Про мою фiбромiалгiю, або Тодi прийде Христос

   Я пам'ятаю цей день: 10 серпня 2014-го року. Я тоді поставив сам собі діагноз: "Енергетичне виснаження". І це виснаження, як я миттєво зрозумів, мало осередок у серці: воно могло в будь-яку мить зупинитися, не знайшовши у собі сил більше битися. Просто не знайшовши у собі сил.

   Сил раптово не стало і у всьому тілі. Причому, це було прямо посеред дня, можливо навіть перед обідом. Усе було нормально і звично до цієї миті, аж раптово - хоп!... Добре, що я лежав. Інакше би в ту мить впав замертво, бо витративши бодай секунду сили на стояння, я би виснажив своє серце до краю. А так - пів-крапельки енергії в ньому залишилося.

   Деякий час я навіть боявся дихати, щоби не витрачати сили на дихання. Я дихав дуже обережно і поверхнево. Потім дуже обережно написав повідомлення мамусіку (моїй колишній, яку я тепер зву О.К., - або Е.К. російською). Я написав їй кілька слів, і деякий час знову відпочивав. Я боявся рухатися... Найменший рух - я відчував - міг призвести мене до смерті. Миттєвої зупинки серця. Назавжди.

   Я злякався у ту мить. Тоді я дуже злякався. Бо був не готовий помирати. У мене ще стільки справ! Отак, без попередження, узяти й померти? А як же мої сторінки, мої читачі?... А коло мене - навіть немає нікого, хто сказав би їм про це. Я би просто зник... І ніхто би не помітив. Не усвідомив. Не оплакав...

   Скоріше за все, саме це і спинило мене від згоди померти тоді. Так, я відчував: достатньо лише мою згоду, і мій Янгол-охоронець вимкне серце навіки. Він лише дав мені шанс: "Ось, дивися, ти ж стільки разів намагався накласти на себе руки. Я - вимикаю твоє серце, спершу спустошивши у ньому всю енергію".

   Але саме в ту мить я заволав: "Ні!... А як же Твої обіцянки? Ти обіцяв, що мене любитимуть! А зараз що? Я самотній, і немає навіть нікого, хто повідомить про мою смерть усіх інших!... Немає нікого, хто би мене оплакував...".

   З того дня я почав жити в режимі пасивності. Почав озиратися навколо. І почав усвідомлювати, що до цього дня, хоч я і хотів бути коханим, але для цього рівно нічого не робив: я був вічно зайнятий... Вічно зайнятий своєю роботою. Вічно був у погоні за успіхом, за славою, за грошима... Все сам. Мені було не до сім'ї, не до потенційних близьких, взагалі ні до кого.

   Тому Він мене і зупинив на бігу, на льоту: "Досить!... Стій."

   І залишив мені лише одне заняття на вибір: байдикувати, читати, дивитися фільми, коментувати, знайомитися з людьми... Бо тільки через особисті знайомства можливі зближення. Якщо не буде знайомств, то не буде і зближень. Не буде зближень - не буде і близьких. Не буде близьких - не буде і сім'ї.

   І хоча минуло вже майже 4 роки з того дня, і в моєму житті так ніхто і не з'явився - тим не менш... Я почав звертати увагу на те, чого не помічав раніше. Звертати увагу на свої помилки, які робив колись, до 10-го серпня 2014-го року...

   До речі, про помилки. Згадав знову фільм (серіал) "Время любви" (або "Часы любви"), про повернення у минуле, заради виправлення помилок. Коли я додивлювався вчора останню серію, то подумав: що якби такий чудодійний годинник і існував, або машина часу, чи тощо, - то я би не захотів повертатися у минуле. Ні у близьке, ні у далеке (тобто те, що було до мого народження). Бо у минулому - уже не цікаво. А у майбутньому - ще не цікаво... Бо без сьогодення не настане майбутнього, а якщо усі масово почнуть емігрувати у майбутнє - то хто залишиться тут і зараз, щоби міняти сьогодення на краще майбутнє?... Це те саме, що, покинувши овочі на столі, перенестися на годину уперед, сподівачись, що хтось замість тебе зварить борщ, у твою відсутність на кухні. Тому ні у які машини часу я не вірю. Вона абсурдна. Хіба тільки якщо мене мій Таточко силою перенесе кудись? Тоді тільки повірю, бо впевнюсь. Але куди би я хотів: уперед чи назад?.. Назад ні, бо мені там нудно навіть подумки. Я не скучаю за тими часами, коли не було ні інтернету, ні мобільних телефонів, і коли інваліди мусили жебрати, щоби не померти з голоду. А ті, хто прикуті до ліжка - помирали саме від голоду та спраги... Що мені шукати у минулому? Я не зможу перенести туди артефакт із сьогодення, який працює за допомогою тільки сучасних радіохвиль та технологій. Хіба що ліхтарик?... Або годинник. В епоху, коли приміщення освіщували за допомогою керосинових ламп або свічок. Угу.

