Tetno

"Віра, що зрушує гори".

* * *

   Щойно дивився один біографічний фільм, називається "Tetno" ("Пульс" з польської). Фільм 1985-го року.

   До речі, якраз хвилину тому мені поміряли тиск: 100/60. То є добре, почуваюся при такому тиску чудово. Це мої улюблені показники. А при тиску 115/75 я почуваюся недобре: то для мене зависоко.

   Фільм драматичний: знову про тяжкохворих та про смерть. У цьому фільмі тяжкохворими виявилися одразу двоє: він та вона. Точніше, вона та він, бо вона є головною героїнею, він другорядним. Вони обоє страждали на серце та легені. Він помер першим.

   Коли я дивився, я думав про те, наскільки смерть неминуча, а життя безглузде, якщо нічого не робити корисного для суспільства. Думав про те, що інколи мені хочеться випурхнути з тіла, та полетіти до Аркадія, бути його янголом-охоронцем. Але то безглузда затія: я вде колись хотів бути янголом-охоронцем для Ненсі. Врешті-решт, я не хочу тепер чути про неї. Не те, щоби вона виявилася невдячною, але... Вона просто свиня. І, чесно кажучи, я часто думаю про те, що і Аркадій теж свиня. Тому я не хочу нічого для нього робити. Не хочу йому нічого дарувати. Не хочу. Краще подарую комусь іншому, кому це треба. А йому не треба, якщо відмовляється. Але годі про нього. Хочу поговорити про смерть.

   Я дивився в очі героїні під час фільму. Вона мало говорила словами, але багато говорила очима. І перш за все вона говорила про те, що живих треба цінувати поки вони живі. Тому що вони теж помруть, ніхто не вічний.

   Сьогодні я написав кілька листів у різні інстанції, переважно урядового характеру: у спілку інвалідів, у міністерство охорони здоров'я, тощо. Написав їм усім скаргу на Катерину, мою соцробітницю. Поскаржився на її бездіяльність, і написав, що хочу, аби мені компенсували збитки, які вона завдала. Хай шукають винних, і їх і карають грошима. Але я страждати не повинен, я не винний у тому, що Катерина не зібрала вчасно усі потрібні довідки, бо бачте їй не сказали, що двох довідок не вистачає. От. хто не сказав - той хай і виплочує мені пенсію за півроку, і оплачує мені санаторне лікування: за те, що я мусив голодувати, та пережив інфаркт та інсульт. Якщо їм так не хочеться працювати - то тоді хай плотять. За халатність має хтось відповісти.

   Катерина приходила учора до мене. Попрікала тим, що вона бачте допомагає мені, та ще й по шапці отримує зверху. Ага. Залишити мене без пенсії за цілих півроку - у неї це називається допомогою, добрим ділом. То хай сама без зарплатні за півроку залишиться, я готовий теж зробити їй таке добро.

   Я хочу жити. Я відчайдушно хочу жити. Настільки хочу жити, що готовий загризти будь-кого, хто посягне на моє життя чи здоров'я.

   Вчора дивився філнський фільм "Дівчина з сірникової фабрики". Хто не бачив, тим раджу. Коли вона у пошуках кохання завагітніла від одного багатія, який виявився наволоччу, - її рідні батьки викинули її з дому: бо бачте, це тепер сором для сім'ї, що вона завагітніла поза шлюбом. А виганяти рідну дитину на вулицю - не сором. Потім вона всіх отруїла: і батька своєї дитини, яку носила, і своїх власних батьків. Зробила це спокійно і холоднокрівно. Тихенька непримітна дівчина з сірникової фабрики. Яка за увесь фільм сказала усьго лише кілька слів. Тихенька мовчазна дівчина, яка одягалася старомодно і бідно. На яку ніхто не звертав уваги.

