21 02 - Kizatavat. Про приемних людей

   Привіт, Тату.

   Надворі вже вечір, на годиннику 19:21.

   Дивлюся на ютубі серію документальних фільмів під загальною назвою "Блеск и горькие слезы российских императриц". Вони не пронумеровані, тому я не знаю, скільки їх загалом. Але скачую усі. Саме зараз зупинився на фільмі "Блеск и горькие слезы российских императриц. Невеста двух цесаревичей" (https://youtu.be/20KzyYDkLs4), перед цим дивився "Блеск и горькие слезы российских императриц. Две жизни Елизаветы Алексеевны" (https://youtu.be/XaVzCjn6mlk), перед цим - "Блеск и горькие слезы российских императриц. Королевская дочь" (https://youtu.be/LifPwsgMWrY)...

   Мені подобаються ці фільми. І як вони зроблені, і як подається інформація... Але головне не це.

   Коли я дивився ці фільми, то раптом усвідомив, що відчуваю спокій. Спокій за свою долю. Спокійну упевненість, що усе буде дуже добре. І що усе,що я наразі пишу, усе це так само увійде колись у документальні фільми про мене. І що усе, що я роблю і що говорю - усе правильно. І що усе, що я роблю та говорю - усе веде до одного: до мого правління над Карелією. Що незалежно від того, що навколо мене відбувається, і які люди приходять у моє життя або проходять крізь нього чи повз нього чи поруч - усе це складається у одну низку деталей, дрібних та непомітних, які поступово наближають мене до бажаної цілі...

   І несподівано прийшла упевненість, що дуже скоро,дуже скоро, якась впливова людина, або навіть декілька впливових людей - не тільки звернуть на мене увагу, але і захочуть  мене підняти. І скоріше за все, це будуть люди, на чию увагу я наразі зовсім не сподіваюся, бо не підозрюю про їхнє існування, і взагалі, про їхнє існування мало хто знає.

   От, я пишу зараз, а сам не те щоби вірю чи не вірю у те, що пишу - але попросту відчуваю спокій, та потребу це писати... І настрій одразу у мене мрійливий, та усміхнений стає...

   І про що я ще думав перед цим, коли ще дивився фільми - так це про те, про що думав уже неодноразово: що парадоксально, але факт: мені неприємні приємні люди... Парадоксально, але факт: я мрію, щоби у моєму житті була неприємна людина. Звісно, я не маю на увазі людину, яка буде знущатися наді мною, ображати мене, принижувати, тріпати нерви... Ні, зовсім ні. Я не це маю на увазі. Під словом "я мрію про неприємну людину" - маю на увазі людину, яка буде правдивою перш за все. Яка говоритиме щиро саме те, що думає. І саме так, як думає. Яка не буде заморочувати свою голову думками про те, щоби сподобатися мені, а буде просто самою собою. І при цьому щоби я у присутності цієї людини водночас почувався легко. Одним словом, щоби її самобутність та щирість була чимось природнім для мене, як повітря. Чимось зрозумілим мені, та близьким по духу. Щоби думки її, озвучені уголос, знаходили у мені продовження, а мої думки - знаходили продовження у ній. Щоби нам завжди було про що поговорити, навіть якщо ми будемо про щось сперечатися. Сперечатися, але не сваритися...

   Одним словом, я не хочу, щоби моє спілкування з тією людиною було подібним до спілкування з Оннелі. Вона майже ніколи не сперечалася зі мною, але майже ніколи і не погоджувалася... Усі свої думки вона таїла у собі, і врешті, я не знаю, з ким спілкувався ці півроку. Тому її спалахи несподіваної агресії завжди переростали у сварку. Причому, миттєво. То були навіть не суперечки, то були попросту сварки. І мене то швидко втомило. Втомило, бо мені це скучно... Мені скучно, коли я не розумію, у чому річ. Коли я бачу, що на мені попросту зривають зло. Ні з того ні з сього. Коли я раптом опиняюся винуватим у якомусь маразмі.

   Ні, Тату... Отакого спілкування - я не хочу. Я втомився говорити у один бік, а у відповідь чути лише агресію та намагання мене затюкати та принизити. Я хочу адекватне спілкування. Хочу, щоби зі мною говорили на рівних. Хочу почуватися королем, і хочу спілкуватися з королевою. З королевою, а не з сявкою. А Оннелі, вибач, банальна сявка. До королеви вона не дотягує... Зітхію... І навряд чи коли дотягне.