   А попереду - ось-ось - на нас уже чекать летючі автомобілі та летючі мотоцикли та скейти чи сноуборди. Безпілотні автомобілі вже їздять вулицями Америки... В Україні теж будуть їздити. Де б тільки гроші на них узяти в той час, коли навіть на торт до великого свята і то вагаєшся: купувати чи ні... І який саме купувати: чи отой найсмачніший "Київський", чи оцей дешевенький "Наполеон"... Смішно говорити про артефакти сучасних технологій в той самий час, коли навколо повно бездомних людей. В них навіть ночувати немає де, немає навіть притулків. А ми тут про летючі автомобілі... Що, невже купити летючий автомобіль для однієї особи коштує дешевше, аніж побудувати малюсінький дерев'яний барак, в якому знайдуть притулок на ніч до 50-ти осіб, які прямо зараз ночують просто неба?...

   Але я почав писати про фіброміалгію. А скотився бо-зна куди. Це до того, що я почав звертати увагу на те, що діється навколо. Бо ж раніше я за роботою усього цього геть не помічав...

   Тому я не сумую. І не сприймаю фіброміалгію як покарання Боже, або як щось несправедливе, чого в моєму житті бути не повинно. Ні, навпаки... Саме завдяки їй я вперше починаю відкривати для себе світ... Нарешті, починаю жити.

   І саме тепер мені зовсім не хочеться накладати на себе руки. А навпаки, чим довше живу, тим більше починаю відчувати задоволення від самого процесу життя. І те, що мене раніше мучило нестерпно, тепер мене вже не мучить так сильно, або майже не мучить зовсім. Тепер настала епоха Байдужості... Або Толерантності, або Філософського ставлення до речей. Назви як хочеш. Можеш назвати Мудрістю, а можеш Спокоєм.

   Однаково емоції більше не киплять в мені. Я не знаю, чи погано це чи добре. У всього є свій позитивний бік. Коли Бог відбирає щось одне, то Він неодмінно взамін дає щось інше. Коли дає щось, то обов'язково не дає іншого... Бо в світі є речі, які несумісні, коли вони водночас. Так само, як неможливо бути одночасно у двох місцях.

   Коли людина стає сліпою - вона починає краще чути. Коли людина стає глуха, вона починає краще бачити. І в обох них значно краще розвинена інтуїція: те, що не є доступним для людей без подібних вад.

   Коли людина не ходить, в неї розвивається інтелект. Коли погіршується пам'ять - людина стає позитивнішою і добрішою, бо в голові та в серці стираються усі образи та зло... Ось тому, коли я ходив, не мачи часу думати та аналізувати, і мав добру пам'ять, перегружену негативними спогадами - мені хотілося накласти на себе руки... А тепер - мені хочеться жити і радіти життю.

   Відсутність емоцій - це теж добро. Коли я не маю сил злитися на когось чи на щось, то в мене немає сил спричиняти зло самому собі у першу чергу. Тому усі негативні події, які відбуваються у моєму житті, я можу переносити лише з молитвою прохань до Бога: "Допоможи... Залиш мене живим. А втім, я настільки почуваюся втомлено, що мені все одно: чи виживу я, чи помру. Звісно, хотілося б вижити, бо я ще хочу пожити бодай трохи, і насолодитися тими радостями, які я ще не куштував. Наприклад, рибу. Або торт... І ще багато морозива, хочу з'їсти. Перед смертю я обов'язково мушу наїстися їх досхочу. І ще смаженої картоплі... Боже".

