19 02 - Kizatavat. Зустрiчний виклик

   Доброго ранку, Тату. Добрай раніцы Табе.

   На годиннику у мене зараз 07:23

   Ні, звісно, не можна сказати, що Оннелі мене зламала. Зовсім ні. Вона мене не зламала, і не доломала, - це взагалі не те. Абсолютно не те. Але спробую пояснити.

   Вона до нашої з Тобою Угоди взагалі ніякого відношення не має. Ні, тобто, має, так, бо ж я її замовив у Тебе. А значить, вона частина нашого з Тобою плану. Те, що вона виявилася дурепою - то чия вина? Мабуть, моя, бо я не вмію вибирати.

   Гаразд. Тоді вибери для мене пару Ти. В принципі, я ж і так був готовий до будь-якого варіанту, навіть стать не мала для мене принципового значення. Що я зробив у цьому напрямку? Лише описав параметри, які особисто мені подобаються найбільше. Зовнішні ознаки. Але Ти забуваєш, що я замовляв собі ще й вірну та амбіційну людину. А оце що?... Де там амбіції? Там не амбіції, там дурощі. Попросту самодурство. Безконтрольне і хитке. Сім п'ятниць на тижню. Вітер у голові. І вона цим ще й хизується... Вона хизується тим, що на неї неможливо покластися, бо вона боягузка в усьому. Зараз одне говорить, через годину протилежне. То каже: "Живіть!" - то тут же втоптує у грязюку, і насміхається з моєї фізичної безпорадності. Я дивлюся на оцю пляску дурощів... Я просто спостерігаю. І розумію, що покластися на неї абсолютно не можна. Я взагалі не знаю, що з отого всього правда, а що брехня. Я не певен, що вона узагалі передавала мої листи Надії. І не певен, що отой рукописний лист вона переписала в точності, а не вставила свою редакторську руку. Я лише сподіваюся на її порядність, але не маю упевненості...

   Вона хвалиться тим, що я не знаю, що діється у її голові. Вона хвалиться мені цим. Знайшла, чим хвалитися... Вона хвалиться тим, що вона абсолютно ненадійна, що вона говорить одне, робить друге, думає зовсім третє. Вона цим хвалиться. Знайшла, чим хвалитися... Своєю ненадійністю, та схильністю до зради.

   І Ти мені послав оцю людину. Питаю у Тебе: Навіщо?...

   Ні, звісно, я дякую Тобі, що вона виконала принаймні ту місію, про яку я її попросив: передала листа. Не  знаю, скільки листів, можливо навіть що всього лише офіційне звернення, через Віру до неї дійшло, а усе наше листування вона не бачила. Я взагалі нічого не знаю,і готовий у всьому сумніватися. Бачити усюди зраду.

   Маленькі людишки. Вони плюються у бік Верховної Ради, обзиваючи її Верховною Зрадою, - а самі що? Вірні будь-чому? Вони навіть поняття сопливого не мають, що таке вірність. Вони хваляться своєю непередбаченістю, і тим, що міняють свої рішення кожного дня. То вона пообіцяла, то вона передумала. То ніби хотіли працювати разом, то вона взбісилася, що я смію давати якісь поради. Смію втручатися у творчий процес. "Не лізьте мені у душу!"...

   Де Ти тут бачиш пару? Я тут пари не бачу. Бачу, що вона сама по собі, я сам-один, зі своїми мріями. Хоче бути сама? На здоров'я, хай пи*дує. Куди хоче. Під три чорти, і чотири вітри. Їй так дорога свобода нічого не робити - хай, не треба. Ледарів - отуди, направо. Вони праві, так. Треба нічого не робити, і все побудується саме. Самі будинки зведуться, самі ремонти поремонтуються. Усе зробиться саме, вони праві. Організованості не треба. Це ж тільки я дебіл, упевнений, що для того, щоби щось велике зробилося, треба підіймати сраку, треба згуртовуватися, і радитися разом, як втілити те чи інше. Мене наліво. Отам лежи на своєму ліжку, не скавучи, і нічого не проси, не вимагай, і не зли своїми порадами.

   Я дивлюся, кого Ти мені послав... І я злюся не на неї. А на Тебе. Бо в той час,коли я з усіх сил борюсяза краще життя - Ти мені підсилаєш отаких людей. Які в усому пхають палиці у колеса. Які хваляться мені своєю невірністю, своїм самодурством, своєю непередбачливістю. Вона то добра, то зла. А я не знаю, чому вірити: її доброті чи її злості. Її фальшивій доброті, чи її щирій злості. Абсурдній злості. Ницій злості.

