27 04 - Kizatavat. Про смерть Славiка

   23:35, 27.04.2019. Сьогодні згадав про своє пророцтво, яке виголосив десять років тому, і тому вирішив полистати інтернет, по запросу "авария в Харькове": бо раптом уже була, адже мала чи має бути приблизно у квітні чи травні... Мені видало новини про аварію, яка сталася к вітні, але два роки тому, і в якій загинуло 6 осіб. Винуватиця аварії - якась студентка на прізвище Зайцева, падчерка якогось багатія. Серед імен загиблих імені Славіка не було. Втім, і не повинно було бути два роки тому, бо то було би через вісім років, а не через десять... Потім загуглив "авария в Харькове апрель 2019". Видало новини про ще кілька дрібних аварій, які дійсно сталися протягом квітня у Харкові. Але нічого особливого не побачив. Нічого схожого на те, що шукав.

   Затим вирішив погуглити прізвище самого Славіка. Взнав, що на Фейсбуці у нього ще три чи чотири сторінки, і на усіх присутнє його фото. Десь одне, десь два, десь три чи чотири... Полистав, подивився... Фе. Який він огидний став.

   І я не про зовнішність, хоча роки нікого не красять. Пошукав і Олену, його колишню дружину. Виявив, що вона у мене у друзях, а значить, Славік точно знає, під яким іменем мене шукати. Бо побачив під одним із фото, де вона з Вадімом, коментар Славіка, зроблений кілька тижнів тому. А значить, стосунки із нею підтримує, і вона йому напевне розказала про мене. Полистав світлини Олени. А Оленочка молодчина, так само приваблива з усіх боків: і гарна, і добра як і раніше.... Побачив і Вадіма, який він зараз... Здивувався, коли побачив, наскільки високим він виріс: цілих 199 см. Цікаво, у кого він вдався такий високий? Дивовижно. Але мене у ньому зацікавило не це. А те, що на Славіка він ніц не схожий нічим, окрім кольору шкіри хіба що. А так він увесь в Олену пішов: і лицем, і внутрішньою добротою характера... Зі Славіком - нічого спільного, абсолютно. Не знаю, на щастя чи ні. Бо у такі характери, як у Олени та Вадіма - не закохуються... Їх просто люблять, просто цінують... Делікатно та ніжно. Приблизно як я люблю Аркашку.

   А Славік... А Славік як був максималіст та придира, таким і лишився. Суддя суддею. І це у його очах із роками тільки підкреслилося. Погляд холодний: в них немає тепла, його серце ніколи нікого не любило... І від цього хочеться здригнутися, мов від холоду: бр-р-р... Холодно і огидно. Фу.

   Отож, коли сьогодні знов погуглив його ім'я та поглянув знову у вічі - то якось вже засумнівався: а чи хочу я, аби він мене знайшов?... Чи хочу з ним продовжити спілкування?... Він же зі світлин дивиться на людей, як солдат на вошу... Отож, чи треба мені, щоби він мене шукав? Чи треба, щоби повертався?... Ой, сумніваюся я, що я це хочу... Дуже сумніваюся. Фу... Аж усю душу пересмикує від огиди.

   Замислився, Тату...

   Хотів я зустрітися з ним через десять років,  віч-на-віч, та взнати, ким він став, яким він став протягом цих десяти років... Десять років тому я хотів це взнати. Бо раптом він став кращим, добрішим, і щось зрозумів важливе... Але... Мені вистачило і його світлин, аби зазирнути у очі. І побачити: що у цих грудях - шматок льоду. Холодного льоду, мов у Кая.

   І мені стало не по собі. Запізно подумав: треба було мені скачати ті фото перед тим, як зламається модем. Та подивитися іще раз, пильніше. Я би цілих два місяці свого життя зекономив, не захаращуючи їх думками про нього.

