18 02 - День початку посту Kizatavat

   Привіт, Тату.

   Давно я не брав пости. Останніми днями крутилася ця думка,а сьогодні визріла: хочу узяти пост, прямо сьогодні, прямо зараз. На годиннику наразі 16:19.

   Як назву я свій пост? Ще не знаю. Вирішу трохи пізніше, коли розберуся з думками.

   І можливо навіть, я ще не знаю, для чого він мені. Просто відчуваю таку потребу, і йду за покликом серця. Хочу побути наодинці з Тобою...

   Нещодавно згадав історію, як Ти відправляв мене у Білорусь. Згадалося про це через листування з Оннелі, коли ми заговорили про білоруську мову. Хочу процитувати цей шматок листа:

* * *

""Я до білоруської мови ставлюсь мабуть байдуже."

Я до білоруської мови теж колись був байдужим, аж поки не потрапив у саму Білорусь... Це було у 2011-му році. Але найдивовижніше те, що їхати до Білорусі я абсолютно не планував. Але Тато наполіг. Розкажу цю історію. Я жив у Києві, ночував у офісі ЛГБТ на Контрактовій, і раптом почув, як Тато мені чітко та ясно сказав: "Ти мусиш поїхати звідси геть, твій час вийшов". Я у Нього питаю: "Але куди? Може, у Харків? У мене там знайомий є." - "Ні, у Харків тобі ще рано. Тобі треба поїхати геть з країни, покинути Україну зовсім." - "А куди тоді? Може, в Обухів,у Московську область? Там у мене є друзі". - Ні, і не у Росію." - "А куди?" - "У Білорусь" - "У Білорусь?... І який же населений пункт мені вибрати?" - "А ти відкрий карту України, і подивися, яке місто є найближчим до кордону. Від того міста поїдеш у село, яке розташоване на південь від того міста". Я відкрив карту України, і побачив Гомель. На південь від Гомеля побачив село Чкалове. Туди і поїхав. І там прожив деякийсь час.

Але не це головне. Коли я на власні очі побачив Білорусь, і вдихнув того повітря - то я швидко зрозумів: що якби не був карелом по крові, то хотів би мати білоруське громадянство, щоби там залишитися і жити... Я полюбив Білорусь з першого ж дня, як щойно її побачив. Це дійсно дивовижна країна. І це не передати на словах, це треба побачити на власні очі і відчути... А коли я вперше почув по телебаченню білоруську мову - то зрозумів, що закоханий у цю мову. Досі пам'ятаю, що по телевізору йшов якийсь концерт, і там ведучі говорили білоруською. Я закохався у цю мову одразу.

"Але знаю про мову і про саму Білорусь мало, тільки "картошка" і "бацька")"

Я про Білорусь знав приблизно стільки ж, коли їхав до неї тоді. І я взагалі думав,що вона уся русифікована, що там немає ні найменшого колориту. Але виявилося, що я помилявся: там усюди вивіски білоруською мовою, назви сіл, усі вказівники, і усюди білборди з одною і тою ж фразою: "Я люблю Беларусь". Картинки на білбордах різні, а фраза одна й та сама. І це чарівно. А ще пам'ятаю, було літо, і усюди були охайні клумби. Це було дуже чарівно. Будиночки усі чистесенькі, вулиці ретельно підмітані, асфальт новенький, рівний усюди, байже без вибоїн... Тільки інколи тріщини можна побачити, і то у тяжкодоступних місцях. Але загалом дороги там чудові. І взагалі, усе чарівно. Мені страшенно сподобалося. Цей Гомель - по суті містечко з кулачок, майже смт, але виглядає так, ніби то столиця. Але і це не головне. Найголовніше - люди. Точніше, національний менталітет. Виявилося, що білоруси дуже доброзичливий народ, навіть доброзичливіший, аніж українці. Якось серед них одразу почуваєшся затишно, ніби у себе вдома, серед старих знайомих. Дуже затишна країна. Звісно, не всі людитам ідеальні,але загалом - то Білорусь дуже виграє перед Україною по всім параметрам. Тоди хочеться повертатися, там хочеться залишитися жити. Якби я не був карелом, то напевне би просив білоруського громадянства. Так мені там сподобалося. Але я карел. Тому мені Білорусь не треба. Мені треба Карелія... І до речі, там, у Чкалові, я знайшов притулок - вгадайте, у кого? У карела! От так ось. Отож, про Білорусь у мене лишилися тільки найкращі спогади. Я дякую Татові, що Він мені її показав. Туди варто поїхати принаймні один раз, щоби побачити на власні очі, і відчути той запах атмосфери... Той колорит і той менталітет. "

* * *

   Історію, коротко описану у листі, я колись описував уже у деталях: у оповіданні "Правила гри ти знаєш" (http://www.proza.ru/2012/10/12/2100). Давно ми отак з Тобою не спілкувалися, Тату... Так, як у тій історії.

