Лiна Костенко Счастливица...

Счастливица, есть просто капля неба
и две сосны в заплаканном окне.
Уже казалось, что живого нерва,
живого нерва не было во мне!

Уже душа не знала, где тот берег,
уже устала ото всех интриг.
В зажиме дня, в оркестрах децибелов
мы были, словно хор глухонемых.

И вдруг, - О, Боже! – следом после чада
и суматохи, что равна нулю, -
Я слышу дождь. Он тихо плачет правду,
что я того, кто вдалеке, люблю.

И слышу тишь. И слышу птиц поющих.
И люди добрый оставляют след.
Пахучей хвоей настоялась туча,
под ней туман, как небо на земле.

Пасутся тени вымерших тарпанов,
тихонько бродят сумерки и сны.
Придёт весна с бокалами тюльпанов, -
за небо выпью и за две сосны!

* * *

Ліна Костенко

Щасливиця, я маю трохи неба
і дві сосни в туманному вікні.
А вже здавалось, що живого нерва,
живого нерва не було в мені!

Уже душа не знала, де цей берег,
уже втомилась від усіх кормиг.
У громі дня, в оркестрах децибелів
ми вже були, як хор глухонімих.

І раптом,- Боже! - після того чаду
і тарапати, рівної нулю, -
я чую дощ. Він тихо плаче правду,
що я когось далекого люблю.

І чую тишу. І співають птиці.
Проходять люди гарні і незлі.
В пахучій хмарі дощової глиці
стоїть туман, як небо на землі.

Пасуться тіні вимерлих тарпанів,
навшпиньки ходять сутінки і сни.
Весна підніме келихи тюльпанів, -
за небо вип'ю і за дві сосни!