Насолода життям та стосунки зi смертю

   08:34. Подивився щойно фільм "Березняк" (1970, польскою: "Brzezina"). Про молодого парубка Станіслава, який приїхав до свого вдового старшого брата Болеслава, помирати від туберкульозу... Він знав, для чого приїхав. Знав, що помирає. Саме тому радів життю, кожної хвилини... Насолоджувався життям...

   Так само, як і я. Я зараз насолоджуюся життям... І дуже добре розумію Станіслава, який не хотів ані хвилини сумувати.

   Дивно, що для того, аби почати по-справжньому насолоджуватися життям, треба відчути запах смерті. Причому, власної смерті... Бо збоку люди того не розуміють.

   Я згадую, як багато разів спостерігав смерть з 2012-го року по буквально 2016-й... На сусідніх ліжках помирали, і я мовчки слухав. Слухав, але в мені нічого не ворушилося. Не ворушилося бажання жити... Прийшло тільки розуміння того, наскільки людське тіло прекрасне... Старе чи молоде, товсте чи струнке, спотворене чи ні - воно однаково прекрасне. Бо воно бездоганно утворене. Бо здатне служити... Здатне їсти, пити, здатне перетравлювати їжу та спражнятися, здатне пульсувати кров'ю по венах, і здатне битися серцем... Воно бездоганно утворене. І цього достатньо, щоби насолоджуватися життям... Насолоджуватися смаком їжі, смаком питва, насолоджуватися доторками до шкіри, насолоджуватися повітрям, вдихами та видихами... Такі маленькі радощі. Але такі великі, якщо замислитися... Якщо зосередитися. Якщо зрозуміти, усвідомити, що життя складається з дрібниць, якими варто насолоджуватися...

* * *

   Вчора подзвонив Алекс, я якраз дивився якийсь фільм. Ми поспілкувалися 7 хвилин. Я сказав йому: "Дякую, що подзвонив мені. Дякую, що згадуєш про мене, що пам'ятаєш мене." Він на це всміхнувся: "Ну звісно, адже ти мені пообіцяв 20 тисяч." Я всміхнувся: зрозумів жарт. Бо якраз позавчора я йому говорив про це: якщо Рома поверне мені мої 20 тисяч, то я віддам їх йому, хай собі на них купить новий комп'ютер, чи хоча би щось, на що вистачить: материнську плату, абощо. Коротше, хай витратить їх на комп'ютер. Я так хочу, це моя воля. Алекс мені на це сказав: "Я їх краще на тебе витрачу." Я заперечив: "Навіщо мені? Що мені треба? Тільки поїсти. Але ж стільки не з'їм! Тому не вигадуй, а витрати їх собі на комп'ютер." Алекс тоді сказав: "Гаразд, хай тоді спершу Рома їх поверне, а то він ще не повернув, а ми вже їх тут ділимо". Я погодився: "Гаразд."

* * *

   Звісно, що я не збираюся помирати. Я хочу жити. Точно так само, як і Станіслав (з фільму "Березняк") сказав: "Як не хочеться помирати! Як не хочеться помирати молодим!..." Але він усе одно продовжував насолоджуватися життям до останньої хвилини.

* * *

   Навчитися воскрешати самого себе... Коли я дивився фільм, то я замислився: цікаво, а якби я хворів туберкульозом чи раком - то чи зміг би воскресити себе, повернути собі здоров'я одним тільки бажанням жити?... Очевидно, що Станіславу це не допомогло: хоч він радів життю, хоч він насолоджувався ним, але усе одно помер.

   Я не знаю, де секрет воскресіння, де секрет здатності воскрешати самого себе та інших повертати до життя. Можливо, що наше бажання тут і не вирішує нічого, бо усим цим керують наші Янголи-охоронці...

   А може, просто насолода життям і готовність померти - якраз і вирішує те, що люди таки помирають? Адже Станіслав, хоч і насолоджувався життям - але прямо сказав братові: що приїхав помирати. Він був готовий померти. Він чекав на смерть... Насолоджувався життям, але чекав на смерть.

   А я не чекаю на смерть. Навпаки, я чим далі, тим сильніше замислююся по те, аби повернути себе до життя. Втікти від смерті якнайдалі. Я не просто насолоджуюся життям: я вдихаю життя в себе. І забуваю про те, що мені погрожує смерть... Настільки забуваю, що навіть зовсім не відчуваю її близкості. Навпаки, в такі хвилини здається, що вона від мене далеко-далеко... Чи лише здається, чи дійсно так відчуваю?... В такі хвилини усе здається справжнім.

   Але я хочу вижити на спір. Я побився об заклад з Богом, що Він навчить мене воскрешати людей. Він дав мені відповідь двічі: що перш, ніж навчитися воскрешати мертвих, треба навчитися воскрешати живих; і перш, ніж навчитися воскрешати інших, треба навчитися воскрешати себе... І вже кілька місяців ця думка не лишає мене, і особливо настирливо крутиться в мені останні кілька тижнів, коли я усвідомив раптом, що помираю...

   Станіслав теж усвідомив, що помирає, і змирився з цим, вирішивши насолоджуватися життям до останнього подиху... Я теж усвідомив це, але вирішив не змирятися... Щоправда, у нього був туберкульоз, а в мене - усього лише серцева недостатність. Від його хвороби помирають повільно, а від моєї - раптом. Щоправда, не настільки раптом, як я оце зараз кажу, бо кашляти я почав заздалегідь: роки чотири тому, і з кожним роком усе сильніше...

   Але останні кілька днів я майже не кашляю. Зазвичай тепер кашляти починаю лише тоді, коли починаю говорити. А поки мовчу - то кашлю нема. Зовсім, або незначно.

   Фітосед то приймаю, то забуваю прийняти, то ліньки кип'ятити воду... Мені здається, що фітосед не настільки має вплив на моє здоров'я, як має вплив моя закоханість у Дарину... Точніше, не стільки моя закоханість, скільки її взаємність...

   І я замислююся про це... Тим сильніше, що наші стосунки з нею - лише тільки у самому початку... І я би мав сумнів у них, якби за мене не заступилася її бабуся. Її бабуся мене підтримує значно сильніше, ніж будь-які інші доводи. Отже, бабуся знає, що моє життя і здоров'я залежать від Дарини... Але ж і Дарина має покохати без примусу та шантажу... Тому я відпустив її знову на волю. Хай іде, куди хоче... Хай ходить де хоче, хай мовчить скільки хоче, і хай спілкується з ким хоче... Я почекаю.

09:36, 13.05.2017
Братіслав Лібертус Свідок