   Зітхаю... Бкувально ще вчора я хотів його побачити наживо. І хотів, щоби він переді мною вибачився, попросив моє пробачення. Але, поглянувши у його вічі сьогодні (це фото, до речі, де добре видно його очі, я сьогодні побачив уперше) -  то ясно відчув: що він пробачення ніколи ні у кого не просить, і ні за що не вибачається, та ні у чому не розкаюється... Це просто бездушний кабан. Який дивиться на тебе, і тебе не бачить, бо будь-яка людина для нього нуль.

   Отож, я перехотів, аби він мене знаходив. Тепер навпаки, відчуваю бажання відригнути його остаточно. Бо то не людина вже, давно... Там людини немає. То ходячий мрець.

   А отже, моє пророцтво все-таки збулося, хоча і не буквально: "Через десять років, якщо не знайде мене, то вмре"... І по тих фото, які я сьогодні побачив, я побачив, що він мрець уже давно. Його душу погризла корозія егоцентризму та осуду, і ця корозія настільки глибоко у нього в'їлася, що воскресінню він уже не підлягає. Характери не міняються. А оця його корозія душі давно вже стала характером. Серце - шматок льоду. Мертве серце... Мертве.

   Намагаюся зібрати думки. Що я відчуваю?... Ось, сьогодні я побачив: Славік все-таки вмер. Що я відчуваю?... Приблизно те саме, що відчувають люди на похоронах молодого алкоголіка чи наркомана: огиду. Огиду, а не траур. І в той же час жалість до її молодості: бо ця людина була настільки дурною, що власними руками занапастила своє життя, сама себе згубила. Сама себе вбила. І довго до цього йшла. У всіх на очах. І ніхто не міг спинити. Бо вона нікого не слухала, а продовжувала себе на очах у всіх вбивати.

   Тому на похоронах подібних людей відчуваш тільки огиду. І бажання скоріше забути цю картину та цю людину. Забути, як забувають про гній. Хоча огида настільки сильна, що картина гною закарбовується у пам'ять міцно. На роки. І час від часу дає про себе згадати. І знову у душі ворушиться почуття огиди.

   Коли людина мертва заживо - то я не знаю, Тату, як їх воскрешати... Коли людина мертва заживо - то я не відчуваю, щоби людина сама хотіла жити. Адже в них навіть віри у життя немає. Славік живе очікуванням смерті фізичної. Просто з дня на день, з дня на день. Живе одним днем, мов останній день. І наступний день так само проживає мов останній. І просвітку не баче цьому станові... Бо і він нікого не кохає, і його теж ніхто не любить...  Хоча здоровий та ходячий, на відміну від мене. І увесь світ відкритий для нього.

   Мене сьогодні вразило, наскільки велика різниця між ним та Оленою з Вадімом. Вадім та Олена синхронні одне одному, внутрішньо вони схожі немов близнюки, вони настільки гармонійні одне з одним, що цій гармонії лишається тільки порадіти, що таке на світі буває.

   А Славік... Він не те що ні з ким не перебуваєу гармоній, не те що ні на кого не схожий - він узагалі ні на кого не схожий, на цілій планеті... Він настільки відірваний від усього світу, від усього людства, така велетенська прірва між ним та усім іншим людством - що це просто жахає... Жахає така несхожість людини з усім іншим світом, з усім іншим людством. Це людина-острів, яку від людства-материка відділяє нездоланний пролив у океані.

   Я навіть не назву це самотністю. Це не самотність, ні... Самотності я там у очах не побачив. Не побачив ні туги, ні жалю... Бо то очі мерця. Який людей попросту навіть не бачить і не усвідомлює їх. Це навіть не очі божевільної людини, якими бувають переповнені психіатричні лікарні. Хоча вони дуже подібні з його очами. Особливо коли обколяться аміназіном, і нічого не усвідомлюють узагалі. Ні. Обколоті аміназіном очі не такі. В них туман, так, бо вони по суті п'яні. А його очі тверезі. Вони ясні, і усвідомлюють оточуючий світ. І в той же час той оточуючий світ у його очах подібний фільму на моніторі: він бачить його, нюхає, мацає... Але не сприймає його як реальний. Дивиться пустими очима.

