Моi 127

"Віра, що зрушує гори"

* * *

   Щойно дивився фільм "127 годин". Не весь дивився, а лише уривками, перестрибуючи по доріжці. Я знав, про що фільм. Увесь дивитися від початку до кінця я би не витримав. Уже тоді, коли він впав у розщелину, я поставив на паузу, щоби перевести дух. І від цього моменту вже дивитися коротенькими уривками.

   Я дивився на нього очима його Янгола-охоронця. Боже, це страшенно боляче.

* * *
 
   Зараз у мене стан приблизно такий, як був у нього десь на середині до того моменту, коли він почав сам собі різати руку.

   Він говорив на камеру, марив... Сміявся, чув оплески та сміх. Говорив сам собі, який він герой, і саме тому нікому не сказав, куди пішов.

* * *

   Почуттів, емоцій - зараз майже не відчуваю вже. Це ще не стан непритомності, але дуже близько. Я ще можу щось писати на автоматі, не думаючи. Просто намагаючись упевнитися, що моя здатність думати і щось відчувати ще не зовсім вимкнулася.

   Він фіксував на камеру, що його серце б'ється втричі швидше. Моє так само працює потужно, але часто дуже тихо, дрібненько. Останніми днями мій тиск підвищився до 120/90. Для когось це норма, звісно, але не для мене, для мене це зависоко. Коли я відчуваю, що стук серця починає наближатися до інфаркту, я закриваю очі, і починаю молитися. Намагатися дихати глибше. Пити більше.
 
* * *

   Щоби примусити мене утихомирити свою гординю, треба вимкнути мене зовсім. Непритомність або кома. Щоби я був дійсно не здатен реагувати гнівом на чиєсь наближення до мене з метою мені допомогти.

   Дивно, але ж є люди, яким вдається це зробити просто. Наприклад, Світланка, санітарка. Вона заходить у палату, і здалеку починає мені махати рукою і вітатися, розквітаючи посмішкою. Потім підходить, і починає щось торохтіти. Я ніколи не слухаю, що саме вона торохтить, бо мені важливіше, як саме вона це робить. Тра-та-та, тра-та-та... Таке враження, ніби її розпирає від емоцій, їй треба кудись їх подіти. Потім вона раптом нахиляється до мене, і тихо говорить: "Коли усі розійдуться, я тобі дещо смачненьке принесу. Тільки чьшь! нікому! Добре?" - "Добре," - не можу втримати посмішки я. І мене вже розпирає цікавість, що за сюрприз вона мені приготувала.

   От, якби усі так могли.

   А може, справа не у моїй гордині.

20.10.2017, 08:48
Лібертус Свідок