29 04 - Kizatavat. Хронiка. Понедiлок

   Привіт, Тату.

   На годиннику 16:19. Сьогодні понеділок.

   Я не хочу публікувати тут усі листи, які написав Тобі протягом тих двох місяців, які був офлайн. Але від сьогодні мені захотілося продовжити писати їх. Писати відкрито, у своїй Сповідальні. І деякі фрагменти з тих листів я однозначно буду публікувати тут, це однозначно.

   Вечір був добрим. Коли я вклався спати, то відчув, як Славік подумки обіймає ніжно та пестить мене... Мені сподобалися його пестощі. В них не було пристрасті, але було безмежно ніжності та простоти. Це були заспокійливі доторки, з легеньким присмаком еротики, і я охоче приймав їх. Бо саме таких і потребую... Щоби були простими, та сповненими ніжності... І щоби трошечки еротики. Зовсім трошки, як присипка на куличі.

   Хоча вже вечоріє зараз, я досі пригадую вчорашній вечір перед сном, і відмічаю про себе, що завдяки тому вечору досі почуваюся спокійно і врівноважено... А ще - трошки задумливо, з легеньким присмаком суму. Намагаюся зрозуміти, чому я сумую,і чому почуваюся задумливо. Хоча і спокійно та врівноважено водночас. Мені подобається мій стан спокою та врівноваженості. Але хочу зрозуміти, звідки цей легенький сум.

   Напевне, він через те, що Славік не наживо переді мною, а тільки думками... Через це я інколи навіть гніваюся на нього. Бо я не хочу, аби він звикав обіймати та пестити мене тільки у своїх думках. Хочу, щоби хотів робити це наживо. Через те і сумую. І відчуваю легеньку гіркоту.

   Я часто відчував його доторки, обійми та пестощі протягом цих двох місяців. Майже кожен раз він торкався до мене по-різному, намагаючись знайти правильний підхід до мене, правильну інтонацію ставлення до мене, правильний напівтон... Спершу ставився абсолютно неправильно. І мене це бісило, доводило до люті. До ненависті. І я виговорював йому у думках, що мені не так, і чому не так. Потім він кидався у іншу крайність. Ставився протилежно. Це було ближче до бажаного мені ставлення, але все одно не те, і викликало сум, до відчаю сум. І я сам кидав його у обійми протилежного ставлення, щоби викликати іншу реакцію. Він знову захоплювався своїми крайнощами, намагаючись шукати, де я є справжній. Пропонував мені банальні сценарії. Від яких мені знову ставало сумно, інколи до істерики. Потім знову інша крайність... Всі ці його блукання у пошуках мене можна зараз порівняти з блуканнями по карті світу: то на Південь, то на Північ, то на Захід, то на Схід... То віддаляючись від мене безнадійно, то наближаючись до мене, але знову шукаючи мене не там.

   Я не одразу зрозумів, що відбувається. Не одразу зрозумів, чого він хоче. Я просто всього лише хотів обіймів, і він обіймав, але далі його реакція на мене викликала у ньому не зовсім правильне ставлення до мене. У саме ту хвилину, коли це відбувалося, я звісно, прощав його за ці дрібні похибки. Хоча на ранок дуже часто відчував роздратування та гнів. За ці самі похибки, які тепер роздивлявся у ракурсі постійності, а не єдиничного випадку, як у ті хвилини, коли це відбувалося. Я попросту не одразу почав розглядати усі ці його реакції на мене та відтінки ставлення як щось систематичне. Але з часом зрозумів, що це все і є справжня систематика. І що він дійсно мене шукає. Не просто моє тіло шукає, а шукає мою душу перш за все... І коли я це зрозумів, що він у першу чергу шукає мене ізсередини мене - то став інакше дивитися на нього самого. Бо він правильно робив, що шукав мене ізсередини мене перш за все, щоби знати, як правильно до мене ставитися: тоді, коли знайде фізично.

   Поступово його пошуки мене всередині мене ставали все більш успішними. Останнім часом я значно рідше гніваюся, але коли гніваюся, то гніваюся вже не так довго і не так сильно, як раніше. Вчорашні його обійми принесли мені моральне задоволення, душевний спокій, рівновагу. Хоча все одно відчуваю легенький присмак гіркоти через те, що він це робить не наживо. І через те, що я не хочу, аби  він звикав мріяти мене обіймати лише у своїх думках. Хочу, щоби наживо.

   Хоча звісно, є іще деякі обставини, які все одно завадять йому абсолютно правильно до мене ставитися. І які викликають у мені сум. Бо є моїм щоденним болем. Незалежно від того, чи присутній Славік у моєму житті, чи присутній узагалі хтось... Так, бо ці обставини можливо вирішити тільки хірургічним шляхом.  А послуги хірургів коштують грошей, і чималих грошей. Яких у мене ніколи не буде.

   Тому цей біль сидить у мені щоденно як частина мене. Хоча я знаю, що насправді я зовсім не такий. А Славік може подумати, що я сумую через зовсім інше, що це він щось не так робить, чи неправильно до мене ставиться. Насправді ставленням тут проблеми не вирішити. Бо треба гроші. Тупо гроші. І всерйоз займатися моїм здоров'ям. А також реабілітацією.

   Тому цей сум значно глибший за сум через те, що Славік не поряд. То звісно, додає суму. Але він далеко не є головним.

   Я часто питав у Тебе протягом цих двох місяців: а чи здатен Славік любити мене так, як мене любив мій папка? Чи здатен він апріорі відшкодувати мені ту любов, яку я не отримав від свого папки? Чи взагалі він здатен на таке почуття?... Бо інколи я думаю, що він взагалі ні на що подібне не здатен, і що йому у моральному плані до мого папки повзти, як до Москви рачки. Від таких думок у мене опускаються руки і хочеться просто вбити його, як вбивають біологічний непотріб. Щоби не засмічував землю своєю присутністю, і не заважав мені шукати ту людину, яка мені відшкодує те, про що я мрію з дитинства, відколи поруч не стало мого папки. Бо незважаючи на те, що життя моє проходить, проходять роки, проходять десятиліття - я продовжую лишатися дитиною,яка скучає за своїм папкою... І тому зараз я знову ковтаю сльози, ледве бачучи клавіатуру. Бо я скучаю за папкою, я хочу папку... Мені його любові не вистачає понад усе.

   Поставлю поки що крапку, бовже починаю ревіти, і скоро почне боліти голова.

17:11, 29.04.2019