18 02 - Kizatavat. Про мрiйникiв та божевiльних

   Привіт, Тату.

   Забрів на Ютуб, подивився одну комедію, потім після неї саме перемкнулося на іншу... Ця інша звалася "8 найкращих побачень" (http://youtu.be/pcIBhOtfOgU). Так, та сама, з Зеленським та Вірою Брєжнєвою. Я її вже бачив колись. Вдруге передивлявся зараз, і було зовсім не смішно... Над Іллею, який з усіх сил намагався бути ідеальним, і саме цим привабив головного героя - над ним врешті просто посміялися... Жорстоко посміялися. Дуже жорстоко.

   А я мрію бути королем. Смішно? Дуже смішно... Якщо розкрити таємниці душі, і усі сміливі плани про будівництво міста - то впору замкнути у психушку до кінця життя.

   А причина в чому? Просто я сирота, і у мене немає грошей. Тому саме собою випливає, що я не маю права на подібні мрії. А от якби я був сином магната, чи братом нардепа - о, тоді би усі двері переді мною розчахнулися: втілюй усе, що забажаєш!... А якщо сирота - то нічого тобі, окрім психушки, не світить. Можна сміятися, можна глузувати. Можна дивитися співчутливо, як дивляться на невиліковних хворих.

   Жорстокий і несправедливий світ. У якому чомусь не буває див для таких як я. Бо ще жодного сироту, жодного безхатька не підняли наверх. А, ну, хіба що Тарасові Шевченко пощастило: він був рабом, а став знаменитістю, символом України... Завдяки примсі впливових і багатих людей. Яких він усього лише намалював... А ще був - пригадую - Григорій Распутін... Більше не пригадаю випадків. Хіба тільки у Біблії були випадки. Був такий собі Йосип, син Якова... Який так само як і я, повірив, - бо йому наснилися сни, - що його Бог поставить високо...

   І я повірив. Просто повірив. Тому виглядаю божевільним. Тому наді мноюможна безкарно сміятися. Навіть Оннелі - і та не гребує мене бити нижче пояса, і топтати... Зловживаючи тим, що я сам не можу вкинути листи у скриньку, не можу приїхати у Київ... Сміється, кепкує... І навіть розписується замість Надії, стверджуючи, що на одному полі Надія зі мною не...

   Як же огидно це все. Як же огидно, Тату. Огидно, коли люди топчуть інших, замість того щоби допомогти. Втоптують у грязюку, у багно... Показують тим самим свою слабкість, свою ницість... Скільки разів таке було. Скільки таких людей було у моєму житті.

   Вони не наважуються мріяти про більше, аніж просто про секс. Поводять себе ницо, як тварини... Шукають собі кумирів, і насолоджуються їхніми стражданнями. Як же це все ницо...

   Любити таких людей - звісно, можна. І їх любиш. Хоча ця любов - усього лише співчуття, по суті... Жалість... Як люблять тварин. З якими, усвідомлюєш, ніколи не поговориш на рівних.

   Як це все сумно, Тату... Сумно до зітхання.

   Так хочеться повірити у людину. І разом із нею перевернути гори. Але виявляється, що людині нічого не треба. Її влаштовує її тваринний спосіб життя. Їй не треба ні досягнень, ні слави... Нічого з того,про щоти мрієш,вона ніколи не мріяла, і їй не треба. Більш того: її злять твої мрії... Тому вона з усіх сил намагається їх розтоптати, розчавити... Бо її злить, що прикута до ліжка людина, яка є фізично слабшою за тебе, яка є соціально нижчою за тебе - раптом виявляється вище за тебе у сотні разів, на сотні голів. А так було би зручно, якби ця людина просто мовчала, з вірністю зазираючи тобі у очі. Щоби обіцяла кохати вічно, і нічого більш не просила... Ні про що не мріяла. Як було би зручно... Бо ж у моєму становищі, у моєму фізичному та соціальному стані мріяти про щось взагалі людина не має права.

   А я дозволяю собі. Мене топчуть, а мені анітрохи не боляче. Невже вони дійсно вважають, що можуть мені своїми словами та насмішками спричинити мені біль?... Боже, яка наївність, і яка ницість... Вони навіть не усвідомлюють, що я не прикутий до ліжка анітрохи, бо я вмію літати... Це лише тіло моє прикуте. Це вони прикуті до землі.  А я до землі не прикутий, я над нею... Я літаю.

