Пiдсумки розкошування та роздуми

"Віра, що зрушує гори".

* * *

   В мене знову душевний кризис. Знову я на нулі, знову у мене нічого не виходить. Чомусь не цінується щирість серед людей...

   Мої життєві сили... Енергія уже не та: бо здоров'я підірване. Почуваюся трохи старим, мабуть - бо важливість матеріального відійшла на задній план, а уперед вийшла важливість духовного. Тепер душевного тепла хочеться значно більше, аніж грошей...

   Так, гроші - то важливо. Вони дають змогу харчуватися якісно.

   Я витратив майже усі за цей місяць. Приблизно 15 тисяч (залишилося майже півтори з 17-ти, з них 500 віддав декому). В основному пішло на їжу та на вітаміни. З них на хозтовари разом з косметикою витратив приблизно 2,5 тис (зате на два роки наперед, це точно, а дещо і на все життя): 15 - 2,5 = 12,5. З них на секс-шоп викинув 4 чисячі (цього щастя теж надовго вистачить): 12,5 - 4 = 8,5. З них приблизно 1,5 викинув на піцерію: зробив кілька замовлень, і зрозумів, що, по-перше, кожен день там не похарчуєшся (дорого), а по-друге - чесно, несмачно (8,5 - 1,5 = 7). Тому я перейшов на купівлю продуктів у звичайному гастрономі. Суто на вітаміни, овочі, горіхи, олію, тощо... Сім тисяч, щоби нормально харчуватися, треба на місяць у цій країні... Неслабко. А на ті півтори, що мені призначили у якості пенсії - хіба що не здохнути з голоду. Але не поправити здоров'я вітамінами. Вітамінів - дулю.

   Що можу сказати?... Підсумки невтішні. Якщо жити заради того, щоби тупо заробляти собі на "унітаз" - то власне, я не знаю, заради чого узагалі жити. Бо кожен день безпросвітно - одна ненависна робота. Пригадуються часи дитинства, часи юності: ферма, поле, город... Часи, коли я жив разом з Катюшею: поле, магазин... Робота, заробляння, з рання до вечора, безпросвітне недоїдання, голодування... Фє...

   Цікаво мені жилося тоді? Ні.

   А зараз?...

   Боже, чесно, я не знаю, заради чого живу. Чи заради кого... Чи заради якої Ідеї. Тепер - не знаю. Коли я жив заради Карелії, і займався творчістю - я знав, заради чого живу. А тепер здоров'я підірвалося - і я не знаю вже, заради чого жити. Почуваюся старим-старим... Ніби і жити хочеться, але сили уже не ті. А значить, попереду - безпросвітне голодування... І нудне існування, у пошуках справи, яка би зайняла час. Бо у бізнес мене не беруть. А сам я вже не потягну. А робити ненависне щось - ... Незрозуміло, навіщо отруювати собі одне-єдине життя.

   Я не знаю, заради чого живу. Дивитися безкінечні фільми, комедійні шоу... Десь через три тижні це все остогиджує, бо не бачиш сенсу у пасивному спогляданні чужого життя, чужого успіху... Особливо, коли немає, з ким поділитися, немає, кому передати ідеї, думки, навіяні тими шоу, щоби хоч якось змінити світ сьогодення.

   Пригадую, як я колись у підлітковому віці мріяв нічого не робити. І ось, моя мрія збулася: я можу нічого не робити, і мені держава не дасть померти з голоду. Але... Я тоді не замислювався, що Рай Неробства - то Пекло Нудоти. Бо цікавість життя - саме у тому, щоби чимось бути зайнятим...

   Я знову на роздоріжжі. Перспективи невтішні: або знайти якусь нудотну ненависну роботу заради того, щоби харчуватися як хочу, або - накласти на себе руки від тотальної нудьги.

   Невтішно. Просвітку не бачу. Не бачу сенсу жити.

   Чи буде щось цікаве у моєму житті, Тату?... Ау...

   Добре, почекаємо. Подивимося. Подумаємо...

   Я пригадую одного Бабу з Індії. Він був довгожителем. Жив на березі річки у самотності. Майже ні з ким не спілкувався. Ходив напівголим. Їв рибу і овочі. Читав намаз, чи що там у них в Індії, - коротше, молився Богу. І?... От, заради чого він жив? Щоби мовчки їсти рибу та овочі, і говорити сам з собою?... Адже я теж сам з собою говорю. Їм рибу і овочі. І майже ні з ким не спілкуюся тісно. Люди постійно міняються у палаті - кожні десять днів. Я щасливий цим... Інакше якби я з кимось із них жив постійно - то збожеволів би від нудьги та одноманіття. Хвала інтернетові: не так швидко тупієш від тотальної тиші. Століття тому втішалися книжками... А до того були безграмотні. Тупо дивилися у стелю цілісіньку добу, або складали пісні та співали заунивно і довго. Про те, як сонце встає та сідає, і про те, як у любові не щастить. Для чого жили?

   Щоби нас народити. Ну, народили, і що? Кому від цього щастя привалило? Не розумію я цих інстинктів.

   Є інстинкт жити. Радість їсти смачне. Як тварини живуть: встав пес, поїв у тарілці, помахав хвостом, пострибав, ліг...

   Я ще півтори роки тому зрозумів, що ми живемо тільки заради того, щоби їсти. І робимо це доти, доки вистачає здоров'я. От, голівудські "зірки" заробляють мільони, їдять що хочуть, і що? Хіба не старіють так само? Так само старіють. Так само знесилюються. І помирають як усі, в той же самий час, як і усі: ніяк не живуть довше простих людей, довгожителів серед них так само мало, - незважаючи на всі пластичні операції, щоби подовжити ілюзію молодості. В кінці - тільки смерть. А сенс життя так і не зрозуміло, не осягнуто розумом. І кожне покоління сподівається, що хоча би діти зрозуміють, у чому сенс... Або не діти, а онуки, чи правнуки. Покоління за поколінням на це сподіваються...

   А собаки між тим розмножуються, годують своїх щенят, і не замислюються над сенсом життя, не страждають на депресію і не думають про самогубство. Живуть коротко, насолоджуючись життям до останнього. Старість у них проходить значно швидше, аніж у людей... Їм ніхто не платить пенсію за старість або за інвалідність, - так само, як і нашим предкам ніхто пенсій не платив: жили подаяннями... Як добре, що мене серед них не було.

   Сенсу жити не бачу, але й помирати не хочеться. Бо все надія тримає, що щось буде цікаве у моєму житті...

01:20, 28.09.2017
Кар'яле Лібертус Свідок