2610 - Усвiдомлення як подiя 1. Чекання i очiкуван

   Тервех, Тату.

   Я зрозумів. Я щойно усвідомив. Я зрозумів різницю між чеканням та очікуванням.

   Я зараз почав дивитися один фільм, називається "Серця в Атлантиді" (2001). Там він просив малого шукати низьких людей. Він мав на увазі ницих. Описав їхню приблизну зовнішність... Одягнені непримітно, але дорого, носять чорні шляпи, і їздять у власних авто.

   Згодом малий побачив схожих. Але не спішив казати Хопкінсу, - бо знав, що той тоді покине їх та поїде геть, у невідоме місце. Але якось вони удвох вирішили прогулятися містом, побувати у парку. І коли поверталися пізно увечері, сидячи на задньому сидінні авто, - Хопкіс велів малому пригнутися, і почав благати: "Не думай про них! Думай про щось хороше! Про свою дівчину, наприклад, про день народження! Про що завгодно, тільки не про них!"...

   І тут я раптом зрозумів. Я зрозумів, нарешті. Це несподіване розуміння настільки схвилювало мене, що я поставив на паузу, щоби записати цю думку.

   Я зрозумів.

   Я... чекаю на щось хороше. На шось певне, що є хорошим. Але в той же самий час я постійно перебуваю у очікуванні чогось поганого, чогось несподіваного і неприємного. Те хороше, чого я чекаю - воно десь там, далеко... А те, чого я очікую - воно тут, близько. Воно у мене в напружених ключицях, які ніколи не знають розслаблення. Голова замріяна хорошими думками про майбутнє. Але ключиці очікують погане, вони насторожені. Головний мозок сповнений гарних очікувань, він мізкує, як цього досягти. Але спинний мозок чекає на погане... Диссонанс.

   ...

   Я не знаю, який правильний висновок з цього зробити. Мені треба обмізкувати усе глибше. І ніби безсумнівний позитивізм має бути моїм вибором, але... Чомусь мені згадалася Поліанна, згадалися віруючі, яких показують у кіно. Вони посміхаються з усіх сил, - може щиро, а може ні... Згадалося оповідання про двох сестер, що потрапили у часи війни в концтабір. Одна з них була віруючою і позитивною, а інша невіруючою і похмурою. Позитивна вірила, що скоро отримає свободу. А похмура не вірила у це. І та, що позитивна, скоро померла у тому таборі. А похмура вижила, і навіть колись вийшла з того табору, отримавши свободу... Я пам'ятаю, як цю розповідь підносили у церкві. Намагалися донести до слухачів, що віра позитивної справдилася: вона отримала свободу... Але я їм не повірив. Я подумав: краще бути похмурою сестрою. І зненавидів оцей релігійний позитивізм. Бо зробив для себе висновок, що він вбиває, а не звільняє від полону.

   І ось - тепер я знову натикнувся на цю саму спокусу... Будь позитивним на всі сто. Думай про хороше. Думай про хороше, щоби не притягувати до себе поганого. Адже думки матеріальні...

   Я заплутався. Ця історія про двох сестер мене збила з пантелику і примусила зненавидіти безсумнівний позитивізм. Тому я сподіваюся на хороше, але готуюся до найгіршого...

   Можливо, саме це не дозволяє мені ламатися. А втім... Хіба я не ламався? Я ламався, і багато разів. Коли?... Коли я занадто активно очікував хороше. Коли очікував на слова підтримки від свого брата, на якісь рішучі дії... І не отримав їх. Бо ніколи ситий не зрозуміє голодного... Ситий занадто боїться випасти з зони свого комфорту. Занадто боїться... І саме тому ми не змогли говорити однією мовою. Так само і Мишко... Він просто боїться випасти з зони свого комфорту. Настільки боїться, що не боїться втратити усе інше. Справжню дружбу, справжнє кохання, справжню вірність... Усе те, чого не можна купити за гроші.

   Ось тому моя посмішка у його бік - тільки правим куточком губ... Презирлива посмішка. Якої і заслуговує людина, яка тримається за гниле сміття, відкидаючи нетлінні коштовності... Мені таку людину жаль. Але нітрохи не жалко.

   Тому я продовжую чекати, коли він усвідомить нарешті, що дійсно є коштовним... А поки - нехай насолоджується страхом....

   А я вмикаю на плеєр, і дивлюся фільм далі.

13.10.2017, 13:39
Братіс Лібертус Свідок


П.С.: 14:11. Щойно закінчився фільм. Я додивився його до кінця. Одним словом - мені сподобалося. Цей фільм шедевр, який варто внести у список улюблених.
Чомусь подумалося: я засуджую Алекса за боягузтво, засуджую Ельві за боягузтво, засуджую Мишка за боягузтво... Засуджую.
Але хіба я сам досконалий? Можливо, я не боягуз в тих речах, в яких боягузи вони. Але я боягуз в інших речах, можливо... І не "можливо" навіть, а так і є. Я не знаю... Точніше, знаю, але не знаю іншого. Не знаю, як воно. Але все одно сумно чомусь на серці.
А що скажеш Ти, Тату?... Я хочу, щоб Ти випробував мене. Ти ж знаєш, чого я боюся найбільше. Я хочу, аби Ти дав мені можливість побороти це в собі... Побороти свої страхи. Вийти на вищий рівень досконалості. Хоча я не ганяюся за досконалістю, але... Я не можу сидіти на місці. Якщо я не росту, то я деградую. А я хочу рости. Інакше я завжди жалкуватиму, що Ти так і не дав мені такий шанс... Навчитися жити з кимось під одним дахом, і полюбити це. В той час, як більше за все на світі я боюся втратити свою незалежність...