   Зараз я голодую. Ми з Оннелі у черговій сварці, і знову назавжди. Так, правила гри я знаю... Можливо,саме так я і назву свій піст цього разу: "Правила гри" - "Кіжатават" ("Kizatavat")...

   Як не крути, а я мушу знову підкорятися цим правилам гри.

   Мені сон наснився - здається, вчора: наснилося, що я одружуюся з дуже худою незнайомою дівчиною... Вона схожа на мусульманку чомусь, - принаймні, одягнута так. Ні, не у паранджу, а загалом одежа подібна до такої. Але весілля було дивним: снилося, що я сиджу з нею на ряднині, навколо нас стоять люди тісною стіною. Я не бачу їхніх обличчь, і вони мені анітрохи не заважають: схоже, що вони навіть не дивляться на нас, а скоріше охороняють нас, охороняють наш інтим... І у нас із нею зараз не весілля відбувається, а власне якесь знайомство, шлюбна ніч, чи шлюбний день, який починається зі знайомства з тілами одне одного... Вона першою роздягається догола по пояс. Я бачу, яка вона худа... Просто висушена. Невеличкі груди, які не знали годування, булисхожі на маленькі зморщені грушки... Дівчина роздягалася покірно, і взагалі, вона вихована була у покірності, у розчавленості... Мені її навіть трохи жалко стає. Бо знаю, що коли роздягнуся я, то вона побачить те, чого не очікувала побачити, і їй зараз належить витримати удар стійко... Я знаю ,що вона його витримає, адже вона така покірна... Але мені її усе одно жалко, по-людськи жалко. І на тому я прокидаюся.

   Прокинувшись, я питаю. у Тебе: що цей сон означає? Ти мені говориш, що мені належить одружитися з анорексією... Тобто, пройти і цей шлях також. І схуднути аж настільки.

   Що я відчуваю? Чесно, байдужість. Можливо навіть, це схоже на покірність. Я не бачу сенсу ні переживати, ні благати Тебе про пощаду... Аджеце не я повинен переживати про цілісність мого життя, цілісність життя мого тіла. Це Ти повинен переживати. Адже, це Твоя місія, Твоя ідея, це Ти її придумав для мене. Пам'ятаєш той день? "Я поставлютебе над народами" - сказав Ти. Я відповів: "Добре, Господи". Я дав Тобі згоду. Навіть не замислюючись, на що саме погоджуюся. Ти просто оп'янив мене Святим Духом у ту хвилину, оп'янив... І я не усвідомлював тверезо,що відбувається,і на що Ти мене підписуєш. Я лише сказав: "Добре, Господи", - бо мені у ту мить було дуже-дуже добре... І бо я автоматично повірив, що те, що Ти задумав для мене - то добре. Було 14-е травня 2006-го року... Сьогодні 18-е лютого 2019-го. Скоро 13 років мине від Твоєї обіцянки мені.Ти сказав мені, що поставиш мене над народами, а натомість що? Сниш мені видіння, в якому одружуєш з анорексією. Таке враження складається, що ти мене не підняти вирішив, а навпаки розчавити. Причому, розчавити фізично. Бо мій характер Тобі розчавити ніколи не вдасться. Ти можеш мордувати моє тіло, але мій дух і мою Душу Ти ніколи не замордуєш. Я можу на хвилинку лише піддатися слабкості, розплакатися... Але в цілому я все одно лишаюся непокірним. І мій духТи ніколи не замордуєш до такого стану духу, який був притаманний тій Анорексії, з якою Ти мене вирішив одружити... Я не бачу сенсу у тому шлюбі. Ну, хочеш помордувати? Мордуй. Я витримаю. Витримало б лиш тіло, але Ти зацікавлений у тому, щоби моє тіло вижило. Тому за своє тіло я спокійний. А душа моя незламна: мій характер від того стане лише міцнішим, і Ти це знаєш. Бо ми з Тобою змагаємося саме характерами.

