24 02 - Kizatavat. Про кохання

   Привіт, Тату.

   Крутиться у голові тема: написати про кохання... Про кохання, про кохання... Але я не знаю, що писати! Чи закоханий я у когось? Ні. І не хворію ніким.

   От кажуть, що з роками кохання стає глибшим, сильнішим... Це правда. Але... Щось інше втрачається неминуче. Що втрачається?.. Напевне, невинність... Або, точніше, наївність. Ні, не так. Не невинність, і не наївність. А... сліпота. Так. З роками втрачається сліпота. Та сама сліпота, мабуть, завдяки якій ми у ранній юності ще можемо бути здатними закохуватися платонічно, і на довгі роки, на усе життя... Коли закохуємося очима, а не розумом, коли закохуємося з першого погляду...

   У Славіка я закохався з першого погляду. З першої миті. І тут же почав ревнувати: мені здавалося, що у нього закохані усі... І був здивований, коли взнав з часом, що його, навпаки, ніхто не любить... У всій велетенській общині - його ніхто не любить! Стільки молоді, а його ніхто не помічає. І навіть навпаки: його недолюблюють...

   Я не міг втямити причини, і так і не втямив досі. І навпаки: у общині закохувалися у інших хлопців, у деяких навіть декілька дівчат були закохані... І коли я взнавав про це, то був здивований страшенно, бо не знаходив у них рівно нічого чарівного. Ні у зовнішності, ні у характері... Одні з них були у моїх очах звичайними піжонами, інші - взагалі ніякі... Я не міг зрозуміти, у що там можна закохатися. Але ж інші закохувалися. І навіть одружувалися... Один лиш Славік був у общині як ізгой: нікому не милий. І лиш один я був у нього закоханим: сліпо і по самі вуха... З першого погляду, і на довгі роки.

   Сьогодні я замислився: припустімо, я би побачив його вперше не тоді, а сьогодні. Що би я відчув? Невже закоханість? Ні, огиду. Бридливість, яку відчуваєш до жаби. Саме це я сьогодні до нього відчув.

   І це мене засмутило. Так, це мене засмутило. Бо я не зміг зрозуміти, що я побачив у ньому такого тоді, коли мені було 17. Невже я був тоді настільки сліпим?... Або що то було? Може навпаки, прозріння?... Чи покарання Боже, чи подарунок Божий?... Я взагалі його досі не знаю. І поглянувши на нього сьогодні, зрозумів, що знати не дуже-то і хочу. Писати йому не хочу. І якби мав номер його телефону, то подзвонити зовсім би не захотів.

   А кому би я захотів сьогодні подзвонити, скажи?... Поклавши руку на серце, узагалі нікому дзвонити не хочу. Зовсім нікому. Абсолютно. Жодного імені у голові. Жодної асоціації перед очима. Листаю подумки списки імен - і вони мені ніяк не йокають.

   Адже від мене відвернувся кожен із них... Кожен із них мене зрадив. То чого мені хотіти їм дзвонити?..

   Отож-бо й воно.

   Питаєш, чи хочу я, аби з'явилася така людина? Хочу. Хочу! Хай з'явиться така людина, якій і через багато років я схочу і подзвонити, і написати. Хай з'явиться. Не знаю, зі старих чи з нових... Не знаю. З новими кожен раз треба знайомитися і заново розповідати свою біографію. А мені вже обридло ялозити одну й ту саму платівку. Чесно, Тату. Остогидло. Я розповідаю, а у відповідь мовчать... Не вміють люди підтримати невимушену бесіду. У всіх язики у сраці. Мрій ніц. Планів і поготів немає. З ким говорити, з ким знайомитися, з ким спілкуватися, і про що?... Усі люди на одне лице: усі мовчазні і ніякі... Люди не вміють писати листи, не вміють ділитися думками, мріями... Тому я й розмовляю з Одним Тобою...

   Не знаю, Тату... Зі старих я нікого не хочу бачити, а у нових уже апріорі не вірю... Бо всі вони однакові: і старі, і нові... І минулі, і майбутні... Тепер я знаю, чому люди живуть так мало. Бо усі люди скучні. Усі оточуючі люди нудні. Тому заради отакого суспільства жити стає нудно. Втрачається інтерес до життя.

   Чи може, здивуєш мене, га? Тату! Здивуєш мене? Пошлеш мені унікальну людину, з якою мені завжди буде цікаво?...

