Ворожбiй

Пам’яті моєї мами Анастасії Можаровської
Присвячується.



Хочу розповісти  історію, яка на протязі всього життя нагадувала про себе своїм невпинним здійсненням подій, які багато десятиліть тому напророкував моїй мамі ворожбій.
Дорослі не один раз переказували її теплими літніми вечорами і закарбувалася вона в  пам’яті не тільки тому, що часто була на вустах, а ще й своєю незбагненністю,  відчуттям  чогось недосяжного людському розумінню.  Незрозуміле  явище  викликало  захоплення, але на той час це була просто загадкова подія, яка ще не мала свого завершення…

Дитинство моє пройшло в невеличкому містечку  під назвою – Нікополь, де вечорами, після домашніх справ жінки виходили на вулицю, зручно вмощувалися на колоді, яка лежала під хатою, діставали насіння, улюблене заняття під час  посиденьок, від якого  у деяких завзятих жінок  навіть зуби були вищерблені.
Зграя дітей бігала поблизу, то кидаючи м’яча, то скакаючи через мотузку, але тільки но жінки, після балачок про повсякденні справи, переходили до цікавих історій з життя, або спогадів про війну, нашорошені дитячі вуха скупчувалися навколо дорослих і вбирали  в себе те, що потім надовго залишалося в пам’яті.

Де він узявся? Звідкіля з’явився? З яких країв завітав до нашого старовинного містечка  – ніхто не знав.
Він був такий старезний, що навіть  неможливо було визначити його вік. Високе чоло, сиве волосся, римський профіль видавали в ньому зовнішність  філософа, яким він, мабуть, і був, але всі називали його  - ворожбій.
Відрізняли його від звичайних ворожок ті обставини, що він був зовсім сліпий. Сидів за столом у невеличкій затемненій кімнаті, в кутку, перед іконою блимала лампадка. На столі перед ним лежала стара, дуже товста розгорнута книга, по якій він водив кінчиками пальців, здавалося, ніби то читав, але його голова була піднята, а  сліпі зіниці  були  спрямовані в стелю.

Слух про нього швиденько рознісся, наче насіння кульбаби, по нашому невеличкому тоді, славному містечку на березі Дніпра, яке в давнину звалося Микитин ріг, від імені козака Микити, який оселився в тій місцині і перевозив людей на лівий берег Дніпра. Це перше документальне свідчення 1594 року є в записах  австрійського посла, воєнного діяча і мандрівника  Єріха Лясоти.
Ось і моя мама, почувши про того ворожбія,  вирішили з подругами піти до нього та взнати  свою долю. І,  що найдивовижніше,  вона почула від нього те, що збулося на протязі всього  життя.

Але спочатку. Насамперед те,  що вона почула, було настільки особистим и потаємним, що примусило її зніяковіти. Про те, що сталося років п’ятнадцять тому,  майже ніхто не знав, крім рідних.  Це повідомлення з вуст зовсім чужої  людини викликало неабияке здивування.
Звідки цей чоловік міг знати, що танцююча на лежанці маленька дівчинка гепнулася на розжарену плиту своїми рожевими сідничками? Але він так і вимовив:
 –  На нижній частині тіла ви маєте дуже великий шрам…

Якщо навіть припустити, що якимось чином інформація була добута, щоб шокувати своїх відвідувачів, то надалі зроблене пророцтво виходить за межі мого розуміння.
 
Ворожбій водив пальцями по книзі і тихим голосом пророкував…
За його словами , життя молодої дівчини невдовзі зміниться самим неймовірним чином. Вона поїде з рідної оселі дуже далеко, де й зустріне свою долю.
Треба додати, що на той час точилася друга світова війна і настала черга провінційного містечка лишатися своєї молоді, яку хапали просто на вулицях і вивозили до Німеччині. Так моя мама опинилася дуже далеко від рідного дому, в чужій ворожій сім’ї, де вона повинна була прислуговувати.
Але протрималася вона там недовго,  обізвавши хазяйку паразиткою – опинилася в таборі для військовополонених, де працювала  на кухні, готуючи страву для полонених.
Ось і збулося одне з пророцтв ворожбія…

Навіть враховуючи, що ворожбій був розумною людиною і міг спрогнозувати вивезення молоді з України, надалі пророкування ставало ще цікавішим. Він у всіх деталях розповів, що доля, яку вона зустріне на чужині, буде в образі чорнявого чоловіка, пов’язаного з технікою. Так і сталося – тато юнаком працював на бульдозері.
Ось і друге пророцтво теж збулося…

Далі він розказав, що у молодого подружжя народиться троє дітей, двоє з них вилетять з рідного гніздечка назавжди, а вік доживати вони будуть з наймолодшим сином.

Неймовірно! Але все так і сталося! Старший брат пішов в Армію, служив спочатку в Севастополі, потім в Анапі, на підводному човні. Після Анапи опинився на Сахаліні и так сталося, що додому він уже не повернувся, завербувався працювати золотошукачем в копальнях Магаданської області.

Мені долею було призначено навчатися и залишитися в Одесі – це, порівняно, не так далеко від батьків, як Магадан, тому я могла навідуватися в свій рідний Нікополь, як тільки приходив час відпустки. Вони, дійсно жили в Нікополі, повернувшись з Німеччини  після перемоги і з ними залишався наш молодший брат, як і казав ворожбій.