   Я не вірю у те, що вона щось усвідомить із цього уроку. Люди не міняються. Принаймні, точно не різко і не кардинально. Бо якщо і міняються, то роками, і непомітно...

   Чи можу я згадати людину, яка помінялася на моїх очах?... Зітхаю... Тяжко зітхаю. Припустімо, Людмила. Чи помінялася вона?... Зітхаю... Не знаю. Може, якщо і помінялася - то не відчуваю, щоби у кращу сторону. Бо у моєму дитинстві вона принаймні переживала за мене. А зараз вона мене соромиться. В дитинстві я був сильним, і міг заступитися за неї. А тепер сам потребую захисту. І вона не спішить захищати мене...

    Гаразд. Візьмемо Ольгу Іванівну. Чи змінилася вона? Так, змінилася. На кращу сторону? На кращу. Але не відчуваю я, щоби ці її переміни мені якось приносили радість. Бо вона як була лицеміркою, так лицеміркою і лишилася. І як вона не любила мене, так мене і не любить. Досі зі здриганням огиди згадую, як вона мене вперше обійняла та погладила по голові... От, ніби і приємне торкання саме по собі. Але у мені викликало бажання відсахнутися, як від жаби. На щастя, це було лише один раз. Отож, чи змінилася вона?... Тільки зовні, на мою думку.

   Візьмемо Віктора. Чи змінився він?... Зітхаю... Ох... Та ні*уя він не змінився. Як був жорстоким та безсердечним, таким і лишився. Тільки відколи став ходити у християнську церкву, то перетворився на жорстокого фанатика. Він усюди знайде привід показати свою жорстокість. Отож, я аж ніяк не побачив, щоби християнство на нього вплинуло і зробило добрішим. Він як був моральним уродом, так ним і лишився. Тільки тепер під маскою християнина.

   Це - ті люди,  яких я знаю понад двадцять років.

   Кого ще згадаю? Славіка. Точно так само. Як був уродом, так ним і лишився. Незважаючи на те, що народився та виріс у християнській сім'ї, намагався корчити із себе правильного, і потім врешті розлучився. Всрався, і знову показав своє потворне нутро. У всій красі своєї внутрішньої потворності.

   Кого ще згадати?... Ох... Ну, візьмемо Танюшу, його племінницю. Коли була маленька - була цікава дівчинка... А коли виросла - перетворилася на ділову леді... І я вжахнувся її внутрішній потворності. Втім, у дитинстві у неї не було нагоди показати себе справжню, бо вона була дитиною. І росла, звісно, у християнській родині.

   Аня і Альона. Дві подружки, яких я знаю з народження. Пихата Аня, і лицемірна Альона... Виросли... Зітхаю... І обидві показали себе у всій своїй потворності. Аня перетворилася на продажну шльондру, Альона - на хитру крадійку.

   Пф... Зітхаю... Якось і прикладів добрих не бачу я... Одне лише лайно у голові пригадується.

   Виходить, не міняються люди. Не міняються, Тату. Потрібен готовий характер, подібний до мого. З готовими планками у голові. З готовими принципами. А Оннелі... Вона не зміниться. Буде точно так само лицемірити, приховуватися, і визвірятися на мене ні з того ні з сього. І я роками не буду знати, з ким живу і що у неї у голові. Ні, мені таке не підходить... Мені потрібна людина відкрита, щоби була завжди готова сповідатися, як на поліграфі. Щоби мені з нею було, що планувати та втілювати разом. Ось чого я хочу, Тату... А не оці пустопорожні балачки протягом шести місяців - і аніруш. Говорили-говорили, і приїхали. Ні з того ні з сього стали ворогами. Усе заплановане - в топку.

   Ні, Тату. Мені потрібна людина, поруч з якою я почуватимуся значимим. Якій завжди буде потрібна моя думка, моя порада. Якій буде в радість прати мої труси та підмивати мене, коли я буду зовсім хворим та безпорадним. Для якої усе це буде просто і природньо. Для якої я перш за все буду другом, а не коханцем... Хоча і коханцем звісно теж хотілося би бути. Але щоби це було на другому місці.

   Зітхаю... Пишу про усе це, і кожен раз перед очима повстає одна і та сама людина. Надія.

   Зітхаю...

20:24, 21.02.2019
Кар'ялонні.