25 04 - Kizatavat. Два мiсяцi офлайн

   Привіт, Тату.

   Хоча на годиннику уже настало 26-е квітня (бо вже 00:45), я все-таки датую цей запис 25-м числом.

   Отже, 25-го лютого я зник з інтернету, і рівно через два місяці - 25-го квітня - з'явився. Бо зламався модем, і бо купив роутер. Ігор Балалаєв допоміг мені купити і налаштувати.

   Переглянув пошту. Почистив спам. Листів ніхто не писав, окрім Богдана Лавриненка: він відповів позитивно. Я написав йому відповідь.

   Від Інночки жодних вістей. Пошукав її сторінку у ФБ, і виявив, що про Inna Zvantseva навіть згадок нема, стерто майже усе. У ВК так само сторінка її знищена, і згадок немає теж. Зосталася лише сторінка на Ютубі. Але і на ній вона не з'являлася.

   Чесно кажучи, хоча я і гнівався на неї ці два місяці, але тут навіть мені моторошно стало. Жодного фото у інтернеті. Жодних згадок. Людину мов язиком злизало, ніхто і не помітив. Євген уже на волі, наскільки я зрозумів, бо бачив його сторінку у ФБ. А Інну, виходить, досі тримають...

   Так, я не молився за її звільнення. Я ці два місяці продовжував на неї гніватися, і молився, аби її тримали там подовше. А щоби не гніватися, намагався не думати про неї узагалі. Зайняв свої думки Славіком Л..

   У ніч на 25-е лютого ходив до Славіка, астрально. Велів йому мене шукати. Він мене почув, і перепитав: "Искать?" - "Шукай мене, Славік, шукай..." - "Искать?" - перепитав він. "Ищи, Славик, ищи меня..." - перейшов і я на російську, раптом згадавши, що ми з ним українською ніколи не спілкувалися. "Но где искать?" - "Ищи, Славик, ищи..." - "Где искать?" - "Ищи, Славик, ищи..." - повторював я, ігноруючи його запитання. Багато честі йому, щоби я ще давав йому точні адреси, де я є. Схоче - знайде. Коли я хотів його знайти, то я його знаходив. Тепер його черга шукати мене. Отож, хай шукає. Минуло вже два місяці, очевидно, що пошуки затягнулися. Хай шукає. Тепер він не перестане про мене думати. Тим паче, що я і на нього гніваюся. І забути про мене йому не дам.

   Десь опівночі він нарешті здогадався, хто я: "Ты ведьма!" - і це була його особиста еврика, бо за майже 25 років нашого знайомства я жодного разу не виказав себе із ним. А тепер - виказав: "Да, я ведьма" - усміхнувся я йому... Я відчув у його голосі, що його це трохи налякало, і що йому потрібен деякий час, щоби укласти це відкриття у себе в голові. Хай укладає. І хай змиряється. Хай любить мене таким, як я є насправді.

   Хоча насправді міг би і здогадатися: ще у ту ніч 96-го року, коли я вдарив його током. Це вийшло ненавмисне, але звісно, я злякався, що він здогадається, і зробив вигляд, ніби йому це здалося. А він на мене такими очима у ту хвилину дивився... Він злякався, що я вдарив його током, а я злякався, що він здогадається, що я відьмак. Я не хотів, щоби він здогадався. Тому тої ж ночі втік, і зарікся більше не приходити до нього додому. А тепер настав для мене час зірвати свою маску,і показати йому моєсправжнє лице. Він не очікував, що я виявлюся відьмаком. Але ж наполохався, аге ж? Не менше, аніж у ту ніч, коли я був у нього удома востаннє. Бо тепер йому потрібно укласти у своїй голові, як правильно тепер до мене ставитися... Тим паче, коли я у гніві на нього. Знаю, що боїться потикатися мені на очі. Але не прийти мусить боятися іще більше.

   І на Оннелі теж гніваюся. Хоча вона і попросила мене пам'ятати тільки хороше, що між нами було - я гніваюся на неї. І не можу перестати гніватися. Так само як і на Славіка гніватися перестати я не в силі.

