2610 - Пригнiченiсть як подiя 1. Рiзнодосвiд

   Тервех, Туатто!

   На годиннику 05:44. Я мабуть вже годину, як прокинувся. Зробив собі чай. Читаю якийсь роман. Без особливого інтересу читаю, і вже кілька днів: десь по півгодинки на день, пропускаючи місцями занадто нудні місця. Читання цього роману схоже на гру в "косинку": аби зайняти чимось очі, створити ефект чогось монотонно рухомого, схожого на вогонь чи струмок. А думки між тим зайняті своїми роздумами.

   Засіла думка в голові: "Як там Мишко?... Як там Мишко?...". Вчора був день безтурботності, мені сподобалося і не сподобалося. Безтурботність відбирає найголовніше: рух, або відчуття руху. В усякразі, вчора саме так і сталося. Я поки що не розумію цього відчуття чи явища до кінця, я не знаю, що це таке.

   Читав зараз роман. Там головний герой - Марк, успішний адвокат, тридцять років. Зараз дійшов до фрагменту, де писалося, що він - єдина дитина у батьків, ніжно кохана обома. Вони його пестять і балують. Вони поводяться з ним так, ніби він досі маленький несамостійний хлопчик, який досі ходить у дитсадочок. Мені сяйнула думка провести паралель: можливо, і Мишко саме так живе. Купається у батьківській ніжності... І мені стало якось гірко. Бо я цього ніколи не мав. Так, стало заздрісно... В душу увійшла пригніченість.

   І не залишилося сліду від учорашньої безтурботності. Від учорашнього спокою...

   Мишко не схожий на дитину, у якого батьки тирани. Я бачив його очі. Вони сповнені доброти і делікатності. У мене тут в палаті лежать віруючі. До них приходять "брати та сестри у Христі". Вчора приходив хлопець, років 35-ти. Він якось особливо привернув мою увагу. Чимось він дуже схожий на Мишка мені здався. Говорив тихим голосом, поводився м'яко, і мав безкінечне терпіння сюсюкати зі старими. Ні, може навіть не терпіння... Але мене вразило, що йому зовсім було не в тягар говорити отак, триматися отак... Я дивився в усі очі, і просто був вражений. Я би так не зміг. Я навіть не знаю, чи є щось погане у зворотній стороні медалі цього типу характеру, але мене вразило, що він це може. Безкінечно може. Сюськати, піддакувати тихим плавним голосом... І в очах - безкінечна доброта, і навіть якась безтурботна дитячість. Мене це вразило... Я дивився і не міг надивитися. Я хотів би пожити в такій сім'ї, щоби побачити, як воно кожен день відбувається, як воно кожен день проявляється... Хочу помацати його. Цю атмосферу, це ставлення... Усе це. Я не знаю, який негатив може ховатися за цим, тому не особливо довіряю поки що баченому. Але мені страшенно хочеться взнати, як це відбувається за кулісами. Пожити за цими кулісами. Я не знаю, може через місяць я зненавиджу це життя, може побачу щось, що мене вжахне. Я не знаю. Але... Я хочу побачити.

   Бо я не вмію отак приділяти увагу старим. Я не в силі зрозуміти, що саме робить людей отакими, як цей хлопець, і як Мишко... Не знаю, може Мишко і не такий зі своїми батьками. Може там жахіття відбувається насправді, або гидота. Я не знаю... Мені нема з чим порівнювати. У мене "пробіл" у цьому місці. Пусте місце. Абстракція, наповнена лише негативними прикладами з власного дитинства. Пияцтва вдома, скандали, страх спати вдома... И алюмінєвий посуд, який не б'ється. Який можна кидати мільон разів куди попало, і на боках лише залишаються легенькі вм'ятини. І потім з цих мисок їси... Ненавиджу металевий посуд. Хочу порцеляновий...

   Хочу порцеляновий, такий, щоби був з ліпними квітами на боках. Щоби було страшно доторкнутися, щоби не розчавити цю тендітну красу. Але все-таки саме з такого посуду їсти... Щоби назавжди забути жахіття дитинства. Щоби кожен день свято. Боже...

   Це не події. Мій зараз пригнічений болючий стан - це не події. Це не почуття руху. Це просто безглуздий біль. Забери його. Залиш мене у спокої, у безтурботності. Зроби що-небудь...