   Зовні він ніби успішний. Але внутрішньо він стрімко деградує... Я зазирнув його очі, щоби пошукати того розумного Славіка, якого я знав років двадцять тому, який на моїх очах навчався в університеті. Я не скажу, що він був цікавим співрозмовником,бо ми узагалі майже і не спілкувалися з ним ніколи. Але те, що я побачив тепер - мене вжахнуло... Така внутрішня убогість у ньому, така пустеля, така розруха... Що навіть і не повіриш нізащо, що саме оця людина колись навчалася у вищому закладі.

   І це не та пустеля та розруха, яку зазвичай бачиш у очах безхатьків та алкоголіків. Ні. У їхніх очах, попри усю глибоку безнадію - все-таки продовжує жити внутрішня доброта... У ньому ж я доброти не відчув. Це камінь. Холодний камінь. Що здатен цинічно спричинити зло, і навіть не відчути ні краплі жалю.

   Можливо, такі очі можна побачити у злочинців, які відсиділи не один строк, і всі за вбивство. Але ні. Я бачив очі вбивць, які проливали людську кров. Там доброта не вмирала. Там був страх, були емоції. А тут - ні. Суцільний холодний цинізм. І внутрішня гіркота. Ні, не та гіркота, яка буває від розчарування у людях.  Ні. Ця гіркота інша. Ця гіркота вроджена, як жовч...

   Я засумнівався, що хочу його бачити або впускати у своє життя.

   Хоча тут же мені пригадалося, що зовсім недавно я просив Тебе послати мені неприємну, але зате чесну людину. Яка не буде переді мною лицемірити. І ось... Охопивши детально внутрішній портрет Славіка - я дійшов висновку, що Славік дійсно є тою людиною, яка глибоко неприємна. О так, лестити мені він точно не буде... І церемонитися не буде, не буде щадити...

   Наш діалог із ним перетвориться на одвічну боротьбу добра та зла. Бо я буду намагатися воскресити його, а він - намагатиметься мене вбити. Але, мабуть, саме це і є єдиний спосіб навчитися воскрешати живих мерців... Через діалог, через боротьбу не на життя, а на смерть. Очима в очі, мов безстрашна дуель. Чи злякаюся?... Ні, не злякаюся. Я не боюся мерців. Бо вони нічого не здатні мені зробити, хіба що вбити фізично. А з моїм здоров'ям - це простіше простого... Крикни на мене - і я впаду у кому. Вже перевірено...

   Всміхнувся... М-да... Але, мабуть, саме такий мій стан здоров'я і здатен його оживити. Пробудити у ньому бодай якісь  рештки людського співчуття... Бодай щось живе пробудити. Бо він побоїться мене втратити назавжди... Він уже втратив мене одного разу, десять років тому. І у кого він перетворився заці десять років? Хіба стало йому краще? Хіба став щасливим? Ні. Він вмер протягом цих десяти років. Попросту вмер... Повільно і непомітно, з дня на день... Зачах, як чахне рослина. І сам перетворився теж на рослину... І ця рослина навіть не колюча, бо колотися здатні тільки ті, що бояться болю. А цей - відчувати біль уже не здатен... Можна скільки завгодно намагатися образити його, - він у відповідь тільки всміхнеться криво... І подивиться, мов на вошу. Бо навіть не поворушиться щось відповісти. Просто полінується бодай якось реагувати. Просто полінується... Бо йому глибоко насрати на те все. Пропустить мимо вуха. І знову зосередиться на внутрішній пустелі та розрусі... А там - деградація... Деградація внутрішнього світу. Руїни колишніх будівель мрій. Руїни усього внутрішнього світу...

   А зовні - він успішний. Їздить на дорогому авто, і користується смартфоном. Вдягається винукано, у гарну сорочку. Ця сорочка йому личить, до речі. І вона очевидно ексклюзивна: у нашій країні таких не випускають, значить, із-за кордону. Можливо, Італія або Канада. В усякразі, я таких ніде не бачив ані в Україні, ані в Росії. Сорочка дійсно гарна. Говорить про його добрий смак.