   Вони звісно не повірять, що для мене ці польоти насправді. Вони думають, що я або божевільний, або блефую. Їм значно зручніше втішати себе тим, що вони вищі за мене. Вищі фізично, вищі соціально... Порівнюючи себе зі мною, вони не почуваються настільки приниженими. Вони втішаються...

   Так само, як втішаються і стражданнями Надії. ВОни охають та ахають, вони на словах жахаються... Але подумки дякують Богові, що вони не на її місці. Так само вони чинять і зі мною.У них нічого святого насправді немає, - навіть незважаючи на те, що вони ходять у церкву, ставлять свічки, б'ють поклони перед іконами... Насправді у них нічого святого.

   Вони думають, що своєю релігійністю врятують свою душу від Пекла. Ні, не врятують... Не врятують. Бо точно так само, як вони байдужедивилися на мої страждання, байдуже дивилися на страждання Надії у тюрмі - так само байдуже Бог дивитиметься і на їхні страждання...

   Сьогодні вони сміються наді мною, але після смерті над ними сміятиметься сам Сатана.

   Тому мені анітрохи не боляче від їхніх слів. Навпаки, мені їх жаль... Бо я розумію, що вони дебіли, які риють самі собі могили на Той Світ. Земне життя коротке: воно пролетить як мить, навіть озирнутися не встигнеш. Сорок років - як один подих; още один подих - і ось, уже вісімдесят, пора помирати. Один рік пролітає як секунда. А вічність?...

   Це навіть не розчарування у людях. Я знаю, що вони слабкі. Це скоріше, якась безнадійність... Бо розумієш, що попри усі красиві лозунги про "гуртуймося - переможемо" - насправді ніхто згуртуватися не здатен. Усі будуть сидіти та співчувати, кивати головами або навіть розмахувати руками... Але ніхто не скаже: "А давайте...?"

   Давайте. Ось, я говорю: "Давайте побудуємо!"... А мені сміються у лице. Вони думають, що мені боляче від їхнього сміху. Або на що вони розраховують?... А я дивлюся на них, і розумію, що вони дебіли. І я не знаю, що мені з цим робити. Не знаю, Тату. Бути одним з них мені скучно. А подібних мені я не бачу. З Надією поговорити у мене немає змоги. Єдина її відповідь мені викликала у Оннелі ревність, і бажання насміхатися наді мною. Вона ревнує, я це розумію...

   Тому мені сумно. І взагалі, усе це так безнадійно виглядає... Кепкувати наді мною - охочих повно. А от руку простягти - немає нікого. Всі дивляться, співчувають на словах, і нічого не роблять. Дивляться, як я помираю від голоду, і нічого не роблять...

   А я втомився переживати з цього приводу.Врешті-решт,це не моя була Ідея жити заради Карелії. Це Ти мені таку Ідею подав.  Це Ти мені сказав, що поставиш мене над народами, я Тебе про це не просив. Ти дав мені сенс життя... Але чомусь не дав мені можливості втілити свої Ідеї. Тому я досі усього лише мрійник... Надто схожий на божевільного, який продовжуємріяти і будувати фантастичні палаци у своїй уяві, - навіть попри те, що у мене немає ані грошей, ані покровителів... Навіть жодного друга немає. Бо навіть Оннелі я другом не назву... Я взагалі не знаю, хто вона мені. Взагалі не знаю...

   І я відчуваю втому. Байдужість та спокій. Ти саме цього добивався, Господь? Саме такого мого стану Ти добивався?... Зрозуміти б лише для чого...

   Я не знаю, як люди можуть жити без мрії. Коли у голові мрії немає, то жити ж нестерпно. Життя бачиться настільки пустим, що навіть жити не хочеться, не можеться жити. Інколи мені здається, що кінця оцьому життю, що є наразі у мене - не буде. Вісім років у ліжку... Без сонця, майже без їжі. Без людей, з якими можна було би поговорити. На самоті. Єдина розрада - так це інтернет. А забери у мене його - і що мені лишиться? Тільки спинити серце силою волі. Але тримає тільки сподівання у Слово Боже, яке Ти мені дав... Одним тільки Словом Твоїм тримаюся я на цьому світі, Боже... Але коли втрачаю цю віру, то жити мені зовсім не хочеться. Тоді хочеться просто відкрити собі вени, або наковтатися таблеток, і тихо заснути, щоби більше ніколи не прокидатися. Або просто припинити їсти та пити. І через два тижні однозначно померти. І навіть похоронити мене не буде кому...

