Жизнь, отданная небу. Гл. 11

                ЖИТТЯ, ВІДДАНЕ НЕБУ!..               
               
                ГЛАВА  11

     Цілий день ми займалися розвантаженням літака та регулювали апаратуру (я просив техніків дуже точно регулювати дозуючі механізми), відчував, що роботу нашого літака будуть скрупульозно контролювати та порівнювати її з якістю роботи польського пілота – пана капітана Адама. До того ж, розумів, що тут, в Європі, не зрозуміють та й не схвалять нашої технології обробки гектарів площ з тотальною припискою виконаних робіт та варварськими закопуваннями хімікатів та добрив або зливом їх в землю. І ще, над екіпажем не висів дамоклів меч нальоту льотних годин, по якому нам нараховували заробітну плату!
     Згідно договору нам був визначений місячний оклад незалежно від годин нальоту, який в чотири рази перевищував заробіток в Союзі при нальоті місячної санітарної норми – 54000 злотих (біля чотирьох тисяч рублів)!!! А це ж гарантія високої якості авіаційних хімробіт та високого, якісного врожаю! Проживання за рахунок господарств, а на харчування екіпажів Аерофлот перерахував кошти на рахунки господарств, в яких ми працювали і що цікаво – від екіпажів суму тих коштів тримали у великому секреті.
    Коли підійшов час обіду, до літака на аеродром приїхав директор, пан Олек та поцікавився – як іде підготовка до польотів та чи нема якихось проблем? Ми його завірили, що до завтрашнього ранку екіпаж та літак будуть готові розпочати обробіток полів, а він відрекомендував нам головного агронома господарства – пана Ричарда, з яким нам доведеться надалі спілкуватися і вирішувати всі виробничі питання. В цей час до літака підкотив наш радянський «УАЗ-ік» – для транспортного обслуговування екіпажу, на якому водієм виявився головний інженер господарства. Так, нас дуже потішило, що при нашому екіпажу задіяне все їхнє керівництво!.. Та наступного дня життя розставить все по своїх місцях і ми, частково, знов зануримося в звичну колію невиконання правил, законів та інструкцій – хоч вони, як нам завжди розповідали, писані кров’ю минулих поколінь пілотів!..
     Після всіх цих знайомств, ми розмістилися в «УАЗ-ку» і нас повезли на обід, в їдальню, де харчувалися усі робітники та працівники господарства. Наша перша поява в їдальні викликала ажіотаж, увагу всіх відвідувачів. В їдальні діяло самообслуговування, то ж ми швидко перенесли все, що нам виставили на роздачі молоденькі, симпатичні кухарки. Та я, своїм досвідченим зором помітив – в наші тарілки кухарки поклали порції в два рази більші ніж іншим їдокам і це було приємно, але при цьому хліба не було ніде… Хлопці одразу до мене – підкажи кухаркам, що вони забули про хліб, а коли я попросив у дівчини хліба, вона з подивом дала нам на екіпаж чотири маленькі кусочки хліба… Перед кожним з нас на столі стояли повна тарілка супу, велика порція картопляного пюре, великий кусень м’яса та кухоль кави і до всього цього кожному по маленькому шматочку хліба (хлопці цього зрозуміти ніяк не могли)… Довелося знову йти до дівчаток – узяв велику таріль і попрохав порізати на неї цілу буханку хліба і тепер ми почали їсти… 
     А далі, це треба було тільки бачити – усі відвідувачі їдальні, усі п’ять кухарок, роззявивши рота, уважно спостерігали, як оті «радзецькі глодуйонці дзико-люди» швидко-швидко розправилися з та-а-аким обідом і, головне, не луснули.
     В Орлово, треба визнати, все було побудовано компактно та зручно!.. Біля палацу колишнього високорідного шляхтича збудована їдальня, а в помешканнях колишньої прислуги та управителя знаходилися кімнати для льотних екіпажів. У самому ж палаці, на першому поверсі була контора господарства, а на другому поверсі – особисті апартаменти директора, пана Олека. Тут же, на подвір’ї знаходилася крита стоянка для авто екіпажа та навантажувача для літака, все дуже добре продумано!.. Коли ми, після обіду, зайшли в нашу кімнату, то були здивовані – в холодильнику ми несподівано знайшли величезні кусні копченої відчини, кілька палок сирокопченої ковбаси, сир та різноманітні йогурти, а все інше місце було забите, ще новинкою для нас на той час – пепсі-колою, кока-колою та різними соками!
