зібрав усі статуї в одній частині саду, щоб спалити, але як він не намагався, вогнище не зайнялося. Пам’ятники, що множилися з кожним днем і не піддавалися вогню, утворили величезну купу.

Всі, хто міг триматися на ногах, давно залишили це село. Порожні вулиці, облуплені ворота, що вже давно втратили свій колір, завішені іржавими замками, свідчили про те, що життя покинуло ці місця. Озираючи домашні вогнища, залишені напризволяще людьми, з якими він багато років проживав єдину долю, його серце сповнювалося тугою і болем.

Раніше бували дні, коли він збирався з двома-трьома приятелями на селі і провадив душевні бесіди. Це були каліки, що доживали свої останні дні: хто без рук, хто без ніг. Щоразу будинків, у яких горіло світло, ставало дедалі менше, і він впадав у відчай, настане час, коли з села піде останній мешканець, ця думка викликала в нього жах.

Планета оберталася проти годинникової стрілки. У його зруйнованому світі спогадів все стояло сторч головою, від цього й очі його все бачили догори ногами. Йому здавалося, що ворони, які кружляли у вечірньому небі й шепотілися зі статуями, літають якось неправильно. Іноді він думав, що й сам від початку прожив життя не так, зовсім не так розпорядився роками, що судилися йому.
Навіть вечір та ранок протікали у зворотному напрямку; день починався з настанням сутінок, а світанок закінчувався сходом сонця. Ніби звичний для нас плин часу спіткала плутанина, і щоб розв’язати її, колесо мусить крутитися у зворотному напрямку.

***
Ще тільки полудень, до вечора далеко. З першими сутінками у вікнах спалахне світло, і тоді він зможе бодай приблизно визначити, скільки людей ще залишилося в селі.

Не в змозі дочекатися настання темряви, він обережно прочинив двері і вийшов на вулицю.

Старий не повірив власним очам: уздовж дороги, канави та ярів стояли зелені пам’ятники. Він обережно попрямував до околиці села повз рудих з патиною пам’ятників, що вигулькнули з-під землі.

Попереду розкинулося пасовище для вигону худоби, з весни і аж до пізньої осені сільська худоба паслася на цьому вигоні. Та зараз упізнати ці місця було неможливо. Колись зелене пасовище, на якому зростали соковиті трави, перетворилося у непрохідні хащі зелених пам’ятників.

Старий вдивлявся у цей ліс із пам’ятників, які тяглися вздовж річки аж до горизонту.
Ліси, порослі пам’ятниками, стали невпізнанними, місця, якими він гуляв дитиною та підлітком, тепер втратили всю свою принадність, свіжість і колір. З подивом оглядаючи цей ліс пам’ятників, що нищив його минуле та пам’ять, його душа, як заблуканий подорожній, борсалася у болоті безвиході.

Озираючись на всі боки, старий намагався відшукати якісь знаки чи сліди розсипаних спогадів, але знайомим виявилось лише сонце, що пливло небосхилом, решта втратила свої барви й аромати.

Що далі сонце схилялося до заходу, то більша туга охоплювала його серед цих статуй, його серце стискалося, він відчув, що йому важко дихати.
Захід сонця зафарбував статуї золотавим кольором.

Старий потихеньку вертався додому. Уже геть стемніло, коли він увійшов до свого двору.

Піднявшись на ґанок, він почав роздивлятися сільські хати, які вишикувалися вздовж схилу гори.

У жодній не горіло світло.

Село спорожніло.

Незабаром село цілком занурилося в морок, і старий став почуватися чужинцем. Вперше за багато років у цьому рідному для нього селі він мав на самоті залишитись на цілу ніч. Саме цього він боявся найдужче. Якби він не знав, що село спорожніло, було б не так страшно пережити цю ніч. Однаково він уже кілька років жив зовсім сам.

Але тепер…

Залишатися в будинку було нестерпно, йому здавалося, що стіни насуваються на нього. Коли він знову вибрався на ґанок, у небі світив місяць. Молочні місячні промені, вихоплюючи з пітьми руді пам’ятники, створювали небачену досі нічну ілюмінацію. Від цієї картини йому на мить здалося, що село зовсім не спорожніло, навпаки, все як раніше, просто ніч тихо й нечутно опустилася на село.

Поступово внутрішня тривога старого почала зростати. Якщо йому пощастить пережити цю ніч, на світанку він назавжди покине село. Він не зможе жити в безлюдному селі, серед цих пам’ятників, що зростають як гриби після дощу.
Перед тим, як вкладатися спати, він приготувався до завтрашнього від’їзду. Він не знав, куди подасться, у кого знайде притулок і що йому потрібно взяти з собою в дорогу. У нього нічого не було, крім зміни спідньої білизни та грошей, які він протягом життя складав собі на саван.

Він ліг у ліжко, але цілу ніч крутився, так і не зімкнув очей. Усе його тіло корчилося і знемагало від болю.

Так і пролежав до ранку, гортаючи у пам’яті прожиті роки.

***
Він підвівся з ліжка на світанку, старанно одягнувся, накинув на плече торбину, яку зібрав звечора, вийшов на ґанок, зійшов важкими дерев’яними східцями і попрямував у двір, вимощений річковим камінням. Звідси добре проглядався і будинок, і сад.

Перш ніж покинути назавжди рідну оселю, він востаннє обвів поглядом зведений власноруч дім, у якому він прожив багато років, двір та сад. Нічого не залишилося з того, що він будував, усе, геть усе було чужим.

Він відчинив хвіртку, вийшов на вулицю і знову не повірив власним очам. Уся сільська дорога, що була вимощена камінням, поросла зеленими пам’ятниками.
Він із зусиллями почав продиратися поміж щільно розташованих статуй. Коли йти ставало зовсім важко, шукав вільніші від пам’ятників місця, щоб продовжувати шлях.

Раптом у всьому тілі, в руках, у ногах, навіть у своїх рухах він відчув якусь незвичність. Немов руки, ноги, коліна, кістки та м’язи заніміли.

Він спробував рухатися жвавіше, аби якомога швидше минути ці місця. Але ноги обважніли і перестали його слухатися, немов зробилися чужими й перестали підкорятися йому.

Намагався опанувати себе, але йому це не вдавалося.

Здригнувся від жахливої думки, що промайнула в голові.

Він перетворювався на пам’ятник.

Переклад з азербайджанської
Ніни Білокопитової