2510 - Стресове очiкування

   Тервех, Тату.
   Зараз на годиннику 03:38. Я вже прокинувся, і встиг відповісти Алексові на лист, який він прислав увечері. Захотілося процитувати тут.
   Вчора вдень я написав Алексові:

"Ау, чому мовчиш? Чому не пишеш?"

   Він відповів увечері:

"Terveh, Bratis!
Мені зараз дуже складно щось писати. Думаю, зрозумієш.
Напиши про себе."

   Я:

"Про себе...

А у мене поки що втішного мало. Ті гроші, які мені віддали, уже розійшлися. На мій банківський рахунок уже надійшла пенсія за останні два місяці, скоро надійде за третій. Але користуватися ними я не можу, бо мені не зробили банківську карточку. Я не транспортабельний, а працівники Ощадбанку до мене не приїдуть, тому треба буде викликати нотаріуса і оформлювати довіреність, але щось соцробітники "Деполю" рідко мене навідують, тому невідомо, коли мені зроблять, нарешті, ту карточку. Я так передбачую, що до кінця місяця вони не встигнуть це зробити, а на рахунку за інтернет у мене пусто вже.

Думаю попросити тебе поповнити мені рахунок, а коли я отримаю карточку, то тоді я тобі знов дам 500 гривень. Точніше, не готівкою, а на рахунок переведу кудись, - бо в мене ж будуть електронні гроші, а не готівка. Тому думаю, що поповню тобі рахунок за інтернет, ти тільки номер свій скажеш. Ну і собі поповню теж. Ну, або переведу кудись на інший рахунок, куди тобі зручно, - щоби ти міг зняти їх.

Сьогодні вже 25-е... Не знаю, чи встигнуть деполівці викликати нотаріуса та оформити мені карточку, чи ні. Якби вони любили рухати сраками, то давно би вже зробили це, - тим паче, що мені інвалідність дали ще у лютому, і вони мені ще тоді відкрили рахунок. Не можу зрозуміти, якого *** вони мене тоді возили до банку, відкривали рахунок, а карточку заодно не зробили. Тепер діждалися, що я не транспортабельний, і не можу сидіти, - мене треба тепер тільки навлежачки везти кудись. Але на "швидкій" мене до банку не повезуть, мені вже сказали, що "швидка" до банка не їздить.

Коротше, втішного мало у мене з новин.

Іще й ці дебіли зробили у мене шмон серед речей, і половину продуктів замкнули у шафу. Добре що хоч овочі не здогадалися там замкнути, а замкнули лише продукти довготривалого зберігання. Але все одно дебіли. Нахуя продукти замикати - мені взагалі незрозуміло.

Тим часом вимагаю, щоби мені видали моє крісло, згідно програми реабілітації та поданої заяви. Поки що глухо. Перед цим мене шантажували, погрожували, що крісло я не діждуся, в інтернат путівку втрачу, і мене або викинуть на вулицю або відправлять у психушку. А я мушу на них кожен раз жалітися у МОЗ та МСП. Щоправда, вчора приходили до мене, говорили нарешті зі мною лагідно. Мабуть, взнали про мої скарги, та вирішили мене більше не діставати. Не знаю, що там насправді діється... Але трохи побоююся, щоби не повторилося те саме, що було в Карелії, коли мене спершу голодом морили два тижні, а потім відібрали ноутбук та почали ще й бити, - і ще цілий тиждень били і морили голодом. Після чого взагалі замкнули у психушку з перспективою назавжди.

Мені тут уже до речі пропонували лягти у психушку: сказали, що моя німота є підставою для того. Я відмовився. Але звісно, побоююся, щоби вони не зробили це насильно, як в Карелії. Коротше, живу у суцільному стресі, у постійному очікуванні чогось поганого з їхнього боку, якоїсь підлості та пакості. І з кожним днем здоров'я через це все гіршає.

Не знаю, як тобі такі новини. "Про себе"..."

* * *

   Коли дописав лист, то звернув увагу на одну деталь: "...живу у суцільному стресі, у постійному очікуванні чогось поганого..."

   І подумав собі: але ж зазвичай, чого чекаєш, те й отримуєш... Боже, як мені навчитися не чекати поганого, а чекати хорошого?... Я не знаю...

