3110 - Сонний день 2. Погляд на посмiшку

   Тервех, Туатто.

   Сонний день продовжується: ніби і не спав після обіду, але почуваюся так, ніби до кінця так і не прокинувся: продовжую позіхати, і знічерв'я щось там комусь відповідати, щось коментувати, щось читати одним оком, - і знову позіхати... Очевидно, що свіжого повітря у палаті не вистачає, мушу дихати непровітреним, спертим повітрям. Тому і не дивно, що сонливість тотальна, непереборна.

   Звісно, що робітник з мене у такому стані ніякий. І борець так собі. Тому в принципі, єдиний вибір у мене залишається - це просто змиритися і чекати весни: коли дозволять відчинити вікно. А хто знає, може до того часу мене вже оформлять та переведуть у пансіонат. А перед тим - звісно, дадуть бажане крісло.

   Тому тим паче особливо значущих подій я не очікую, переживань так само не передбачується. Буде нудота та сонливість. І самотність, звісно, - бо кому я треба у такому стані: адже в'ялий безсилий інвалід - це усього лише біо-відходи... Переступити і забути.

   Але нічого. Колись тим, хто через мене переступив - Господь переламає ноги. І тоді через них переступлять інші. А мене підніме Господь. Підніме над тими, хто зараз глузує з мене, і тицяє мордою, мов мале кошеня: "От бачиш? Не підіймає Він тебе! Так тобі і треба. Ха-ха-ха". Це називається "бити ногами лежачого". Цікаво, що відчувають ці люди? Це ж наскільки ницим треба бути душею, щоби добивати лежачого. Але нічого... Я запам'ятав їхні імена. Запам'ятав тих, хто злорадствував над моїм нещастям. Оці - точно не бажають мені процвітання. І не порадуються моїм успіхам. А це значить, що з собою їх я не візьму, коли мене Господь підійме. Повернуся до них сракою, і не згадаю усе те добре, що вони для мене зробили, похизувавшись на моєму фоні своєю добротою. Вони свою платню уже отримали.

   Сьогодні до полуночі я закрию свою Сповідальню. Далі почнеться смуга моїх таємниць. Через три роки я відкрию її знову, щоби розказати про зміни у моєму житті. Розказати, як підіймав мене Господь, або як рятував. Як здійснював мої мрії, як допомагав мені реалізуватися на повну силу моїх здібностей.

   І отоді - посміхнуся вже я, в лице усім тим, хто сьогодні злорадствує наді мною, показуючи мені свою ницу натуру. Бо добре посміхається той, хто посміхається останнім.

19:36, 31.10.2017
Братіслав Лібертус Свідок