Книга. Пост Kizatavat-1. 18 02 - 30 04 2019

Книга.
"Пост "Kizatavat-1".
(18 02 - 30 04 2019)
(щоденник)

(Одним файлом публікується вперше)


* * *

--- 18 02 - День початку посту Kizatavat ---

   Привіт, Тату.

   Давно я не брав пости. Останніми днями крутилася ця думка,а сьогодні визріла: хочу узяти пост, прямо сьогодні, прямо зараз. На годиннику наразі 16:19.

   Як назву я свій пост? Ще не знаю. Вирішу трохи пізніше, коли розберуся з думками.

   І можливо навіть, я ще не знаю, для чого він мені. Просто відчуваю таку потребу, і йду за покликом серця. Хочу побути наодинці з Тобою...

   Нещодавно згадав історію, як Ти відправляв мене у Білорусь. Згадалося про це через листування з Оннелі, коли ми заговорили про білоруську мову. Хочу процитувати цей шматок листа:

* * *

""Я до білоруської мови ставлюсь мабуть байдуже."

Я до білоруської мови теж колись був байдужим, аж поки не потрапив у саму Білорусь... Це було у 2011-му році. Але найдивовижніше те, що їхати до Білорусі я абсолютно не планував. Але Тато наполіг. Розкажу цю історію. Я жив у Києві, ночував у офісі ЛГБТ на Контрактовій, і раптом почув, як Тато мені чітко та ясно сказав: "Ти мусиш поїхати звідси геть, твій час вийшов". Я у Нього питаю: "Але куди? Може, у Харків? У мене там знайомий є." - "Ні, у Харків тобі ще рано. Тобі треба поїхати геть з країни, покинути Україну зовсім." - "А куди тоді? Може, в Обухів,у Московську область? Там у мене є друзі". - Ні, і не у Росію." - "А куди?" - "У Білорусь" - "У Білорусь?... І який же населений пункт мені вибрати?" - "А ти відкрий карту України, і подивися, яке місто є найближчим до кордону. Від того міста поїдеш у село, яке розташоване на південь від того міста". Я відкрив карту України, і побачив Гомель. На південь від Гомеля побачив село Чкалове. Туди і поїхав. І там прожив деякийсь час.

Але не це головне. Коли я на власні очі побачив Білорусь, і вдихнув того повітря - то я швидко зрозумів: що якби не був карелом по крові, то хотів би мати білоруське громадянство, щоби там залишитися і жити... Я полюбив Білорусь з першого ж дня, як щойно її побачив. Це дійсно дивовижна країна. І це не передати на словах, це треба побачити на власні очі і відчути... А коли я вперше почув по телебаченню білоруську мову - то зрозумів, що закоханий у цю мову. Досі пам'ятаю, що по телевізору йшов якийсь концерт, і там ведучі говорили білоруською. Я закохався у цю мову одразу.

"Але знаю про мову і про саму Білорусь мало, тільки "картошка" і "бацька")"

Я про Білорусь знав приблизно стільки ж, коли їхав до неї тоді. І я взагалі думав,що вона уся русифікована, що там немає ні найменшого колориту. Але виявилося, що я помилявся: там усюди вивіски білоруською мовою, назви сіл, усі вказівники, і усюди білборди з одною і тою ж фразою: "Я люблю Беларусь". Картинки на білбордах різні, а фраза одна й та сама. І це чарівно. А ще пам'ятаю, було літо, і усюди були охайні клумби. Це було дуже чарівно. Будиночки усі чистесенькі, вулиці ретельно підмітані, асфальт новенький, рівний усюди, байже без вибоїн... Тільки інколи тріщини можна побачити, і то у тяжкодоступних місцях. Але загалом дороги там чудові. І взагалі, усе чарівно. Мені страшенно сподобалося. Цей Гомель - по суті містечко з кулачок, майже смт, але виглядає так, ніби то столиця. Але і це не головне. Найголовніше - люди. Точніше, національний менталітет. Виявилося, що білоруси дуже доброзичливий народ, навіть доброзичливіший, аніж українці. Якось серед них одразу почуваєшся затишно, ніби у себе вдома, серед старих знайомих. Дуже затишна країна. Звісно, не всі людитам ідеальні,але загалом - то Білорусь дуже виграє перед Україною по всім параметрам. Тоди хочеться повертатися, там хочеться залишитися жити. Якби я не був карелом, то напевне би просив білоруського громадянства. Так мені там сподобалося. Але я карел. Тому мені Білорусь не треба. Мені треба Карелія... І до речі, там, у Чкалові, я знайшов притулок - вгадайте, у кого? У карела! От так ось. Отож, про Білорусь у мене лишилися тільки найкращі спогади. Я дякую Татові, що Він мені її показав. Туди варто поїхати принаймні один раз, щоби побачити на власні очі, і відчути той запах атмосфери... Той колорит і той менталітет. "

* * *

   Історію, коротко описану у листі, я колись описував уже у деталях: у оповіданні "Правила гри ти знаєш" (http://www.proza.ru/2012/10/12/2100). Давно ми отак з Тобою не спілкувалися, Тату... Так, як у тій історії.

   Зараз я голодую. Ми з Оннелі у черговій сварці, і знову назавжди. Так, правила гри я знаю... Можливо,саме так я і назву свій піст цього разу: "Правила гри" - "Кіжатават" ("Kizatavat")...

   Як не крути, а я мушу знову підкорятися цим правилам гри.

   Мені сон наснився - здається, вчора: наснилося, що я одружуюся з дуже худою незнайомою дівчиною... Вона схожа на мусульманку чомусь, - принаймні, одягнута так. Ні, не у паранджу, а загалом одежа подібна до такої. Але весілля було дивним: снилося, що я сиджу з нею на ряднині, навколо нас стоять люди тісною стіною. Я не бачу їхніх обличчь, і вони мені анітрохи не заважають: схоже, що вони навіть не дивляться на нас, а скоріше охороняють нас, охороняють наш інтим... І у нас із нею зараз не весілля відбувається, а власне якесь знайомство, шлюбна ніч, чи шлюбний день, який починається зі знайомства з тілами одне одного... Вона першою роздягається догола по пояс. Я бачу, яка вона худа... Просто висушена. Невеличкі груди, які не знали годування, булисхожі на маленькі зморщені грушки... Дівчина роздягалася покірно, і взагалі, вона вихована була у покірності, у розчавленості... Мені її навіть трохи жалко стає. Бо знаю, що коли роздягнуся я, то вона побачить те, чого не очікувала побачити, і їй зараз належить витримати удар стійко... Я знаю ,що вона його витримає, адже вона така покірна... Але мені її усе одно жалко, по-людськи жалко. І на тому я прокидаюся.

   Прокинувшись, я питаю. у Тебе: що цей сон означає? Ти мені говориш, що мені належить одружитися з анорексією... Тобто, пройти і цей шлях також. І схуднути аж настільки.