   Ти вибрав правильного короля для Карелії: саме такий характер як у мене, Тобі і потрібен.

   Чи відчуваю я цікавість до подій, які будуть? Тату, чесно, мені байдуже. Ти мене замордував до такого стану, коли мені вже стало все байдуже... Ні, про Карелію мені не байдуже: я досі бачу себе її королем, і іншого майбутнього не уявляю. Але я наразі говорю про найближчі події. Про людей, які мені допоможуть чи ні... Саме до них я наразі відчуваю повну байдужість... І Надія Савченко, і Оннелі, і волонтерка Марина... Я дивлюся на них, і вже не відчуваю у собі сподівань на їхній рахунок. Відчуваю байдужість...

   Я знаю: байдужість - це параліч душі. Байдужість дуже подібна до змирення. Вважай, що Ти мене замордував до стану, коли я бажаного змирення досяг. Бо мені абсолютно не хочеться переживати за своє життя. Язнаю,що Ти зацікавлений у його збереженні. Але навіщо?... Невже мордуваннями Ти намірений мене підняти над планетою?... Боже, яка безглузда затія... Не бачу сенсу у тих мордуваннях. Якась безглузда жорстокість, безглуздий садизм.

   Ні, мені не цікаво, для чого. Ти усе життя мене мордував на усі лади. Усе дитинство мене мордував руками Ольги Іванівни... Потім у юності мордував руками Віктора, потім руками Катюші... Потім мордував мене безхатністю. Тепер мордуєш голодом. Хочеш замордувати моє тіло до такого стану, щоби ніхто не сказав, що я був ситим ці останні три роки. Хочеш зробити моє тіло схожим на тіло Соловйової? Фу, гидота...

   Ну, якщо Тобі так треба, якщо хочеш - то мордуй. Мені начхати. Мордуй, принижуй моє тіло скільки хочеш. Характеру мого Ти все одно не зламаєш, і не зігнеш.  Тим сильніше Ти мене мордуєш, тим незламнішим і непохитнішим він стає. Бо мордуваннями Ти не доб'єшся моєї любові до Себе. Ти це знаєш прекрасно.

   Хоча я не можу сказати, що я Тебе не люблючи ненавиджу...  Ні, я Тебе люблю. І Ти це знаєш. Просто я хочу відчувати насолоду від свого життя. Відчувати і бачити, що живу не даремно. А Ти між тим крадеш мої роки життя на якесь безглузде мордування. В той час, коли я хочу відчувати себе корисним планеті... Коли хочу бачити плоди своїх рук. А Ти... Мене в цей час безглуздо мордуєш.

   Можеш навіть забрати моєжиття, якщо хочеш. Якщо хочеш, можеш мене вкинути у Пекло, а потім знову повернути за Землю. Я бачив людей, які перелякано потім розповідали про те, що пережили. Їх трясло від жаху. І що?... Невже і мою Душу хочеш випробувати переляком Того Світу? Боже... Я мордуванням цим не бачу кінця. І не бачу їм сенсу. Залишити мене жити, щоби тупо мордувати... Боже, як безглуздо.

    Ну, хочеш - мордуй. Мордуй! Бо ж мордувати беззахисну людину значно легше, аніж її підняти та обласкати. На те багато розуму не треба... Було би лиш зрозуміло: для чого.

   Світ рушиться, будинки валяться, я хотів би їх відбудовувати і будувати нові... Але замість того мушу безучасно дивитися, як рушиться світ. Сидіти у клітці своїх обставин, і не бути у змозі допомогти навіть самому собі... Світ рушиться, що я маю відчувати? Скажи. Я нічого не відчуваю.

   Ти мене мордуєш, замордував до байдужості. Байдужість до свого життя... Деньза днем минає,  Ти мені обіцяєш замордувати моє тіло до стану скелету. Ну, мордуй... Мені байдуже. Мордуй. Я знаю, що все одно виживу. Бо Ти зацікавлений у тому, щоби я вижив. Якщо Тобі насолоду приносять страждання мого тіла, - страждання, настільки великі, що я перестаю їх відчувати... Коли я перестаю відчувати будь що.