   Ні, Тату. Терпіти абсурд у мене бажання немає. Я люблю порядок. Я люблю,коли все чітко та ясно. Коли на людину можна покластися. Коли чітко знаєш, що вона зробить, а чого не зробить. А не так, що вона раптом передумала, і не зробила того, що обіцяла, але зате зробила те, чого не обіцяла, і чого не очікував... Знаєш, мені навіть приємні несподівані подарунки не в радість. Бо услід за тим знову буде агресія. Бо усміхатися не можна. Вірити не можна. Вона робить усе, щоби стерти мою посмішку з обличчя. Зробила приємний подарунок - і що мені з того?... Якщо мені реагувати узагалі ніяк не можна. Хіба що тільки подякувати. І знову склавши руки на грудях, мовчати і чекати невідомо чого. Бо невідомо, що ще стукне у її голову наступного дня чи наступної миті. Вона ж непередбачувана. І хвалиться цим. Ну,хай хвалиться! Мені то що з того. Вона сама собі непередбачувана, а мені такі люди поруч не потрібні. Мені потрібні передбачувані. Мені потрібні надійні. У яких не дзьобне у голову дятел викинути щось, на кшталт натискання червоної кнопки до ядерної бомби.

   Ні, Тату. Вибач, але непередбачуваних мені не треба. Не хочу. У яких доброта на рівні безкорисливості... Я Тобі вже казав: мені такого не треба. Мене вже дістала ця безкорисливість. Ця видимість благочинності. Бо саме такі люди нічого не доводять до кінця. Вони один раз нагодують, за приємну посмішку, а потім місяць не з'являються. І їм  начхати, що твоєстановище анітрохи не покращилося. Я можу і не дожити місяць той, вони прийдуть - а я вже вмер, мене нема. Яка їхня реакція? Ну, посумували. Одну хвилинку. І перекинулися увагою на іншого такого самого. Хто приємніше посміхається - того і люблять.

   Вони вважають це благочинністю. І у своїх очах - безперечно, добрі та жертовні. Зітхаю...

   І Надія ще - теж, зі своєю "тисячою"... Як собаці кістка: "Дам!"

   Боже, які ж люди усі поверхневі... Пхаються у владу, критикують владу...

   Ні, я не скажу, що мене це все доламало чи зламало. Ні, Тату, любий. Просто Ти мені ще раз показав, наскільки слабкі люди. Наскільки вони маленькі, наскільки ненадійні. Тому усе, що відбувається - відбувається з їхньої ж вини. Увесь розлад, що існує в країні - існує з їхньої ж вини. Вони,маленькі і слабенькі,критикують владу... А у владі хто сидить? Хіба великі та сильні? Ні. Точно такі самі слабенькі та маленькі. Які до того, як посісти у свої крісла, точно так само тільки і вміли, що критикувати тих, хто сидить.

   І у народі усі точно такі самі. І схоже, що тільки я один це все бачу і усвідомлюю. Я, прикутий до ліжка каліка, який не здатен помогти навіть самому собі. Який більше за всіх усвідомлює необхідність згуртовування. Але не вміє цього досягти, бо для того, щоби створити принаймні видимість гурту, треба вміти усім приємно посміхатися....  Бути приємним дипломатом.

   Зрадити себе, зрадити свої принципи, зрадити свою чесність.

   Ні, Тату. Для мене це надто висока ціна. Я платити стільки не згоден.

   І що тепер?...

   Я вирішив кинути Тобі виклик: я перестану боротися за своє життя. І не думай, що мене щось зламало. Ні. Можеш продовжувати мене мордувати, морити мене голодом, жагою, самотністю... Можеш навіть повітря у мене забрати: я боротися навіть за повітря не буду. Можеш вбити моє тіло, лиш би на здоров'я. Характер мій від того ніяк не зміниться. Я все одно буду упертим, буду чесним, і буду неприємним. Усі мої погляди лишаться тими самими. Усіма цими мордуваннями Ти мого характеру не зміниш, і не скориш... Ти можеш добитися від мене хіба що видимості покори. Ось, я перестаю боротися за своє життя. Ти думаєш,що скорив мене? Ні. Я перестаю боротися за своє життя не тому, що Ти мене скорив, чи хтось мене зламав. Ні. Я роблю це назло Тобі. Всупереч Тобі. Бо Ти мені не лишив іншого вибору. Ти загнав мене у кут. І чого Ти від мене очікував? Що я заради свого життя встану на коліна, і буду благати про пощаду? Не сміши. Мені, колишньому багаторазовому суїцидникові, життя не таке вже і дороге, як дорогі власні принципи.

   Я можу боротися за своє життя тільки заради Карелії. Але ж Ти мені не даєш нічого. Ти мене просто подражнив. Навіть кохання мені не дав.  А так, лише шість місяців листування, і чотири зустрічі... Чотири поцілунки. От і все кохання. Пісок, пилюка це все. Не варта уваги моєї навіть... З Катюшею у нас було усе навпаки: чотири зустрічі, і шість місяців сексу.

   Усе не те... Душа усе одно голодна. Розум голодний. А навколо - самі лише карлики. Розумово убогі. Душевно скалічені. І всі як один щиро агресивні, лицемірно добрі, і всі як один непередбачувані. Іще й хваляться цим...

