Про другий лист до Савченко

Не дочекавшись від неї відповіді на мій перший лист, я написав їй другий: аби повідомити, що я написав та опублікував петицію на її користь, і що роблю це не для того, аби її порадувати, а для того, щоби вона зрозуміла: що від її відповіді чи від її мовчання нічого не залежить. Я просто повідомляю про те, чого хочу особисто я. І все. Також написав, що про свої мотиви підтримувати її я написав прямо у тексті петиції. І в кінці написав, що відповіді від неї не чекаю, і більше листів не писатиму, але якщо вона захоче мені написати, то звісно, що ми продовжимо діалог. Був би лиш їй сенс писати мені...

Я собою задоволений.

Від того моменту, коли я написав їй перший лист, я міцно замислився: як буде правильно вчинити далі. І як реагувати, коли вона відгукнеться. Чи як мислити, якщо не відгукнеться. І наскільки був правильним мій перший крок, перший лист до неї, чи не був він занадто необдуманим, чи дійсно була у ньому потреба, і так далі. І сьогодні вранці мені сяйнула думка: що треба просто написати текст петиції, не чекаючи на її відповідь. Написати від душі та простою мовою, як є. Можливо, вона місяцями не перевіряє пошту, то що тепер, я місяцями чекатиму? Ні, звісно. Вона живе своїм життям, я живу своїм. Вона рухається своїм напрямком, я своїм. Якщо ми рухаємося приблизно у одному напрямку - то це просто співпадіння. І якщо ми рухаємося у одному напрямку - то однозначно, нам є сенс підтримувати одне одного: спершу я її зараз, потім вона мене колись. Колись через багато років (якщо будемо живі, бережи нас, Боже) - ми пересічемося, та потиснемо одне одному руки. Я в це вірю.

Амінь.

09:51, 10.06.2017
Братіслав Лібертус Свідок

http://www.proza.ru/diary/libertustestis/2017-06-10