     Того вечора ми довго обговорювали всі події дуже незвичного для нас дня! До речі, я пояснив своїм хлопцям за ситуацію з хлібом, бо я вже не раз бував в Польщі, у своїх родичів. Поляки надто вже слідкують за своєю дієтою, вони скрупульозно підраховують калорії, що споживають під час їжі і їх нізащо не змусити їсти хліб з супом або з картоплею (вони рахують це порушенням психіки). Невеличкий шматок хліба з маслом тільки до кави, то ж відносно і до цукру.
     Згідно одпрацьованої роками звички пілота-хіміка прокинувся рано вранці, на світанку – екіпаж ще мирно похропував (молоді, люблять поспати), тихенько умився і вийшов у двір маєтку. Тиша, тільки птахи вже щебечуть щосили, сонце тільки-тільки збирається вийти з-за обрію, чудово і ніде ні души. Як я зрозумів пізніше – робочий день тут, як на заводі, від дзвінка до дзвінка, вісім годин та обідньою перервою, а може то так і потрібно, щоб людина не працювала на знос, як ми в Союзі!.. Вирішив пройтися, оглянути господарчі будівлі, корівник, конюшню. Зустрів літнього конюха, який дуже зрадів, що може розмовляти зі мною польською, тож провів цікаву екскурсію зі мною – знайомлячи мене з призовими скакунами!.. Це було справжнє чудо, красота неймовірна!.. І він був дуже здивований – за весь час цієї екскурсії ні один кінь не смикнувся, не схропнув і промовив, глянувши на мене: – це дуже рідко буває, тож признали Вас!.. Отримав заряд доброго настрою на весь день і в подальшому часто заходив в ту стайню, милувався тією красою!..
     Коли повернувся, екіпаж вже прокинувся та дивувалися – де я запропастився, а в цей час підійшов агроном, пан Ричард з запрошенням прийти пану капітану Юрію, після сніданку, в кабінет пана директора на важливу нараду. Це запрошення мене заінтригувало і після сніданку я мерщій до кабінету директора, де мене вже очікували… Пан директор давав вказівки, як по упорядженню роботи літака, так і по іншим запитанням праці в PGR, а я сидів, слухав і аналізував – як же чітко та продумано зорганізована праця цього PGR-у! Коли всі розійшлися по робочих місцях, до кабінету запросили літнього головного бухгалтера. Пан директор деякий час сидів, щось подумки вирішував і нарешті наважився на серйозну бесіду зі мною:
     – Пане капітан, я добре знаю – у Вас є свої правила, свої закони, які Ви повинні обов’язково виконувати… У нас не один рік працюють літаки і ми завжди знаходили спільну мову з пілотами, але є декілька питань, які нам дуже тяжко виконати… По-перше, у нас обмаль вільних робітників, я так думаю, що Ви дуже досвідчений пілот і зможете обробити наші поля без сигнальників, а також Ви маєте посвідчення водія і зможете самі керувати нашим авто, яке ми дали Вам для цілодобового обслуговування екіпажа, а я домовлюсь з патрульною поліцією і в районі Орлово Вас ніколи не зупинять. От тільки проблема з бензином, це у нас, в Польщі, страшний дефіцит, тож, будь ласка, їздити доведеться на своєму, авіаційному… А про саме складне питання Вам доповість пан бухгалтер.
     Бухгалтер трохи почекав – щось обмірковуючи і відкрив свого блокнота:
     – По договору, Аерофлот перерахував на наш рахунок гроші для оплати Вашого харчування, але то така велика сума, що у нас виникають дуже великі надлишки і ми не знаємо, як вийти з цього положення.
     Сидів, слухав і роздумував – от тобі бабуся і Юріїв день, все, як в Союзі, ось чому холодильник у нас забитий дорогою закускою, та все ж треба знайти вихід:
     – Так, досвід маю великий, бо все ж пілот першого класу, обійдуся без сигнальників, так, маю посвідчення водія, двадцять п’ять років водійського досвіду, буду за водія – тільки все це без оголошення, тишком, щоб навіть наше керівництво про це не знало, бо буду мати блідий вигляд… А от з харчуванням не відаю, що робити – якщо знаєте, підкажіть!..
     – Що ж, давайте в їдальні ми кормитимемо Вас, як своїх робітників за нашими цінами, а в кінці місяця випишемо Вам премію, щоб погасити різницю, – одразу відреагував бухгалтер!..
     Це мені сподобалося, нас це добре влаштовувало – але одразу пригадався той літній член з міністерства, який так довго та настійливо попереджав нас у Львові, про такі порушення (та це було вже так давно і далеко, що мабуть можна і забути).
     – Добре, так і порішимо, але все це строго між нами, розголосу не потрібно.
