Жизнь, отданная небу. Гл. 10

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..               
               
                ГЛАВА  10

     Ловлю себе на думці, та й друзі натякають, що в своїх спогадах постійно перескакую з події до події не притримуючись часової послідовності при написанні своїх спогадів… Тому проаналізував свої спогади і переконався в правильності такої схеми!.. По-перше,  в самій професії пілота закладена повна непередбачуваність хода подій – йдучи на роботу, ти навіть не уявляєш, яке завдання на політ ти отримаєш сьогодні… До того ж, події сьогоднішнього життя дуже часто можуть стати товчком до яких-то твоїх споминів…
     Кілька днів тому в новинах пролунала стурбованість дипломатів у відносинах між Києвом та Варшавою і це одразу викликало спогади про роботу наших полтавських авіаторів в Польщі. В той час, країни РЕВ були пов’язані між собою договорами про взаємодопомогу. Поляки намагалися нав’язати нам свій літак М-15 (WSK – Mielec M-15 Belphegor) для сільгосп робіт, який з-за невдалої конструкції зазнав катастрофи і загинув наш товариш… Деякий час він ще експлуатувався в Запорізькім авіазагоні, а наші пілоти відмовилися літати на ньому і його зняли з виробництва… Зате наш АН-2 масово будували в Польщі, а нас, пілотів сільгоспавіації, згідно договору між «Аерофлотом» та Польським урядом вирішили послати в Польщу на допомогу  сільському господарству братньої країни.
     Одразу хочу підкреслити – моя мама народилася в Кракові і всі її рідні, які вижили у Другій світовій, зараз живуть в Польщі і ми підтримуємо з ними тісні, родинні зв’язки. Ясна річ – я мав велике бажання полетіти в Польщу на авіахімроботи та в радянський час (1988-й рік) такі бажання не віталися, про що мені і натякало наше керівництво. Та все ж мій рапорт прийняли і відправили для розгляду у відповідні органи і, як не дивно, відповідь була позитивна і мене включили в загін для роботи в Польщі.
     Це стало і для мене несподіванкою – бо дев’ятнадцять років раніше, в 1969-му, коли тільки привідкрили «залізну завісу». Ми з мамою оформлювали дозволи для поїздки в Польщу, щоб відвідати своїх рідних, тоді мамі дозвіл дали через три місяці, а я очікував того дозволу дев’ять місяців (бо я літав тоді в Аральську, в районі «Байконуру») і КДБ ду-у-уже прискіпливо перевіряло мій внутрішній світ, та все ж дозвіл на виїзд видали  тільки довелося писати розписку – по поверненню був зобов’язаний звітувати, що бачив, що чув там, за кордоном. Мабуть так мене завербували в розвідники. Пізніше, після повернення, я з’ясував – в Аральську майже кожного, хто знав мене опитували і просили характеризувати мене і всі вони були позитивні, от тому мені, мабуть, і дозволили летіти в експедицію, в Польщу.
     Підготовка до вильоту пройшла стандартно, без ускладнень і після бесід в високих партійних і «інших» органах, виліт на Львів, а вже там більш об’ємна та ретельна підготовка. Чоловік, дуже поважного віку з Міністерства Цивільної авіації кілька годин мучив нас, розповідаючи, як ми повинні себе поводити за кордоном, як повинні сидіти за столом під час їжі, в якій руці тримати ніж, виделку, ложку – викликаючи у нас неприємні почуття до нього (бо виставляв нас абсолютними невігласами, безграмотними неандертальцями)… Навіть змусив позаписувати (щоб не забували) у видані нам спец зошити такі вимоги: – «ні в якому разі, не сідати за руль автомобілів, які нам будуть виділяти господарства для обслуговування екіпажу, не давати згоди на компенсацію грішми замість харчування, не купувати валюту, не відвідувати молодіжних вечірок, звісно ж, не вживати алкоголю навіть з друзями з РЕВ та за дружбу між братськими народами і підтримувати на високому рівні «обліке моралє»!..
