Мiж вiрою та самообманом... Синдром очiкування

"Віра, що зрушує гори"

* * *

   Синдром очікування затягнувся, я бачу. Дякувати Оксані ("Живое Сердце"), я це побачив, отямився, і жахнувся.

   Тринадцять років минуло з Дня мого Народження (2004-2017). Одинадцять років минуло від дня Його обіцянки (2006-2017), а "воз і нині там". Бла-бла-бла, бла-бла-бла - усі Його обіцянки ("Со Смертью борюсь я двенадцать лет..." - "Надейся. Дыши. И пообещай, что будешь бороться столько же." - "Скости половину хотя бы мне!" - "Исполню. Тебе помогу, лады" http://www.proza.ru/2017/01/20/167). Ні на йоту не зрушилося. У мене почуття, що Він мене просто дурить як малу дитину. Нічого моя віра мені не дала за ці вісім років (2009-2017). Написано цілу купу усього - і пісень, і слів, - а рівно нічого не втілилося у життя. Усе так і залишилося мертвими віршами. Одинадцять років пройшло. Скоро буде дванадцять: у березні. "Я поставлю тебе над народами!"... Бла-бла-бла. нічого й близенько, хоч надірвав усі жили, щоби бодай наблизитися. Усе застрягло на рівні мертвих віршів.

   І мені ще й тут пропонують скласти ручки, здатися, і нічого не робити. Вони багато наочікували у своєму житті? Розумники. Невдахи срані. (Людмила Возняк - каменюку тобі в город! Асхат Акимжанов - ще один христанутий. Боже, скільки їх розплодилося навкруги мене, невдах, які нічого у своєму житті не досягли, і тільки те і робили, що проповідували життя невдах та нероб).

   Заїбли мене уже усі, своїми проповідями. Якесь кубло фанатиків: як не з одного боку, так з іншого. Одні невдахи навкруги. Усі напівголодні, напівбосі, чекають на якесь спасіння душі (замість того, щоби працювати, аби гідно харчуватися, а не помиї жерти). А я не хочу їх чути.

   Я не хочу їх чути, і не хочу слухати. Я вісім років вірив Богові, і що навірив? Можна було не писати усіх цих віршів, було би те саме: ніхто не помітив, що я там написав, нічого взагалі не помітив нічого. Що писав, що не писав - нікому користі від того: ні мені, ні будь кому. Я навмисне не рекламую, щоби побачити, як воно працює. Боже слово.

   Я застряг між вірою та самообманом. Тішу себе кращим варіантом з двох чи трьох, чи багатьох. Вигадую виправдання. Я не знаю, що таке віра. І чим вона відрізняється від самообману. Чим відрізняється від синдрому марного очікування, в якому проходить життя майже кожного віруючого. Я дивлюся на цих віруючих... Одні невдахи навкруги. Вони навіть самі не вірять у ту маячню, яку городять. Вони не здатні їй слідувати. Вони просто обманюють самих себе, і обманюють оточуючих. І це називається вірою. Відмовитися від їжі - це вже повний пи*дець божевілля. Я бачу, що тут усі хворі синдромом очікування. Усі хворі ледарством. Ніхто нічого робити не хоче, усі чекають на манну небесну. І мене підбивають до того ж самого.

   Я теж чекаю на манну небесну. Але я принаймні зліпив тарілку, щоби було, куди її насипати. Але вона не сиплеться. І в сраку та мені віра, що я ліпив тут тарілку?... Манни нема. І всі ледарі світу, які не потрудилися навіть тарілку собі зліпити - сидять, і в один голос читають мантри: "Смирися, опусти руки!"... Ідіоти.

   Боже. Прибери їх усіх від мене, оцих всіх ледарів та невдах. Пошли мені когось роботячого і розумного.

   Амінь.

22.10.2017, 05:33
Братіс Лібертус свідок


П.С.: 06:27. Мене дратує власна бездіяльність. Але я не знаю, що можу зробити.