1. Про военную комнату. Раздвинься, стена! Молитва

   Привет, Пап.

   Захотелось поделиться с Тобой впечатлениями о просмотренном сегодня фильме. Он называется "Военная комната".

   Идея, конечно, хорошая: окунуться в Библию, и т.д.. Но. Что-то мне в этом всём не нравится. А я скажу, что мне не нравится.

   Мне не нравится сама идея становиться на колени перед Тобой, изображая из себя смирение и покорность. Не нравится идея угнетать чувство собственного достоинства, загоняя себя непонятно в какие рамки. Мне не нравится идея впадать в фанатизм, отрекаясь от себя, во имя того, чтобы понравиться Тебе своим примерным поведением.

   Не нравится идея посыпать голову пеплом в лживом раскаянии, навешивая на себя ярлыки: вот, я такой-сякой, убери мою гордыню, и т.д..

   С какой это радости я должен себя угнетать? С какой радости я должен отказываться от своей Мечты? С какой радости я должен посвятить свою жизнь непрестанным молитвам?...

   Меня угнетает сама мысль о том, что Ты угнетаешь меня, что Ты настаиваешь на том, чтобы я изобразил смирение, раздавил сам себя. Во имя чего?...

   Вот. Мы оба понимаем, что моё притворство Тебе не нужно.

   Тогда в чём дело? В чём дело, я не пойму? Почему Ты угнетаешь меня? Почему Ты на меня давишь? Почему прижимаешь меня к постели, и давишь на меня, показывая на мне Свою силу, Свою мощь? Зачем демонстрируешь мне, насколько Ты силён раздавить меня?...

   Мы понимаем, что это - Зло. Значит, это не Ты давишь. Но. Почему тогда Ты не помогаешь мне выпутаться, почему не защищаешь от Него? Почему не руководишь, не подсказываешь, куда мне идти, а просто тупо тормозишь меня?...

   О, да. Иные мне скажут: "Значит, настало время остановиться  и подумать". А я не хочу ни о чём думать. Если я почувствую в себе потребность остановиться и подумать - я остановлюсь и подумаю. Но, поскольку я такой потребности не испытываю - то и не надо меня силой удерживать и заставлять. А если так надо - то вдохнови, пошли мысль.

   * * *

   Я помню ту ночь, когда я написал Оленьке письмо. Я хочу процитировать.

3 февраля 2017 года в 14:53:

Сьогодні я прокинувся, мені було дуже тяжко. Просто тяжко, безпричинно. Власне, мені майже завжди тяжко, просто інколи легше, а інколи зовсім несила, так тяжко. Настільки, що не хочеться ні рукою рухати, ні ногою. Ні сил немає планувати щось... Коли Бог хоче притиснути мене до ліжка і дати зрозуміти, наскільки Він сильний, а я слабкий - то так, Він може мене отак причавити до ліжка. Але хулі мені радості з Його сили, якщо Його сила обмежується тільки тим, що притиснути мене до ліжка, і не давати мені рухати ні ногою ні рукою? Теж ****ь силач знайшовся. Краще би Він в моєму житті диво якесь зробив, аніж оце демонструвати мені, який Він сильний розчавити мене. В такі хвилини я ненавиджу Бога...

Звісно, я можу теліпатися під Ним, и кричати з ненавистю: "Я не люблю Тебе! Ти ***ло, а не Бог!" - але що мої пручання змінять, якщо я все одно не втічу від смерті? Він може мене тримати під Собою отак до кінця життя, і примушувати мене змиритися, а не шукати слави та багатства. Ага. Він може примусити мене опустити руки, і перестати боротися. Він це може! Я вірю. Але це не значить, що я від цього стану щасливіший. Сука, я Його сьогодні ненавиджу! Бо Він курво вміє мене тільки до ліжка причавлювати, щоби в мене навіть дихати не вистачало сил. Ненавиджу Його.

А щоби зробити мене щасливим - то в Нього ****ь сил немає, чи немає охоти? Курво, ненавиджу Його.

Звісно, нікуди я від смерті не втічу. І це дає Йому змогу причавити мене до ліжка, і тримати отак до самої смерті, щоби в мене ****ь нічого не вийшло і нічого не збулося. Ненавиджу Його!

Усі люди живуть заради чогось, заради когось - і тільки я живу як ота рослина. У мене є право тільки безкінечно дивитися усілякі фильми, щоби було куди подіти час. Але я вже ненавиджу дивитися фільми. ВОни мені остоїблися вже. Фільми, фільми, фільми... Можна подумати, комусь від того користь є, що я дивлюся оці фільми. Я просто вбиваю час. І в моєму житті нічого не міняється.

[...]

Я не знаю, що мені робити. Хочеться просто плакати, від безсилля.

Я не хочу жити отак як живу. Але я не знаю, які в мене альтернативи... Який в мене може бути вибір, коли я мрію про кар'єру, а Бог притискує мене до ліжка, і не дає мені ані рухатися ані дихати. Курво, я ненавиджу Його. Він вміє мені свою силу показати тільки отаку? Вйоб його мать, та я теж вмію силою когось причавити, і не дати дихати. Примусити відмовитися від мрії, опустити руки, бо немає сил. Коли навіть Бог проти мене - то це узагалі ****ець.

Хочеться. Хочеться вірити у краще. Хочеться вірити у те, що Він хоче для мене як найкраще. Але. Минуло з 9-го року 7,5 років. Він казав мені: "Йди до своєї мети! Роби що можеш! Що в твоїх силах!" І я робив. А тепер, коли в мене вже не стало сил щось робити, кудись повзти - Він, суко, прикув мене до ліжка, щоби я не мав сили навіть думати, дихати, мріяти. Курво. Чи треба казати, що я почуваюся обманутим? Це курво дуже образливе почуття. А найобразливіше те, що мені не втікти від смерті. Що в мене немає ніякої можливості шантажувати Його і боротися з Ним. Бо ж Він же курво сильніший за моє тіло. Ага. А чи Він сильніший за моє серце? Курво... Ненавиджу Його.