     І нарешті радісна звістка – завтра виліт по маршруту Львів – Варшава! Знаючи, що я доволі добре володію польською, командування поставило в мій екіпаж штурмана, щоб я міг, в разі потреби, дублювати накази польських диспетчерів іншим екіпажам нашої групи. Весь переліт до Варшави відбувся спокійно. Після посадки нас зустріли представники МІС та Аерофлоту. Після поверхового огляду літаків польськими митниками, нас всією групою відвели в кафе біля аеропорту та покормили і ми вперше зіткнулися з проблемою відсутності хліба на обідньому столі (трохи згодом я поясню, чому це практикується у поляків)…
     І знову штурманська підготовка і виліт по маршруту Варшава – Ольштин, де знаходився штаб, керівництво, ремонтна база малої авіації, яка в Польщі виконувала спецзавдання та авіахімроботи, обслуговуючи сільське господарство країни. Прийняли нас дуже тепло, по-дружньому, ми справді відчули спорідненість льотних душ. Але  ми побачили велику різницю в організації роботи польських і радянських екіпажів – польський  екіпаж складався з командира літака, якого всі називали «пан капітан» та авіатехніка, який обслуговував цей літак, а от радянський екіпаж складався з простого командира літака, другого пілота, авіатехніка та авіамеханіка. При цьому в склад експедиції були зараховані – командири ланок, командир ескадриллі, командир льотного загону, інженер-ресосник, інженер по ремонту двигунів, штурман загону, інспектор по безпеці загону, ну й, ясна річ, замполіт загону!.. І вся ця юрба ставала тяжким фінансовим тягарем, згідно договору, на приймаючу сторону!.. Отож з-за цього і виникнуть деякі проблеми і в нашого екіпажу!..
     Поступово наші екіпажі, забирали на свої літаки місцевих пілотів в ролі штурманів та вилітали в місця свого базування. По договору між польським урядом та Аерофлотом, місцеві пілоти йшли у відпустку, а наші пілоти будуть виконувати їх роботу в цей час, що теж не викликало захвату у наших побратимів по професії… Та мене почала турбувати доля мого екіпажу. Ми вже третю добу жили в готелі і не отримували вказівок про місце та об’єм праці… Тому що я добре знав польську мову, намагався частіше бувати в штабі, ближче до секретарки (навіть пригощав її сигаретами, що дуже цінувалося у поляків)!.. І це дало позитивний результат – по-секрету вона повідомила мені тишком, що директор PGR-у (радгоспу) категорично проти заміни свого «польського капітана» на радянського та й ще з України. Мій екіпаж дуже засмутився!..
     Та все ж на четверту добу мене, після обіду, викликали в штаб, де й познайомили з польським капітаном на ім’я Адам, який вільно розмовляв російською, а я вирішив поки що не афішувати свої знання в польській мові. Командир, що знайомив нас, попередив – пан Адам є одним з кращих польських пілотів і має великий досвід роботи на Близькому Сході, в Африці! Особисто в мене він викликав симпатію – відчувалася вихованість, культура поводження, внутрішній спокій! Пан Адам тактовно промовчав про проблеми пов’язані з недоброзичливістю керівників господарства до радянського екіпажу, а я тактовно промовчав, що в курсі цієї проблеми. І ще він попередив, шо з нами в літаку будуть представники Міністерства авіації Польщі…. Ясна річ, я не заперечував, бо здогадався, що на місці доведеться таки розрулювати цю несподівану, непросту ситуацію. І вже за годину до заходу сонця ми нарешті вилетіли в містечко Орлово, де повинні були базуватися…
     Пан Адам розмістився на місці другого пілота і в польоті знайомив мене з особливостями маршруту та тими відділеннями PGR-у (радгоспу) де нам доведеться працювати. Само Орлово – доволі велике поселення з численними господарчими, капітальними будівлями. А посеред поселення – величезне озеро, яке й має назву «Велке» (Велике). А от коли наш літак зайшов на посадку на ґрунтову злітно-посадкову смугу, відчув деякий напруг – смуга кожні п’ятдесят метрів переходила на два-три метра то вниз, то вгору, ну просто пральна дошка… Що ж, доведеться звикати, це не смертельно…
      Після посадки та зарулюванню всі ми повиходили з літака та почали уважно роздивлятися, знайомитися з навколишнім краєвидом… Поряд був прив’язаний польський літак, з якого вийшов і підійшов до нас поляк-авіатехнік і представився – Степан (польською Стефан). Представник Міністерства вибачився і просив почекати та не розвантажувати літака… Я навіть розсміявся – бо виникла безглузда ситуація, через пару хвилин сонце сховається за обрій, вилітати вже не дозволено… І що робити далі? Тож якось заспокоїв екіпаж і почав оцінювати те, що бачив навкруги. Аеродром дуже добре оснащений, почувається сильна хазяйська рука, всюди чисто і повний порядок. Адам в цей час пішов до хатинки сторожі і подзвонив директору, який пообіцяв негайно приїхати на аеродром. От тепер я здогадався, чому виліт з Ольштина був пізно ввечері – це, щоб нікуди було з Орлова дітися, а до ранку будуть лагодити це питання!..