   Не знаю. Якби ж вони хоча би не обманювали мене. І не говорили зі мною роздратованим тоном, запевняючи мене, що я симулюю свій погіршений стан, і що насправді я можу і говорити, і навіть бігати. І це при тому, що мені навіть МРТ жодного разу не зробили, і взагалі ніяк мене не досліджували. Мені обридло слухати їхню безпідставну маячню... Обридло слухати їхні погрози. Я усі розмови записую на диктофон. І в МСП послав кілька зразків, прямим текстом написавши, що маю намір використати усі ці записи у суді, якщо мене примусять звернутися у суд, щоби захищати свої права. І написав, що ще сподіваюся, що мені не доведеться цього робити. Але про всяк випадок відсилаю ці записи своїм епістолярним друзям, - у випадку, якщо у мене відберуть ноутбук силою, або ще щось зроблять подібне. Я прямим текстом пишу, чего саме боюся, і як саме підстраховуюся.

   Як то кажуть: на Бога надійся, а сам не плошай... І навіть якщо падати не збираєшся, то соломки підстелити завчасу не завадить.

   І хоча особливо страшного поки що нічого не відбулося - я, тим часом, усе одно живу у стресі, у постійному очікуванні чогось непередбачуваного, несподіваного, якоїсь підлості знов. Це стресове очікування мене виматує... Висмокчує з мене сили та здоров'я.

   Стрес... Зараз втямив, що не можу розслабитися саме через свій досвід, починаючи з дитинства. В дитинстві я постійно жив у очікуванні, що мене зараз вдарять ні з того ні з сього. Хто - Ольга Іванівна, звісно. Де - звісно, вдома. Відпочивав я від цього стресового очікування тільки в школі, та поза домом. В школу я ходив відпочивати від усього поганого. Я там не вчився, а просто сидів тихенько за партою, і читав собі бібліотечні книжки. Учителі мене не чіпали, однокласнити чіпати боялися. Мені в школі було спокійно... Згадую ці часи як найкращі у моєму житті. Найспокійніші...

25.10.2017, 04:06
Кар'яле Лібертус Свідок


П.С.: 06:42. Я закінчив писати, потім трохи попрацював з закладками, і ліг знову у ліжко, щоби подрімати в очікування ранку, коли усі прокинуться... І відчув скоро, як мене огорнуло тепло... Спершу уздовж хребта і шиї легенько пройшлося. Я відчув, і дав згоду: "Так...". Тепло стало сміливішим, і огорнуло мене повністю. Я лежав, насолоджувався ним, і насолоджувався почуттям глибокого спокою... Цей спокій огорнув мене разом з теплом. Я зрозумів, що це мій Янгол-охоронець мене огортає... Думки потекли спокійно і неквапно... Переважно думав про Мишка, про нашу з ним сварку на міжнайфональному грунті. Згадав, як він мені казав: "Но мой родной язык русский!"... І вкотре йому повторював, як ехо: "А мені начхати, яка мова для Вас є рідною. Вам же начхати, яка мова є рідною для мене?"... Потім згадав про Ельві, перебираючи у думках деякі фрази... Потім згадав про Алекса, і знов повернувся думками до своєї дійсності: лікарі, їхні презирливі погляди, агресія, мій стрес... І тут раптом мене охопило розуміння: стрес! Я зараз його не відчуваю, він пішов геть... Мені зараз настільки спокійно, завдяки обіймам мого Янгола... Він настільки делікатно занурив мене у стан глибокого спокою, що я навіть не відразу усвідомив, коли це сталося. Дякую, мій любий, мій коханий... Дякую... Боже, мені до горла підкотилися сльози: захотілося плакати... Бо нарешті я відчуваю, що у мене є Заступник, є Кому мене захистити від усіх моїх ворогів, є Кому про мене попіклуватися, подумати про моє майбутнє, про моє щастя... Я так мрію колись говорити своєю рідною мовою. Безупинно, скільки схочу, необмежено... Якою саме? Спершу ліввиківською, потім вепською. Відчуваю, як мій Янгол мені усміхнувся з любов'ю. І щойно почув, як Він мені сказав тихенько у ліве вухо: "Буде зроблено. Буде зроблено, Моє Щастя, Моє Кохання"... І я вже теж посміхаюся. Бо вірю Йому. Знаю, що так і буде.