   Коли я 11-го числа усвідомив, що на мене напала анорексія - я спочатку відчув відчай. Сьогодні уже 18-е. Апетит потроху повернувся. Не сказати що цілком. Але не це головне. Просто той відчай - я зрозумів потім,відчув: він був останнім, що я відчував. А далі настав спокій і якась байдужість. Спокій та байдужість. Емоції вимкнулися. Я ще намагаюся щось відчувати. Але відчуваю, що втомився.

   Втомився боятися за своє життя.

   Тобто, інстинкт самозбереження попросту вимкнувся. Настала байдужість. Але парадоксально, але саме тепер я упевнений, що з моїм тілом нічого лихого не станеться. Я буду жити.

   Питання тільки: як саме буду жити. Якщо отак тупо лежати і голодувати... Кому то користь принесе, скажи? У блокадному Ленінграді теж голодували. І вмирали від голодної смерті... Я майже не їм уже скоро три роки. З першого березня 2016-го року... Поглянувши на моє тіло, ніхто не повірить. Адже виглядаю я цілком здоровим та ситим. Людям треба бачити мій скелет?... Для чого? Я того не розумію. Можна подумати, що споглядання мого скелету дасть їм якусь користь. Ну, поспівчувають, і що?  Поайкають, похитають головою... І на тому все. Скільки було анорексичних людей. Комусь допомогли, когось врятували?... Хіба тільки якщо є родина. А у мене родини немає. Таких сиріт як я ніхто не помічає. Ніхто...

   І навіть Оннелі вимагаєвід мене, щоби я поводився приємно. Для того, щоби вона мене кохала... Боже, який абсурд. Вона мене шантажує коханням. Який абсурд...

   А мені начхати. Мені байдуже. Кохатиме вона мене чи ні - мені байдуже. Тату, чесно, мені начхати і мені все одно. Чому? Тому що я закоханий у Карелію. От і все. Тому людська любов мені не цікава. Звісно, я пам'ятаю, як Ти мені її обіцяв. Мені деякийсь час було цікаво поглянути, відчути, пережити... А зараз мені байдуже. Якщо люди опускаються до того, щоби мене своїм коханням шантажувати - то всралася мені така любов. Тому мені дійсно, абсолютно усе одно: кохатиме мене вона чи ненавидітиме... Я намагаюся замислюватися над цим, якось жалкувати... Але нічого, окрім повної байдужості, не відчуваю.

   І це мабуть, страшно, Тату. Відчувати настільки глибоку байдужість - це страшно, Тату... Це неправильно. Я розумію. Але ж і насолоджуватися коханням Ти мені теж не даєш. Отож, які альтернативи?

  Хотіти?... Так, хочу. Я не можу сказати, що не хочу. Щоби мене відвертало від неї - ні. Хоча я знаю, настануть такі часи, коли мене відвертатиме від неї. Бо я знаювже зараз, що то буде не те, чого хотітиме моя душа. Люди вимагають кумира, потребують кумира... Бути кумиром то хрест. Це обов'язок... Я його не боюся. Загалом ставлюся спокійно. Хоча знаю, що насолоди мені від того не буде. Але ж для мене важливо не це. Бо це лише необхідна складова. Щоби могти щось корисне зробити для людства - необхідно бути відомим. Необхідно стати кумиром. Це - плата... Або спокій, або всесвітній гам. Або життя без користі, або життя з користю. Одне з двох. І Ти знаєш,що я готовий заплатити таку ціну. Заради того, щоби врешті почуватися корисним своїй планеті, своїй Карелії...

   Люди так бояться, що їх використають... Он, і Оннелі боїться бути використаною. А я навпаки, мрію бути корисним... Ось такі парадокси.

   Ти сказав, що поставиш мене над народами... Ну то візьми і постав. Я Тобі тоді ще сказав: "Добре, Господи". Тоді я п'яний був Духом Святим,і не усвідомлював, що говорю. Але тепер-то я тверезий. У мене було майже 13 років, щоби подумати над Твоєю пропозицією. І я для себе вирішив, що для мене це дійсно необхідне. Бо інакше тоді я не знаю, для чого жити. Бо інакше тоді мені тільки і лишається, що спробувати повторити те саме, що і в ту ніч під черешнями...