   Що я відчуваю? Чесно, байдужість. Можливо навіть, це схоже на покірність. Я не бачу сенсу ні переживати, ні благати Тебе про пощаду... Аджеце не я повинен переживати про цілісність мого життя, цілісність життя мого тіла. Це Ти повинен переживати. Адже, це Твоя місія, Твоя ідея, це Ти її придумав для мене. Пам'ятаєш той день? "Я поставлютебе над народами" - сказав Ти. Я відповів: "Добре, Господи". Я дав Тобі згоду. Навіть не замислюючись, на що саме погоджуюся. Ти просто оп'янив мене Святим Духом у ту хвилину, оп'янив... І я не усвідомлював тверезо,що відбувається,і на що Ти мене підписуєш. Я лише сказав: "Добре, Господи", - бо мені у ту мить було дуже-дуже добре... І бо я автоматично повірив, що те, що Ти задумав для мене - то добре. Було 14-е травня 2006-го року... Сьогодні 18-е лютого 2019-го. Скоро 13 років мине від Твоєї обіцянки мені.Ти сказав мені, що поставиш мене над народами, а натомість що? Сниш мені видіння, в якому одружуєш з анорексією. Таке враження складається, що ти мене не підняти вирішив, а навпаки розчавити. Причому, розчавити фізично. Бо мій характер Тобі розчавити ніколи не вдасться. Ти можеш мордувати моє тіло, але мій дух і мою Душу Ти ніколи не замордуєш. Я можу на хвилинку лише піддатися слабкості, розплакатися... Але в цілому я все одно лишаюся непокірним. І мій духТи ніколи не замордуєш до такого стану духу, який був притаманний тій Анорексії, з якою Ти мене вирішив одружити... Я не бачу сенсу у тому шлюбі. Ну, хочеш помордувати? Мордуй. Я витримаю. Витримало б лиш тіло, але Ти зацікавлений у тому, щоби моє тіло вижило. Тому за своє тіло я спокійний. А душа моя незламна: мій характер від того стане лише міцнішим, і Ти це знаєш. Бо ми з Тобою змагаємося саме характерами.

   Ти вибрав правильного короля для Карелії: саме такий характер як у мене, Тобі і потрібен.

   Чи відчуваю я цікавість до подій, які будуть? Тату, чесно, мені байдуже. Ти мене замордував до такого стану, коли мені вже стало все байдуже... Ні, про Карелію мені не байдуже: я досі бачу себе її королем, і іншого майбутнього не уявляю. Але я наразі говорю про найближчі події. Про людей, які мені допоможуть чи ні... Саме до них я наразі відчуваю повну байдужість... І Надія Савченко, і Оннелі, і волонтерка Марина... Я дивлюся на них, і вже не відчуваю у собі сподівань на їхній рахунок. Відчуваю байдужість...

   Я знаю: байдужість - це параліч душі. Байдужість дуже подібна до змирення. Вважай, що Ти мене замордував до стану, коли я бажаного змирення досяг. Бо мені абсолютно не хочеться переживати за своє життя. Язнаю,що Ти зацікавлений у його збереженні. Але навіщо?... Невже мордуваннями Ти намірений мене підняти над планетою?... Боже, яка безглузда затія... Не бачу сенсу у тих мордуваннях. Якась безглузда жорстокість, безглуздий садизм.

   Ні, мені не цікаво, для чого. Ти усе життя мене мордував на усі лади. Усе дитинство мене мордував руками Ольги Іванівни... Потім у юності мордував руками Віктора, потім руками Катюші... Потім мордував мене безхатністю. Тепер мордуєш голодом. Хочеш замордувати моє тіло до такого стану, щоби ніхто не сказав, що я був ситим ці останні три роки. Хочеш зробити моє тіло схожим на тіло Соловйової? Фу, гидота...

   Ну, якщо Тобі так треба, якщо хочеш - то мордуй. Мені начхати. Мордуй, принижуй моє тіло скільки хочеш. Характеру мого Ти все одно не зламаєш, і не зігнеш.  Тим сильніше Ти мене мордуєш, тим незламнішим і непохитнішим він стає. Бо мордуваннями Ти не доб'єшся моєї любові до Себе. Ти це знаєш прекрасно.

   Хоча я не можу сказати, що я Тебе не люблючи ненавиджу...  Ні, я Тебе люблю. І Ти це знаєш. Просто я хочу відчувати насолоду від свого життя. Відчувати і бачити, що живу не даремно. А Ти між тим крадеш мої роки життя на якесь безглузде мордування. В той час, коли я хочу відчувати себе корисним планеті... Коли хочу бачити плоди своїх рук. А Ти... Мене в цей час безглуздо мордуєш.

   Можеш навіть забрати моєжиття, якщо хочеш. Якщо хочеш, можеш мене вкинути у Пекло, а потім знову повернути за Землю. Я бачив людей, які перелякано потім розповідали про те, що пережили. Їх трясло від жаху. І що?... Невже і мою Душу хочеш випробувати переляком Того Світу? Боже... Я мордуванням цим не бачу кінця. І не бачу їм сенсу. Залишити мене жити, щоби тупо мордувати... Боже, як безглуздо.

    Ну, хочеш - мордуй. Мордуй! Бо ж мордувати беззахисну людину значно легше, аніж її підняти та обласкати. На те багато розуму не треба... Було би лиш зрозуміло: для чого.

   Світ рушиться, будинки валяться, я хотів би їх відбудовувати і будувати нові... Але замість того мушу безучасно дивитися, як рушиться світ. Сидіти у клітці своїх обставин, і не бути у змозі допомогти навіть самому собі... Світ рушиться, що я маю відчувати? Скажи. Я нічого не відчуваю.

   Ти мене мордуєш, замордував до байдужості. Байдужість до свого життя... Деньза днем минає,  Ти мені обіцяєш замордувати моє тіло до стану скелету. Ну, мордуй... Мені байдуже. Мордуй. Я знаю, що все одно виживу. Бо Ти зацікавлений у тому, щоби я вижив. Якщо Тобі насолоду приносять страждання мого тіла, - страждання, настільки великі, що я перестаю їх відчувати... Коли я перестаю відчувати будь що.

   Коли я 11-го числа усвідомив, що на мене напала анорексія - я спочатку відчув відчай. Сьогодні уже 18-е. Апетит потроху повернувся. Не сказати що цілком. Але не це головне. Просто той відчай - я зрозумів потім,відчув: він був останнім, що я відчував. А далі настав спокій і якась байдужість. Спокій та байдужість. Емоції вимкнулися. Я ще намагаюся щось відчувати. Але відчуваю, що втомився.

   Втомився боятися за своє життя.

   Тобто, інстинкт самозбереження попросту вимкнувся. Настала байдужість. Але парадоксально, але саме тепер я упевнений, що з моїм тілом нічого лихого не станеться. Я буду жити.

   Питання тільки: як саме буду жити. Якщо отак тупо лежати і голодувати... Кому то користь принесе, скажи? У блокадному Ленінграді теж голодували. І вмирали від голодної смерті... Я майже не їм уже скоро три роки. З першого березня 2016-го року... Поглянувши на моє тіло, ніхто не повірить. Адже виглядаю я цілком здоровим та ситим. Людям треба бачити мій скелет?... Для чого? Я того не розумію. Можна подумати, що споглядання мого скелету дасть їм якусь користь. Ну, поспівчувають, і що?  Поайкають, похитають головою... І на тому все. Скільки було анорексичних людей. Комусь допомогли, когось врятували?... Хіба тільки якщо є родина. А у мене родини немає. Таких сиріт як я ніхто не помічає. Ніхто...

   І навіть Оннелі вимагаєвід мене, щоби я поводився приємно. Для того, щоби вона мене кохала... Боже, який абсурд. Вона мене шантажує коханням. Який абсурд...

   А мені начхати. Мені байдуже. Кохатиме вона мене чи ні - мені байдуже. Тату, чесно, мені начхати і мені все одно. Чому? Тому що я закоханий у Карелію. От і все. Тому людська любов мені не цікава. Звісно, я пам'ятаю, як Ти мені її обіцяв. Мені деякийсь час було цікаво поглянути, відчути, пережити... А зараз мені байдуже. Якщо люди опускаються до того, щоби мене своїм коханням шантажувати - то всралася мені така любов. Тому мені дійсно, абсолютно усе одно: кохатиме мене вона чи ненавидітиме... Я намагаюся замислюватися над цим, якось жалкувати... Але нічого, окрім повної байдужості, не відчуваю.

