2410 - Uneh painau. Молитва

   Вчора я так і не отримав полегшення. Всі мої спроби з кимось поговорити тільки відкрили давно відому істину: людина не досконала. Плетуть усяку маячню... Підвечір я почувався виснаженим, страшенно втомленим, але ніяк не задоволеним ні на йоту, а тільки розчарованим.

   Залишився єдиний перевірений спосіб: узяти піст. І залишитися наодинці з Богом... З Тобою, Тату.

   Зараз ранок, на годиннику 04:31. Годину чи півтори тому я прокинувся, прочитав останній лист, який мені прийшлов на пошту увечері. І мені стало ліньки відповідати на нього. Ліньки взагалі реагувати. Відчуваю усередині пустоту і велетенську втому...

   Лежав у ліжку, скрутившись під ковдрою у клубочок, і роздумував над цим усим... Відчуваю велетенську втому. Раптом відчув, що не в силі уже ні боротися, ні писати у інстанції, ні чогось вимагати, ні просити... Вчора кілька разів намагався примусити себе написати бодай один лист. Хоча би у "Деполь", щоби мені надали юриста, аби оформити довіреність на когось, і зробити, нарешті, карточку. Але сил так і не знайшов. Таке отупіння оволоділо мною, така втома... Так і не зміг.

   Вчора Скрипка підходив до мене, спитав у мене, які новини. Я спитав у нього те саме. Він питає: "А що ти хочеш почути?" Я: "Чи приходили з Деполю." Він сказав, що так, приходили пару днів тому, забрали мою пояснювальну записку, в якій я чітко і ясно написав, що не погоджуюся на рентген доти, доки мені не видадуть моє крісло. Вони забрали її і пішли. "Ясно." - "Питань більше немає?" - "Нема."

   "Віра, що зрушує гори"...

   Від сьогодні я візьму піст. Я недовго думав над його назвою: оскільки я потребую увійти в стан духовного та душевного сну, аби відпочити та набратися сил, і почути що-небудь розумне від Татка, чи отримати корисне видіння - то я назву його "Uni" ("Сон").

   Буду просто спати... Буду писати молитви, говорити з Батьком. Бо з людьми немає сенсу говорити: вони несуть усяку маячню... Таку маячню, що стає просто гидко.

   Втім, ставлю себе на їхнє місце, і розумію, що і я би плів щось під настрій. Усі ми чуттєві тільки до себе, а іншим даємо поради, яких би не дали самим собі. Втім, і самим собі ми часто даємо не ті поради, які хотіли би насправді від самих себе чути... Ми просто намагаємося змиритися з обставинами, проковтнути чергову образу долі. Але чи приходить від цього у середину мир та насолода...

   Згадалася Елоі вчора. І як я після неї сказав сам собі: "Більше ніяких жінок!"... Дав собі табу не закохуватися. Минуло чотири роки... І нібито була і Дана, і Дарина, і Ельві є... А задоволення нема. Всередині пустота. Хоча що, здавалося би, та Елоі? Я навіть не бачив її лице. І не сказати, що так сильно був закоханиий у неї... Але ж щось же образило мене тоді боляче. А, знаю... Бо тоді я душу їй свою відкрив. Впустив усередину себе. Повірив їй... Назвав своєю. А з тих пір?... Ніби і відчинена душа, але якась кімнатка у ньому замкнена на замок, і ключ загублено. Я можу говорити відверто, можу розказувати про свої почуття... Але є всередині кімнатка, яка зачинена міцно. Усього лише маленька кімнатка... Місце, яке ніколи не провітрюється з тих самих пір... Там уже цвіль та павутиння, там пил. І я мертвію все більше з кожним роком.

   Чи хочу я її відчинити?... Тату... Ти знаєш усе. Ти знаєш, що у мене немає ні грошей, ні дому... Ні здоров'я, нічого нема. Кому потрібна така партія?... В калік та бездомних сиріт не прийнято закохуватися, навіть якщо вони галантні та пишуть талановиті вірші. От якби був багатий... То мені би пробачили навіть мою грубість. Заради грошей би покохали. Який цинізм... Але оскільки я голий та босий, без роду та племені, та ще й двічі каліка - то кому я потрібен, скажи?... Я навіть права на кохання не маю. А так би хотілося розчаруватися у цій упевненості, у цій думці. І раптом зустріти людину, яка готова заради мене на все... На подвиги, і усе мені віддати. Усе - тільки заради моєї посмішки...

   Скільки років минуло? Вісім (з 2009-го). А досі нічого не зрушилося. За мій талант мене ніхто не покохав. А, ну звісно, якщо мої вірші та сповіді когось розважають - то так, можна і покохати читати. Читати, і не більш того... Я для них усього лише книжка. Яка гидота...