   КудиТи мене послав? Тату! Скажи мені, от поясни мені, що мені тут робити. Я не бачу роботи для себе. То скажи, для чого, заради якої цілі я мушу боротися за своє життя? Я не бачу у тому сенсу. Я не бачу ні роботи собі, ні опори... Усюди хаос. І ті, хто цей хаос створюють, хваляться тим, що створюють хаос та безлад. Розводять срач та розруху. Вони хваляться цим, і ще й насміхаються наді мною, над моєю безпорадністю навести лад. Армагеддон уже втілений. А вони цього не бачать. Вони не бачать, що вони збожеволіли, і приймають у цьому участь. Вони читали про це у Біблії, але ж звісно, себе вони уявляють по інший бік...

   Я не бачу проблиску світла у цьому хаосі. У цьому занепаді. Я не бачу людини, на яку зможу зпертися... Щоби з нею удвох бути силою. Надія мені, як подачку, як кістку собаці, обіцяє пожертвувати тисячу. Оннелі узагалі нічого не обіцяє, окрім вибриків своєї непередбачуваності. А Ти?...

   Мовчиш і усміхаєшся.

   І ось, ми з Тобою знову наодинці. І що мені з того, що Ти поруч?... Тіло моє нагодуєш? Ти, хто писав оті самі рядки: "Хто скаже: Ідіть з Богом, грійтеся та харчуйтеся, але не дасть потрібного для тіла"...

   А я назло Тобі тепер хочу перестати боротися. Подивлюся: вб'єш чи врятуєш?... І припустімо, вб'єш. Куди я потраплю? В Рай?... І як Ти будеш мені там дивитися у очі? Як Ти посмієш мені у очі дивитися? Ти, Брехун. Який обіцяв мені золоті гори, а натомість нічого не дав, окрім безглуздого мордування мого тіла. А, то може Ти обіцяв мене поставити над народами посмертно? А може, Ти взагалі не Землю мав на увазі, а Небо?.. То всралася мені та небесна честь, якщо на Землі я нічого корисного не зробив за своє життя. Якщо врешті Ти мав намір мене замордувати до смерті - то чого було тягнути, чого було мене обнадіювати? Треба було вбити ще тоді, коли я хтів покласнти край життю під черешнями. Або там, на четвертому поверсі у Церкві. Для чого мене рятував? Або тоді, потайки, при Людмилі, коли я собі повітря у вени пускав. Або тоді, коли хотів кинутися під потяг!... У Броварах.

   Для чого Ти мене рятував усі ті рази? Для чого? Щоби усі ці роки мордувати мене?... Скільки минуло часу? Мені було років 10, коли я вперше хотів накласти на себе руки, але Ти не дав, відвів. Потім хвиля спроб і думок пішла одразу після народження Евеліни. Уже 18 років поспіль: я і не живу, і не вмираю!... І коли я борюся за своєжиття - Ти мені ставиш палиці у колеса! То що мені робити звелиш? Стати навколішки? Цього не буде, ніколи! Не скориш! Не скориш і не зламаєш. Я все одно лишуся тим самим, лишуся вірним своїм принципам!

   Тому я кидаю Тобі останній виклик: я припиняю боротися за своє життя. Не буду жалітися нікому, ні у кого нічого просити не буду. Навіть у Тебе нічого не проситиму більше. Буду мовчки лежати, склавши руки, і чекати. Захочеш врятувати - врятуєш, не схочеш - помру. Але як Ти будеш мені у очі дивитися потім, скажи? Як у Тебе нахабства вистачить дивитися мені у очі?... Не давав мені померти, але і жити не давав, лише мордував без кінця. Для чого? Щоби зламати мій характер, поставити навколішки? Цього не буде ніколи! Я навколішки не стану, і себе не зречуся! Назло Тобі помру, і там, на Тому Світі, вимагатиму від Тебе відповіді за усе це. За усе це безглузде мордування. За те, що мені нічого робити не давав усе моє коротке життя. За те, що мені жодної людини нормальної не послав! А тільки калік якихось моральних, слабаків, та карликів. З якими каші зварити було узагалі неможливо. Які тільки крали мій час. Які хотіли лише, щоби я їх розважав розмовами. Бажано приємними. А вони - гаразд, у відповідь на усю мою увагу, один раз на місць мене нагодують. І то максимум. Вони мене подачками годують, як собаку кісткою! Тисячу мені обіцяють пожертвувати. Та хай вдавляться своєю тисячою.

   Ні, принижуватися заради цих жалюгідних тисяч я не буду.

   Я повірив. Аж занадто, можливо. Відчайдушно і з усіх сил. Ти казав: "По вірі буде"?.. А я не бачу. Бачу, що Ти не лишаєш мені вибору, як об'явити Тобі бойкот: я припиняю боротися за своє життя. Захочеш - врятуєш, захочеш - вб'єш. Тільки от як Ти будеш мені потім у очі дивитися - я не знаю. Хотів би я бути Богом, а Ти щоби був людиною. Помінялися би місцями, га?

19.02.2019, 08:54
Кар'ялонні