   І це мабуть, страшно, Тату. Відчувати настільки глибоку байдужість - це страшно, Тату... Це неправильно. Я розумію. Але ж і насолоджуватися коханням Ти мені теж не даєш. Отож, які альтернативи?

  Хотіти?... Так, хочу. Я не можу сказати, що не хочу. Щоби мене відвертало від неї - ні. Хоча я знаю, настануть такі часи, коли мене відвертатиме від неї. Бо я знаювже зараз, що то буде не те, чого хотітиме моя душа. Люди вимагають кумира, потребують кумира... Бути кумиром то хрест. Це обов'язок... Я його не боюся. Загалом ставлюся спокійно. Хоча знаю, що насолоди мені від того не буде. Але ж для мене важливо не це. Бо це лише необхідна складова. Щоби могти щось корисне зробити для людства - необхідно бути відомим. Необхідно стати кумиром. Це - плата... Або спокій, або всесвітній гам. Або життя без користі, або життя з користю. Одне з двох. І Ти знаєш,що я готовий заплатити таку ціну. Заради того, щоби врешті почуватися корисним своїй планеті, своїй Карелії...

   Люди так бояться, що їх використають... Он, і Оннелі боїться бути використаною. А я навпаки, мрію бути корисним... Ось такі парадокси.

   Ти сказав, що поставиш мене над народами... Ну то візьми і постав. Я Тобі тоді ще сказав: "Добре, Господи". Тоді я п'яний був Духом Святим,і не усвідомлював, що говорю. Але тепер-то я тверезий. У мене було майже 13 років, щоби подумати над Твоєю пропозицією. І я для себе вирішив, що для мене це дійсно необхідне. Бо інакше тоді я не знаю, для чого жити. Бо інакше тоді мені тільки і лишається, що спробувати повторити те саме, що і в ту ніч під черешнями...

   Або Ти замордуєш мене голордом до смерті.І я нарешті вмру. Якщо Ти мені набрехав тоді, дав мені марні сподівання на сенс життя - то тоді візьми і вбий. Настав час. У мене вже почалася анорексія. Тіло вжесаме відмовляється від їжі. Я примушую його їсти: те, що купив... Там іще є їжа. Але вже відчуваю байдужість. Ця їжа скоро закінчиться, і знову не буде що їсти. До наступної пенсії знов увімкнеться анорексія. І наступного разу мені буде значно тяжче примусити своє тіло їсти... Але мені байдуже. Мені спокійно. Мені настільки спокійно, що навіть анітрохи не хочеться тривожитися з цього приводу. Правила гри я знаю.

   Я настільки вже знаю правила цієї гри, що я уже не в змозі переживати. Тату, мені байдуже або спокійно... Спокій та байдужість змішалися. Спокій та параліч душі...

   А я хочу жити. І хочу відчувати. І ще хочу кохатися і насолоджуватися цим. Поки хочеться. Поки я в змозі хотіти... А я ще хочу. Бо я не можу сказати, що мене від цього відвертає. І я не хочу, щоби відвертало. Хай воно мені подобається, Тату... Отож, подай мені її під таким соусом, щоби мені сподобалося. Адже, я король, все-таки... Майбутній король Карелії. Тому маю право сказати: "Подай, і подай так, щоби мені сподобалося" - і не тільки отримати, але і отримати саме так. І на менше я не згоден, Тату...

   От бачиш. Ти мене мордуєш голодом, а я все одно усміхаюся, і вимагаю: "Подай мені усе, що я хочу". І у мене навіть якось сумніву немає. Немає підстав, так. Але і сумніву теж немає. Мабуть, я досяг саме того, про що молився: "Навчи мене вірити". Ти мене мордуєш голодом, а я усміхаюся: "Я все одно буду королем." І чим сильніше Ти мене мордуєш, тим упертіше я повторюю: "Я все одно буду жити. І буду королем". Бо я знаю, що Ти у цьому зацікавлений. Бо якби хотів мене вбити, то давно би вже вбив. Але ж Ти стільки разів рятував моє життя. Навіть минулої весни,коли я підняв паніку на увесь світ, думаючи, що весни я не переживу, і осені можу не побачити. Я шукав допомоги, і не отримав її... А цього року мені байдуже. Бо переживати за моє життя - це не моя робота, а Твоя. Це Тобі треба поставити мене над народами, це Тобі треба виконати усі мої забаганки... То чого я маю переживати? Виконається чи не виконається, збудеться чи не збудеться... Це треба Тобі.

   Тому мені байдуже. Ти зацікавлений - ти і роби. А чим буду займатися я... я не знаю. Це Тобі треба. Тобі треба мене чимось займати. От і займай.

   Ні, я не хочу відчувати байдужості. Але просто я втомився наразі. Втомився битися головою об стінку. Я стільки років бився... І все марно. Тому я втомився. І мені байдуже зараз. Просто байдуже. Тому я просто відпочиваю. Набираюся сил, користуючись нагодою. Або п'ю останні краплі життя. Це вже як хочеш.

   Мені байдуже... І мені спокійно. Хоча я не хочу бути таким. Але ж Ти мене замордував до такого стану. Замордував, але ж не зламав мене, і не скорив. Характер мій як був незламним, так незламним і лишився. Бо я все одно хочу бути королем. Тому що? Наразі я лише просто чекаю... Не переживаю анітрохи. Адже, це Ти повинен переживати, а не я... Бо це Ти сказав: "Я поставлю тебе над народами". А я відповів: "Добре, Господи"...

   Тому і зараз кажу тобі: "Гаразд, Господи. Роби що хочеш. Мені все одно". Хоча я знаю, що буду жити, і все буде добре. Хоча у мене наразі немає жодних підстав бути у цьому впевненим... Мені немає на що спертися, немає жодного друга навіть. Є тільки я і Ти, Боже. От і уся моя родина, усі мої друзі. Усі, хто мене підтримують. Хто за мене вболіває.

   Надія там колись десь писала, що до арешту у неї було дві тисячі номерів у телефонній книжці, але у тюрму їй писало лише восьмеро. Щаслива... Їй аж восьмеро людей писало. Аж восьмеро. Їй мало? А мені би хоч один написав. То хто з нас сильніший?... Я сильніший за неї. Бо мене Бог мордує випробуваннями самотності, а я усе одно усміхаюся, і впевнено повторюю: "Я усе одно буду королем". Хоча у мене немає жодних підстав бути у цьому впевненим. Жодного надійного друга... Жодного.

18:27, 18.02.2019
Кар'ялонні
 


--- 18 02 - Kizatavat. Про мрiйникiв та божевiльних ---

   Привіт, Тату.

   Забрів на Ютуб, подивився одну комедію, потім після неї саме перемкнулося на іншу... Ця інша звалася "8 найкращих побачень" (http://youtu.be/pcIBhOtfOgU). Так, та сама, з Зеленським та Вірою Брєжнєвою. Я її вже бачив колись. Вдруге передивлявся зараз, і було зовсім не смішно... Над Іллею, який з усіх сил намагався бути ідеальним, і саме цим привабив головного героя - над ним врешті просто посміялися... Жорстоко посміялися. Дуже жорстоко.

   А я мрію бути королем. Смішно? Дуже смішно... Якщо розкрити таємниці душі, і усі сміливі плани про будівництво міста - то впору замкнути у психушку до кінця життя.

