22 02 - Kizatavat. Про молитви, та естонську мову

   Здрастуй, Тату.

   На годиннику у мене зараз 16:56. Що писати не знаю. Хіба тільки про те, що відчуваю, вже цілий день.

   Відчуваю велику втому, і бажання спати. Спати, спати, спати... Втома настільки велика, що вона і моральна теж. Зайшов на Фейсбук, надибав випадково на сторінку Голосного, там - посилання на Петицію на сайті Президента. Треба би підписати, а я вже півгодини кружляю, не можу знайти входу. Та і не вірю я, що цей підпис щось дасть... На сайті Президента повнісінько петицій, які не зібрали вчасно потрібну кількість голосів, і тому закриті, а ті що зібрали - були відхилені.

   Відчуваю велику втому. Уже десять років за ноутбуком, навлежачки... Життя пролетіло як мить. А результатів - ніц. Жодної перемоги.

   У одній зі спілок Надії надлибав на молитву у православному храмі. Хто молився не видно, якась жінка, точніше тільки голос було чутно... Я не вникав. Але краєм вуха послухав ту молитву. Зрозумів, що у мене сумління не вистачить говорити у молитві такі слова, і вимкнув. Мимоволі згадалася Оннелі: вона так само час від часу корчить із себе зразкову християнку, і на словах бажає мені добра. А потім небагато часу проходить, і вона ж мене попрікає тим, що я хочу жити краще, аніж зараз. Може я чогось не розумію, але я оберу у своїх молитвах лишатися щирим, аніж правильно-зразковим... Хай мої молитви грішні і неправильні, хай вони злі, але вони щирі, і вони від серця, а не під дулом пістолета у голову. А отакі молитви, які я чув отам на записі - я вважаю, що можна говорити тільки під страхом смерті. Бажати своїм ворогам добра, і бла-бла-бла... Лицемірство вищої проби. Вони на словах у молитвах усім бажають добра, але спробуй попросити у них допомоги - загризуть насмерть. Християнів, особливо православних - повна країна. Говорять одне, роблять зовсім інше, думають третє... А у молитвах своїх - вони зразкові, хоч німб вішай над ними. Мені такі молитви огидні.

   Що ще сказати? Не знаю, Тату. Просто відчуваю велику всебічну втому, і думаю про смерть. Час відчасу зимислююся: а раптом я отак і засну, і не прокинуся?.. І ніхто не кинеться мене шукати. Ніхто не спитає за мою смерть. А з кого питати? У Хохлової? Вона скаже, що мені пропонували пансіонат, я відмовився. Можна подумати, у пансіонаті люди не вмирають з голоду... Скажуть, що сам винуватий.

   Ну? Саме цим Ти зібрався поставити мене над народами? Мимоволі чомусь пригадується "Шість демонів Емілі Роуз". Про те, як дівчину нізащо замордували до смерті. І саме цим вознесли, зробивши її знаменитою на весь світ. Мені Ти те саме приготував? Ну, не точно те саме, але маю на увазі замордувати до смерті, і цим вознести. Так? Ото великий приклад, прямо страшне. Усі взнали, прочитали, і розчулилися. І в країні різко щось змінилося. Цікаво, хто ж змінить?...

   Тоді якого х*я було готувати мене до ролі короля?... Мій би і так вбити, не заморочуючись підготовкою моєї психіки до великої ролі. Я не розумію Тебе часом, Тату... От, інколи ніби просвітління бувають, спокійна упевненість, що усе буде добре. А потім знову гризуть сумніви, що все це просто жорстокий розіграш. І що я відчуваю тоді? Відчуваю, що не маєш права дивитися мені у очі, бо тоді Ти брехун. Мабуть, не вистачає у мене все-таки віри, якщо мене майже постійно гризуть ці думки. Я абсолютно беззахисний фізично та соціально. В будь-яку мить може хтось зайти, закрити мені вікно, і на тому моє життя скінчиться. Ти знаєш резерви мого організму.