   Або Ти замордуєш мене голордом до смерті.І я нарешті вмру. Якщо Ти мені набрехав тоді, дав мені марні сподівання на сенс життя - то тоді візьми і вбий. Настав час. У мене вже почалася анорексія. Тіло вжесаме відмовляється від їжі. Я примушую його їсти: те, що купив... Там іще є їжа. Але вже відчуваю байдужість. Ця їжа скоро закінчиться, і знову не буде що їсти. До наступної пенсії знов увімкнеться анорексія. І наступного разу мені буде значно тяжче примусити своє тіло їсти... Але мені байдуже. Мені спокійно. Мені настільки спокійно, що навіть анітрохи не хочеться тривожитися з цього приводу. Правила гри я знаю.

   Я настільки вже знаю правила цієї гри, що я уже не в змозі переживати. Тату, мені байдуже або спокійно... Спокій та байдужість змішалися. Спокій та параліч душі...

   А я хочу жити. І хочу відчувати. І ще хочу кохатися і насолоджуватися цим. Поки хочеться. Поки я в змозі хотіти... А я ще хочу. Бо я не можу сказати, що мене від цього відвертає. І я не хочу, щоби відвертало. Хай воно мені подобається, Тату... Отож, подай мені її під таким соусом, щоби мені сподобалося. Адже, я король, все-таки... Майбутній король Карелії. Тому маю право сказати: "Подай, і подай так, щоби мені сподобалося" - і не тільки отримати, але і отримати саме так. І на менше я не згоден, Тату...

   От бачиш. Ти мене мордуєш голодом, а я все одно усміхаюся, і вимагаю: "Подай мені усе, що я хочу". І у мене навіть якось сумніву немає. Немає підстав, так. Але і сумніву теж немає. Мабуть, я досяг саме того, про що молився: "Навчи мене вірити". Ти мене мордуєш голодом, а я усміхаюся: "Я все одно буду королем." І чим сильніше Ти мене мордуєш, тим упертіше я повторюю: "Я все одно буду жити. І буду королем". Бо я знаю, що Ти у цьому зацікавлений. Бо якби хотів мене вбити, то давно би вже вбив. Але ж Ти стільки разів рятував моє життя. Навіть минулої весни,коли я підняв паніку на увесь світ, думаючи, що весни я не переживу, і осені можу не побачити. Я шукав допомоги, і не отримав її... А цього року мені байдуже. Бо переживати за моє життя - це не моя робота, а Твоя. Це Тобі треба поставити мене над народами, це Тобі треба виконати усі мої забаганки... То чого я маю переживати? Виконається чи не виконається, збудеться чи не збудеться... Це треба Тобі.

   Тому мені байдуже. Ти зацікавлений - ти і роби. А чим буду займатися я... я не знаю. Це Тобі треба. Тобі треба мене чимось займати. От і займай.

   Ні, я не хочу відчувати байдужості. Але просто я втомився наразі. Втомився битися головою об стінку. Я стільки років бився... І все марно. Тому я втомився. І мені байдуже зараз. Просто байдуже. Тому я просто відпочиваю. Набираюся сил, користуючись нагодою. Або п'ю останні краплі життя. Це вже як хочеш.

   Мені байдуже... І мені спокійно. Хоча я не хочу бути таким. Але ж Ти мене замордував до такого стану. Замордував, але ж не зламав мене, і не скорив. Характер мій як був незламним, так незламним і лишився. Бо я все одно хочу бути королем. Тому що? Наразі я лише просто чекаю... Не переживаю анітрохи. Адже, це Ти повинен переживати, а не я... Бо це Ти сказав: "Я поставлю тебе над народами". А я відповів: "Добре, Господи"...

   Тому і зараз кажу тобі: "Гаразд, Господи. Роби що хочеш. Мені все одно". Хоча я знаю, що буду жити, і все буде добре. Хоча у мене наразі немає жодних підстав бути у цьому впевненим... Мені немає на що спертися, немає жодного друга навіть. Є тільки я і Ти, Боже. От і уся моя родина, усі мої друзі. Усі, хто мене підтримують. Хто за мене вболіває.

   Надія там колись десь писала, що до арешту у неї було дві тисячі номерів у телефонній книжці, але у тюрму їй писало лише восьмеро. Щаслива... Їй аж восьмеро людей писало. Аж восьмеро. Їй мало? А мені би хоч один написав. То хто з нас сильніший?... Я сильніший за неї. Бо мене Бог мордує випробуваннями самотності, а я усе одно усміхаюся, і впевнено повторюю: "Я усе одно буду королем". Хоча у мене немає жодних підстав бути у цьому впевненим. Жодного надійного друга... Жодного.

18:27, 18.02.2019
Кар'ялонні