   А причина в чому? Просто я сирота, і у мене немає грошей. Тому саме собою випливає, що я не маю права на подібні мрії. А от якби я був сином магната, чи братом нардепа - о, тоді би усі двері переді мною розчахнулися: втілюй усе, що забажаєш!... А якщо сирота - то нічого тобі, окрім психушки, не світить. Можна сміятися, можна глузувати. Можна дивитися співчутливо, як дивляться на невиліковних хворих.

   Жорстокий і несправедливий світ. У якому чомусь не буває див для таких як я. Бо ще жодного сироту, жодного безхатька не підняли наверх. А, ну, хіба що Тарасові Шевченко пощастило: він був рабом, а став знаменитістю, символом України... Завдяки примсі впливових і багатих людей. Яких він усього лише намалював... А ще був - пригадую - Григорій Распутін... Більше не пригадаю випадків. Хіба тільки у Біблії були випадки. Був такий собі Йосип, син Якова... Який так само як і я, повірив, - бо йому наснилися сни, - що його Бог поставить високо...

   І я повірив. Просто повірив. Тому виглядаю божевільним. Тому наді мноюможна безкарно сміятися. Навіть Оннелі - і та не гребує мене бити нижче пояса, і топтати... Зловживаючи тим, що я сам не можу вкинути листи у скриньку, не можу приїхати у Київ... Сміється, кепкує... І навіть розписується замість Надії, стверджуючи, що на одному полі Надія зі мною не...

   Як же огидно це все. Як же огидно, Тату. Огидно, коли люди топчуть інших, замість того щоби допомогти. Втоптують у грязюку, у багно... Показують тим самим свою слабкість, свою ницість... Скільки разів таке було. Скільки таких людей було у моєму житті.

   Вони не наважуються мріяти про більше, аніж просто про секс. Поводять себе ницо, як тварини... Шукають собі кумирів, і насолоджуються їхніми стражданнями. Як же це все ницо...

   Любити таких людей - звісно, можна. І їх любиш. Хоча ця любов - усього лише співчуття, по суті... Жалість... Як люблять тварин. З якими, усвідомлюєш, ніколи не поговориш на рівних.

   Як це все сумно, Тату... Сумно до зітхання.

   Так хочеться повірити у людину. І разом із нею перевернути гори. Але виявляється, що людині нічого не треба. Її влаштовує її тваринний спосіб життя. Їй не треба ні досягнень, ні слави... Нічого з того,про щоти мрієш,вона ніколи не мріяла, і їй не треба. Більш того: її злять твої мрії... Тому вона з усіх сил намагається їх розтоптати, розчавити... Бо її злить, що прикута до ліжка людина, яка є фізично слабшою за тебе, яка є соціально нижчою за тебе - раптом виявляється вище за тебе у сотні разів, на сотні голів. А так було би зручно, якби ця людина просто мовчала, з вірністю зазираючи тобі у очі. Щоби обіцяла кохати вічно, і нічого більш не просила... Ні про що не мріяла. Як було би зручно... Бо ж у моєму становищі, у моєму фізичному та соціальному стані мріяти про щось взагалі людина не має права.

   А я дозволяю собі. Мене топчуть, а мені анітрохи не боляче. Невже вони дійсно вважають, що можуть мені своїми словами та насмішками спричинити мені біль?... Боже, яка наївність, і яка ницість... Вони навіть не усвідомлюють, що я не прикутий до ліжка анітрохи, бо я вмію літати... Це лише тіло моє прикуте. Це вони прикуті до землі.  А я до землі не прикутий, я над нею... Я літаю.

   Вони звісно не повірять, що для мене ці польоти насправді. Вони думають, що я або божевільний, або блефую. Їм значно зручніше втішати себе тим, що вони вищі за мене. Вищі фізично, вищі соціально... Порівнюючи себе зі мною, вони не почуваються настільки приниженими. Вони втішаються...

   Так само, як втішаються і стражданнями Надії. ВОни охають та ахають, вони на словах жахаються... Але подумки дякують Богові, що вони не на її місці. Так само вони чинять і зі мною.У них нічого святого насправді немає, - навіть незважаючи на те, що вони ходять у церкву, ставлять свічки, б'ють поклони перед іконами... Насправді у них нічого святого.

   Вони думають, що своєю релігійністю врятують свою душу від Пекла. Ні, не врятують... Не врятують. Бо точно так само, як вони байдужедивилися на мої страждання, байдуже дивилися на страждання Надії у тюрмі - так само байдуже Бог дивитиметься і на їхні страждання...

   Сьогодні вони сміються наді мною, але після смерті над ними сміятиметься сам Сатана.

   Тому мені анітрохи не боляче від їхніх слів. Навпаки, мені їх жаль... Бо я розумію, що вони дебіли, які риють самі собі могили на Той Світ. Земне життя коротке: воно пролетить як мить, навіть озирнутися не встигнеш. Сорок років - як один подих; още один подих - і ось, уже вісімдесят, пора помирати. Один рік пролітає як секунда. А вічність?...

   Це навіть не розчарування у людях. Я знаю, що вони слабкі. Це скоріше, якась безнадійність... Бо розумієш, що попри усі красиві лозунги про "гуртуймося - переможемо" - насправді ніхто згуртуватися не здатен. Усі будуть сидіти та співчувати, кивати головами або навіть розмахувати руками... Але ніхто не скаже: "А давайте...?"

   Давайте. Ось, я говорю: "Давайте побудуємо!"... А мені сміються у лице. Вони думають, що мені боляче від їхнього сміху. Або на що вони розраховують?... А я дивлюся на них, і розумію, що вони дебіли. І я не знаю, що мені з цим робити. Не знаю, Тату. Бути одним з них мені скучно. А подібних мені я не бачу. З Надією поговорити у мене немає змоги. Єдина її відповідь мені викликала у Оннелі ревність, і бажання насміхатися наді мною. Вона ревнує, я це розумію...

   Тому мені сумно. І взагалі, усе це так безнадійно виглядає... Кепкувати наді мною - охочих повно. А от руку простягти - немає нікого. Всі дивляться, співчувають на словах, і нічого не роблять. Дивляться, як я помираю від голоду, і нічого не роблять...

   А я втомився переживати з цього приводу.Врешті-решт,це не моя була Ідея жити заради Карелії. Це Ти мені таку Ідею подав.  Це Ти мені сказав, що поставиш мене над народами, я Тебе про це не просив. Ти дав мені сенс життя... Але чомусь не дав мені можливості втілити свої Ідеї. Тому я досі усього лише мрійник... Надто схожий на божевільного, який продовжуємріяти і будувати фантастичні палаци у своїй уяві, - навіть попри те, що у мене немає ані грошей, ані покровителів... Навіть жодного друга немає. Бо навіть Оннелі я другом не назву... Я взагалі не знаю, хто вона мені. Взагалі не знаю...

   І я відчуваю втому. Байдужість та спокій. Ти саме цього добивався, Господь? Саме такого мого стану Ти добивався?... Зрозуміти б лише для чого...

   Я не знаю, як люди можуть жити без мрії. Коли у голові мрії немає, то жити ж нестерпно. Життя бачиться настільки пустим, що навіть жити не хочеться, не можеться жити. Інколи мені здається, що кінця оцьому життю, що є наразі у мене - не буде. Вісім років у ліжку... Без сонця, майже без їжі. Без людей, з якими можна було би поговорити. На самоті. Єдина розрада - так це інтернет. А забери у мене його - і що мені лишиться? Тільки спинити серце силою волі. Але тримає тільки сподівання у Слово Боже, яке Ти мені дав... Одним тільки Словом Твоїм тримаюся я на цьому світі, Боже... Але коли втрачаю цю віру, то жити мені зовсім не хочеться. Тоді хочеться просто відкрити собі вени, або наковтатися таблеток, і тихо заснути, щоби більше ніколи не прокидатися. Або просто припинити їсти та пити. І через два тижні однозначно померти. І навіть похоронити мене не буде кому...