Ну, коротше, отак.

* * *

Відповідь Олі не цитуватиму тут. Процитую лише мою відповідь вранці:

4 февраля 2017 года в 07:17
Після того, як ти мені написала, я ліг спати, і десь через годину відчув обійми... Дивовижні обійми, лагідні, в яких мені стало тепло, як у гарячій ванні, і безтурботно... Дивовижно безтурботно і легко, - так, як ніби я був немовлям... Усі думки, усе негативне - вимкнулося, як ніби ніколи й не було, стало таким далеким-далеким... Увесь світ відйшов на другий план, усі турботи щезли, і стали таким незначущими, немов пилинка, яка літає у десь повітрі, але мене не торкається...

Ці обійми були настільки дивовижні, а ця безтурботність настільки глибока, що я навіть довгий час не міг заснути, слухав їх... Мені було настільки добре, що у якусь мить навіть захотілося плакати, але було настільки добре, що не було сил плакати... Тільки кілька сльозинок покотилося з очей, і після цього я заснув...

Мені було цікаво, чи буду я відчувати ці самі обійми і вранці, коли прокинуся. Я прокинувся рано, і знову відчув обійми. Але тепер вони стали інакшими. Тепер від них віяло задумливістю... Вони залишаються, але тепер я не почуваюся в них немовлям. Я почуваюся дорослим... Але - мені усе одно стало легше від них... Я відчуваю, що мені в них легше.

А ще відчуваю, що вони вислизають, тануть... І мені хочеться хапати їх, і казати: "Не тікай! Продовжуй обіймати мене, не кидай мене самого..."

* * *

Оля у відповідь написала:

4 февраля 2017 года в 09:37
Доброе утро, мой братик-Братис!
И у меня сегодня была странная ночь. Сначала я долго не могла заснуть, так как вновь и вновь возвращалась к твоему письму, а потом вдруг словно отключилась. Сны мне снятся крайне редко, но тут вдруг вижу себя: будто тяну я что-то и словно распутываю.
А потом неожиданно начали ныть ноги, особенно правая. Причем наяву, так что я проснулась и с удивлением оглядела себя. Внешне всё было нормально, но правую ногу крутило и крутило. Для меня это было в диковинку и я не знала, что делать. А потом я осторожно пошевелила ею, как человек, который учится пользоваться ногами, и боль вдруг стала отступать, онемение стало отпускать – сначала пальцы, потом ступню, потом я смогла на эту ногу встать… А потом я неожиданно снова провалилась в сон.
И вот сейчас села перед компьютером и теперь не могу понять: наяву это было или приснилось – как моя правая нога «возвращалась к жизни»?

* * *

   Я продолжаю размышлять над этими мистическими опытами... Ты таким образом дал мне знать: что Ты рядом... Что Ты можешь всё. Можешь снять мою тяжесть, и переложить её на другого?... Но почему же тогда не переложишь её на Иисуса? Он же взял все грехи мира на Себя, давным-давно. Что Тебя останавливает? Неужели Тебя останавливает то, что я не поклоняюсь Ему? Не верю в это. Потому что мы с Тобой давным-давно договорились: что если Ты не исполнишь мои мечты, то и Иисус ради меня не умер, а умер зря. А значит, Он должен умереть ради того, чтобы мои мечты исполнились. Так в чём же дело?...

   Ах, ну да. Кто-то мне скажет: "Ты слишком дерзко разговариваешь с Богом". А я верю в то, что Бог любит дерзких! Значит, Ты любишь меня и дерзкого, и моя дерзость не преграда для Тебя, чтобы делать в моей жизни чудеса. А я не хочу всю жизнь ходить раздавленным и подавленным. Не думаю, что и Ты это хочешь. Изображать из себя смиренного я не собираюсь, - который на всё согласен, как корова Бурёнка: только хлопать глазами да сено тихо жевать. Я не корова, чтобы меня на поводке водить, как раба.

   О, да. я помню, мы с Тобой договорились: что Ты сделаешь мой путь настолько узким, чтобы я не смог заблудиться, а чтобы шёл только вперёд. Но мы договаривались, что Ты будешь показывать, куда идти. А не держать меня на развилке путей, как в тумане, и я ничего не вижу, куда мне идти. Такое чувство, что я упёрся в стену, в тупик. Но ведь такого быть не может! Для Тебя ведь не существует тупиков!...

   Я мечусь по этому тупику, как лев в клетке: туда-сюда, шаг туда и шаг туда, и всюду стена. Но не верю я! такого быть не может, чтобы была стена!...

   "04.10.2009
   Бог!
   Давай заключим с Тобой Союз. Ты мне веру - ту, которая делает чудеса, которая сдвигает горы, усмиряет бури, воскрешает мёртвых, и которая воплотит мою мечту."

   Ты мне - веру, которая сдвигает горы! Ты мне - веру, которая разрушает стены! Аминь!

   Я не умею сдвигать со своего пути горы. Как Ты говорил? "имейте веру Божию, ибо истинно говорю вам, если кто скажет горе сей: поднимись и ввергнись в море, и не усомнится в сердце своем, но поверит, что сбудется по словам его, — будет ему, что ни скажет." (Марка 11:23)

   Так?

   Ну тогда - раздвинься, стена, и да будет свет! Аминь. Во имя Иисуса Христа.

05.02.2017, 17:46
Братис, поика Юмалан.