24 02 - Kizatavat. Славiк Л-2, або Про таемничих

   Знаєш, Тату...

   Я ось, коли дивився на Славіка, то захотілося спитати у нього: "Як це у тебе виходить?"... Ну, стати отак успішним, купити (чи узяти в кредит) машину... Це ж треба бути повернутим на грошах. Принаймні, настільки. І про людей, значить, зовсім не думати. Тобто, або гроші, або люди. "Не имей сто рублей, а имей сто друзей"... От цікаво: а чи є у нього друзі? Він веде такий замкнутий спосіб життя... Така страшенна таємничість... Досі пам'ятаю, як він мені тоді подзвонив у 2009-му, з прихованого номера... Мене ця таємничість покоробила.

   Мене і таємничість Оннелі коробить. Коли людина веде таємничий спосіб життя - то це однозначно означає подвійні ігри. Подвійне життя...

   Мене покоробило бажання Оннелі дружити з Вірою та Тетянкою, заради того, щоби бути у курсі їхніх планів. Покоробило її бажання лицемірити, корчити із себе їхню подружку...

   Цікаво, а зі мною вона теж корчила із себе закохану?... Я от досі не знаю, коли вона була щирою, а коли лицемірила. Але якщо людина лицемірить - то напевне, вона за інерцією лицемірить завжди.

   Мимоволі згадалася Надія, і тут же поруч із нею згадався і Голосний. До речі, я звернув увагу, що у його очі зазирнути неможливо: він або мружиться, або відводить очі убік...

   Сумно усе це, Тату... Ось тому-то я і не особливо вірю, що Оннелі передала мої листи Надії. Втім, є деякі докази, що вона все-таки передала їх... Але... Коротше, зітхаю, Тату... Видно, кращого поштаря було не знайти, дійсно. Тепер лишається тільки чекати...

   Чого чекати? Я не знаю, Тату. Голосний мене забанив,помічниці Надіїмене забанили, скоро приїде Михайло Михайлович, чийсь там помічник... І стопудово, він теж забанить. Один раз приїде, покиває, і зникне. Отакі помічники... Я навіть ані граму сумніву не маю, що так і буде. Якщо на Голосного у мене було сподівання у пів-відсотка - то на помічника невідомого нікому депутата відсотків надії узагалі круглий нуль.

   Люди заради грошей переступають через людей... Люди заради грошей переступають через власну совість... Прагнуть за успіхом, продаючи власну душу... А з ким залишаться у старості? Чи вони до старості не намірені доживати?

   Як виходить, гляди: багаті люди самотні, бо погналися за грошима. А бідні люди самотні саме тому, що у них грошей немає. Мимо них пробігають, навіть не помічаючи їх. Я от, наприклад, уявлення не маю, про що би я заговорив зі Славіком. Хоч у інтернеті, хоч наживо. Припустімо, його кладуть у цю саму лікарню, і він заходить у мою палату... Наші очі зустрічаються. Він мене впізнає. Що далі?... Чи йокне у ньому щось живе, чи радий він буде мене бачити?.. Напевне, втіче.

   Цікаво, що він мені декілька разів снився усі ці роки. І кожного разу - несподівано. І навіть минулого року теж... Може рік тому, може більше, - треба поглянути.

   Дивлюся... Снився у вересні 2017-го року, уві сні "Дівчинка та зима" (http://www.proza.ru/2017/09/04/258), і снився у січні: "Славик Л.у меня в гостях" (http://www.proza.ru/2017/01/15/467)... І перед цим він мені снився у червні 2015-го: "Сон, и чуточку яви. О разных взглядах" .(http://www.proza.ru/2015/06/21/497).

   Ніхто мені не снився протягом такого довгого часу, як він. Хтось може наснитися раз чи два, і то у період, коли ця людина у моєму житті присутня. А він - відсутній десятиліттями, але продовжує час від часу нагадувати про себе та снитися. Я не розумію, навіщо. Адже він мені огидний уже давно. Ось, влітку буде рівно 10, як ми порвали стосунки, порвали найменший зв'язок. Він накричав на мене, я вимкнув трубку, і більше ми не розмовляли. Майже десять років минуло...

   А перед тим коли він мені снився?... Ось, у період між 2009-м та 2015-м. Не пригадую... Здається, жодного разу. А може і снився, але я забув. Пам'ятаю тільки, що у цих снах він шукав мене і знаходив. Не розумію, навіщо. І дивився на мене закоханими очима...

   Не вірю я, щоби у реальності він на мене такими очима подивився. Особливо після того крику у трубку. Припустімо, він бац - і увійшов у палату. Десять років просвистіло як мить. Що би найперше згадав він, зустрівшись зі мною очима? Що би найперше згадав я у відповідь?... Так, саме той крик у трубку. Крик, сповнений ненависті...