Де він це, сліпий, прочитав?! Як у нього виникло відчуття миттєвого сприймання подій, які ще не відбулися в той час, а здійснилися лише через декілька десятиліть?! Залишаеться загадкою до цього часу…

Але це ще не все… Після мами до кімнати зайшла її подруга, також повна надії взнати свою долю. Але ворожбій, закриваючи свою книгу,  сказав їй:               
- Іди, дівчино, додому – мені нічого тобі сказати…
На другий день, під час  бомбардування  німецькою авіацією, та дівчина загинула під уламками свого дому…

02.10.17 
(на фото Анастасія Можаровська
в німецькому таборі)


На русском языке:

Хочу рассказать историю, которая на протяжении всей жизни напоминала о себе своим неустанным осуществлением событий, которые много десятилетий назад предсказал моей маме ворожбій.
Взрослые не один раз пересказывали ее теплыми летними вечерами и запечатлелась она в памяти не только потому, что часто была на устах, а еще и своей непостижимостью, ощущением чего-то недоступного человеческому пониманию. Непонятное явление вызывало восхищение, но на то время это была просто загадочное событие, которая еще не имело своего завершения...

Детство мое прошло в небольшом местечке под названием – Никополь, где по вечерам, после домашних дел женщины выходили на улицу, удобно усаживались на бревне, которое лежало под домом, доставали семечки, любимое занятие во время посиделок, от которого у некоторых заядлых женщин даже зубы были выщерблены.
Толпа детей бегала поблизости, то бросая мяч, то прыгая через веревку, но только женщины, после разговоров о повседневных делах, переходили к интересным историям из жизни, или воспоминаниям о войне, настороженные детские уши скапливались вокруг взрослых и впитывали в себя то, что потом надолго оставалось в памяти.

Где он взялся? Откуда появился? Из каких краев пожаловал в наш старинный городок – никто не знал.
Он был такой дряхлый, что даже невозможно было определить его возраст. Высокий лоб, седые волосы, римский профиль выдавали в нем внешность философа, которым он, видимо, и был, но все называли его - ворожбій.
Отличали его от обычных гадалок те обстоятельства, что он был совсем слепой. Сидел за столом в небольшой затемненной комнате, в углу, перед иконой мигала лампадка. На столе перед ним лежала старая, очень толстая раскрытая книга, по которой он водил кончиками пальцев, казалось, будто бы читал, но его голова была поднята, а слепые зрачки были направлены в потолок.

Слух о нем быстро разнесся, словно семена одуванчика, по нашем небольшом тогда, славном городке на берегу Днепра, которое в древности называлось Никитин рог, от имени казака Никиты, который поселился в той местности и перевозил людей на левый берег Днепра. Это первое документальное свидетельство 1594 года имеется в записках австрийского посла, военного деятеля и путешественника Єріха Лясоты.
Вот и моя мама, услышав о том ворожбія, решили с подругами пойти к нему и узнать свою судьбу. И, что самое удивительное, она услышала от него то, что сбылось на протяжении всей жизни.

Но сначала. Прежде всего то, что она услышала, было настолько личным и сокровенным, что заставило ее смутиться. О том, что произошло лет пятнадцать назад, почти никто не знал, кроме родных. Это сообщение из уст совершенно чужого человека вызвало немалое удивление.
Откуда этот человек мог знать, что танцующая на лежанке маленькая девочка упала на раскаленную плиту своей розовой попкой? Но он так и произнес:
– На нижней части тела вы имеете очень большой шрам...

Если даже предположить, что каким-то образом информация была добыта, чтобы шокировать своих посетителей, то в дальнейшем сделанное пророчество выходит за пределы моего понимания.

Ворожбій водил пальцами по книге и тихим голосом предсказывал...
По его словам , жизнь молодой девушки вскоре изменится самым невероятным образом. Она уедет из родного дома очень далеко, где и встретит свою судьбу.
Надо добавить, что в то время шла вторая мировая война и наступил черед провинциального городка лишаться своей молодежи, которую просто хватали на улицах и увозили в Германии. Так моя мама оказалась очень далеко от родного дома, в чужой враждебной семье, где она должна была прислуживать.
Но продержалась она там недолго, обозвав хозяйку паразиткой – оказалась в лагере для остарбайтеров, где работала на кухне, готовя для них еду.
Вот и сбылось одно из пророчеств ворожбія...

Даже учитывая, что ворожбій был умным человеком и мог спрогнозировать вывоз молодежи из Украины, в дальнейшем предсказание становилось еще интереснее. Он во всех деталях рассказал, что судьба, которую она встретит на чужбине, будет в образе черноволосого мужчины, связанного с техникой. Так и произошло – папа в юности работал на бульдозере.
Вот и второе предсказание тоже сбылось...

Далее он рассказал, что у молодых супругов родится трое детей, двое из них вылетят из родного гнезда навсегда, а век доживать они будут с младшим сыном.

Невероятно! Но все так и произошло! Старший брат ушел в Армию, служил сначала в Севастополе, потом в Анапе, на подводной лодке. После Анапы оказался на Сахалине и так случилось, что домой он уже не вернулся, завербовался работать золотоискателем в рудниках Магаданской области.

Мне судьбой было предназначено учиться и остаться в Одессе – это, сравнительно, не так далеко от родителей, как Магадан, поэтому я могла наведываться в свой родной Никополь, как только приходило время отпуска. Они, действительно жили в Никополе, вернувшись из Германии после победы и с ними оставался наш младший брат, как и говорил ворожбій.

Где он, слепой, прочитал это?! Как у него возникло ощущение мгновенного восприятия событий, которые еще не произошли в то время, а осуществились лишь через несколько десятилетий?! Остается загадкой до этого времени...

Но это еще не все... После мамы в комнату зашла ее подруга, также полная надежд узнать свою судьбу. Но ворожбій, закрывая свою книгу, сказал ей:
- Иди, девушка, домой – мне нечего тебе сказать...
На второй день, во время бомбардировки немецкой авиацией,  девушка погибла под обломками своего дома...