   Хочу побути на самоті з Тобою, мій Тату. Не хочу ні з ким говорити навіть у інтернеті. Вони усе одно маячню якусь говорять. Усі як один наповнені якимись страхами. А я - наповнений втомою і задухою... Мабуть, ця маленька зачинена кімнатка мене просто вчора задушила, висмоктавши рештки свіжого повітря, яке мені ще якось давало сили...

   "Бути собою"... Ти пам'ятаєш цю найпершу умови нашої Угоди. Бути собою для мене - це не тільки говорити те, що думаєш, що відчуваєш. Це іще і вибирати, кого кохати, з ким кохатися, і як це робити, і де, і в кого удома... А у мене дому досі нема. Грошей я не заробив ні копійки. Єдине моє право поки що - це чекати, коли хтось зглянеться наді мною, як над бездомним псом, та візьме до себе додому. А я - від вдячності вічно лизатиму їм руки... Це поки що єдиний варіант прав, без права вимагати поваги та рівноправ'я. Але мені такий варіант не підходить... Я хочу заробити багато грошей, і побудувати собі палац. Щоби мати змогу самому вирішувати, кого впускати у нього жити чи ночувати...

   Але ж ми розуміємо обидва з Тобою, що грошей у мене нема. Я сподівався, що вони є у Тебе. Сподівався, що ти даси мені талант, завдяки я зможу стати мільонером. Талант Ти мені дав... Але не дав потрібних зв'язків. Не дав заробити навіть і копійки... Грошей не дав. Хоча ми домовлялися... Натомість забрав рештки мого здоров'я. І тепер я лежу, втомлений... Розбитий, виснажений... І слухаю усяку маячню: "Не шукай слави, вона сама тебе знайде!"... Боже. Скільки в світі ідіотів...

   Я втомився. Від усього втомився. Історія з Мишком просто поставила крапку моєму терпінню. Я відчув, що виснажився... І тепер хочу віддати усе в Твої руки, щоби Ти бодай що-небудь зробив... А я буду спати...

   Я не знаю, скільки. Буду спати до результату. Або ще до чогось позитивного. "Синдром очікування"... Його я найбільше боюся. Але відчуваю, що не в силі більше боротися. Навіть отой останній лист, заяву про нотаріуса - і то не здужав учора написати... І хоч би хтось знайшовся, аби підбадьорити, придати бодай краплю сил. А так - говорять усяку маячню: "Змирися", "Ти сам винуватий"... Боже. Як я втомився слухати цю маячню.

   Вірити... Боже, я що мені залишається? Що таке віра, і чим вона відрізняється від самообману?... Я так досі і не зрозумів різниці. Схоже, що я усі ці 8 років тішився самообманом... Бо зробив цілу купу зусиль, підірвав здоров'я, але так нічого і не досяг... Тільки найпотаємнішу кімнатку з зачиненими дверцятами надбав. Сейф... В якому замкнено мою гіркоту. Мій біль. Мою віру в людей... Справжню віру, а не показний сурогат. Втім, мій показний сурогат надто сповнений іронією, аби бути переконливим...

   Боже... Я не знаю. що робити. Єдине, що відчуваю - так це бажання замкнутися наодинці з Тобою, і писати Тобі листи. Єдина надія... Єдиний, Хто має ключ до тієї кімнатки, і знає, що там насправді діється. Знає кожного павучка на ім'я, знає на дотик кожну пилинку...

   Страшенно хочу спати. Цвійти в духовний сон. Летаргічний сон душі... Ця думка мені вперше прийшла коли? Десь два тижні тому чи більше.

   Я тоді дивився фільм "Горбун з Нотр-Дама", з Сальмою Хаєк у ролі Есмеральди. І почувався тим горбуном... Але ще більше тим ченцем. Який змушений дивитися крізь вікно, ховаючись за шторами... Горбуна хоча би можна пожаліти. А ченця хто пожаліє?... А коли ти і горбун і ченець одночасно... Хто завгодно, але не отой красень, якому більше всіх пощастило: називатися її чоловіком...

   Я не хочу повторити долі Квазимодо. Не хочу повторити долі ченця. Не хочу.

   Але я досі не маю грошей, щоби виправити ситуацію. І не маю жодної підтримки ззовні... Навіть крісло і те мені не дають. Навіть банківську карточку з моєю пенсією досі не маю на руках...

   Я втомився. Страшенно втомився. Хочу побути наодинці з Богом, та поспати у Його обіймах... Може, Він мені наснить що-не будь. Або приведе когось... Когось, хто поцілує мене, щоби розбудити. Другий вариант я обрав би охочіше...

05:36, 24.10.2017
Кар'яле Лібертус, Юмалан поігу.