   До речі, 20-го числа приходили зі МСЕКу. Дві: одна стара, інша молода. Стара оглядала, молода спостерігала. Сказали, що пам'ятають мене з минулого разу. Я їх не пам'ятаю, мені вони усі на одне лице.

   Усвідомлюю розумом, що голодний. Але голоду не відчуваю, як і бажання їсти. Уже двічі чи тричі мені приносили гороховий суп протягом останніх пару тижнів. А я дивлюся і не їм. Не можу. Я тільки гляну - і він мені на один лиш вид неапетитний. А що би я з'їв - я не знаю. Мабуть, шоколад. Рибу. Не знаю. Молочне, сметану, сир... Грошей немає все одно, тому нема чого і думати, що би я з'їв...

   Ніхто не приходить, не провідує. Що там з Оннелі - не знаю, і мені все одно. Я її не чекаю вже. Вона востаннє приїжджала 3-го січня. І то під примусом, бо не збиралася. Я не відчуваю її у своїму житті. Я лежу тут, не доглянутий, хоча відомо, що я потребую постійного догляду. А їй все одно. Ну, якщо їй все одно до мене - то і мені все одно до неї. Здихає вона там чи жива - мені все одно. Начхати. Вмре - я і горя не відчую. Вийде, буде жити - хай живе. Вона хвалилася мені, що у неї повно друзів? Хай до них і звертається. Я знаю, як вона дорожить друзями. Мене вона теж колись назвала другом. А потім визвірилася, і злостилася, що у мене друзів нема. Зловтішалася... Хай зловтішається. Їй теж недовго лишилося: скоро зляже як я, і побачимо, скільки друзів кинуться їй на допомогу. А інвалідами узагалі часто стають несподівано і миттєво. Побачимо. Тоді і я позловтішаюся... Друзів у неї багато? Ну-ну... Друзі ж пізнаються у приємних розмовах, на її думку... Хай тішиться приємними розмовами. А мені приємні розмови всралися. Хай краще будуть неприємні, але приходять на виручку у біді.

   На днях познайомився з Богданом, солістом гурту "День Радости". Він з Москви... Нібито погодився співпрацювати, і пообіцяв звести з його колежанкою із Естонії: вона повноцінно володіє естонською, може і мене навчити. Я з радістю погодився. Сьогодні вранці написав йому про це: що буду радий оволодіти естонською.

   Мабуть, я божевільний, якщо у такий період життя, коли я вмираю від голоду, я збираюся вчити естонську. Але дійсно, питання голоду моє тіло не тривожить: у мене анорексія... Тому я забуваю останнім часом навіть пити воду. І навіть тоді, коли згадую, що сьогодні ще не пив нічого, або майже не пив - мені ліньки поворухнутися, зробити собі принаймні чаю, або налити води... Втратився інтерес навіть до пиття. А це значить, що жити мені лишилося іще менше. Звісно, якщо у двері не увійде Янгол Божий, прикинувшись людиною. Бо схоже, що людей очікувти марно. Навколо стільки людей, а навідати нема кому... Волонтери з православної церкви прийшли, принесли мені те, чого мені не можна їсти, і того принесли жменьку, і пішли... Марина, виходячи наостанок, сказала своїм сестрам-браттям, що мені тут краще,  аніж у пансіонаті. Мені тут, виявляється, краще... У її вустах це прозвучало так, ніби мені тут прекрасно, мені тут чудово, усе зашибись, і нічого не треба. Тому можна спокійно піти, і не з'являтися іще три тижні. А у молитвах перед своїми іконами вони такі святі, так усім бажають добра... Послухаєш - і хочеться німб почепити.