   Я розумію її. Чесно кажучи, коли вона прийшла у аптеку за щурячою отрутою, я подумав, що вона зібралася накласти на себе руки. Я подумав: "Слабачка! Знайшла через кого труїтися. Та вони усі її пальця не варті...". Але вона виявилася сильнішою і мудрішою: вона помстилася тим, хто над нею це вчинив. І коли за нею прийшла поліція, на її обличчі жоден мускул не здригнувся, навіть повіки не смикнулися. Вона ніби чекала на них. І ні краплі не жалкувала про скоєне. І воно правильно: буде іншим наука, будуть знати, як не можна поводитися з тихонями. Бо у тихому омуті... Так-так.

   Я цілих 14 місяців посміхався Катерині в обличчя. Дивився, як вона мене дурить, і робив вигляд, що нічого не помічаю. Але врешті, терпець мені урвався. Тому я написав листи у всі інстанці, які тільки придумав чи знайшов. не писав хіба що на гарячу урядову лінію. Потім я займуся питанням про ті гроші, які в мене виманив їхній Рома. Потім попіклуюся про інших бездомних. починаючи з Віталі, який уже два роки чекає, коли йому зроблять паспорт. Два роки!...

   Я вмію посміхатися, мовчати, і робити вигляд, що мене все влаштовує. А потім мені уривається терпець, і я починаю крушити. І всі дивуються, що зі мною стало, я ж не був таким. Звикли стрибати у мене по голові, і тепер дивуєтеся, що я даю здачу?... Так, це мій улюблений прийом: спершу довго терпіти та мовчати, а потім зриватися, та бити ногами. Робити це зі спокійним лицем: з таким, з яким дівчина з сірникової фабрики підливала отруту у напої тим, хто її образив. Спокійно, не нервуючись, і не викликаєчи ні найменшої підозри у своїх намірах.

   Я не скажу, що я такий уже сильно мстивий, як це пишуть про Скорпіонів. Але з кожним роком все більше розумію, що себе треба захищати, а тих, хто звик ображати - треба провучувати.

   "Tetno". Пульс... Пульс у мене рівний. Тиск - 100/60. Мій улюблений.

   Дихаю спокійно, рівно. Почуваюся щасливим. І навіть коли говорю чи пишу гнівні речі - ті, хто читають їх, думають, що я немов той іспанець, ледь не рву волосся на голові від емоцій, і страждаю при цьому. Як же вони помиляються... Хай ще раз подивляться фільм "Дівчина з сірникової фабрики". Вона (Ірис) на протязі усього фільму залишається спокійною, і її лице тримає незмінно спокійний вираз обличчя. Тільки очі бувають інколи то сумними, то замріяними, то твердими з надією...

   До речі, я помітив, що ця актириса майже в усіх фільмах Акі Каурісмякі знімається у головній ролі. І майже в усіх фільмах вона однаково мовчазна та непримітна. Тільки очі такі, що можна нічого не говорити, можна не знати фінської мови, але усе розуміти. Цікаво, а чи мої очі такі самі красномовні? Мабуть так, бо я теж майже ніколи не дивлюся у дзеркало, і упевнений у своїй непримітності. Тому я не слідкую за своїм обличчям. До речі, мені досить часто говорили, що на моєму обличчі видно, про що я думаю. Але це помічають тільки ті, хто узагалі помічає мене. Здається, востаннє такі речі мені говорила Таша, коли ми жили з нею разом. Після того я ні з ким не жив.

   І не думаю, що хочу з кимось жити. Я не шукаю щастя у коханні, мені не треба допінгів, щоби почуватися щасливим. Я дійсно щасливий. І ще замріяний. І дуже сильно хочу жити. Чим далі - тим сильніше хочу жити. Дивно, а раніше шукав смерті. Коли було здоров'я - я хотів померти. А коли здоров'я втратив - захотів жити. Дивно людина влаштована... До речі, усього лише рік тому намагався отруїтися снодійним. А сьогодні згадую той свій стан - і думаю, який я був дурний. Ніколи не треба вірити своїм власним почуттям та враженням: якщо здається, що жити немає сенсу - треба гнати від себе ці думки, і повторювати, що все буде добре, що життя буде цікавим.