   Поки був офлайн, то дивився серіали та фільм, які зберіг на диску саме для такого випадку. Серез них мені трапився серіал "Раскол" (2011). У 19-й серії молодий цар Федір сказав про Нікона: "Не по злобе неистовство. Тут любовь и обида. Где любовь без меры, там и обиде меры нет". І мені ця фраза запала дуже. Бо то дійсно правда. На Оннелі тому ображаюся сильно, що полюбив її глибоко. Так само і на Славіка... Славіка я би узагалі вбив, роздер на шматки, і вкинув у вогонь. Отак сильно на нього ображаюся. І на Оннелі ображаюся, тому молюся, щоби вона якомога довше отам просиділа, та подумала своєю головою. Глибоко ображаюся на неї. Славікові я призначив десять років на роздуми. Ці десять років спливають у цьому квітні або у травні. А скільки Оннелі сидіти - мені все одно... Хай сама вимолює свободу собі. Тому не знаю, куди мені направити свої думки. Куди направити свою енергію. Мені боляче і образливо, і тому я мимоволі розкидуюся блискавками у простір майже без упинку. Не маю сил зупинитися. Не маю. Бо потребую обіймів теплих, живих. І потребую харчуватися як слід. І почуватися потрібним...

   Зараз у першу чергу думаю про Славіка. Гніваюся на нього. Покладених 10 років спливли. Ось-ось мусить знайти мене. Допомагати йому шукати мене не хочу. Хай сам шукає. Коли я хотів шукати його, то я сам його шукав, без підказок та допомоги. То чого я маю йому допомагати шукати мене? Достатньо йому і того, що я взагалі велів йому мене шукати, що погукав його. У нього і так десять років було на роздуми: міг би давно підняти свою сраку, та самому здогадатися. Серце не веліло йому? Серця нема? Скотина.

   На фоні моєї образи на Славіка, моя образа на Оннелі тільки посилюється. Поки Славік не випросить моє прощення у мене - про відпущення образи на Оннелі не може бути і мови. Я зараз не хочу її бачити. Мушу бачити Славіка, бо 10 покладених років уже спливли. Мушу побачити, ким він став за ці 10 років. А потім буду вирішувати, що мені з ним робити, і який суд над ним вершити. Вагаюся між двома рішеннями: або вбити його, або помилувати. Але на мою милість він мусить заслужити. Не схоче - тоді вб'ю його, і оком не моргну. Отож, при таких настроях, мені тяжко будь-що позитивне зробити у бік Оннелі. Про неї буду думати окремо. Потім. Коли зі Славіком розберуся. А зараз мені Славіка хочеться шматувати заживо, щоби біль відчував безперестанку, і пам'ятав, курво, як спричиняти біль мені. Хочу відбити у нього таку моду: підвищувати на мене голос. Навіки відбити. А то інакше кричатиме цілу вічність на тому світі. Там хай кричить хоч горло порве, скотина.

   Я не переставав на нього гніватися усі ці 10 років. Я намагався не думати про нього, не пам'ятати про нього. Заповнював своє життя іншими людьми, заповнював свої думки різними справами. Але там, підсвідомо, я пам'ятав про нього. І кожен раз, коли згадував, то гнівався на нього. Не давав волі емоції гніву, бо ще час не прийшов виплеснути її, оскільки покладених 10 років не минуло. Але тепер, коли строк закінчився, я тепер щоденно живу і дихаю гнівом. І вимагаю, щоби Славік мене знайшов, і попросив у мене вибачення. Добряче попросив, а не на словах. Бо що мені слова, коли я допомоги та піклування потребую. Кинути мене напризволяще я не дозволю. А якщо покине - то здохне, а я примушу Вадіма його заплатити мені замість нього.

   Я не можу на нього не гніватися. Навіть якщо я намагаюся розважити себе, підняти собі настрій, якось розслабитися - на підсвідомому рівні кожна клітинка мого організму на нього гнівається. А коли згадую про Оннелі - то і на неї проектую той самий гнів. Коли кожна клітинка мого організму гнівається - то гнівається на увесь світ, на усіх людей, яких я любив за своє життя... Отож, я не тільки на них двох гніваюся, а і на Аркашку теж. Його тепер мимоволі ненавиджу, і бажаю йому лих аж до смерті. І Евеліну ненавиджу. Ненавиджу усіх. Немає наразі жодної людини на світі, яку би мені сьогодні хотілося би милувати. Ні. Сьогодні я кожного хочу карати. Усіх, хто мене образив чимось, а найпаче тих, кого я любив понад усіх.

   Отак і минуло два місяці...

01:51, 26.04.2019
Кар'ялонні