   А Ти казав, що мене любитиме багато людей. Що море людей вважатиме за честь називатися членами моєї родини. Але щось не бачу жодного бажаючого. Жодного... Бо нікому не відомі безхатьки нікому не цікаві. А от якби став кумиром, відомим на увесь світ... О, тоді би вищали від радості. Так само, як зараз інші вищать від радості, отримавши від Надії листа. З тюрми...

   Боже, яка гидота цей світ. Так, не маю сумніву, що коли стану відомим на увесь світ, то мене любитиме море людей. Любитимуть тільки за те, що я відомий. Але де вони зараз?... Усі ті, до кого я звертався за допомогою. З ким ділився своїми мріями. Вони всі мене обсміяли.

   Лицемірний світ маленьких моральних карликів... Чи хочу я їхньої лицемірної любові?... Якщо чесно, то всралася. Але я хочу відчувати, що живу не дарма. Я хочу будувати палаци та міста. І отримувати від цього насолоду. Бо, можливо, хай не кожна людина, але, мені здається, бути творцем є природньою потребою людини, це відчуває кожен... Коли людина не займається творчістю,  то вона гине... Вона втрачає сенс життя. Принаймні, мені так здається, що це природньо. Але, глядючи, припустімо, на Оннелі... Я сумніваюся, що вона хоче бути творцем. Що вона хоче щось побудувати, щось створити. Бо схоже, що її влаштовує просто скиглити,  і її влаштовує, коли скиглять усі інші люди на світі, тому вона робить усе,  щоби примусити скиглити і мене. Ходячий песимізм...

   Ні, не про таку дружину я мріяв. Не про таку, Тату... Я хочу собі амбіційну. Яка розділятиме мої амбіції. І прагнутиме того ж самого, що і я, нарівні зі мною. Нарівні, а не намагаючись втоптати мене, як це робить Оннелі. Я дуже швидко втомився від її агресії. Точніше, це навіть не втома, а просто нудьга. Коли вона нападаєна мене,з намаганнями мене розтоптати - я відчуваю нудьгу. Бо людьський дебілізм у мене завжди викликає нудьгу. Мені з нею стало нудно. Просто нудно...

   Можливо, саме завдяки їй я зараз відчуваю повну байдужість до власної долі. Саме тому мені вже стало начхати, виживу я чи помру від голоду. Я багато разів її підбадьорював: "Удвох ми сила!"... Але вона не повірила, знехтувала.

   Кого Ти мені послав, Тату?... Я так хотів вірити, що у мене принаймні з'явилася одна вірна мені людина. Але я переоцінив її. Переоцінив її здатність бути вірною... Бо вона апріорі не здатна на вірність.Вона узагалі не знає,що це таке. Бо вона не здатна піднятися вище переконання, що вірність - це значить, ні з ким більше не спати, окрім неї. Такі тваринні поняття про вірність... що мені аж хочеться позіхати від нудьги. Бо розумію, що там немає про що говорити. А її схильність перекручувати і вивертати та паплюжити мої слова - відбиває найменше бажання з нею продовжувати спілкування. Про яку вірність може йти мова з людиною, яка тебе намагається з усіх сил обілляти грязюкою?... Яка вишкірюється на тебе у відповідь на критику?...

   Ні, Тату. Вона мене втомила. Таких людей як вона я можу любити тільки на відстані... І бажано узагалі не спілкуючись із ними. Бо витерпіти їхній дебілізм - то вище за мої сили. Я не бачу сенсу терпіти. Мені і так досить терпіння. Тільки те і роблю усе життя, що терплю знущання над собою... То Ти, то люди... А реалізувати свій потенціал - чомусь можливості не маю й досі. Просто живу і терплю. І абсолютно насрати, чи володію я скромністю або смиренням. Чи я тупий інтелектом як усі ці валянки, чи я вищий за них на три лоба. То абсолютно значення не має.

   Я втомився, Тату. А ця анорексія підкосила у мене бажання боротися за своє життя. Мені стало попросту байдуже. Будемо вважати, що Оннелі вбила у мені бажання жити.

   Я розчарувався. Відчуваю втому. І мені все одно. Можеш вбити мене,  якщо хочеш. Я не буду боротися. Все одно боротьба безглузда, я бачу. Не хочу.

23:15, 18.02.2019
Кар'ялонні