   А Ти казав, що мене любитиме багато людей. Що море людей вважатиме за честь називатися членами моєї родини. Але щось не бачу жодного бажаючого. Жодного... Бо нікому не відомі безхатьки нікому не цікаві. А от якби став кумиром, відомим на увесь світ... О, тоді би вищали від радості. Так само, як зараз інші вищать від радості, отримавши від Надії листа. З тюрми...

   Боже, яка гидота цей світ. Так, не маю сумніву, що коли стану відомим на увесь світ, то мене любитиме море людей. Любитимуть тільки за те, що я відомий. Але де вони зараз?... Усі ті, до кого я звертався за допомогою. З ким ділився своїми мріями. Вони всі мене обсміяли.

   Лицемірний світ маленьких моральних карликів... Чи хочу я їхньої лицемірної любові?... Якщо чесно, то всралася. Але я хочу відчувати, що живу не дарма. Я хочу будувати палаци та міста. І отримувати від цього насолоду. Бо, можливо, хай не кожна людина, але, мені здається, бути творцем є природньою потребою людини, це відчуває кожен... Коли людина не займається творчістю,  то вона гине... Вона втрачає сенс життя. Принаймні, мені так здається, що це природньо. Але, глядючи, припустімо, на Оннелі... Я сумніваюся, що вона хоче бути творцем. Що вона хоче щось побудувати, щось створити. Бо схоже, що її влаштовує просто скиглити,  і її влаштовує, коли скиглять усі інші люди на світі, тому вона робить усе,  щоби примусити скиглити і мене. Ходячий песимізм...

   Ні, не про таку дружину я мріяв. Не про таку, Тату... Я хочу собі амбіційну. Яка розділятиме мої амбіції. І прагнутиме того ж самого, що і я, нарівні зі мною. Нарівні, а не намагаючись втоптати мене, як це робить Оннелі. Я дуже швидко втомився від її агресії. Точніше, це навіть не втома, а просто нудьга. Коли вона нападаєна мене,з намаганнями мене розтоптати - я відчуваю нудьгу. Бо людьський дебілізм у мене завжди викликає нудьгу. Мені з нею стало нудно. Просто нудно...

   Можливо, саме завдяки їй я зараз відчуваю повну байдужість до власної долі. Саме тому мені вже стало начхати, виживу я чи помру від голоду. Я багато разів її підбадьорював: "Удвох ми сила!"... Але вона не повірила, знехтувала.

   Кого Ти мені послав, Тату?... Я так хотів вірити, що у мене принаймні з'явилася одна вірна мені людина. Але я переоцінив її. Переоцінив її здатність бути вірною... Бо вона апріорі не здатна на вірність.Вона узагалі не знає,що це таке. Бо вона не здатна піднятися вище переконання, що вірність - це значить, ні з ким більше не спати, окрім неї. Такі тваринні поняття про вірність... що мені аж хочеться позіхати від нудьги. Бо розумію, що там немає про що говорити. А її схильність перекручувати і вивертати та паплюжити мої слова - відбиває найменше бажання з нею продовжувати спілкування. Про яку вірність може йти мова з людиною, яка тебе намагається з усіх сил обілляти грязюкою?... Яка вишкірюється на тебе у відповідь на критику?...

   Ні, Тату. Вона мене втомила. Таких людей як вона я можу любити тільки на відстані... І бажано узагалі не спілкуючись із ними. Бо витерпіти їхній дебілізм - то вище за мої сили. Я не бачу сенсу терпіти. Мені і так досить терпіння. Тільки те і роблю усе життя, що терплю знущання над собою... То Ти, то люди... А реалізувати свій потенціал - чомусь можливості не маю й досі. Просто живу і терплю. І абсолютно насрати, чи володію я скромністю або смиренням. Чи я тупий інтелектом як усі ці валянки, чи я вищий за них на три лоба. То абсолютно значення не має.

   Я втомився, Тату. А ця анорексія підкосила у мене бажання боротися за своє життя. Мені стало попросту байдуже. Будемо вважати, що Оннелі вбила у мені бажання жити.

   Я розчарувався. Відчуваю втому. І мені все одно. Можеш вбити мене,  якщо хочеш. Я не буду боротися. Все одно боротьба безглузда, я бачу. Не хочу.

23:15, 18.02.2019
Кар'ялонні


--- 19 02 - Kizatavat. Зустрiчний виклик ---

   Доброго ранку, Тату. Добрай раніцы Табе.

   На годиннику у мене зараз 07:23

   Ні, звісно, не можна сказати, що Оннелі мене зламала. Зовсім ні. Вона мене не зламала, і не доломала, - це взагалі не те. Абсолютно не те. Але спробую пояснити.

   Вона до нашої з Тобою Угоди взагалі ніякого відношення не має. Ні, тобто, має, так, бо ж я її замовив у Тебе. А значить, вона частина нашого з Тобою плану. Те, що вона виявилася дурепою - то чия вина? Мабуть, моя, бо я не вмію вибирати.

   Гаразд. Тоді вибери для мене пару Ти. В принципі, я ж і так був готовий до будь-якого варіанту, навіть стать не мала для мене принципового значення. Що я зробив у цьому напрямку? Лише описав параметри, які особисто мені подобаються найбільше. Зовнішні ознаки. Але Ти забуваєш, що я замовляв собі ще й вірну та амбіційну людину. А оце що?... Де там амбіції? Там не амбіції, там дурощі. Попросту самодурство. Безконтрольне і хитке. Сім п'ятниць на тижню. Вітер у голові. І вона цим ще й хизується... Вона хизується тим, що на неї неможливо покластися, бо вона боягузка в усьому. Зараз одне говорить, через годину протилежне. То каже: "Живіть!" - то тут же втоптує у грязюку, і насміхається з моєї фізичної безпорадності. Я дивлюся на оцю пляску дурощів... Я просто спостерігаю. І розумію, що покластися на неї абсолютно не можна. Я взагалі не знаю, що з отого всього правда, а що брехня. Я не певен, що вона узагалі передавала мої листи Надії. І не певен, що отой рукописний лист вона переписала в точності, а не вставила свою редакторську руку. Я лише сподіваюся на її порядність, але не маю упевненості...

   Вона хвалиться тим, що я не знаю, що діється у її голові. Вона хвалиться мені цим. Знайшла, чим хвалитися... Вона хвалиться тим, що вона абсолютно ненадійна, що вона говорить одне, робить друге, думає зовсім третє. Вона цим хвалиться. Знайшла, чим хвалитися... Своєю ненадійністю, та схильністю до зради.

   І Ти мені послав оцю людину. Питаю у Тебе: Навіщо?...

   Ні, звісно, я дякую Тобі, що вона виконала принаймні ту місію, про яку я її попросив: передала листа. Не  знаю, скільки листів, можливо навіть що всього лише офіційне звернення, через Віру до неї дійшло, а усе наше листування вона не бачила. Я взагалі нічого не знаю,і готовий у всьому сумніватися. Бачити усюди зраду.

   Маленькі людишки. Вони плюються у бік Верховної Ради, обзиваючи її Верховною Зрадою, - а самі що? Вірні будь-чому? Вони навіть поняття сопливого не мають, що таке вірність. Вони хваляться своєю непередбаченістю, і тим, що міняють свої рішення кожного дня. То вона пообіцяла, то вона передумала. То ніби хотіли працювати разом, то вона взбісилася, що я смію давати якісь поради. Смію втручатися у творчий процес. "Не лізьте мені у душу!"...