   Починає боліти голова, стає тяжко дихати. І кашель... Починає знову душити кашель. Боже... Як же я втомився від цього кашлю. Коли вже я нарешті позбудуся його?... Коли вже нарешті отримаю крісло, виїду на вулицю на свіже повітря, на сонце, якого не бачив шість років...

   Коли вже отримаю крісло? Тату. Коли, скажи. Я хочу якнайскоріше...

26.10.2017, 06:16
Братіс Лібертус Свідок


П.С.: 06:26. Продовжую пити чай... І раптом усвідомив: моє найулюбленіше печиво до чаю - це суха пластівцяна суміш, яку я сам роблю. Але звісно, там не тільки пластівці. Там також кілька разновидів ароматного борошна, кілька різновидів сирочавленої олії, кілька різновидів сирих горішків чи насіння, і щось солодке до смаку: родзинки, або мед, або на крайній випадок цукор... І оце сухе - їм ложкою, запиваючи потроху чаєм. Моє улюблене печиво. Печиво, яке не треба пекти. Дійсно...


ППС: 06:38. Усвідомив: знову на ключиці лягло відчуття стресу... Плечі напружені. Звичний стресовий стан знов повернувся. Хоча ж нічого поганого не відбувається. Але стрес не відпускає. Напруження ключиць настільки звичне з дитинства, що я тільки вчора усвідомив його, - і то тільки завдяки листу до Алекса. Але ж насправді-то нічого поганого не відбувається! Насправді що відбувається?... Що?... Напружене чекання якихось подій. Якогось зрушення. Наружене чекання... Як на вокзалі. І це напруження мене не відпускає усе життя. Я то чекаю чогось поганого, чогось несподіваного. То просто не можу рослабитися, не вмію... Вчора нарешті розслабився. Взнав, нарешті, що таке почуття безтурботності. І з незвички не зміг у цьому стані пробути довго, не встиг полюбити його. Не встиг зрозуміти як слід... Зрозумів тільки, що воно липке, як "синдром безкінечного очікування", в якому час тоне, немов у липкій солодкій масі. І нічого не відбувається. Ні хорошого, ні поганого... Це схоже на Рай, у якому дуже швидко починаєш божеволіти від нудьги. Нудитися саме через відсутність турбот. Або через відсутність почуття стурбованості. Я надто звик бути постійно стурбованим... Боже... Ось чому в мене між бровами так міцно пролягли вертикальні складки. Якось я звернув на них увагу, і спробував розрівняти лоба, розслабити це місце. І мені не вдалося. Хоча я з того часу пробую це робити час від часу. Хочу розгладити зморшки... Я так хотів взнати почуття безтурботності, а коли воно прийшло - виявилося, що я неготовий насолоджуватися ним довго. І я замислився над цим... Замислився... А між тим - моя душа потребує руху. Потребує займатися бізнесом разом з Мишком. Потребує чогось нового вчитися: усього, що вміє та знає він з цього боку. І взагалі, взнати усе, що знає він... Щоби стати схожим на нього.


ПС-3: 07:13. Щойно відправив Мишкові лист:
"Сьогодні раптом прийшло усвідомлення: щоби стати таким, як Ви, щоби мати такий самий характер, як у Вас - мені треба мати такий же самий досвід, як у Вас... А де ж мені його взяти в моїх умовах.
Та і Вам, щоби краще розуміти мене, краще відчувати мене, і більше довіряти мені - не завадило би пізнати бодай трохи мого досвіду...
Згадалася казка "Принц та жебрак". От би помінятися місцями бодай ненадовго.
Але навряд чи хто схоче на моє місце... Отакі люди. Ситий голодного ніколи не розуміє. І на його місце ніколи не хоче. Отакі люди...
Саме тому вони викликають в мені презирство. Тяжко по-справжньому кохати того, хто викликає в тобі почуття презирства..."

Навряд чи він відповість мені на цей лист-виклик. В усякразі, не скоро.
Бо щоби купити мене - йому доведеться дуже постаратися. Хай тіло моє немічне - але зате мізки мої коштують дорого. І за них варто поборотися і поторгуватися. Але чи вистачить у нього духу... Я сподіваюся на краще.
В усякразі, це однозначно не той випадок, коли купити вірного друга у моєму лиці можна за гроші. Гроші тут не допоможуть... Повагу грошима не купиш. В усякразі мою. Бо усі його гроші я з презирством жбурну йому в обличчя, і розсміюся дуже боляче для нього, дуже принизливо...
Тому хай думає. Хай наважується. Я вибрав його, і я почекаю, коли він дозріє.