Про Dragon Vertic - 99 тис, i про комiсiю з собесу

   Цікаво спостерігати за долею улюбленого електрокрісла. Зараз побачив, що цими днями воно з'явилося у продажу ще в одному магазині Києва: в магазині "Доктор Диаг". І, як видно на скриншоті, ціна на це крісло в цьому магазині сягає аж 257 тис.грн, в той час, як в інших двох воно тримається поки що на позначці 99 тис.грн.. Ну-ну.

   До речі, не розказав вам, як до мене приходили у п'ятницю (тобто, 20-го квітня) троє представників з місцевого собесу. Як я й казав, я очікував цілу комісію, і вони дійсно прийшли цілою комісією: дві жінки і з ними один чоловік, якого представили як зам.директора.

   І одразу до справи: вони мені запропонували пансіонат. Довелося писати чергову письмову заяву, і знову писати: що я відмовляюся від пансіонату на тій підставі, що мені ще не видали обране мною електрокрісло "Dragon Vertic" фірми "Invacare" (Німеччина). Як виявилося з їхньої реакції, вони саме на таку відповідь і чекали, бо про "Dragon Vertic" роздивилися ще здалеку, поки я тільки почав виводити букви. Отже, вони в курсі.

   Як і слід було очікувати, почали мені плести локшину на вуха, розказувати, що мене і без крісла там буде вивозити на вулицю персонал. Ага. Я зробив відверте іронічне обличчя, і сказав, що, по-перше, я уже жив в подібному притулку для інвалідів в Карелії, і ніхто нікого там не вивозив. А по-друге, на чому це персонал мене буде вивозити, якщо крісла нема?

   Вони переглянулися, і завели іншу платівку: мовляв, мене там будуть годувати. Я знов зробив іронічне обличя, і повідомив, що в мене целіакія. І задав їм просте питання: "Ви вірите в те, що спеціально для мене там будуть готувати окрему дієту?"... Вони знову перезирнулися, зітхнули, сфотографували на телефон мою відповідь, і почали прощатися: було від самого початку ясно, що свою місію вони виконали.

   Щодо крісла - вони там щось м'ялися, сказали, що для того, щоби вони могли для мене його вибити, я мушу написати для них свою біографію. Ага. Ну, я звісно, покивав, пообіцяв написати, але сказав, що вручну мені писати тяжко, тому я краще відправлю електронкою, хай тільки скажуть куди. Їх влаштував варіант електронки, але залишити адресу електронки чомусь "забули": одразу поспішили до виходу.

   Наостанок, виходячи в двері, сказали мені (ну, так вони були повинні сказати, хоч і самі розуміли, що то маячня): "Ну, якщо Ви раптом передумаєте (тобто, відмовитеся від крісла на користь переїзду у пансіонат, де Вас за Ваші ж гроші будуть годувати тим, що Вам їсти не можна, і де Ви до кінця життя не побачите сонячного світла. бо ніхто Вас вивозити там на вулицю не буде, бо не буде навіть на чому вивозити Вас), то тоді подзвоніть нам, і ми одразу приїдемо". Ага. Я скорчив їм у відповідь іронічне обличчя, і було ясно, що вони сказали повну дурню. Та й їм самим було соромно ту маячню нести, бо опустили очі і поспішили відвернутися.

   Коли я спитав, як мені з ними зв'язатися - сказали, що через Аллу Дмитрівну: я маю сказати їй, а вона сама подзвонить. Ага. Ну, я  так і зрозумів, що самі вони не прийдуть, і нічого робити не будуть, а піднімуть свої сраки тільки якщо їх викликати: для того, щоби вони прийшли, відмітилися, що ніби щось намагалися корисне зробити, і пішли. Треба ж імітувати хоч якусь діяльність. Цікаво, чи побачу я їх вдруге. Думаю, що побачу. Бо кудись же мене дівати треба, не буду ж я роками муляти очі в лікарні. І якщо їх все-таки викликали, значить, буде і другий виклик.