     І вже після обіду виконали перші вильоти для підгодівлі озимих селітрою. Після першого злету, попередив  другого:
     – Я виконую польоти, а ти уважно видивляйся, шукай червоне авто директора десь поблизу, в лісосмузі, обов’язково буде контролювати якість нашої роботи.
     І дійсно, вже на другому польоті помітили його авто, сховане в кущах, в лісосмузі… Так почалася наша звична праця на полях Польщі – злет, політ, посадка… Але, якщо чесно, задоволення від виконування цієї звичної роботи на-а-абагато більше ніж в Союзі… Нема потреби домальовувати барограми, вигадувати, як розписати зайві гектари, куди діти тони хімікатів, тони бензину… Та й розуміння, що дотримується потрібне дозування, що дасть реальну користь від твоєї, такої тяжкої праці… Тільки справжній пілот-хімік, що на собі відчув все це – може справедливо оцінити всі ці відчуття!..
     Отож перший день роботи по збільшенню врожаю братньої, а для мене ще й спорідненої  країни наближався до завершення, я вже оголосив про заключний політ і зарулювання на стоянку аж раптом, просто до літака підлетіло, на добрій швидкості, червоне авто директора. По тому, як він стрімголов вискочив з авто і почав енергійно махати мені рукою, в мене і душа впала трохи нижче колін. Заглушив двигун та став виходити з літака, а усі, хто був на аеродромі стрімголов  до літака… Як же, хіба можна проґавити таке видовисько – всі були впевнені, зараз радзецький капітан отримає доброго прочухана (пана директора дуже боялися, надто суворий)… Коли підійшов до нього – він протяг свою руку і міцно потиснув мою, а потім, звертаючись до всіх:
     – От з кого потрібно брати приклад, хай би всі так працювали, як пан капітан, і тихенько мені на вухо:
     – Краще ніж пан Адам працюєте!..
     А як же то приємно було почути!!! І з того дня ми дуже з ним потоваришували і в подальшому стали близькими друзями! Вони всією сім’єю не один раз приїжджали до нас в гості, в Полтаву, а ми з молодшим сином гостювали в Орлово.
     Повинен зізнатися, будучі в чужій країні, чужому оточенні, з великою увагою придивлявся, прислухався до розмов, оцінював погляди оточуючих. Тим більш, що спочатку нас зустріли не дуже радо, м’яко кажучи… До того ж в ті часи, польське суспільство  дуже насторожено ставилося до всього радянського, до комуністичної ідеології!..
     Так вже склалася моя доля, в якій сплелися діаметрально протилежні погляди та прагнення в досягненні цілей, в досягненні мрії. В юності, коли так хотілося пізнати увесь світ, захопився та намагався вивчити  теорію Маркса-Енгельса, яка здавалася тоді самою справедливою, панацеєю від усіх бід, рятівником для всього людства. Трохи пізніше цю ідею вдало зруйнував своїм життям та мерзотними вчинками  комуніст – мій рідний батько… Ставав дорослішим, почав слухати «Свободу», «Голос Америки», «Німецьку волну»… Тепер був впевнений – ні за що не попадусь в тенета комуністичної пропаганди. Скільки ж ще таких хибних зарікань буде на моєму життєвому шляху? Бо в мене виникла та стала перетворюватися в життя моя дитяча мрія, мрія про небо, мрія про польоти – поступив в льотне училище Цивільної авіації. Молодий, амбітний – в голові мрії про тяжку авіацію, лайнери міжнародних авіаліній, але то могло бути тільки як стану комуністом, тож знову довелося  ламати свої переконання та свої зароки, став класним пілотом, досяг своєї мрії!!! Та при першій же нагоді, ще при Радянському Союзі, написав заяву про незгоду з політикою КПРС та Уряду Союзу і віддав свій партбілет, так я, хоч і пізно, просто очистив свою совість!
     А зараз я повернуся до настроїв в польському суспільстві – народ тільки-но звільнився від комуністичного ярма, в країні набирала силу «Солідарність» і раптом прилітаємо ми з Радянського Союзу, тож відношення до нас насторожене. Скажу так – рідко яка сім’я в Польщі не постраждала від репресій. Батьки, діди, прадіди мали добрий досвід в лісоповалі або каторжних робіт на Півночі Росії і в цьому їм допомагали як свої репресивні органи, так і КДБ СРСР, та й царська «охранка» добре подбала в цій пакісній справі. Отож нам і доводилося боротися з такими «дружніми» відносинами…