   А я от так не молюся. Ти помітив, Тату? Я так ніколи не молюся, як вони. Я пишу Тобі ось ці листи. Щиро, просто, і без реверансів. Безсвічок,і без "господипомилуймягрішного", чи "дівамаріярадуйсяблагодатнаягосподьзтобою"... Не молюся я завченими молитвами. Бо я люблю і розумію просту розмову. від душі до душі. У Тебе є Душа, Боже? Ти отак спокійно споглядаєш, як я вмираю з голоду... Людей не посилаєш. Сам теж не приходиш... Оце й увесь світ. Уся суть. Людей повно, і в усіх - синдром дженовезе. Поголівно. Чим більше людей навколо, тим більше хворих на синдром дженовезе. І всі кивають: "Так, так... Сидром дженовезе охопив усіх, ай-яй-яй... І мене теж..." - і нічого не роблять, нічого не міняють.

   Я не знаю, Тату, для чого я дожив до цього дня. Мені потрібен сенс. Потрібно щось робити, і бачити користь. Людству. І мені, у грошовому еквіваленті. А ще краще у продуктовому. Робити те, що подобається, бачити зріст у справах, і знати, що коли помру, то плакати буде кому.

   Мені не виходить із голови та ніч під черешнями. Ти мені там стільки наобіцяв... Сказав, що усі мої забаганки збудуться. Ага. Я бачу. Як обстінку головою усі мої зусилля. Складаю руки, чекаю - і теж нічого не відбувається. Манна з неба не сиплеться.

   Згадав, як кілька днів тому - у ту ніч,коли я взнав про арешт Оннелі - Ти мене вчив розкривати руки, щоби отримати благословення з Неба. Вчив робити це з царським жестом... Я зробив. Ось, я розкрив руки, і чекаю. Де?... Не бачу, щоби щось посипалося.

   Мені треба їсти, Тату. Я хочу риби та молока. А ще шоколад, та горіхи. Капусту хочу, яблука, виноград... Одним словом, хочу їсти.

   Дякувати? Я вже пробував: не працює. У мене, мабуть, не вистачає віри Тобі. А та крихітна віра, яка тримається усередині з усіх сил... Це просто вже інерція.

   Чогоби я хотів, питаєш? Хотів би, аби Ти виконав свою обіцянку: поставив мене над народами, втілив усі мої забаганки... Щоби їсти у мене було чого схочу і скільки схочу. Щоби люди самі приносили і складали коло ніг. Ось, чого я хочу...

   Втілиш? Ну, то втіль. Буду вдячний Тобі. Я знаю, що Ти мене чуєш. Але не розумію Тебе часом. Чесно, не розумію. Хоча інколи починає мережитися, ніби усе буде добре, і впевненість така вселяється...

   А припустімо, Оннелі вийшла, у неї усе добре стало, і у мене усе добре... У мене добре без неї, а у неї добре без мене. Як ми будемо в очі одне одному дивитися?... От мені цікаво. Не знаю, як вона, а я на неї не захочу дивитися. Їй було начхати, завдяки кому у мене стало добре. І чи стало добре, і чи стане... А може й не стало добре, а я взяв і вмер. А у неї стало усе добре.

   Одним словом, якщо біда людей не зближує, то віддаляє, однозначно. Коли у мене усе добре, і є чим поживитися - то і Ельзамін мені братом звався. Ага. Заради випивки він до кого хочеш породичається. Отак і всі. А як біда у мене, і я голодний - то нікого немає поруч... Ото так біда зближує. Оннелі сказала, що дуже любить - і втікла. Від великої любові втікла. Угу.

   Тому мені начхати на неї. Нічого до неї не відчуваю. Пустоту.