   Тобто, коли відбувається щось погане, то у першу чергу, думаючи про смерть, починаєш думати про щось смачненьке, чого ще не їв, або чого не наївся. А коли починаєш про смачну їжу думати, то мимоволі починаєш мріяти про позитивне... І погані події відходять на другий план, стають байдужими...

   Це - зовсім інша якість життя. І це - теж життя, по-своєму повноцінне. Просто його правильніше було би назвати альтернативним. І не менш цікавим, аніж те, яке переживаєш усіма нервами, кудись біжиш, чимось захоплено займаєшся...

   Енергетичне виснаження (або Синдром хронічної втоми) - це очевидно хвороба сучасності. Можливо, це якось пов'язано з технологіями. А можливо і ні. Я думаю, що ні. Бо скоріше за все, технології, які дозволяють щось робити або кудись пересуватися докладаючи найменших зусиль - з'явилися завдяки Богу, який знав, що така епоха настане. Епоха епідемії енергетичного виснаження...

   Я не знаю, з чим це пов'язано. Можливо, просто людство доходить до точки природного виродження. Тобто, в часи, коли стала народжуватися купа дітей-індіго - тобто, людей зі зрілою аурою: фіолетового кольору - стає очевидним, що майбутні інкарнації втрачають сенс, оскільки епоха дзен та мантр вже настала, почавши свій розквіт.

   Іншими словами, сам факт досягнення людством таких передових технологій, які не могли навіть уявити собі наші пращури якихось сто років тому - вже саме по собі говорить, що Біблія напевне права, стверджуючи, що перед Другим Пришестям Христа все раптово зміниться. Почнуть стрімко розвиватися технології, а разом з тим у величезних масштабах почнуться руйнівні природні катаклізми та великі війни, в яких люди гинутимуть мільонами, не встигачи народжуватися, поповнювати кількість людського поголів'я...

   А епідемія онкологічних захворювань - чим тобі не чума?... А рівень економіки і розмір мінімальних пенсій та зарплат - чим тобі не голод?... На пенсію 1452 грн вижити просто нереально: в той час, коли літр молока коштує 30 грн, пачка масла вагою 200 гр і жирністю 72% коштує стільки ж, а буханець житнього хліба вагою 250-300 грамів - коштує щонайменше 15 грн. Маю на увазі, хороші сорти хліба, а не те щось незрозуміле, випечене з якоїсь дерті низької якості, яке коштує 10-11 грн за 400 гр, під назвою "Бородянський". Тобто, в Україні створено усі умови для голодної смерті населення: в селі працювати немає кому, фермери задушені непосильною працею та податками, молодь біжить у міста, хліб вирощувати немає кому; корів доїти немає кому, - звідки візьметься на прилавках дешеве масло, молоко, та хліб?... Звісно, що все буде дорогим.

   А в цей самий час - рекламують вихід 8-го айфону. Кому він всрався?... Людям їсти немає що, а ви мені про айфон. Особисто мені той айфон навіть задарма не потрібен, навіть в подарунок, бо мені не буде чим поповнювати рахунок і кому дзвонити. А при тому, що в мене фіброміалгія і я хронічно почуваюся втомленим. Навіть якби було кому дзвонити - то я би не знайшов у собі сил на довгі розмови. І до чого мені той айфон?... Він мені ніц не треба. У мене навіть моя старенька розкладачка Самсунг і та лежить без діла, тільки СМС-ки приймає: від банку та з сайтів магазинів, коли реєструюся. І куди мені айфон? Ні 1-й, ні 5-й, ні 10-й мені не треба. Мені з головою вистачає ноутбука, хвала розробникам і дякувати російській пенсії, з якої мені було, що відкладати на цей ноутбук. Відтак, я тепер онлайн, і чимось та зайнятий: спілкуюся з людьми по інтернету, замовляю в магазинах продукти з доставкою додому, і дивлюся фільми. Хвала усім, хто вигадав та втілив інтернет.

   Я щасливий.