   Я сам роблю своє життя цікавим. От, наприклад, боротися за свої права - теж цікаво. Взагалі, інтерес життя - у боротьбі, я зрозумів. Коли боротися немає за що - тоді інтерес до життя втрачається. Але такі паузи тимчасові і короткочасні, хоча і тяжкі психічно.

   Я дійсно щасливий. Ніщо не може зробити мене нещасним. Хіба що на кілька годин, може, коли раптом навалиться хандра. Але таке буває дуже рідко. Востаннє зі мною таке було якраз рік тому.

   "Tetno". Вони обоє були тяжкохворими і знали, що приречені скоро померти. Але усе одно одружилися. ВОни вирішили для себе: якщо їм жити залишилося усього рік, то вони проживуть його щасливим життям, і візьмуть усе від життя, що воно тільки здатне дати. І вони отримали своє, скільки встигли.

   Життя короткочасне. Коли я дивився фільм, мені не виходила з голови дата: 1985-й рік. Я роздивлявся одежу, яку вони тоді носили... Така дивна одежа. Зараз би вони погидували надягти на себе подібне. Героїні було 19 на момент їхнього одруження, йому на пару років більше. Намагався в умі підрахувати, скільки їм було би зараз, якби вони обоє дожили до наших днів. З математикою у мене туго. Увімкнув калькулятор. Вияснив, що вона народилася у 1965-му, або раніше. Тобто, зараз їй було би не менше 52-х... Це трішки більше, ніж половинка життя. А в фільмі її обличчя таке молоде... Я про актрису, звісно. Зараз воно уже у зморшках... А той актор, який грав роль батька героїні, уже помер. Насправді. І "мати" теж померла. Мабуть.

   Коли дивився фільм, то мою увагу привернула польова квітка, яку вона зірвала на пляжі. Я подумав: та квітка цвіла насправді у 1985-му році... Квітка знімалася у фільмі тоді, і зараз вже давно мертва. Наприкінці літа вона засохла, дала насіння. І наступного року зацвіли її діти. Точно такі самі, як і вона. Ніякої індивідуальності. Але вони вже не вона. Так само і з людьми... Ті люди, які жили, наприклад, у Єгипті три тисячі років тому, нічим не відрізнялися у своєму бажанні жити від нас, теперішніх. Тобто, теж ніякої індивідуальності. Хоча ми і відрізняємося зовні трохи одне від одного, незалежно від того, у якому часі живемо. Тобто, якби машина часу була, і ми потрапили у ті часи, - або навпаки, вони у наш час - то навряд би хто помітив різницю. І от, цей 1985-й... Вони одягалися дивно, але у мене було відчуття, ніби я на машині часу потрапив у справжній 1985-й. Я дивився їм у очі, і розумів, що вони, нинішні 52-річні, нічим не відрізнялися від мене сьогоднішнього. Якби я потрапив насправді у їхній час, то вони би не помітили нічого дивного в мені. Бо і я нічого дивного не помітив в них. Окрім одежі хіба що. Але ж одежа... то усього лише мода: цього року така, наступного інша. Як зміна цвіту квіток: в кінці літа мода на ці пелюстки стала неактуальна, а наступного року мода на інші пелюстки (хоч вони і не здогадуються, що тисячоліттями слідують одній і тій же моді на той самий фасон та колір пелюсток. Але ж то старі пелюстки, а то свіжі...).

   Я не хочу помирати, я хочу жити. Але розумію, що усе одно помру. Точно так само, як хотіли жити але все одно померли ті, що жили три тисячі років тому. Після мене залишаться якісь особисті речі... Хотілося би, щоби вони і після моєї смерті приносили комусь користь. Наприклад, коли я доб'юся скутера, і житиму у інтернаті, то після моєї смерті скутер не викинуть, а він стане власністю інтерната. І на ньому кататиметься хтось, хто не має змоги вибити собі скутер... Він згадуватиме мене, і не почуватиметься сиротою, бо я про нього попіклувався: залишив йому спадок...

   Ось такі думки. Довго писав, одначе.

  26.08.2017, 21:03
Братіслав Лвбертус Свідок