     Хвилин через п’ять на аеродром прилетіло червоне авто і з нього вискочив худорлявий, невисокого зросту, дуже енергійний чоловік й одразу до Адама (польською мовою, та я ж все розумів) – як він обурювався, бо вже казав усім, що не хоче приймати екіпаж «зе звендзку радзецкого» (з Радянського Союзу). І такого ще наговорив, що в мене зовсім настрій впав… Адам, разом з представником міністерства авіації одразу відвели його подалі вбік і намагалися заспокоїти, а я пішов до літака, до екіпажу і стисло пояснив їм, що напевно завтра нам доведеться вилетіти в інше господарство – нас тут дуже не бажають бачити!.. Суперечка у поляків тривала майже годину і коли до нас підійшов пан Адам, та сповістив – що пан директор «радий» прийняти дорогих гостей і вони всі разом поїхали організовувати нам ночівлю (в душі я тільки розсміявся, бо розумів як себе почуває Адам). Ми з хлопцями тільки перезирнулися, я ж їм переводив тихенько всі слова суперечок… А пан Адам, до того ж, додав – їдальня вже замкнена та він має бутерброди та каву і ми голодні не ляжемо спати, я подякував йому та заспокоїв, їжа у нас завжди з собою.
     В Полтаві, при вильоті в любу експедицію командування завжди видавало спецпайки – НЗ (недоторканий запас на випадок вимушеної посадки) і то були дуже файні продуктові набори. Окрім того, ми завжди брали пляшки «горілки з перцем» і, ясна річ, українське сало в трьох літрових закоркованих банках. Розмістили нас в кімнаті поряд з польським екіпажем, тож після душу я запросив Адама та Степана до нас в кімнату, де вже був накритий нашим авіатехніком і механіком стіл. І то був шикарний стіл – не рахуючи горілки та коньяку, було й сало, й сирокопчені делікатеси, рибні консерви і навіть домашні мариновані огірочки. Треба було бачити обличчя наших польських колег, коли ми розмістилися за столом і я промовив невеликий спіч польською. А я просто розповів їм, що моя мама народилася в Польщі, в Кракові, що мої кузени та кузенки родом з Польщі живуть в Кракові от тому я й володію польською. Адам розхвилювався, став весь червоний і почав вибачатися за сцену на аеродромі. Я його одразу зупинив, попрохав все забути та випити келих за льотну дружбу, за авіацію, а всі суперечки хай вирішує командування. Того вечора ми довго сиділи за таким дружнім столом, а спати розійшлись надійними друзями!!!
     Вранці, після підйому, коли біг в душ зустрів Адама з паном Олеком (директором) і проходячи повз мовив польською:
     – Дзень добжи паньству! (День добрий панове!)
     Коли вже пройшов, почув , як Адам розповідає пану директору, що «радзецький пан капітан ест поляк і вшистко розуме по польську». І вже через годину мене запросили в кабінет директора, де він просив в мене і в екіпажа пробачення за учорашню негарну зустріч та запевнив, що зробить все можливе, щоб ми почували себе, як вдома. І дійсно, ми в подальшому стали дуже близькими друзями, а мою жінку запросили в Орлово і в майбутньому вони не раз приїжджали в Полтаву!!! Але про це  і про нашу працю в Орлово – в наступній главі!..
 
  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ       - 2018-й рік
    переклад українською мовою     - 2025-й рік