Шон Маклех Патрик. Прозорий свiт

                Прозорий свiт

                «...І вільних відьом в світі вже нема
                Цих леді гідних – ні мітли, ні сліз...»
                (Вільям Батлер Єйтс)

                Згідно давніх ірландських легенд потойбічний світ
                розташований на скляному острові, де все прозоре...

На кораблі скляному я пливу
Прозорому – як сниво наяву,
Пливу –
На острів кришталевий: диво скла:
Прозорий світ: туман, роса, імла
Забарвлюють прозорість в колір молока,
Крізь скелі світло місяця до нас
Пливе.
І срібло осені у цей спокійний час
Від острова майстрів та пастухів
Пливу –
В скляні вітрила дме вітрів двоспів,
Під дном скляним пливуть стада почвар
Що з тьми несуть нам споконвічний дар –
Забути. І примарний вітер-вечір.
Скляне весло. Нам ковдрою на плечі
Лягла пітьма. І моря хвиль солона гіркота
Гіркіша, ніж моє теперішнє життя,
Прозорим стану я –
Прозорішим від вітряного дня,
Прозорішим, аніж Ірландія моя...
І серед простору залишусь мандрівцем
Такого синього і синім ялівцем
Я проросту серед камінної землі
Ірландської і зоряні вірші
Кидати буду у «цвяховану блакить» -
Бо зорі цвяхи, хай не зовсім золоті,
А десь іржаві... На скляній траві,
На каменях скляних, які щомить
Дзвенять (бо скло) і музика скляна
Шляхами скла й прозорості вела...
               
                ***
          Из   Шона  Маклеха. 

            ПРОЗРАЧНЫЙ  МИР.

                «…Уж  не  осталось  в  мире  этом   свободных   ведьм,
                У  этих  предостойных  леди 
                Ни  мётл,  ни  ступ,  ни  детских  слёз»… 
               
                (Уильям  Батлер  Йейтс).

                Согласно  древним  ирландским  легендам
                потусторонний  мир  расположен  на  стеклянном  острове.

           ***
Стеклянный  остов  корабля
Несёт  меня   как  сновиденье
Туда,  где  небо  и  земля,
Сливаясь  в  друзы  хрусталя,
Сокрыты   маревом  забвенья.

Под  саваном  молочной  мглы
Хрустальный  остров  леденеет.
Сквозь  абрис  матовой  скалы
Луна  то  ярче,  тог  бледнее
Сквозит  холодные  лучи…
Покойно   осень  серебрится,
Ложась  покровами  парчи
На  зачарованные  лица.

Плыву…
            В  стеклянных  парусах
Роятся  трепетные  звуки
То  радости,  то  смертной  муки
Былого…
                В  этих  голосах
Неслышно  падающий  вечер
Дробит  хрустальное  весло
О  волны  моря…
                Мне  на  плечи
Ложится  мокрое  крыло
Тумана,
                плотью  покрывала…

Полны  морские  закрома
Солёной  боли,  что  сковала
Прелюдьем  старческой  тоски
Мои  усталые  виски.

Прозрачной  тенью  стану  я,
Сквозистей  ветра  ледяного,
Прозрачней,  чем  страна  моя –
Ирландия,
              в  лучах  дневного
Светила…
             Странником  пространства
Я  из  небесной  синевы 
Паду,  как  семя  окаянства
На  синь  шарлаховой  травы,
На  чёрный  камень  над  рекою,
Чтоб  прорасти  из  них  строкою,
Мерцая  сполохом  звезды
Над  гребнем  каменной  гряды.

Стихи,  сверзаясь  с  высоты,
Златятся  звёздами  на  платье,
Пробив  хрустальные  кресты
Как  гвозди  ржавого  распятья.

Звенит  щемящая  тоска
Строкой  стеклянного  хорала,
В  прозрачной  небыли  астрала
Запечатлевшись  на  века.