   Хоча звернув увагу, що досі, лягаючи спати, згортаюся клубочком... Як тоді, 10-го жовтня, вперше згорнувся, відчувши себе ембріоном у її утробі - так з тих пір згортатися клубочком стало звичкою... Хоча відчуття такого уже немає. Я не відчуваю її своєю матір'ю. Я її попросту не відчуваю. У грудях?... У грудях ніби тепло... Але це фізичне тепло. Можливо, просто ознака кисневої недостатності, у серці. Тому і тепло фізичне. Я не знаю, що зі мною відбувається. Знаю,що я самотній, усіма покинутий, і нікому до мене немає діла... Кричи не кричи - ніхто не почує. Кричати марно, тільки сили гаяти. Та нерви собі тріпати, життя собі псувати... Простіше не гукати на допомогу, а просто насолоджуватися тими днями, що, можливо, залишилися... Врешті-решт, це Тобі треба, щоби я був живий. А я не знаю, для чого я живу, і для чого Ти мене рятував. Треба було тоді дати мені отруїтися снодійним, у 2016-му, влітку. Яби вже 2,5 роки, як був би мертвий. Так і не зрозумівши, для чого жив... Минуло 2,5 роки, Ти мені вмерти не дав. А для чого? Тепер я вмираю від голоду, від анорексії. Тихо так вмираю, безболісно... Якщо Хохлова запідозрить, то запхає мене у психушку. Краще би Ти мене вбив. Аніж ото морочити голову та знущатися. Для чого оці всі рядки? Темні рядки моїх молитов. Я намагаюся розібратися. І врешті-решт, виговоритися. На подарунки від Тебе все одно очікувати марно. Тринадцять років минуло! Як об стінку горохом. А я Тобі повірив... Для чого? Просто дав шанс. Собі, Тобі... І нічого у мене не вийшло. Усе як об стінку горохом.

   Ісус?... Я Тебе благаю. Ім'я Ісуса діє тільки щоби пожертви збирати на будівництво чергового паразитохраму. Більше ні для чого ім'я Його не потрібне. У звичайному житті пересічної людини воно не діє. Ісус не нагодував мене ніяк, житла свого також не дав, родину не подарував. Скільки тих християн ходять, моляться, моляться... десятиліттями. І позитивних зрушень у їхньому житті не бачу я. Користь воно приносить тільки батюшкам та пасторам, які спекулюють Його ім'ям. А без спекуляції Його ім'я - пшик. Якщо не спекулюєш - то вмираєш голодним. А якщо спекулюєш - то ситий. Торгівля святинями, називається оце все.

   Не хочу я спекулювати Його ім'ям, Тату. Я хочу бути пастором, але поза цими всіма релігіями. Я хочу бути батьком. Хочу бути царем своєму народові. І займатися будівництвом палаців та притулків для бідних. Займатися корисним ділом, а не збирати гроші на черговий нікому не потрібний храм. Давид може і вгодив Тобі тим, і Соломон відзначився... Їх Ти прославив тому, і зробив багатими. Вони добре поспекулювали на Твоєму імені. А я не хочу спекулювати. Мені це огидно. Я не єврей, щоби жити заради грошей, нічого корисного не виробляючи. Тільки й живуть, щоби гроші зі стопки у стопку перекладати... Врешті-решт, бачу, що євреї знищать людство. От, Ти народ Собі вибрав... Благословив, називається.

   Взагалі, Тату, мені огидно про все це думати. Не розумію, навіщо я забиваю собі цим голову. Від безділля дурію. Робити не маю що, тому й забиваю свою голову сміттям та безнадійністю.

   Не знаю я, для чого живу. Чому не дав мені повіситися там, під черешнями? Давно би вже мертвий був. Зітхаю... Не взнав би всього цього хорошого, що було. Невже я тільки заради цього мізерного жив?... Творчість моя не принесла користі. Для чого писав, серце своє надриваючи? Поясни мені. Ти казав, що забаганки усі виконаєш мої. Я писав, щоби розбагатіти, і жити заможно. І де воно, те багатство? Мовчиш.

   Ну й мовчи. Це єдине, чим Ти можеш виправдатися переді мною. А я Тобі вірив. Не вистачило мені віри вірити до кінця. До останнього подиху. Я вірив Тобі, коли у Карелію їхав... А Ти у мене відібрав її. Знову мене на чужину відкинув. А я тепер іще більше тужу за батьківщиною... Тому і хапаюся за можливість вивчити естонську мову. Щоби бодай на мову ближче бути до Карелії...

18:38, 22.02.2019
Кар'ялонні