29 04 - Kizatavat. Вислi крила

   Привіт, Тату.

   На годиннику наразі 21:33. Теоретично пора вже давно спати, але я хочу поділитися із Тобою не цим.

   Я вже багато днів, навіть уже кілька тижнів, як намагаюся примусити себе зайнятися пранням. Я не пам'ятаю, коли востаннє прав свою одежу. Але вона накопичується і накопичується, а у мене руки не підіймаються примусити себе бодай щось зробити у цьому напрямку. Руки мов вірьовки. Висять безсило і безвільно... І мене це непокоїть. Я не люблю, коли у мене такий безвільний стан, тим паче довго. Коли немає натхнення будь-чим займатися. Коли немає натхнення, і з часом це перетворюється на відсутність натхнення жити... Мене гнітить це.

   Я намагаюся зрозуміти причину. Хоча звісно, здогадуюся, що ця причина якимось чином напряму пов'язана зі Славіком. У мене таке відчуття, ніби я його дзеркалю... Тобто, ніби пропускаю через себе його внутрішній стан, проживаю його стан, його настрій... Бо причин для почуття отакої пригніченості у мене немає. Воно якось поза мене. Як ніби і не я це, не мої почуття. Але я їх відчуваю мов свої.

   Це тягнеться вже досить довго. Вже кілька тижнів. Цей безпричинний стан пригніченості схожий на хворобу. Звісно, частково це і мій стан теж. Бо я усвідомлюю, що наразі активно очікую на появу Славіка у дверях моєї палати. І мене цей процес активного очікування трохи дратує.

   Але якби це почуття пригніченості було лише моїм, і причини залежали тільки від мене - то я би зміг не тільки розкласти перед собою складові цього стану, але і знайшов би ліки, та поборов би його. Але вони не залежать від мене одного. Бо то узагалі не мій стан, я так розумію. Це стан Славіка, а я усього лише датчик, який ловить його сигнал. Власне, останні два місяці я тільки те і роблю, що ловлю його сигнали. Отож, усі його бажання у мій бік я приймаю як радистка Кет: автоматично і бездумно. А вже потім аналізую отримане повідомлення. І вже потім реагую. І у відповідь посилаю свої сигнали.

   Майже кожен раз його сигнали різні, і моя реакція відповідно теж різна. Так, я у наших астральних відносинах досить швидко зайняв пасивну позицію: позицію слухача-реціпієнта. Бо, по-перше, він не заслуговує на моє донорство, бо мусить спершу вибачитися переді мною, а по-друге - я вже достатньо довго побув донором у його бік, він того не цінував, тепер прийшла його черга мене годувати. А вже чим він мене нагодує і що запропонує - то я подивлюся і послухаю. Коли його пропозиція мені чимось не до вподоби - то я без усілякої делікатності жбурляю тарілку з його стравою назад йому у лице.

   Впринципі, зогляду на таку тенденцію моєї поведінки, то воно і не дивно, що він почувається пригнічено. І звісно, що він своєю пригніченістю мимоволі ділиться і зі мною, а я слухаю. І звісно, що проймаюся так само. Бо надихати мене його пригніченість ніяк не може, це природньо.

   І це мене також дратує. Бо я не люблю почуватися пригніченим, та ще й чужою пригніченістю. Вона мені ламає усі плани. Я он навіть випрати свою одежу через це не можу вже кілька тижнів. І мене це гнітить та дратує. Бо у цьому своєму стані я винувачу Славіка. Це через нього я не можу собі випрати одежу. Тобто, мало того, що поруч немає нікого, хто би мені допоміг її випрати: він мені ще й додає тягару своєю депресією. І це ніяк не додає моїм очам світла, бо від цього мої очі у його бік тільки темнішають.

   А втім, що він хотів? Моїм світлом він знехтував, обрав темряву. А тепер очікує від мене світла? То хай тепер сам, самотужки його запалить, якщо подарунки не цінував! А не схоче запалити - то хай йде у Пекло, туди йому і дорога. Я його туди і відправлю. Без найменшого жалю. І з такою ж ненавистю, якою облив мене він тоді, десять років тому. Я терпляче чекав, коли ці десять років минуть. І тепер прийшов час підводити підсумки. Що зрозумів за ці десять років? Чи так само мене ненавидить, чи щось змінилося у ньому по відношенню до мене?  Так само хоче на мене кричати, як і тоді? Чи може тепер нарешті дозрів до того, щоби самому терпіти мої крики ненависті?... І терпляче чекати, коли я нарешті захочу його любити як раніше?

   А може і не захочу. Десять років - і лист наших взаємовідносин перевернувся, з чистого листа. Тепер Славік у мені вже не асоціюється з моїм батьком. Бо мій батько на мене ніколи не кричав. Ніколи. Не смів!... А це падло - посміло. То які у мене можуть бути асоціації до Славіка? Що посіяв - те і жни. Якщо моє насіння тобі не до смаку стало.

   Так, я знову у гніві. І у такому настрої лягаю спати.

   На добраніч, Тату. Вдихаю глибоко. Тату!... Допоможи мені пережити цю ніч, не задихнутися від ненависті до Славіка. Бо зараз мені хочется його вбивати. Узяти ножа, і штрикати в нього, до сказу, до отупіння, то втоми, перетворювати його душу та тіло на фарш. А потім вкинути у вогонь, і нарешті полегшено зітхнути, що на одне падло земля чистішою стала.

   Ось що я відчуваю. Недовго лишилося чекати, Тату! Я знаю. Бо якщо до кінця травня мене Славік не знайде - до до кінця травня він і не доживе, точно. І це буде буквально, я пам'ятаю про нашу умову, Тату. Аварія таки буде. Буде четверо загиблих і ще більше десятка поранених. Я це пам'ятаю, Тату. Я це добре пам'ятаю. Отож, якщо курво Славік не з'явиться до того часу і не попросить у мене пробачення - то буде курво у числі загиблих, і я прочитаю про це у інтернеті. Отоді я полегшено зітхну. Бо безкарно кричати на мене уже не буде. Полетить у Пекло, і хай там кричить хоч усю вічність. Щоби більше не брав моду підвищувати на мене голос. Тварюка.

22:23, 29.04.2019