   Я не знаю, Тату, чому люди такі нудні... Такі примітивні і водночас агресивні... А може тому і агресивні, що примітивні... А простоти між тим немає. Вони не знають, що таке простота у спілкуванні. Вічно щось накручують собі у голові, і знаходять причини посваритися... Більше немає чим зайнятися, тому і займають свій час на х**ню. Просто викидають своє життя на вітер. А потім мені ж і жаліються отакі як Оннелі: "Я викинула на смітник півроку свого життя". А хто тобі винен? Треба було використовувати час із користю. А не гратися у мовчанки та шкірити зуби. А то звикла не розмовляти навіть з власною матір'ю живучи під одним дахом, а потім хернею мається, коли хтось намагається її розговорити...

   Тату, я отак коли оце огляну своє життя - то мені і жити перестає хотітися... Без людей скучно жити, з людьми - нудно... Всі якісь примітивні навколо і нецікаві... Я би охоче змінив поле свого спілкування, але я не бачу тої ніші людей, де мені було би цікаво. Усі примітивні, нудні, і агресивні. Я не знаю, заради чого існує життя на планеті Земля. Не знаю, Тату. Були он динозаври, і зникли. І що, стало хіба скучно без них? Ні. Але якщо з ними було веселіше, то я отих веселощів не хочу. Так само і з людьми. Якщо зникнуть усі люди - то я навряд чи відчую різницю. Бо я і так їх не бачу навколо себе. Бачу якихось динозаврів. Птеродонтів зубатих і з кігтями. У яких на умі тільки секс, бо окрім сексу вони нічого не здатні запропонувати із розваг. Живуть аби трахатися, розмножуватися, і їсти... Як тварини...

   Люди люблять тварин настільки, що самі перетворилися на тварин. Або тваринами народилися і тваринами виховалися... Як Мауглі. Ось і все кохання...

   Зітхаю... Огидно мені це все, Тату. Огидно і скучно... Скучно і нудно. А любити не перестаю. Хоча інколи і відчуваю бажання взірвати все к чортовій матері, щоби і попелу не лишилося.

   Тільки як же любити на повну силу, коли навіть поговорити немає про що, але зате завжди є про що посваритися...

   Я не знаю, Тату. Я не знаю. Бачиш, як не крути, а я не бачу натхнення боротися за своє життя. Ляжу, вмру тихенько... І гори воно пропадом, усе це земне життя, земне безглуздя людського буття... Не знаю, може Ти бачиш якийсь у тому вищий Задум, якийсь сенс чи якусь розвагу... а мені скучно. Людей навколо нема. Усі глухі... Від інтернету зиску - хіба що на Ютубі шоритися, або Вікіпедію листати. Бо людей там знайти - взагалі сенсу немає... Усі інтернет-залежні, усі диванні лежаки... Ніхто не підійме сраку і не приїде. Усіх влаштовує те що є. Яка любов? Люди вже забули за тими комп'ютерами, що таке лібідо. Скоро людство вимре. Он, за 4 роки війни число населення в Україні скоротилося, кажуть до 26 мільонів. А було, пам'ятаю, у 90-х - 52 мільони... Ще трошки голодомору отак, як мені - і вимруть ще 13. Решта перестануть розмножуватися. І поступово вимруть від хвороб.

   Про яке кохання ми говоримо, Тату?... Кохання оспівують, за звичкою... Але де воно, не бачу я... Раніше не було інтернету, писали щоденники, і шукали зустрічей з живими людьми... Втім, я згадую ті часи без ентузіазму. Бо в селі не було із ким поговорити, усюди були примітиви та алкаші. А то можна подумати, не вони зараз сидять у інтернеті...

   Зітхаю... Я не знаю, Тату, що Тобі сказати про кохання. Коли навколо стільки примітиву, то воно якось про кохання тяжко думати, мріяти... Єдину розраду я бачу хіба що в улюбленій роботі. А у людях... мені варто тільки оком кинути, я вже відчуваю іронію та скептицизм у собі. З самим собою значно цікавіше спілкуватися, аніж із цими примітивами, з яких кожне слово треба кліщами витягувати, а коли витягнеш - то хочеться запхати його назад, і забути...

   Зітхаю... Не знаю, Тату. Мені все одно. Якщо мені тут на світі скучно жити - то я не бачу сенсу жити. Не бачу сенсу і боротися за життя. Бо мені скучно, Тату... Скучно...

   Так, я хочу, щоби було цікаво. Щоби було над чим думати. Щоби процес захоплював з головою. І звісно, мені для цього потрібні інші люди. А я буду менторствувати. Мені треба кудись дівати свій менторський потенціал.

   Зітхаю...

21:15, 24.02.2019
Кар'ялонні