   Скільки разів він проганяв мене, коли я шукав його підтримки... Скільки разів ігнорував мене. Отож, якими очима мені на нього дивитися?...

  Але чомусь всередині упевненість, що його це гризе. Можливо, саме тому він мені здався таким огидним на тих фото, бо він почуває огидним самого себе?... Незважаючи на увесь його зовнішній успіх - я не побачив щастя у його очах.

   Припустімо, ми зустрілися, через стільки років. Припустімо, він впав на коліна, просити у мене пробачення. Що було би? Чи пробачив би його?...

   Зітхаю... Я не тримаю на нього ні зла ні образи. Я знаю чомусь, що він покараний за оті слова, які кричав мені у трубку. Припустімо, він захотів би моєї дружби. Хоча навряд чи наважиться зізнатися. Бо де він, а де я... Між нами тепер соціальна прірва. Опуститися до мене, до дружби зі мною, тим паче на коліна переді мною - йому не дозволить його гордість... Навіть не гордість, а пихатість. Він винуватий переді мною, а визнавати свою вину він навряд чи привчений... Одним словом, у дружбу з ним я не вірю. Унього ніколи духу не вистачить ані попросити у мене пробачення, ані попросити моєї дружби... Тим паче, що мою дружбу йому доведеться не просити, а заслужити... А тепер поставимо себе на його місце: він, багатий і успішний, принижується перед якимось інвалідом, щоби вислужити його дружбу?... Абсурд. Навіщо йому може знадобитися моя дружба? На безкорисливого він не схожий. На бажаючого допомагати безхатнім - так само. Між нами хоч як не крути, а прірва. Поки я міг ходити, я бігав за ним. Тепер його черга. Але у нього не вистачить духу.

   Щоби він наважився просити умене про дружбу і пробачення - це треба щоби Ти, Тату, примусив його, припер до стіни.

   Раптово згадав, як я колись у 2005-му подзвонив йому додому. І він, написавши мені тоді першого листа, одразу зперших рядків зізнався, що давно очікував на цей дзвінок. Ми деякийсь час листувалися... Він мені потім написав у одному з листів, що мої листи йому читати цікаво. Що вони особливі. Не такі, як у всіх людей. Написав, що вони живі...

   Він очікував на мій дзвінок...

   Перед цим ми бачилися у 2002-му, здається. Тоді він попросив мене більше не приходити до нього. І я більше не приходив. А у 2005-му, коли я подзвонив йому, він  зізнався, що давно очікував на той дзвінок... А потім у 2009-му я передав йому мій номер, і він сам подзвонив. Ми почали зідзвонюватися... А потім я написав йому декілька смс, із деякими зізнаннями. І коли подзвонив йому через декілька годин, то він кричав на мене так шалено, так скажено... З такою ненавистю, з такою люттю...

   Я викреслив його у ту ж хвилину зі свого серця та пам'яті. Зрозумів, що дружба неможлива. Але він продовжив час від часу снитися мені... І у всіх снах він дивився на мене закоханими очима. Обожнював мене, і тужив за мною... А я - ні. Ось саме оці роки я анітрохи за ним не тужив і не сумував. Я нічого до нього не відчував, пусто. Я за ним тужив і сумував раніше... А сьогодні подивився - і не зрозумів, чому. Хоча відмітив про себе, що усередині щось легенько задрижало. мабуть, таки щось у ньому лишилося від нього колишнього... Малесенька часточка. Але в цілому він був огидний. І я тепер думаю, що він огидний був не сам по собі, а самому собі...

   І чомусь мені здається, що тепер його черга за мною сумувати, дрижати, тужити... І бачити мене усюди над собою. Мов янгола з крилами, і з моїм лицем... Це було би справедливо, Тату... Це було би справедливо.

   І оця моя інвалідність та безпорадність терепішня - це його шанс стати мені корисним, вислужити моє прощення... Руками, ногами, усім що має... Бо якби я був незалежним та здоровим - то у нього не було би і шансу наблизитися до мене. А так - мені немає куди втікти... Тому у нього є шанс мене заслужити. Це булоби справедливо,Тату... Це було би справедливо. Бо як раніше він мною нехтував - так тепер моя черга нехтувати ним і бути холодним...

   Втім, я не вмію бути холодним. Я завжди теплий. Коло мене так тепло, що зігріється кожен... Тому я знаю, що колись настане той день, коли цей самий Славік, який колись кричав на мене у трубку - буде цілувати мої ноги, і плакати... Це буде справедливо, Тату. Це буде справедливо... Я би хотів, щоби так було. І навіть більше: я би хотів, щоби він знайшов мене скоро. Хай знайде.

18:15, 24.02.2019
Кар'ялонні