     Восьмого травня Європа святкувала перемогу над гітлерівцями, тож ми мали вихідний, польотів не було. Ми пішли прогулятися  по Орлово, в парку зібралися на відпочинок робітники господарства – молодь своєю компанією, а люди старшого віку, своєю. Коли ми проходили повз ті компанії, деякі мужики, що працювали з нами біля літака, почали енергійно кликати нас, щоб випити з нами. Ми вирішили приєднатися – випили і почалися розмови. Говорили більш всього поляки, а я переводив хлопцям. Вони, не церемонясь, розповідали – які ми, радянські, підлі нелюди, скільки горя поляки зазнали від нас!.. До цього часу зібрався великий вже натовп і я нарешті не витримав:
     – А можна і мені слово сказати? Зараз перед Вами стоїмо ми, четверо радянських хлопців тож покажіть – чиєго родича МИ розстріляли або згноїли на каторзі в Сибіру? Чи розповісти Вам, як моя мама втекла з Польщі в 1939-му від гітлерівської навали в Радянський Союз, а потім пережила концтабори з шахтами, рабську працю на військовому заводі і досі живе там, в СРСР…
     Натовп мовчав, ніхто не промовив ні слова – а потім кожен хотів випити з нами просто за дружбу і розуміння між народами!..
     А наступного дня пан Олек запросив нас до себе додому, щоб відзначити 9-те травня – наше свято, вже згідно нашої традиції. Мабуть йому розповіли про той випадок у парку. Мої хлопці відмовилися йти, довелося мені самому віддуватися. Стіл накрили шикарний, а потім сиділи та розмовляли. І я зрозумів, поляки абсолютно нічого не знали про життя в Союзі, а у нас вже йшла перебудова, розпочиналася гласність, вже друкували Солженіцина, в ЗМІ публікували подробиці сталінського терору. Для них все це було несподіванкою. Тож цей перший свій лікбез я провів аж до трьох годин ночі, а в наступні дні вони не раз зазивали мене в гості… І одного разу пан директор разом зі своєю жінкою запропонував оформити офіційний виклик моїй жінці, а я з радістю погодився!.. І коли вона приїхала в Орлово ми потоваришували сім’ями та поєднали ударну працю з дуже цікавими екскурсіями – об’їздили пів Польщі і навіть відвідали наших родичів в Кракові!!!
     Згідно з договором, наші Полтавські екіпажі повинні були виконувати авіахімроботи в Орлово чотири місяці. В Орлово було кілька відділень зі своїми польовими аеродромами, з яких ми і виконували нашу роботу і до якості її не було ні одної претензії. Навіть одного разу пан директор привіз нам місцеву газету з хвалебною статтею про нашу боротьбу за майбутній врожай Польщі!.. Тому великою несподіванкою для нас було повідомлення, що наш екіпаж буде замінено… Скоріше за все – спрацювала звичайна заздрість!.. Інші екіпажі, де робочі взаємовідносини з польськими замовниками не складалися, наші керманичі не міняли, а нас раптом вирішили замінити… Як мені розповідали свідки, вже дома, командир льотного загону (наші відношення з ним були дуже не дружніми) при всіх заявив:
     – Не все ж йому мед ложкою – хай і гівна лопатою спробує…
     Та я до такого ставлення його до мене вже звик і дуже не реагував – він чомусь незлюбив мене (то був його стиль поведінки відносно мене з перших днів мого переводу в Полтаву з Казахстану), а от пан директор, як з ціпу зірвався, рвав та метав прокльони!.. Годинами дзвонив в штаб, в свої міністерства та все дарма… І тоді він вирішив скликати прес-конференцію, на яку були запрошені до десятка кореспондентів і навіть зорганізував зйомки телебачення. Зізнаюся – як було приємно вислуховувати хвалебні промови про себе, про чудову роботу твого екіпажу!!! А після прес-конференції та численних інтерв’ю – шикарний обід з шампанським!!! Та, як можна здогадатися, це нічого не змінило і через декілька днів ми змушені були виїхати з Польщі… Зате скількох справжніх друзів знайшли ми, як тепло нас зустрічали в майбутньому, і не раз, в Орлово!.. Та й старі, вже пожовклі вирізки з газет так гріють наші душі теплими споминами!..
     Зараз, так часто згадую ті два місяці інтенсивних, тяжких, та все ж дуже цікавих польотів!.. Так, були і НП, і складності та екіпаж зміг з честю упоратися зі всіма труднощами!.. Міг би ще багато що розповісти, згадуючи те славне відрядження, та висновок з цієї короткої розповіді може бути тільки один – потрібно завжди пам’ятати, що ти ЛЮДИНА, тож живи та чини ПО-ЛЮДСЬКІ!!!