   Хоча для повного щастя - мені хотілося би: а) Жити в Фінляндії, поближче до Лапландії або в ній; б) Мати сім'ю; в) Усе інше: гроші, енергію, славу... Улюблену роботу, одним словом. Тобто, вимушено байдикувати, маючи пенсію - це звісно, теж якість життя. Для тих, у кого немає мрій - це верх Щастя. Але мені хочеться щось робити... Думками я ще не відпустив свою мрію жити для Карелії. Я тільки заради Карелії дихаю зараз... Тільки заради неї хочу вижити. Бо я бачу себе тільки там.

   Тому я упевнений, що я вилікуюся, коли опинюся на рідній землі. На землі Півночі, на землі карельського безмежного лісу, синіх озер та блакитних ламб, низького густого неба, і холодного каміння сейдів, вкритих вологим мохом...

   Чомусь я упевнений, що я ходитиму, коли буду там. Чомусь я упевнений, що і мова до мене повернеться. І чомусь упевнений, що зможу своїми руками робити дива... Бо ж я ліввик, я шаман від природи, і мій дар повинен саме там розкритися на повну цілющу силу.

   Ну, а поки що я - насолоджуюся фіброміалгією. Бо така епоха настала, що ця хвороба, разом з онкологією, набирає обертів з кожним роком все більше у світі. Загадкова хвороба, яка береться нізвідки, і ніхто не знає, як її лікувати... Так само, як нізвідки і раптово береться розсіяний склероз, який так само не лікується на даний момент часу. Лікарі почуваються розгублено перед подібними хворобами сучасності. Перед СНІДом, який так само не передається повітряно-крапельним шляхом, а є хворобою кожної особистості окремо. Дивні хвороби почали з'являтися в останні часи... Раніше прокаженних та хворих сіфілісом було принаймні видно здалеку. А зараз дивишся - на вигляд здорова людина. Здоровісінька. І навіть аналізи у неї більш-менш в нормі. І тиск, і пульс як у здорової. І навіть не болить нічого. А тіло - не слухається як треба. Більш того: навіть емоції не слухаються... Вони атрофовані. У мене принаймні так.

   Але все-таки, я думаю, що епідемія фіброміалгії - це ознака сучасності, яка ніяким чином не пов'язана ні з випромінюванням сучасних радіо-хвиль (хоча вірогідно, частково все-таки вплив мають, але я пам'ятаю, що відчуття легенької хронічної втоми мене переслідувало з дитинства, ще коли про мобільні телефони не чули нічого, і навіть телевізор був не у кожній хаті, - а отже, радіохвилі тут ні до чого), і не пов'язана вона також і з економікою (хоча звісно, від хронічного недоїдання з дитинства теж здоровим та сильним не будеш; але ж з 2013-го по 2016-й я стабільно харчувався ситно, а між тим в мене стан повного енергетичного виснаження настав саме у цей проміжок часу: у кінці 2014-го)... Тому я думаю, що епідемія цієї хвороби не пов'язана з фізичними причинами. Так само, як не пов'язана з духовними чи тим паче душевними (психічними). Я свій стан аж ніяк не назву депресією.

   Я думаю, що вона пов'язана з інтелектуальними причинами. Тобто, з кольором аури, яка притаманна кожній особистості. Мені досі не виходить з голови книжка Майкла Ньютона "Путешествия души. Жизнь между жизнями", яку я прочитав кілька років тому - можливо, на початку 2014-го. Я вже тоді замислився над тим, що колір аури кожної Душі невпинно змінюється від білого, жовтого, до червоного та фіолетового, - тим самим презентуючи степінь своєї зрілості; і фіолетова - це той стан Душі, при якому вона вже не бажає втілень, інкарнацій, а хоче вічно перебувати безтілесно у просторі Потойбічного Космосу. Охоче втілюються лише ті, як досі перебувають у світлих кольорах... Тобто, хтось зріє швидше, хтось довше, але неминуче зріють усі.

   Тобто, це що означає?... Що колір аури - це не просто колір зрілості. Колір аури - це також і степінь енергійності: чим світліший колір аури, тим Душа енергійніша. Ось тому в наші часи так багато інтровертів. Ось тому наші пращури віками дуже багато фізично працювали, а технології розвивалися дуже і дуже повільно. І лише тепер, коли Душі масово почали червоніти та фіолетовіти - тобто, знизився рівень енергійності кожної зрілої Душі, яких стало багато - технології і почали розвиватися все стрімкіше, оскільки безсилість - хвороба хронічної втоми - почала спонукати більше думати і вигадувати нові технології, які би полегшували наше фізичне життя.