   Де Ти тут бачиш пару? Я тут пари не бачу. Бачу, що вона сама по собі, я сам-один, зі своїми мріями. Хоче бути сама? На здоров'я, хай пи*дує. Куди хоче. Під три чорти, і чотири вітри. Їй так дорога свобода нічого не робити - хай, не треба. Ледарів - отуди, направо. Вони праві, так. Треба нічого не робити, і все побудується саме. Самі будинки зведуться, самі ремонти поремонтуються. Усе зробиться саме, вони праві. Організованості не треба. Це ж тільки я дебіл, упевнений, що для того, щоби щось велике зробилося, треба підіймати сраку, треба згуртовуватися, і радитися разом, як втілити те чи інше. Мене наліво. Отам лежи на своєму ліжку, не скавучи, і нічого не проси, не вимагай, і не зли своїми порадами.

   Я дивлюся, кого Ти мені послав... І я злюся не на неї. А на Тебе. Бо в той час,коли я з усіх сил борюсяза краще життя - Ти мені підсилаєш отаких людей. Які в усому пхають палиці у колеса. Які хваляться мені своєю невірністю, своїм самодурством, своєю непередбачливістю. Вона то добра, то зла. А я не знаю, чому вірити: її доброті чи її злості. Її фальшивій доброті, чи її щирій злості. Абсурдній злості. Ницій злості.

   Ні, Тату. Терпіти абсурд у мене бажання немає. Я люблю порядок. Я люблю,коли все чітко та ясно. Коли на людину можна покластися. Коли чітко знаєш, що вона зробить, а чого не зробить. А не так, що вона раптом передумала, і не зробила того, що обіцяла, але зате зробила те, чого не обіцяла, і чого не очікував... Знаєш, мені навіть приємні несподівані подарунки не в радість. Бо услід за тим знову буде агресія. Бо усміхатися не можна. Вірити не можна. Вона робить усе, щоби стерти мою посмішку з обличчя. Зробила приємний подарунок - і що мені з того?... Якщо мені реагувати узагалі ніяк не можна. Хіба що тільки подякувати. І знову склавши руки на грудях, мовчати і чекати невідомо чого. Бо невідомо, що ще стукне у її голову наступного дня чи наступної миті. Вона ж непередбачувана. І хвалиться цим. Ну,хай хвалиться! Мені то що з того. Вона сама собі непередбачувана, а мені такі люди поруч не потрібні. Мені потрібні передбачувані. Мені потрібні надійні. У яких не дзьобне у голову дятел викинути щось, на кшталт натискання червоної кнопки до ядерної бомби.

   Ні, Тату. Вибач, але непередбачуваних мені не треба. Не хочу. У яких доброта на рівні безкорисливості... Я Тобі вже казав: мені такого не треба. Мене вже дістала ця безкорисливість. Ця видимість благочинності. Бо саме такі люди нічого не доводять до кінця. Вони один раз нагодують, за приємну посмішку, а потім місяць не з'являються. І їм  начхати, що твоєстановище анітрохи не покращилося. Я можу і не дожити місяць той, вони прийдуть - а я вже вмер, мене нема. Яка їхня реакція? Ну, посумували. Одну хвилинку. І перекинулися увагою на іншого такого самого. Хто приємніше посміхається - того і люблять.

   Вони вважають це благочинністю. І у своїх очах - безперечно, добрі та жертовні. Зітхаю...

   І Надія ще - теж, зі своєю "тисячою"... Як собаці кістка: "Дам!"

   Боже, які ж люди усі поверхневі... Пхаються у владу, критикують владу...

   Ні, я не скажу, що мене це все доламало чи зламало. Ні, Тату, любий. Просто Ти мені ще раз показав, наскільки слабкі люди. Наскільки вони маленькі, наскільки ненадійні. Тому усе, що відбувається - відбувається з їхньої ж вини. Увесь розлад, що існує в країні - існує з їхньої ж вини. Вони,маленькі і слабенькі,критикують владу... А у владі хто сидить? Хіба великі та сильні? Ні. Точно такі самі слабенькі та маленькі. Які до того, як посісти у свої крісла, точно так само тільки і вміли, що критикувати тих, хто сидить.

   І у народі усі точно такі самі. І схоже, що тільки я один це все бачу і усвідомлюю. Я, прикутий до ліжка каліка, який не здатен помогти навіть самому собі. Який більше за всіх усвідомлює необхідність згуртовування. Але не вміє цього досягти, бо для того, щоби створити принаймні видимість гурту, треба вміти усім приємно посміхатися....  Бути приємним дипломатом.

   Зрадити себе, зрадити свої принципи, зрадити свою чесність.

   Ні, Тату. Для мене це надто висока ціна. Я платити стільки не згоден.

   І що тепер?...

   Я вирішив кинути Тобі виклик: я перестану боротися за своє життя. І не думай, що мене щось зламало. Ні. Можеш продовжувати мене мордувати, морити мене голодом, жагою, самотністю... Можеш навіть повітря у мене забрати: я боротися навіть за повітря не буду. Можеш вбити моє тіло, лиш би на здоров'я. Характер мій від того ніяк не зміниться. Я все одно буду упертим, буду чесним, і буду неприємним. Усі мої погляди лишаться тими самими. Усіма цими мордуваннями Ти мого характеру не зміниш, і не скориш... Ти можеш добитися від мене хіба що видимості покори. Ось, я перестаю боротися за своє життя. Ти думаєш,що скорив мене? Ні. Я перестаю боротися за своє життя не тому, що Ти мене скорив, чи хтось мене зламав. Ні. Я роблю це назло Тобі. Всупереч Тобі. Бо Ти мені не лишив іншого вибору. Ти загнав мене у кут. І чого Ти від мене очікував? Що я заради свого життя встану на коліна, і буду благати про пощаду? Не сміши. Мені, колишньому багаторазовому суїцидникові, життя не таке вже і дороге, як дорогі власні принципи.

   Я можу боротися за своє життя тільки заради Карелії. Але ж Ти мені не даєш нічого. Ти мене просто подражнив. Навіть кохання мені не дав.  А так, лише шість місяців листування, і чотири зустрічі... Чотири поцілунки. От і все кохання. Пісок, пилюка це все. Не варта уваги моєї навіть... З Катюшею у нас було усе навпаки: чотири зустрічі, і шість місяців сексу.

   Усе не те... Душа усе одно голодна. Розум голодний. А навколо - самі лише карлики. Розумово убогі. Душевно скалічені. І всі як один щиро агресивні, лицемірно добрі, і всі як один непередбачувані. Іще й хваляться цим...

   КудиТи мене послав? Тату! Скажи мені, от поясни мені, що мені тут робити. Я не бачу роботи для себе. То скажи, для чого, заради якої цілі я мушу боротися за своє життя? Я не бачу у тому сенсу. Я не бачу ні роботи собі, ні опори... Усюди хаос. І ті, хто цей хаос створюють, хваляться тим, що створюють хаос та безлад. Розводять срач та розруху. Вони хваляться цим, і ще й насміхаються наді мною, над моєю безпорадністю навести лад. Армагеддон уже втілений. А вони цього не бачать. Вони не бачать, що вони збожеволіли, і приймають у цьому участь. Вони читали про це у Біблії, але ж звісно, себе вони уявляють по інший бік...

