Зручна свобода слова

   Я вже третій день зависаю на каналі 95-го Кварталу, і слухаю найкращі гуморески і дивлюся найкращі їхні номери. Чесно кажучи, давно не зависав стільки часу саме у них. Навіть не можу сказати точно, чому. Можливо тому, що раніше я був зайнятий своєю кар'єрою, і мені було не до них.

   Крім київського 95-го Кварталу, я відкрив для себе останнього року також одеський Дизель-шоу, і тернопільських Вар'ятів. Помітив закономірність: у противіс російському Камеді-клабу, в Україні аж три гумористичних колективи. Зате в Росії ціла купа одиночок-гумористів, на відміну від України, у якої отаких одиночок брак. Хоча насправді втрата невелика, бо добра половина отих російських одиночок жартують суто на алкогольну тему, розказуючи, як то весело бути п'яним: одним словом, суцільна пропаганда алкоголізму. Огидно слухати той гумор. Тому я не слухаю.

   Інша справа українські Вар'яти та Дизель-шоу. Вони жартують переважно на сімейні та позасімейні теми, в яких чого тільки не трапляється. Беруться звичайні пересічні ситуації, і обігруються так, що слухати та дивитися дійсно смішно.

   Але особливу роль на українській естраді грає єдиний політизований в Україні колектив: Квартал 95. Я раніше інколи замислювався, чому їм не тільки не забороняють жартувати про політиків, насміхатися над політиками, але й дали зелене світло на 1-й канал. Для мене було трохи дивно: кому це вигідно, щоби 95-й Квартал вільно і без страху насміхався над усіма підряд політиками.

   А сьогодні мені, нарешті, стало зрозуміло, кому вигідна ця свобода слова.

   Вона вигідна самим політикам. Бо, поки народ сміється, атмосфера розряджається. І, таким чином, Революція стримується. Бо не може бути агресивним і підійматися на повстання той народ, який сміється.

   І зовсім іншої політики притримується Росія. Вона забороняє говорити про політику. За жарти над політиками там саджають у тюрми. Народ мало сміється, бо єдиному пошляцькому шоу-колективу Камеді-клаб не справитися з народом, не розрядити їх сміятися. Не всім подобаються пошлі жарти Волі чи Бульдога. А всі інші комедіанти закликають спиватися. Тому росіяни і агресивні. Вони усюди бачуть ворогів. Усюди. Вони бачуть ворогів у США, вони бачуть ворогів в Україні, вони бауть ворогів в представниках власних малих народів, вони бачуть ворогів навіть у сусідах через стінку. І воно дійсно так і є: там "человек человеку волк". Вони так живуть.

   А українці не так. Вони знають тільки двох ворогів: москалі і влада. Саме тому так безбоязненно просувається колектив Вар'ятів, який безжально пропагує русофобію, і так сміливо просувається 95-й квартал, який безжально пропагує зневагу до власної влади. Єдиний колектив, який намагається втримати нейтралітет і всіх помирити - це Дизель-шоу.

   Але, чесно кажучи, їхня миротворча позиція не дуже користується популярністю. Були часи, коли я дивився їх досить довгий час. Так, вони кумедні, і мають свою аудиторію. Але особисто мене вони не зачепили. Тому мені вони здаються трохи нуднуватими, хоч і теж кумедними по-своєму.

   Якщо брати шкалу мого особистого рейтингу, то я на перше місце поставив би Вар'ятів. Жаль, що вони взяли тайм-аут, і призупинили цього року випуски нових номерів. На друге місце поставлю 95-й Квартал. На третє - Дизель-шоу.

   Чому так? Бо у першу чергу мені подобається пропаганда ненависті до москалів (так їм і треба! Хай слухають, як українці вміють сміятися з цих самозакоханих дебілів), у другу чергу мені подобається пропаганда ненависті до влади (хай знають, що ми про них думаємо насправді), і в третю чергу я нейтрально поставлюся до усіх миротворчих акцій та місій.

   Чому я вважаю пропаганду ненависті важливою? Чому я вважаю правильним, що цю пропаганду несуть саме гумористи? Тому що якби це робили не вони, то це робили би самі сепаратисти. Мовчати про ненависть - це не варіант: про неї все одно говоритимуть. Але важливо, як саме про цю ненависть говорити. Коли про неї говорять такі щирі дилетанти як я - то це призводить до бійок. До прокльонів, до червоного кипіння крові. До бажання вбивати. А коли про це жартують професійні гумористи - то це призводить до сміху, і розрядки нервової системи. Тому жарти на русофобські теми завжди в Україні будуть в ціні. Бо якщо про це не жартувати, то залишається про лише говорити всерйоз, і брати до рук зброю, йдучи штурмом на барикади. А так - посміялися, розслабилися, і розійшлися по домам. Те ж саме і про політиків та владу. Якби не жартували про це зі сцени - то народ би вже давно піднявся на штурм, на Майдан, і пролилася би кров лінчування. Але поки народ сміється - то народ терпить. Сміх - це єдина зброя влади проти агресії народу. А в Росії тим часом за агресію саджають у тюрми.

   Що я можу сказати?

   Бути гумористом - то дуже тяжка праця. Я скільки дивлюся їх, увесь час про це думаю: а чи зміг би жартувати я. На жаль, ні: я поки що до цього не доріс.

