21 02 - Kizatavat. Про допомогу та про любов...

   Здрастуй, Тату.

   Немає сенсу вкотре показувати наявні приклади, наскільки агресивно люди ставляться до людей, які просять про допомогу.

   Але при цьому ці самі люди беруть на себе місію закликати людей померти за Україну.

   Втім, розбіжностей у цих двох ствердженнях немає, бо вони хочуть від людей, щоби ті вмерли. А не допомагати їм вижити.

   Немає сенсу показувати людську агресію у скриншотах. Її багато, як навозу на фермі. Навіть Оннелі - і та показує свою агресію по відношенню до мене. І звинувачує мене у тому, що я хочу жити краще, аніж живу зараз. Звинувачує у тому, що я хочу вижити.

   Спитай у мене: що я відчуваю?..

   Люди охоче вигукують гарні абстрактні лозунги про зміну політичної системи в Україні... Вони навіть не замислюються, що міняти насправді їм треба самих себе. Змінювати своє відношення до тих, хто просить про допомогу. Бо на місці людей, які наразі потребують допомоги, можуть опинитися (і опиняться, рано чи пізно!) вони самі. Ситуація, в якій не поможе сила волі. Бо сили організму значно менші за силу характеру. А кожна людина смертна, і кожна вмирає раптово. Навіть коли вмирає поступово, у всіх на очах, - то ніхто на те не звертає уваги, і коли людина нарешті вмирає, усі дивуються (лицемірно, звісно): "Ай-яй-яй!"...

   А поки людина жива - усі відвертаються від неї, і кивають на силу волі: "Утопающий, спаси себя сам!"...

   Якби люди, які потерпають, були здатні себе врятувати - то напевне, не було би трупів тих, які потонули...

   Припустімо, померла Оннелі. Що я відчую?...

   Мушу зізнатися, що не відчую нічого. Я не відчую втрати. Бо не відчуваю і її присутності у моєму житті... Тому від її смерті мені буде ні жарко, ні холодно.

   Так само і будь-хто. Будь-хто на планеті Земля. Після смерті мого батька мене вже нічия смерть не зворушує. Бо він за усе моє життя був єдиною людиною, яка по-справжньому мене любила... Всі інші робили мені позику. І забраковували мене. Розчаровувалися у мені... Відверталися. Нападали агресивно... Дорослі не вміють кохати дорослих. Більш-менш вони здатні кохати тільки власних дітей. Діти - це єдині істоти, від яких не відрікаються за те, що щось не те сказав чи зробив. Хоча, об'єктивно говорячи, я не зустрічав дітей, які не скаржилися би на жорстокість власних батьків. Або за щось інше не мали образи.

   Чи ображаюся я на свого батька? Ні, що Ти... Я ніколи не мав на нього образи. Навпаки, я його обожнював. Він був моїм особистим богом. Звісно, якщо брати об'єктивно, то він був слюнтяєм, розмазнею, безхарактерним, був алкоголіком, дебоширом... Він пиячив, валявся як свиня, у п'яному стані він втрачав розум та глузд, хапався за сокиру... Його прив'язували мотузками до ліжка, і навіть я брав у тому участь. Бо розумів, що то необхідно. Бо тато зараз у такому стані, коли він себе не контролює, і може когось убити сокирою. Він пиячив по багато днів, і кожен день доводилося отак його прив'язувати до ліжка. Потім викликали швидку, і його на кілька тижнів забирали у психіатричну лікарню... Потім він повертавсяз лікарні, з пустими очима, в'ялий, морально розчавлений, мовчазний... Якщо брати об'єктивно, то мій батько був уособленням гріхів, уособленням слабкостей, уособленням безволля... Але я усе одно його обожнював. Тільки за те, що завжди був упевнений: мій тато любить мене. Яким би хворим він не був, що би не діялося у його душі - мене гріла лише одна упевненість: мій тато любить мене. І за одну лиш упевненість у цьому я прощав йому усе.

