28 04 - Kizatavat. Чотири години, вiд полуночi до

09:11. Привіт, Тату.

   Рідко зазираю у списки читачів, а тут чогось потягнуло глянути. І здивувався: якийсь Невідомий Читач під номером 352 просидів у мене цілу ніч: від полуночі і до ранку листав мої записи. Уявлення не маю, хто то може бути. Але явно знайомиться зі мною вперше, бо листає ледь не хаотично, зосереджуючись більше на моїх останніх записах. Я так розумію, це Славік мене уже майже знайшов?... Або помиляюся. Хоча мені більше немає на кого думати. Бо Ельві давно усе перечитала, тому навряд чи читала би вдруге те саме.

   Ну що ж, Славік... Привіт. Я на тебе тут уже давно чекаю. Вважай, заради одного тебе тут і написав усе, щоби ти читав. Ця сторінка існує з 2012-го року. Знайомся. Уся гола правда про мене, яку ти хотів знати. І те, чого знати не хотів.

   Я полистав деякі записи, із прочитаних тобою. Серед останніх - були записи про Стасіка. Там я писав про свою нездатність відчувати емоції. І коли прочитав про те, то раптом усвідомив: останніх два місяці я відчував одну стійку емоцію: гнів. Гнів на тебе. За те, що ти тоді на мене накричав, десять років тому. Бачиш, я злопам'ятний: пам'ятаю образу десятилітньої давності так, ніби вона сталася учора чи навіть сьогодні. Хоча волю цій емоції я дав тільки тепер, останні два місяці.

   Хоча ця емоція душила та розривала мене не постійно. Час від часу я відчував твої теплі подумкові обійми, і вона заспокоювалася, влягалася десь на дні душі, вкладаючись подрімати та відпочити. Твої обійми мене заспокоювали. Хоча я все одно на тебе продовжував гніватися: за те, що обіймаєш мене лише подумки, а не наживо. Тому приступи гніву повторювалися знову. Бо ти не тільки жаба бридка, ти ще й боягуз нікчемний. Не маєш сміливості підняти свою сраку і прийти до мене, щоби насмілитися обійняти наживо. А як кричати на мене по телефону - то ти сміливий? Тварюка. Прийди у очі подивися, та покричи. Якщо тобі горло не перехопить від усвідомлення, НА КОГО ти свій голос підіймаєш. Наволоч.

   Тепер читаєш усе про мене? Ну то читай. Жери, скотиняка ти, худоба така. Жери про мене усе, гірке та голе. Щоби тебе на шматки порвало, і у порошок розтерло, та по вітру розвіяло. Щоби більше ніколи не смів підвищувати на мене голос. Ніколи. Нізащо на світі. Бо тільки пошепки. Чуєш? Тільки пошепки можна зі мною спілкуватися. Тихо-тихо, щоби ледве чутно. А не дерти горлянку, мов навіжений, якого вкусив скорпіон.

   До речі, я Скорпіон. Ти не знав? Ну то знай тепер. Привітаєш мене у листопаді. А ти Риби, я пам'ятаю добре. До речі, більш за все я люблю їсти рибу. Я її обожнюю: можу харчуватися нею хоч кожен день, замість хліба. Можеш собі затямити.

   Протягом цих десяти років я намагався узагалі про тебе не згадувати і не думати. А тепер згадав, і думаю щоденно. Думаю з ненавистю. Думаю подумки із ножем у руці, із бажанням перерізати тобі горло. Пустити тобі кров, потім порізати на шматки, як розрізають тушу вбитої свині (я виріс у селі, Славіку, і ми тримали вдома і свиней, і кіз, яких різали досить часто), потім перемолоти твоє м'ясо на фарш, і наліпити пельмені. Запросто, як я це не раз робив у дитинстві, коли ми різали свиню або козеня. А ти і є свиня сама натуральна. Кабан товстий. Кричати він на мене буде. Я тобі покричу. Так покричу, що на тому світі будеш кричати без перестанку, цілу вічність. Тварюка, наволоч. Жалкую, що ти не поряд, не наживо переді мною. На відстані двадцять сантиметрів, лицем до лиця. Щоби узяти тебе за шкабарки лівою рукою, а правою встромити тобі у горло ніж. І насолоджуватися тим, як я бачу, як тіче з яремної вени твоя кров. Чим більше крові з тебе випущу, тим спокійніше мені буде, бо це нарешті втамує мій гнів на тебе. За те, що ти посмів тоді на мене підняти свою горлянку. То не будеш підіймати її, бо переріжу тобі її. Скотина. Свиня.

   Ось такі емоції ти у мене викликаєш. І такі бажання. Не подобаються? Після таких слів не схочеш показуватися мені на очі? Побоїшся? Атож. Кричати на мене здалеку по телефону ти не боявся, а як прийти наживо та пробачення попросити навколішках - то одразу боягуз. Нікчема. Розтерти б тебе ногою об підлогу, як ганчірку, хоч якась користь із тебе буде: хоч принаймні підлога буде чистою. Бо більше я не знаю, що з тобою можна робити, на що іще ти годишся. А ти як думав? Того, хто тебе любить, ображати ніяк не можна. Бо від любові до ненависті один крок.

