2610 - Усвiдомлення як подiя 2. Про щастя та зброю

   Тервех, Туатто.

   Зараз я дивлюся французький документальний фільм "Людина" (2015). Минуло тільки дев'ять хвилин фільму, а я вже вражений до глибини душі. І роблю про себе невтішні висновки. Про свій характер.

   Там люди різних країн та різних націй розказують про себе. Вони такі різні...

   Першим був чорношкірий чоловік. Афро-американець з ЗША, на ім'я Леонард. Він розповідав про те, як його в дитинстві бив вітчим, запевняючи, що "кого найсильніше любиш, тому спричиняєш найсильніший біль". І ця хибна упевненість призвела Леонарда до того, що одного разу він, коли виріс і став дорослим чоловіком, вбив молоду жінку та дитину (він назвав їх по іменам, що свідчить по те, що це не були випадкові люди в його житті, а що саме їх він любив настільки, що завдав їм настільки сильного болю, поріг якого вони не змогли винести)... Його засудили до довічного ув'язнення... І тільки мати вбитої молодої жінки (а також бабуся вбитої дитини) довела своїм прикладом, що таке справжня любов... І в цей момент у нього по щоках покотилися велетенські сльози.

   Мені треба видихнути повітря, і зробити вдих. Кілька разів. Щоби усвідомити про себе дещо. Дещо не дуже красиве, що стосується мого характеру.

   І це полягає в тому, що я так не вмію як вона. Коли лікарі чи персонал роблять мені щось погане - я що роблю? Я жаліюся на них в МОЗ. У мене не вистачає для них любові. Я просто жаліюся на них, щоби вони залишили мене в спокої. Я захищаюся. Я нападаю у відповідь, щоби захистити себе, захистити свій спокій...

   Я не знаю, чи це правильно, чи ні, але я так роблю. У мене немає любові до них.

   І коли росіяни мене дискримінують, примушуючи говорити чужою мені мовою - у мене не вистачає для них любові. Я огризаюся і вимагаю поваги. Я нападаю, щоби захистити своє право теж говорити рідною мені мовою, як і вони.

   Я не знаю, чи правильно це чи ні, але я так роблю. У мене немає любові до них.

   ... Я продовжую дивитися фільм далі. Різні люди різних націй та континентів - дають відповідь на одне й те саме питання: "Що таке щастя (на твій погляд)?". І вони розповідають. Кожен про своє щастя... І найперша думка, яка мені прийшла - це усвідомлення: скільки людей, скільки різновидів щастя... І кожному вміє дати Господь. Кожному вгодити.

   Поняття про щастя деяких людей здається мені жалюгідним або примітивним. Але це іхнє щастя, яке спирається на їхній власний досвід, власне виховання. Наприклад, коли Олена з Росії почала розповідати про те, що її щастя у тому, щоби онуки називали її бабусею, а діти завжди поверталися додому - то я подумки скривився про себе: "Фі... Діти. Бу-е. Як діти можуть бути щастям? Фе..."... Але потім згадав про Леонардо зі ЗША - і зрозумів, що я сам - є просто недолюблена дитина. Якій усе дитинство втовкмачували одну й ту саму фразу: "Коли ж ти нарешті виростеш та злізеш з моєї шиї?"... Якій все дитинство втовкмачували, що дитина - це обуза. Ніяк не щастя. А тільки обуза. Леонардо це розуміє... І я розумію. А Олена - ні.

   ... Продовжую дивитися фільм.

   Сповідь Бруно з Англії, який втратив обидві ноги - мене не вразила, але я усміхаюся зі світлом на обличчі слухаючи його. Бо його щастя мені зрозуміле. Коли він сказав: "Якби Бог сказав мені: я поверну тобі ноги, але відберу усе, що ти вивчив за останні 13 років - я би сказав: Залиш мої ноги собі" - і я засміявся. Щасливо засміявся. Бо і я скажу те саме Богові: Залиш мій хребет і мої ноги Собі. Я щасливий, що в мене переламаний хребет і не ходять ноги. Звичайні люди цього не зрозуміють... А от Бруно в Англії - так, він мене розуміє. І я щасливий, що є на світі Бруно, який розуміє мене.

   Продовжую дивитися фільм далі...

   Люди розповідають про своє відношення до зброї. Мене зачепила сповідь чоловіка на ім'я Квосай, з Йорданії. Коли син спитав у нього, чому він вбиває інших солдат, адже у них теж є сім'ї, які чекають на них так само, як і вони чекають на нього. Квосай відповів: "Ми праві, а вони ні. Вони вбивають вбивають сім'ї та дітей, руйнують наші мечеті. А ми захищаємо усе це."

   І тут я знову подумав про росіян, які знищують надбання інших народів. Які прийшли в Карелію як загарбники, зтерли з лиця землі наші кладовища, і замість них наставили свої могили... Які зтирають з лиця мою рідну мову. Тому я мушу захищатися, і захищати свою батьківщину...

   Мишко поки що не розуміє цього. Точніше, здогадується, що неправий, але боїться визнати це. Що ж... Я маю достатньо любові до нього, аби бути поблажливим, і дати йому скільки завгодно часу на роздуми.

   Синтія з Руанди розказала про геноцид її племені. Як вбили її батьків і її ще дитиною хотіли вбити тільки за те, що вона з племені тутсі, а не хуту...

   Точно так само, як і карел вбивали за те, що вони не росіяни. Справедливо?... Ні. Точно так само, як ліввиківська мова зараз попирається ногами тільки за те, що вона не російська. Справедливо? Ні. І я буду це відстоювати, і доводити до розуміння тих, хто говорить, що мови малих народів немає сенсу вчити, бо вони непопулярні, не користуються щироким попитом, і не допомагають при пошуці роботи. Справедливо? Ні. Тому що є на світі я. Який користується попитом, який чогось важить. Який може стати незамінним на підприємстві, який здатен принести процвітання, - бо Бог обдарував мене особливими таланами. Чи варто заради мене одного вчити мову, щоби тим самим привернути ласку самого Бога на свій бік? Так. Тому ніколи не кажіть, що мови малих народів не варто вчити. Бо навіть якщо народ складається з однієї-єдиної людини - мову вчити треба. І я доведу це всьому світові. Колись, обов'язково це доведу.

   Дивлюся фільм далі...

   Сповіді про зброю, про вбивства, про геноцид, про смерть, про розруху... Мені їх тяжко слухати, бо вони мені усі як одна зрозумілі. Занадто зрозумілі... Тому їх тяжко слухати.

   Хочу поставити на паузу. Попереду ще майже дві години фільму. Мені треба пууза. Щоби подихати... Подихати... Дихати... Дихати...

15:53, 26.10.2017
Братіс-Кар'яле Лібертус Свідок, Юмалан пойгу.