   І коли я взнав, що мій батько помер, то моєму горю не було краю. Бо вмерла єдина на світі людина, яка мене любила. Єдина на світі людина, яка мене щиро любила...

   А може, він і не здатен був любити мене? Адже він був хворим. Може я сам вигадав, що він мене любить?... Але ж чомусь мені не вдалося вигадати, що Ольга Іванівна любить мене. Вона не пиячила, вона була працьовита, її в селі поважали... Але я завжди знав, що вона мене не любить. Батько мій ніколи не говорив мені слів, на кшталт "Я тебе люблю", так само як і Ольга Іванівна ніколи мені не говорила, що вона мене не любить. Але я завжди відчував це нутром: мій тато мене любить, а Ольга Іванівна - ні.

   Тому, коли вмер мій батько, я відчував глибоке горе. А якщо вмре Ольга Іванівна - мені буде ні жарко ні холодно. І якщо Оннелі помре, то я не відчую горя... Бо я не відчуваю, щоби вона мене дійсно любила. Звісно, для цього не треба пиячити та дебоширити як мій батько. Бо усі ці дії - вони лише привід прощати...

   А може, це моя душа закам'яніла так, що я вже не розрізняю, хто мене щиро любить, а хто ні... Звісно, я не скажу, що Оннелі мене не любить на зразок, як мене не любила Ольга Іванівна... Щось хороше (інколи) вона до мене відчуває. Але наразі цього недостатньо, щоби моє серце зігрілося, як спочатку, і щоби душа моя відчула горе від її втрати... Вона стільки разів опускалася до шантажу своєю любов'ю, і стільки разів винуватила мене у тому, що я хочу жити... Що тепер мені не хочеться нічого від неї. Бо я дивлюся, і вже зарані знаю, що вона мене зробленим для мене попрікатиме. Вимагатиме вдячності...

   Вчора я, взнавши про те, що її захопили у полон, зжалився, і попросив Тебе випустити її. А сьогодні мені вже знов начхати: помре вона там чи ні, вийде на свободу чи ні... Бо не вірю я, що вона буде про мене піклуватися, коли вийде. І не вірю, що не буде попрікати своєю допомогою і тим, що для мене зробила. А я хочу почуватися коханим... Хоча би настільки коханим, як мене любив мій батько. Так, він був алкоголіком, дебоширом, він був розмазнею, курив, і в нього була купа недоліків та слабкостей. Але я ніколи не мав сумніву у тому, що він мене любить, хоча він мені цього ніколи не говорив! Ні, Тату! Звісно, мені не треба тих дебошів, не хочу бачити алкоголізму, - бо я хочу спокою, хочу відчувати та бачити піклування про себе. Хочу взнати лагідність. Мимомволі згадалася і Зінка, теж алкоголічка. От, вона мене любила. Я це відчував. Що можу на неї завжди покластися, що вона виручить чим зможе, не відмовить ніколи і ні в чому, і ніколи не попрікне допомогою або тим що зробила для мене. Я був упевнений у тому, що вона мене любить. І зараз, якби побачив її перед собою, то був би радий їй значно більше, аніж Оннелі. Хоча Оннелі я ніколи не бачив п'яною. А Зінці був би радий, бо знаю, що вона би землю перевернула, але нагодувала би мене, і попіклувалася без розмов, усе би випрала та висушила. А Оннелі навіть пополоскати чисту одежу погидувала, бо там бачте, лежали й труси. Зінка би за мене кожному горлянку перегризла, а Оннелі готова горлянку перегризти мені самому... Хоча Зінка ніколи не говорила мені, що любить мене, а Оннелі говорила багато разів.

   А якби Зінка померла, то що би я відчув?.. Я би плакав. Я оце зараз тільки уявив, і вже плачу, не можу втримати сліз.

   Тому завершу цей запис.

15:34, 21.02.2019
Кар'ялонні