   Дійсно не доріс. Колись я читав у одного мудрого французького письменника - у Андре Моруа, який написав книгу "Три Дюма". До речі, дуже сильна книга, варта уваги. Він там писав, що коли Дюма-батько був ще молодим, він був схильним писати драми, бо молоді притаманно усе драматизувати. І лише подорослішавши, став писати гумор. Бо лише у зрілому віці люди здатні стати гумористами, бо до них приходить мудрість. Мені ця думка запала у голову, і я став часто згадувати її. Особливо останнім часом. Припустімо, драматизувати усе підряд я вже перестав. Але й жартувати поки що не навчився... Іронізувати - так. Можливо, іронія - це початок мого справжнього дорослішання. Але до мистецтва писати гумор мені ще далеко. Я ще поки що максималіст у душі, і тому гумором мені поки що баки не заб'єш. Якби не моя слабка серцево-судинна система, то я навряд би чи дивився гумористів, щоби якось розслабити свою нервову систему, утримати серце від нападу. Одним словом, у них я шукаю своє здоров'я. Спосіб вижити. Але якби моє серце було здоровим - то я би точно не дивився їх. Бо я би закликав братися до зброї, я підіймав би повстання. Але оскільки мені нервувати не можна, то я дивлюся гумористів. Тобто, тільки власне загублене здоров'я примушує мене дивитися їхні номери. Хоча і розумію, що ще не доріс до того, аби долучитися до їхніх жартів.

   Бунтарський дух в мені ще не згас. Здоров'я підірвалося, але бунтарський дух - ні. До чого я доріс? Тільки до нехтування розмовами про велике кохання. Хоча звісно, що хотів би бути коханим. Але в велике кохання я вже не вірю. Я вірю лише в принципи. І хочу тепла. В тепло ще вірю. А оці всі любовні страждання - то для мене якийсь анекдот, марнотратство, театр. Драма на рівні підлітків, яким кипить бажання розмножуватися. У мене бажання розмноження вже згасло: чим більше років проходить, тим менше мені хочеться дітей. Раніше я думав, що ось, підросту, дозрію до бажання мати дітей... Але ні. Чим більше часу проходить, тим менше мені хочеться мати собі на шиї отой геморой. Навпаки, навіть бажання жити з жінкою під одним дахом і спати в одному ліжку - теж проходить з кожним роком. Раніше хотілося сильно. Тепер десь на рівні байдужості. З чоловіками ж як не хотілося, так і не хочеться. Я не маю нічого проти геїв, але мені чоловіки нудні. Не знаю, що в них знаходять жінки, і що в них такого знаходять інші чоловіки. Слухаю жарти про Ляшко та Сосєдова, сміюся, і думаю: добре, що є на світі геї! Завдяки їхньому існуванню є хоч про що сміятися і над чим жартувати. А жартувати над тим, як від геїв шарахаються інші чоловіки - це дійсно смішно. А найсмішніше те, що я би теж отак відсосувався, якби до мене клеївся якийсь чоловік. Хоча сам я люблю придурюватися, ніби теж клеюся до якогось хлопця. Коли мені треба його відшити - я починаю корчити з себе гея. Безвідмовний варіант перемогти і посміятися одночасно. Саме тому про геїв жартують усі: від Вар'ятів до Дизеля.

   І я замислююся у собі: для чого вони жартують про них? Якщо подумати, то це теж пропаганда толерантності. Таким чином, гумористи перемагають гомофобію, розряджають атмосферу. Бо завдяки гумористам, до геїв ставляться тепер значно толерантніше, аніж раніше. Там, де звучить сміх, там немає місця агресії. Тепер існування геїв сприймається як додатковий привід посміхнутися, посміятися. Слава геям, і слава Богові, Який їх створив. Одним словом, свобода слова - це дуже зручний інструмент для керування народом. Головне тільки бути добрим психологом, і вміти за допомогою свободи слова керувати людьми так, щоби їм це приносило насолоду.

   Я роздумую про це. І розумію, що я ще не достатньо добрий психолог. Бо мені жартами поки що баки не заб'єш. І я теж жартувати не вмію. Я ще поки що серйозний, як мала дитина... Я не доріс до розуміння трагедій, але вже доріс до розуміння несправедливостей.

   А ще - не розумію, для чого живу.

   І з одного боку, я насолоджуюся безтурботністю, схожу на безтурботність дитинства... Адже ж, я сам хотів мати шанс прожити друге дитинство. Я сам просив про це Його неодноразово. І ось - маю. А з іншого боку - мені сумно, що саме дитинством моє життя і завершиться, ймовірніше за все. А я так не хочу.

   Я хочу, щоби здоров'я мого серця мені знов повернулося. Хочу, щоби кров кипіла, і вистачало енергії на боротьбу За і Проти. Я не вмію поки що робити це мудро. Я не доріс до вміння жартувати.

   І про усе це я розмислюю..., поки слухаю жарти гумористів. Поки сміюся до сліз. Поки їм щось смачне. Поки листаю інтернет у пошуках того, на що витрачу свою наступну пенсію. Поки мрію про те, як би мені потрапити у Фінляндію.

   Я не знаю, як житиму у Фінляндії. З ким спілкуватимусь, не знаючи мови, і не маючи змоги говорити вголос. Я не знаю, наскільки самотнім там буду. Я знаю лише одне: мені треба жити там, на Півночі. Щоби просто вижити, щоби просто пережити літо. Хоча і не знаю, навіщо живу, і навіщо борюся за своє життя. Заради якої великої місії. Я не знаю...

24.04.2018, 16:48
Кар'яле Лібертус, армас Юмалан пойгу