   Я тебе все одно дістану. Будеш стояти переді мною навколішках, клянуся. І будеш цілувати мені ноги, як цілують ікону. Будеш, побачимо. І будеш радий цьому, бо будеш відчувати від цього полегшення і насолоду. Бо саме цього ти і хотів, Славіку. Саме цього і добивався.

   До зустрічі особисто. Де мене шукати - ти вже тепер знаєш приблизно. Лишилося взнати моє паспортне ім'я. Шукай мене, Славіку, шукай... Допомагати тобі мене шукати я не буду. Захочеш - знайдеш. А ти захочеш.

   І коли знайдеш мене, і з'явишся переді мною наживо, то перш за все спитаю у тебе, для чого ти мене знайшов. Мені буде цікаво послухати твою версію. Ти ж мене не шукав жодного разу за усі 25 років нашого знайомства. Так-так, 23-го вересня буде рівно 25. І останні 10 років ніякого зв'язку. А тут раптом ні сіло ні впало вирішив землю перевернути, аби знайти мене? Мені буде цікаво послухати, як ти це поясниш. Що ти мені розкажеш. Про любов?... Я розсміюся тобі у лице. Саркастично розміюся. До реготу, до болю у животі, до сліз на очах. Хоча я знаю, що ти дійсно мене любиш. Давно любиш. Я це знаю. Особливо ясно я це відчув у ту ніч на 25-е лютого, коли прийшов до тебе обійняти тебе, та веліти тобі шукати мене... Я по голосу твоєму відчув це, бо у ту мить ти був голим абсолютно, бо не очікував, що я прийду так раптово і зненацька. Я відчув по твоєму голосу, що думка пошукати мене тобі приходила у голову і раніше, але не наважувався втілити її. А тепер час прийшов: я сам погукав тебе. Я-то знаю, для чого тебе погукав, а от що скажеш ти на питання: для чого ти мене пішов шукати і знайшов?... Мені цікаво буде послухати твою версію. Ну-ну.

   Хоча звісно, я знаю, для чого тобі потрібен. Хочеш, скажу прямо зараз? Бо тебе ніхто не любить, окрім мене. І усе твоє нікчемне життя тебе ніхто не любив. Окрім мене одного. Колись ти моїм коханням знехтував, а тепер воно тобі стало потрібним як повітря та вода, як сон, який ти втратив останнім часом. Бо чим старшим ти стаєш, тим стаєш потворнішим із роками, і тебе ніхто любити не хоче: ніхто із тих красунь, заради яких ти так старався розбагатіти. Вони гарні, але вони ляльки, і їхнє кохання тебе не гріє, бо воно поверхневе і пусте. А моє кохання живе глибоко, і не вивітрюється ні моїми настроями, ні твоєю поведінкою. Воно взагалі без емоцій. Не рахуючи цього гніву, який я випустив із себе протягом останніх двох місяців. Воно без емоцій... Хоча емоції, звісно, є. Але не вони диктують моє кохання до тебе. Не вони керують ним. А скоріше навпаки: воно керує ними... Останні десять років (та і власне усі роки нашого знайомства) - мої емоції не мали приводу для проявлення себе. Тому я кохав тебе беземоційно. А тепер у мені народилася перша емоція: гнів. До люті, до ненависті, до божевілля, до сказу, до бажання вбивати тебе, вбивати щоденно, розрізаючи тебе на шматочки, до стану фаршу колячи твою душу гострим ножем. Вітаю тебе. За усі 25 років мого кохання до тебе ти нарешті пробудив у мені бодай якусь емоцію. Мине іще 25 років, і якою емоцією буде наступна?... Аж самому цікаво стало.

   Отож, коли прийдеш, то розкажеш мені, для чого тобі приспічило саме моє кохання. І що ти можеш мені запропонувати натомість. Таке, від чого я не захочу відмовитися. І що не викличе у мені новий напад гніву, а навпаки, викличе моральне задоволення... Пропонуй. Я послухаю мовчки. Без емоцій. Навіть без реакцій міміки. Бо мені наразі узагалі не хочеться ніяк реагувати на тебе. Просто мовчати хочу. Просто мовчати... І просто послухати, що розкажеш мені ти. Хочу поглянути на твою начинку. Що там у тебе всередині. Скільки гнилі у тобі. А може, там не тільки гниль, а щось іще є, варте моєї уваги?... Я чекатиму на твої сповіді. Вивалюй усе, що там у тебе є. Усю нікчемність, усю отруту, усе убозтво твоєї душі: усе, що апріорі може викликати у мені огиду до тебе. Хоча на наявність мого кохання до тебе моя огида ніяк не впливає. На жаль. Якби цією огидою можна було мене вилікувати від мого кохання до тебе - то я би і не гнівався на тебе зараз. Я би навіть твоє ім'я не згадав. А так - пам'ятаю навіть твоє по-батькові: Леонідович... Пам'ятаю, що любиш айву, пам'ятаю, що смажений хліб називаєш грінками, і пам'ятаю про чай з цибулею та салом. Ось, згадав про цей чай, і мимоволі усміхнувся, забувши вже про свій гнів на тебе... Одразу у душі стало сонячно: як і в той день, коли ми сиділи за круглим столом у тебе у літній кухні, і говорили про чай з цибулею та салом. Пам'ятаю, був травень. І тепла сонячна погода.

10:38, 29.04.2019