Минув тиждень. Пiдсумки самопочуття

   Почуваюся вже значно краще: сьогодні вже сидів, і сьогодні сходив на судно, і відмовився на ніч від памперса.

   Дивно, я дуже швидко цього разу реабілітуюся. Таке відчуття, ніби за мене хтось молиться... Щиро, всім серцем.

   Хоча я ні з ким не спілкуюся. І тому гадки не маю, хто може за мене так молитися... Втім, здогадуюся, що Даночка та її мама точно моляться. Власне, це тільки моє припущення... Адже я з її мамою навіть не знайомий.

   Людмила - точно ні, бо вона навіть не здогадується, що зі мною стало. Ми з нею вже більше тижня не спілкувалися. Вона там як завжди заклопотана у своїх справах... Їй не до мене. І навіть якби знала, то навряд би чи молилася. Адже, вона жодного разу навіть не спиталася, за що я існую, якщо я пенсії не отримую... І жодного разу не запропонувала мені поповнити мобільний рахунок або інтернет, щоби я міг їй дзвонити, - хоча знала, що я не можу подзвонити, бо мені немає чим поповнити, бо я не отримую ще пенсію... Вона навіть не спитала, і не запропонувала. І я жодного разу теж не просив. Якось так повелося... Що ні вона за все життя жодної гривні на мене не витратила, ні я на неї. Кожен сам живе і виживає як знає... Отака любов. Тільки бла-бла-бла...

   Зітхаю... Не знаю, що сказати. Не знаю, чи треба щось міняти. З точки зору взаємовиручки, то ми стали зовсім чужі з нею. Давно минули ті часи, коли я за неї заступався в школі... Минули і ті часи, коли ми жили разом удвох, і разом їли однакове. Минули і ті часи, коли ми тікали удвох з дому... Їй не було потреби тікати, бо їй-то непогано жилося, бо це ж тільки мене били як сидорову козу. Вона йшла за мною тільки тому, що переживала за мене, і хотіла бути поруч, бути свідком подій, які стаються зі мною... Коли вона вийшла заміж за Котіка, вона віддалилася. Більше не переживає за мене. Бо їй є тепер, за кого переживати... Тому я точно знаю, що вона за ці півтори чи два тижні навіть не згадала про мене. Якби згадала - то принаймні подзвонила б... Щоби поговорити про те, про що не може поговорити з Котіком.

   Складається враження, що я зовсім їй не потрібен. Хоча я, як і раніше, все одно на її боці. І завжди чекаю її... Але інколи здається, що якби ми знову жили разом, як тоді - то опинилося би, що ми зовсім незнайомі з нею, бо кожен з нас дуже змінився... Я вже забув, що таке жити разом. Мене вже лякає думка кожен день бути з кимось наодинці, роками, постійно, з дня на день... Я настільки звик до "текучки", що вже не уявляю, як можна жити інакше. Хоча і втомився від цієї "текучки". Морально втомився, і хочу чогось постійного.

   Лікар у мене хороший. Олександр Володимирович... Він приблизно через день зазирає до мене, аби спитати, як у мене справи, і як самопочуття. І я йому звітуюся про успіхи... Перші чотири доби були проблеми з сечовипусканням: я не міг помочитися, хоча і відчував, що міхур повний. Довелося поставити катетер... Виявилося, що це зовсім не боляче, і навіть дискомфорту не було. О.В. виписав мені вітаміни: тіацетам та Б12. Про будь-які ліки я відразу сказав, що у мене протипоказання, - тому він не назначав. Назначив тільки вітаміни. І спостерігав, як вони на мене діють. Виявилося, що діють позитивно, і мені з кожним днем стає все краще. Тільки мова не повертається. Але вже сідаю, рухаюся, - майже як і раніше.

   О.В. просив мене заговорити: сказав, що хоче почути мій голос. Я всміхнувся сумно, і написав на моніторі: "Проблема у тому, що я не знаю, навіщо говорити..." Він розгубився від такої відповіді, нічого не відповів.

   А ще я перебрався на інше ліжко: ближче до вікна. Моє ліжко стоїть тепер прямо уздовж підвіконня, вікно цілий день розчинене настіж, і з нього зараз віє приємна прохлада. І чутно, як десь далеко ледаче бреше собака. І така тиша навкруги... Навіть зовсім немає відчуття, ніби я знаходжуся у місті: така тиша. Навскоси від вікна через дорогу горить ліхтар. А прямо під вікном росте каштан. Листя на ньому уже пожовкло, хоча плоди іще ніжно-зелені. О, щойно почув, як під вікном проїхав автомобіль. Він промчав швидко, я навіть не встиг подивитися у вікно. І знову тиша...

   А ще мені видно з вікна каланчу: вона зараз горить червоними ліхтариками, і схожа на телевежу. Може, це телевежа і є. Якщо це телевежа, то значить, я знаходжуся десь у центрі міста. Але така тиша, що на центр міста зовсім не схоже... Дивне місце. Або дивовижне... Я слухаю ніч, і насолоджуюся звуками тиші. Насолоджуюся запахом ночі... Мені подобається тут. Хоча і віє трішки ностальгією.

   Пригадую, як я жив останній рік у селі, і як мені подобалося отак уночі блукати селом наодинці. Я йшов з дому коли хотів, і коли хотів повертався... Ніхто не питав у мене звіту. То був добрий рік. Рік, коли я насолоджувався відносною свободою бути самим собою... Хоча і відчував, що мені у селі тісно: куди не піди гуляти - усюди знайомий на пам'ять пейзаж: можна йти з закритими очима, і коментувати, що де знаходиться. Де чий паркан, де чия лавочка... Де яке дерево під парканом, а де який камінь... Кожен крок був знайомий, і це було нудно. Хотілося йти кожен раз туди, де я ще не був... Моя мрія здійснилася.

   Не скажу, що я вже наподорожувався. Але дійсно, хочеться десь зачепитися, з кимось зчепитися, хочеться чогось постійного, когось постійного...

   Мені зовсім не хочеться тут ні з ким розмовляти, не хочеться ні з ким знайомитися. Так обридло мені все це... Хочеться мовчати.

00:42, 13.08.2017
Кар'яле Лібертус Свідок