   А далі що? А далі - в людях, які будуть народжуватися після нас, все стрімкіше буде падати бажання розмножуватися, оскільки не буде сил про це думати, і буде ясне розуміння, що вони попросту фізично не потягнуть тих дітей прогодувати. Якихось сто років тому наші пращури, які не мали ні пенсій, ні зарплатню - народжували по 16 дітей, і якби не епідемії інфекційних хвороб, то могли би підняти усіх, і деякі дійсно підіймали стількох. А тепер?... А тепер покоління настільки фізично слабких людей, що не всі наважуються на одну дитину. Бо Синдром хронічної втоми косить усіх: і багатих, і бідних. І міських, і сільських.

   Але зате сучасне покоління значно розумніше за попередні з інтелектуальної точки зору. Ми тепер начитані, ми багато думаємо, і ми мучаємося думками в пошуках сенсу власного життя. Чи ті раби, які працювали на галерах, замислювалися над сенсом життя? Вони не тільки відчайдушно боролися за власне життя, відмовляючись помирати чи накласти на себе руки, але навіть одружувалися і народжували дітей, не поспішаючи їх одразу після народження кидати вниз головою зі скелі, щоби не обрікати дитину на таке ж саме рабське життя, яким жили його батьки. А ми... А ми - мучаємося думками про сенс життя, хоча ми вже маємо свободу, і нас не б'ють батогами по спині. Больше того: ми отримуємо пенсію по інвалідності, і можемо розраховувати на догляд медичного персоналу. Це - привілеї сучасності. Але наш інтелект нас вбиває...

   Людство невпинно йде до моменту виродження. Через сто років - напевне, людства буде в половину менше, ніж зараз. Бо синдром хронічної втоми захлесне щонайменше кожного другого жителя планети, і в них не буде сил хотіти дітей, хотіти розмножуватися, хотіти займатися сексом... Діти перестануть народжуватися так само інтенсивно як зараз. Хоча вже зараз рівень народжуваності нижчий, аніж смертності, а уявіть, що буде через сто років, в то час, коли з рівнем народжуваності якихось сто років тому було усе в порядку?... Далі буде гірше.

   Так, технології розвиваться. Через 10 років виробники "Аппле" будуть з усіх сил намагтися викликати бодай якийсь ажиотаж навколо своїх виробів. Але ні. Синдром хронічної втоми настільки заволодіє людством, викликавши повальну байдужість до них, що виробники "Аппле" будуть роздавати свої айфони безкоштовно, або за символічну ціну. Вони вже не коштуватимуть так баснослівно, як зараз... Бо вони будуть попросту нікому не потрібні і не цікаві...

   А якихось 15 років тому ми з придиханням хвилювання купували за шалені гроші чорно-білі Сіменси, яких на сьогоднішній день вже не існує взагалі... І тим раритетним Сіменсом (навіть якщо він в робочому стані) тепер нікого не привабиш. Навіть Нокією не кожного привабиш. Тепер на гребні тренду - Аппле... Але через 15 років і Аппле не стане, так само, як не стало Сіменса. І увесь цей ажиотаж навколо сучасних технологій вщухне. Бо Синдром хронічної втоми заволодіє людством, відібравши у кожного з них здатність відчувати емоції...

   А потім прийде Христос. Бо людей з Синдромом хронічної втоми на землі стане так багато, що тих, які ще здатні будуть якось ворушитися, і обробляти поля та доїти корів за допомогою роботів - буде ставати все менше і менше... І людство, разом з усіма його летючими автомобілями та айфонами, дійде до краю голодомору... Глобального голодомору, де світ складатиметься з зомбі, які ледве здатні рухатися, ледве здатні ворушити ногами, які падають без сил на свої ліжка, цілісінький день не мачи сил підвестися, аби випити води...

   Тоді прийде Христос.

11.05.2018, 11:30
Кар'яле Лібертус