Якби хтось iз мертвих воскрес

Ми ліниві та недопитливі, неуважні та короткозорі до світу навколо нас. Ми не знаємо, хто ми, тому що ми не знаємо своєї історії – історію для нас пишуть ті, хто зацікавлений у тому, щоб нами керувати, а оскільки таких зацікавлених багато, то і історій у нас чимало, але як копнеш – нема історії, українці (як, утім, і росіяни, і десятки інших народів – безісторичні, маргінальні, для цивілізації нічого не значущі). Ніхто не знає своїх предків за сто років попереду, хто вони, звідкіля, де їхні могили? На таких порожніх аркушах можна писати будь-які бздури та бридні. Узяти, наприклад, мене – я не маю зеленої гадки, хто я такий? Українець? Росіянин? Єврей? Татарин? Уйгур? Поляк? Узбек? Може, я циган? Може, я грек? Як перевірити, коли не знаєш своє походження далі діда? Іноді в мене таке враження, що до мого народження були міфи, жив Тесей, Горгона і Котигорошко, а того, про що написано в академічних книжках, ніц не було. Авжеж, я не бачив цвинтаря – справжнього, а не «меморіяльного» (на меморіяльному ніяких людських решток нема, тільки пам’ятники – навіть у склепі, здавалося б, такої персони, як імператор Олександр Павлович Романов, нічого не знайшли – порожньо’с!) – віком більше ста років. На наших східноєвропейських теренах нема поховань старше ста років! Офіційно цвинтар у місті існує сорок років, потім його закривають, потім його знищують, перетворюючи на «парк». У Дніпрі, як і в будь-якому іншому місті, всі більш-менш молоді парки – колишні цвинтарі. Та й старі теж – так званий Севастопольський парк – колишній цвинтар, де ховали ще ХІХ століття.

Тому Україна, як і Росія, як і Китай – поза історією. Наше існування аж ніяк не впливає на існування земної цивілізації, тому ми нікому не цікаві, навіть самі собі, крім, звісно, вузьких спеціалістів. Є люди, які «захоплюються» китайською культурою, але хіба ми, скажемо, читаємо китайську літературу? Ми її навіть не перекладаємо. Вона нам непотрібна. Є люди, які захоплюються Японією, але чи читаємо ми японську літературу? Ну так, Абе і Муракамі, і це все? І тільки тому, що їх свого часу переклали англійською. Для нас це екзотика, не більше того, і ми для цивілізації екзотика, причому набагато менш цікава від китайської та японської.

Історія – поза нашим досвідом і всесвітом, тому історія – міф про діла померлих людей. Ми можемо бути впевненими тільки в тому, що бачимо на власні очі. А що ми бачимо? Тільки те, що нам потрібно в даний конкретний момент. Ми бачимо тільки те, що нам «потрібно», а для велетенського обсягу інформації, яка не входить до кола цієї «потреби», наші очі закриті, і навіть якщо перед нами вникне щось таке, що не вписується у звичний коло обіг подій, ми його просто не побачимо, подивимося «крізь», як крізь скло або повітря.

Для тубільців Америки чи Полінезії не існувало кораблів европейців. Коли кораблі пропливали повз береги далеких земель, тубільці на них просто не звертали уваги – настільки ці кораблі були поза їхнього щоденного досвіду. Коли їх згодом про те питали, тубільці відповідали, що думали, наче то якісь «хмари», і тупо продовжували займатися чимось своїм.

Мені подобається наводити в якості прикладу птахів – я люблю їх спостерігати, тому  бачу, як багато їх навколо і які вони різноманітні. Але звичайна, «пересічна» людина цього розмаїття не помічає взагалі, бо це не входить до кола її щоденних потреб, а отже – життєвого досвіду. Для такої людини нема жодної різниці між, скажемо, вороною та граком, сойкою та одудом, шпаком та дроздом, а дрібне птаство ця людина просто не бачить, вона максимум що скаже – «горобець», але й того не скаже, бо не помітить яку-небудь горихвістку чи повзика. І якщо я скажу, що у великому місті водяться сови (а вони водяться), мені ніхто з цих «пересічних» не повірить. Не тому, що вони ніколи із совами не стикалися, а тому, що не бачили їх, навіть коли стикалися, бо це за межею їхнього досвіду. Для них сова – віртуальний персонаж, який існує на каналі «Дискавері» і більше ніде.

Коли Ісус говорить: «дивлячись, не бачать, і, слухаючи, не чують, і не розуміють; і збувається над ними пророцтво Ісаї, яке говорить: слухом почуєте — і не зрозумієте, і очима дивитись будете — і не побачите», – це про таку ситуацію. І «якби хтось із мертвих воскрес – не повірять», теж. Так люди прагнуть чуда як доказу існування духовного світу, Неба і Царства Небесного, а коли стикаються із чудом, проходять повз, або не звертаючи на чудо уваги, або задиркувато посміхаючись – «не вірю». Якщо поритися в інформаційному просторі, знайдеш багато випадків воскрешення мертвих. Знайдеш ще більше випадків чудесного зцілення від хвороб. Але повірити цьому складно, легше відмахнутися: мовляв, вигадки, фантазії.

Ну, Бог з ним (у прямому сенсі) з Духовним світом, але ось світ матеріальний, так би мовити, фізичний, тілесний, тлінний і скороминущій. Коли Толкієн писав: «На світі стільки дивних створінь, чи до хоббітів тут?», він жартував хіба частково. На світі насправді стільки дивних і цілком навіть абсурдних створінь, навіть серед людей. Озирніться навколо. Я недаремно почав з того, що ми недопитливі і не знаємо навіть свого власного походження. Чому серед нас трапляються люди з геть не пояснюваною поведінкою (ми кажемо, «маніяки»), люди, геть далекі від норми? Люди, чия зовнішність нас вражає до глибини душі – потворністю або навпаки, красою? Чи не тому, що в нас різне базове – тобто расове – походження? І не три-чотири раси в людства, а більше, і здебільшого вони не в чистому, а в змішаному-перемішаному вигляді? Під таким кутом не дивно, що поміж нас замішаний генотип яких-небудь неандертальців або «хоббітів» чи «ельфів» (кажу умовно)? Не дивно, що поміж тваринами існують якісь «перехідні», сховані від нас або частково винищені чи витіснені у безлюдні краї види людиноподібних істот, можливо, напів-, а може, й сповна розумних. Можливо, поміж нас існують створіння, «перехідні» між духовною та тілесною природою… Міфи та казки дають нам багато інформації для роздумів, та й сьогоднішній світ повний цією інформацією ледь менше, ніж повністю. Напівдуховні-напівтілесні істоти, демонічні або ангельські, всякі гноми, «гуманоїди», «єті»…