   Є ще варіант запхнути мене силою в психушку, відібравши силою і ноутбук, - але от незадача: на відміну від карельских психіатрів, які аж раді будь-кого замкнути по першому ж наклепу, без розбору, - то харківські не дуже хочуть мене брати, бо, по-перше, усі місцеві психлікарні переповнені (а їх дві: №15 і №3), по-друге, перебування там платне: і саме тому туди дуже неохоче беруть навіть явних хворих, а вже ж тим паче їм немає вигоди забирати психічно абсолютно здорову людину, за яку ніхто не платитиме грошей, щоби її (тобто мене) забрали. І до того ж, я прикутий до ліжка, а це ще один фактор, щоби мене не забирати. А запхати мене у психушку намагалися і Барановська, і навіть Аллочка... М-да. Вже ж від кого я не чекав подібного випаду, так це від Аллочки. Не знав я, що вона здатна на таку ницість. Чесно кажучи, від цього її руху у мене навіть повага до неї впала. А випад з моєю мультиваркою, і випад з телебаченням, якого вона доклала усіх зусиль, щоби не допустити д омене - і геть розставили усі крапки мого відношення до неї. Ну, але тепер усі заспокоїлися з ідеєю про психушку, і намагатися мене туди запхати перестали. Хвала харківському злидарству, але саме завдяки злидарству, не отримуючи фінансування з держбюджету ( я бачив відео одне на Ютубі, де показували, що там робиться всередині), психлікарня і мусила перейти на платне обслуговування. А за мене платити немає кому. Звісно, як варіант, є вихід відібрати у мене силою банківську карточку, і силою відібрати мобільний телефон, щоби силою забирати у мене пенсію... Але навряд чи їм треба йти на такі кардинальні міри. Бо моє раптове зникнення не залишиться непомітним, а одразу стане відомим в декількох країнах одразу, підійметься скандал, буде заведена кримінальна справа... Воно їм треба? Ні, воно їм не треба. Тому і заспокоїлися, намагаючись придумати, як розрулити ситуацію мирним шляхом. Я все-таки не припиняю вірити, що мене все-таки переправлять у Фінляндію. Я навіть згоден, щоби мене там покинули не по-людськи напризволяще, але головне щоби мене туди відвезли. Я згоден.

   Що я можу додати? Пора розминати кісточки на пальцях, і приступати до довготривалого штурму Пенсійного Фонду. Буду їх діставати доти, доки мені не нарахують мою пенсію за перші півроку, яку вони не нарахували, завдяки старанням Каті з "Деполю" (от, вона мені свиню підклала добрячу! А які у них лозунги голосні: "Від безпритульності до гідного життя!"...). Думаю, я вже досить відпочив морально: аж цілих півтори місяці перерви - то достатньо. Пора почати їх заябувати. А Кар'яшик коли починає когось діставати - то це буде платівка надовго: перед цим цілих півроку підряд, кожного тижня, писав листи у МСП, вимагаючи, щоби мені принесли з банку мою пенсійну карточку. І все-таки домігся свого: таки принесли. Цілих півроку банківські робітники не могли підняти свою сраку, щоби приїхати до мене на інший кінець міста. Але все-таки мусили приїхати, щоби я від них відчепився зі своїми листами. І до речі, вже весна, пора нагадати їм про санаторно-курортне лікування, на яке я апріорі маю право щорічно, але за два роки жодного разу не був. Власне, я і попередні роки жодного разу не був, але то було в Карелії. А тепер мене це все дістало. Буду вимагати своє.

   І до речі, про інтонацію. Коли Люда в останній раз була у мене (позавчора), вона сказала, що мені треба б навчитися частіше дякувати, і поменше ставати у вимагальну позу... Що я можу сказати? Може, з точки зору дипломатії вона і права. Але я не вмію лицемірити... І не хочу вміти. Та й до того ж, я перший рік (цілий рік!) поводив себе скромно, не випендрювався, і взагалі нічого не вимагав. Просто терпляче чекав, щоби подивитися, що то буде. І що? Мені це щось дало? Аж дулю з маком. Тому у лицемірстві і скромності не бачу сенсу. Більше того: я той рік щиро вірив Аллі, і навіть обіймав її від душі, і казав, що її люблю. Хотів для неї щось хороше зробити... Але її трюк з моєю мультиваркою, яку в мене забрали силою, мені показав її справжнє лице. Таким чином, я ясно зрозумів, що вона у зговорі з усією цією шайкою, яка продовжує наполягати на тому, щоби я відмовився від крісла на користь пансіонату... Ага. Але тільки мені зовсім немає вигоди погоджуватися на таку шнягу. І я це їм вкотре популярно пояснив, без усяких загадок. Тому брехати мені і заманювати тим, чого там не буде - немає сенсу. Спокушати треба погоджуванням на мої умови.

   А умови мої прості: "Dragon Vertic" у подарунок, і путівку в Фінляндію до кінця життя. Бо повертатися в Україну я не маю наміру, мені тут жарко, а піклуватися про мене як про громадянина України, Україна повинна незалежно від того, де я живу. Тому крісло - обов'язкове.

   І до речі, інтонацію міняти я не буду. Єдине, що я притримаю при собі - це свої козирі. І якщо мене примусять ними скористатися - я скористаюся. Тільки потім нехай не жалкують. Я не погрожую, але вони мене ще погано знають... На відміну від запальних українців, які говорять усе, що думають, я вмію вичікувати, замовчувати головні козирі, і вмію бити дуже боляче, у найнесподіваніший момент. Тому не треба мене ображати. Давайте домовлятися по-мирному.

   Амінь.

18:33, 26.04.2018
Кар'яле Лібертус, армаю Юмалан пойгу