   А щастя у очах нема... У очах навіть суму немає. У очах - суцільне задоволення собою, своїм статком, і своїм життям. Егоцетричне задоволення. Тупе, як у ситого кабана. Бо межує з відсутністю інтелекту. Хоча інтелект у нього, безумовно, є. Він все прекрасно розуміє. Це видно по очах. Але... Інтелект це не душа. Бо душа у нього убога... В душі у нього - суцільні руїни, суцільна пустеля та холод...

   Я не знаю, чи здатен він відчувати біль від усвідомлення власної душевної деградації. Чи здатне у ньому узагалі щось боліти... Бо, дивлячись йому у очі, я дивлюся не те щоби у очі Сатани чи одержимого, ні. А скоріше у жертви Сатани... Хоча хрестик на його грудях свідчить про протилежне. Причому, жирний такий хрестик, і мабуть золотий... Цікаво, вдколи це він почав носити хрестики на шиї? Невже він зробився православним? Боже упаси... Такої деградації з його боку я не витримаю. Якщо він із протестанта подався у православні - то це взагалі пи*дець... Це ж*па.

   Втім, я не хочу гадати. Мені ці деталі мало цікаві. Бо сперечатися із ним про релігію я точно не буду. Бо я узагалі не збираюся із ним говорити. Тим паче, що я вже давно німий. Отож, натхнення із ним спілкуватися я не відчуваю. Це хай він попіклується, щоби у мене таке натхнення було. Бо, чесно кажучи, я теж по-своєму здичавів, без людського спілкування. І навіть не відчуваю потреби з кимось говорити уголос. Бо не знаю, про що, і навіщо. Ні з ким не хочу ні про що сперечатися. Моєю душею так само заволоділи лінощі, як і душею Славіка...

   А отже, я теж деградую. Я це усвідомлюю. І мені цене подобається. Власне, саме тому я і погукав Славіка. Щоби він допоміг мені це зупинити. Якщо він приклеїться до мене, мов банний лист до дупи - то зможе мене розворушити, та відновити у мені бажання спілкуватися уголос. Але для цього йому доведеться дуже сильно мене полюбити... Не менше, аніж я його. Полюбити глибоко. Полюбити попри. Так само, як і я його попри люблю.

   Так, він перетворився на жабу, огидну жабу, на смердючого кабана, не шматок недолюдка, який хоч бери та викинь. А я його все одно люблю. Тим самим коханням, яке ніколи не перестає. Навіть у ті хвилини, коли мене верне від нього, коли мені огидно на нього дивитися, і коли я його ненавиджу до сказу, до прокльонів, до неможливості дихати рівно, не захлинаючись від власної люті та отрути... Бо любити його - це щось на рівні клітин усього тіла, у кожному з яких б'ється власне серце. Кожне з яких не перестає випромінювати ніжність... Навіть коли я лютую. То десь там, під цією люттю, ховається милість... Делікатна ніжність та бажання милувати і прощати... Бажання воскресити його, повернувши йому людське обличчя. Повернувши йому здатність помічати улюблені зірки над дахами, і здатність помічати кущ помаранчевої троянди під вікном. Здатність відчувати смак повітря. Смак життя і бажання жити. Не одним днем, як сьогодні, а довго-довго, жити вічно...

   Ось які роздуми на мене сьогодні навіяло блукання його сторінками та скупими фотоальбомами... А все почалося зі згадки про сон, де мені наснився Молодечик та Іхалміна. І у тому сні Молодечика вкрали злодії, лишивши мені на згадку про нього тільки його сина Іхалміну...

   До речі, "ihalmo" - "радість" (ліввиківською звісно). Звідки узялася форма "Іхалміна" мені тяжко поки що усвідомити... Треба буде полистати словники. "Іхал-міна"... Я подумаю.

02:01,  28.04.2019
Кар'ялонні