   Я не бачу проблиску світла у цьому хаосі. У цьому занепаді. Я не бачу людини, на яку зможу зпертися... Щоби з нею удвох бути силою. Надія мені, як подачку, як кістку собаці, обіцяє пожертвувати тисячу. Оннелі узагалі нічого не обіцяє, окрім вибриків своєї непередбачуваності. А Ти?...

   Мовчиш і усміхаєшся.

   І ось, ми з Тобою знову наодинці. І що мені з того, що Ти поруч?... Тіло моє нагодуєш? Ти, хто писав оті самі рядки: "Хто скаже: Ідіть з Богом, грійтеся та харчуйтеся, але не дасть потрібного для тіла"...

   А я назло Тобі тепер хочу перестати боротися. Подивлюся: вб'єш чи врятуєш?... І припустімо, вб'єш. Куди я потраплю? В Рай?... І як Ти будеш мені там дивитися у очі? Як Ти посмієш мені у очі дивитися? Ти, Брехун. Який обіцяв мені золоті гори, а натомість нічого не дав, окрім безглуздого мордування мого тіла. А, то може Ти обіцяв мене поставити над народами посмертно? А може, Ти взагалі не Землю мав на увазі, а Небо?.. То всралася мені та небесна честь, якщо на Землі я нічого корисного не зробив за своє життя. Якщо врешті Ти мав намір мене замордувати до смерті - то чого було тягнути, чого було мене обнадіювати? Треба було вбити ще тоді, коли я хтів покласнти край життю під черешнями. Або там, на четвертому поверсі у Церкві. Для чого мене рятував? Або тоді, потайки, при Людмилі, коли я собі повітря у вени пускав. Або тоді, коли хотів кинутися під потяг!... У Броварах.

   Для чого Ти мене рятував усі ті рази? Для чого? Щоби усі ці роки мордувати мене?... Скільки минуло часу? Мені було років 10, коли я вперше хотів накласти на себе руки, але Ти не дав, відвів. Потім хвиля спроб і думок пішла одразу після народження Евеліни. Уже 18 років поспіль: я і не живу, і не вмираю!... І коли я борюся за своєжиття - Ти мені ставиш палиці у колеса! То що мені робити звелиш? Стати навколішки? Цього не буде, ніколи! Не скориш! Не скориш і не зламаєш. Я все одно лишуся тим самим, лишуся вірним своїм принципам!

   Тому я кидаю Тобі останній виклик: я припиняю боротися за своє життя. Не буду жалітися нікому, ні у кого нічого просити не буду. Навіть у Тебе нічого не проситиму більше. Буду мовчки лежати, склавши руки, і чекати. Захочеш врятувати - врятуєш, не схочеш - помру. Але як Ти будеш мені у очі дивитися потім, скажи? Як у Тебе нахабства вистачить дивитися мені у очі?... Не давав мені померти, але і жити не давав, лише мордував без кінця. Для чого? Щоби зламати мій характер, поставити навколішки? Цього не буде ніколи! Я навколішки не стану, і себе не зречуся! Назло Тобі помру, і там, на Тому Світі, вимагатиму від Тебе відповіді за усе це. За усе це безглузде мордування. За те, що мені нічого робити не давав усе моє коротке життя. За те, що мені жодної людини нормальної не послав! А тільки калік якихось моральних, слабаків, та карликів. З якими каші зварити було узагалі неможливо. Які тільки крали мій час. Які хотіли лише, щоби я їх розважав розмовами. Бажано приємними. А вони - гаразд, у відповідь на усю мою увагу, один раз на місць мене нагодують. І то максимум. Вони мене подачками годують, як собаку кісткою! Тисячу мені обіцяють пожертвувати. Та хай вдавляться своєю тисячою.

   Ні, принижуватися заради цих жалюгідних тисяч я не буду.

   Я повірив. Аж занадто, можливо. Відчайдушно і з усіх сил. Ти казав: "По вірі буде"?.. А я не бачу. Бачу, що Ти не лишаєш мені вибору, як об'явити Тобі бойкот: я припиняю боротися за своє життя. Захочеш - врятуєш, захочеш - вб'єш. Тільки от як Ти будеш мені потім у очі дивитися - я не знаю. Хотів би я бути Богом, а Ти щоби був людиною. Помінялися би місцями, га?

19.02.2019, 08:54
Кар'ялонні


--- 19 02 - Kizatavat. Гнiв на Оннелi ---

   Я відчуваю по відношенню до Оннелі гнів, Тату. Ця дурепа мене гніває. За те,що вона поводиться як собака на сіні: ні собі, ні людям. І ще й сміє мене звинувачувати у тому, що я хочу жити краще, аніж живу зараз. По суті, вона мене звинувачує у тому, що я хочу жити. Бо вижити у цих умовах апріорі неможливо.

   І що мені велиш із нею робити? З цією ідіоткою, кретинкою тупорилою. Ця дебілка налаштована на повільне самознищення, і мене тягне за собою. І мене це гніває. Мене це гніває, Тату!

   Вона хоче здохнути? Хай здихає. Але яке вона має право мене тягнути за собою?

   Дебілів повна країна. Тільки і уміють, що знищувати усе, що бачать, паплюжити усе, що мають, нехтувати усіма, кого знають.

   Дебілів повна країна.

   Так, я відчуваю гнів. Дуже сильний гнів. І я не знаю, куди мені його подіти. Я гнівний на Оннелі, і саме про неї увесь час думаю. Мені хочеться її зтерти, розчавити, зпопелити. Задушити, врешті-решт. Цю дебілку, яка тільки і вміє, що знищувати усе підряд. Вона нічого створити не здатна. Тільки і вміє, що хоронити усіх та оплакувати. В бюро похоронних послуг нехай працює: саме там їй і місце.

   А я хочу жити. Тому мені з нею не по дорозі. Хай ****ує, ****ь, куди бачить, щоби на очі мені не потикалася, дебілка!

   Боже... Дебілів повна країна. Як можна тут бодай щось будувати, якщо кожен дебіл цієї країни тільки і уміє, що руйнувати? Вони руйнують геть усе. Починаючи із самих себе. Руйнують самих себе, руйнують своє майбутнє, руйнують усілякі стосунки, які ще не почалися чи вже почалися. Руйнують усе підряд. Будувати вони не здатні. І мене це гніває. Мене це так сильно гніває, що я хочу розчавити кожну отаку крису, яка тільки і вміє, що руйнувати!

   Я дуже сильно гнівний на неї. Хоче здохнути? То хай здихає. А то поводить себе як собака на сіні: ні собі, ні людям. Коли усі отакі як вона виздихнуть - то лишаться тільки ті, які здатні і схильні щось будувати. От з ними і побудуємо. Але поки оце поле оцих собак та самовбивць стоїть стіною навколо мене - то я не бачу за ними тих людей, які були би моїми однодумцями. Які хочуть жити. Які мріють будувати. А не руйнувати.

   Вона мене звинувачує у тому, що я хочу жити. Вона мене то просить жити, то раптом розвертається на 180, і з піною коло рота звинувачує мене у тому, що я хочу жити.

   Мені це обридло. Мене це дістало. Я не знаю, що діється у її голові, і знати вже не хочу. Хоче здохнути? Хай здихає. Але мене хай за собою не тягне. А то ні собі, ні людям. Дебілка довбонута на усю голову. Боже, як же я ненавиджу оцих безкорисливих. Бо вони дебіли. Вони нізащо на світі не дадуть піднятися, нізащо на світі не дадуть вилізти з прірви бідності та голоду. А якщо спробуєш бодай заїкнутися про вихід - саме отакі як Оннелі і накинуться разом, та перегризуть тобі горло, мов криси.

   Дебілів повна країна. Повна країна самогубців. Безкрисливі? Чорта з два. Вони попросту самогубці та криси, готові втопити кожного, хто хоче жити краще.