  Copyright: ЧУПОВСЬКИЙ ЮРІЙ         - 2018-й рік
    переклад українською мовою       - 2025-й рік             
               
            

 
               

 

   
    
   

   

   


Рецензии
Очень интересный рассказ, Юрий! С подобной организацией работы на АХР мне довелось столкнуться в Кустанайской области в 2002 году. После 10-летнего перерыва, я вновь оказался за штурвалом Ан - 2. Работа в частных хозяйствах была далека от советских колхозов и совхозов. Никаких приписок гектаров, а тем более закопанных в землю ядохимикатов. Всё отвозилось на поля и аккуратным образом выливалось на хлеба. Был случай, что одно поле, обработанное перед дождём пришлось опрыскивать ещё раз, за просто так. Автомобильный бензин улетал в выхлопную трубу, как в прорву, отчего расход достигал 250 литров в час. Строго контролировалась температура воздуха и ветер, поэтому больше отдыхали на аэродроме, чем летали. Никто не гнался за производительностью полётов и обработанными гектарами. Наконец - то, экипаж почувствовал себя ЧЕЛОВЕКАМИ на АХР. Протекавшая недалеко от посёлка горная речка Уй, скрашивала частые выходные приятным летним отдыхом. К сожалению, эта славная командировка на АХР оказалась заключительной в моей лётной карьере. Чисто по человечески было жаль расставаться с небом, но жизненные обстоятельства потребовали уйти с лётной работы.
С уважением, Николай.

Николай Панов   18.07.2018 12:33     Заявить о нарушении
Да, Николай, это такое удовольствие работать по науке и сознавать, что твой тяжкий труд может приносить пользу людям и тебе будут благодарны. Ну вот не понимало (или не хотело понимать) руководство страны, что честный труд принесёт в сто раз больше пользы, чем приписки и к чему всё это, в конце концов, приведёт.

С уважением, Юра.

Юрий Чуповский   18.07.2018 17:17   Заявить о нарушении
Все всё понимали, но был ПЛАН. И хоть разорвись. Оттуда все перекосы, логику не спланируешь.

Мурад Ахмедов   22.03.2019 04:23   Заявить о нарушении
На это произведение написаны 2 рецензии, здесь отображается последняя, остальные - в полном списке.