   Тату, я не хочу її любові. Оборони мене, Боже, від її уваги та допомоги. Не хочу від неї нічого. Хай здохне саме тою смертю, якої собі прагне. А я її переживу.

   Боже, повна країна ідіотів. Маленьких огидних карликів. Які не гребують бити нижче пояса. Але при цьому роблять вигляд, ніби вони християни. Боже! Хто виховував цих дебілів? Чому Ти так мало дав їм розуму?

   Мене душить гнів. І я знайду йому вихід. Я задушу її. Вона не вірить у мої здібності? Повірить. Упевниться на власній шкурі, що це таке: мій гнів на відстані. Хоче собі смерті? Буде їй смерть. Але мене вона за собою не потягне.

   Поможи мені винищити усіх дебілів, які не бажають мені добра. Нікому не дозволю мене топтати. Переламаю ноги усім.

   Так. Отепер я відчуваю, що мене вони усі дістали. Вони мене розгнівали. То хай бережуться тепер мене.

13:50, 19.02.2019
Кар'ялонні


П.С.: 14:09. Якщо мені за своє життя боротися сенсу немає, бо я не маю права боротися за нього - то тоді я її примушу боротися за моє життя як за своє. Вона хотіла мене потягнути за собою на Той Світ? Ні, ми зробимо навпаки: якщо мені на Той Світ, то я її потягну за собою. Захоче жити - почне борсатися, і витягне мене за собою наверх. Не хотіла розуміти по-хорошому - то тоді зрозуміє по-поганому. Хотіла мовчки спостерігати як я вмираю? Ні, не буде цього. Я за собою її потягну.  Захоче жити - витягне й мене. А ні - то вмремо обидва. Я примушу її це відчути. Примушу, Тату. Мені втрачати нема чого. А іншого вибору у мене нема. А заодно і Надію прихоплю за шкабарки. Я примушу її пам'ятати про мене, і боротися за моє життя як за своє. Тисячою від мене не відмахається. І ББ також. Вони мене розізлили. Обидві. Всі. Якщо вмру я - то і їх за собою потягну. Вони це відчують. Захочуть жити - витягнуть і мене. А мені втрачати нема чого. Мене усі розізлили. І Ти, і Оннелі, і Надія. Розізлили ви мене усі. Не маю права боротися за своє життя сам? То тоді примушу їх боротися за нього. Вони це відчують. Амінь.


--- 19 02 - Kizatavat. Вагання ---

   Щойно мені прийшла смс від Оннелі: ББ заарештували, а її затримали як свідка, зробивши у її квартирі шмон та відібравши у неї телефони та ноутбук.

   Гнів мій досяг цілі навіть раніше, аніж я написав попередній запис.

   По суті, вона просить у мене про допомогу.

   І тепер я вагаюся.

   Вона написала мені, що і до мене можуть прийти, і влаштувати у мене шмон, відібрати у мене ноутбук.

   Я відповів коротко: "Я зрозумів". Слава Богові, у мене на карточці лишилося 7 гривень, я поповнив рахунок на 4, щоби відповісти. І тепер у мене є два дні, щоби писати СМС скільки схочу.

   І тепер зітхаю... Бо вагаюся.

16:40, 19.02.2019

* * *

   Я написав Оннелі декілька довгих СМС. Написав, що це я навів нещастя на них трьох, бо розгнівався на неї, дуже сильно. Тому якщо хоче виправити ситуацію, то повинна попросити у мене пробачення. Вона мені теж відповіла. Попросила пробачення. Я відповів, що вона повинна навести порядок у своїй голові. І попросити пробачення не просто словами, і не тільки у мене, а й у себе. Хай почне бажати собі добра.

17:40, 19.02.2019


* * *

   Розверни, Тату, усю машину назад. Дай їй шанс. І допоможи їй навести порядок у своїй голові. Прошу Тебе. Я прощаю її. Востаннє. А може, і не востаннє, може іще буде 490 нагод. Але цього разу прошу Тебе пробачити її і дати їй шанс. Поможи їй молитися. Хай витягує наверх і себе, і мене, і ББ, і Надію. Поможи їй, Тату...

   А я дякую Тобі за почуту молитву. За те, що проявив повагу до мого гніву. Дякую Тобі, Тату... Тепер прошу поможи їй молитися. Поможи їй молитися.

   А я буду чекати. Віддаю своє життя у Твої руки: роби з ним що хочеш. Моя доля у Твоїх руках. Я Тобі довіряю. Дякую, що почув. Мені стало легше. Жодна моя сльоза не проллється даремно. Амінь.

   Відпусти її. Дай їй покаяння. Прошу Тебе.

17:56, 19.02.2019


--- 20 02 - Kizatavat. Нiч минула ---

   Доброго ранку, Тату.

   Ніч пройшла добре. Я нарешті починаю відчувати відновлення справедливості. Хоча ще нічого не сталося явного, але нарешті починаю відчувати зрушення, та відчувати полегшення на душі. Гнів починає потроху сходити, як сходить сніг у березні, як сходить тала вода.

   Я хочу, щоби вона завжди радилася зі мною. І ніколи не сміла підвищувати на мене голос. Передай їй це. Я вимагаю. Інакше прощення не відбудеться. Мертві предки їй не пробачать. Я це знаю тепер.

   Вона повинна піклуватися про мене та про мої інтереси, у першу чергу. Піклуватися всебічно. Коли у моєму житті почнуться позитивні зрушення, до неї почне приходити благословіння. Мертві предки її благословлятимуть. Ті, що охороняють усіх сиріт. Особливо мертві предки мого роду і всього мого народу. А також моя бабуся Маня, мій батько, і пра-пра-прадід Ессой.

   Тервех, веллі Ессой! Веллі Ессой! Кіітос он сінуле, мінун сувун вахнін. Ома муа сувайччоу сінух он. Ома муа сувайччоу сінух он, мінун сувух вахнін Ессой. Кіітос он сінуле, ку сіня йо суойуксен он мінуле. Кіітос он сінулегі, Юмал мінун. Кіітос.

08:23, 20.02.2019
Кар'ялонні, пойгу Юмалін

П.С.: Зранку, прокинувшись, я чую у голові рефрен голососом Олега Скоблі, із пісні "День отошёл, и вот":

Если тебе не лень,
Если ещё душа не остыла -
Не преклоняй колен,
Не отпускай мечту быть счастливым,
Быть в любви!...
Если тебе не лень,
Если ещё душа не остыла -
Не преклоняй колен,
Не отпускай мечту быть счастливым,
Быть в любви!...

Дуже доречна пісня, і доречні слова... Кіітос, Іжя.

08:31


--- 21 02 - Kizatavat. Про ББ ---

   Доброго ранку, Тату. Добрай раніцы Табе.

   Зараз на годиннику 07:08. Прокинувся раніше, і ще темно було, коли зайшов на Фейсбук.

   Краще б я туди не заходив.

   Я рідко там буваю, але вирішив зазирнути одним оком. Раптом щось з'явилося там важливе. Але за цей час, окрім Миколи Цібірка, мені ніхто не написав, та і той лише прислав картинку, з написом на згадку про Небесну сотню.

   Потім побачив, що хтось мені відповів щось у групі "Біла балаклава". Але виявилося, що там усього лише сумний смайлик, у відповідь на мою довгу та гнівну тираду, написану 12-го грудня, тобто два місяці тому...

   Я хочу процитувати тут її.

* * *

"Біла балаклава: Повна заміна економічно-політичної системи!"
www.facebook.com/BilaBalaklava/videos/326236541304649/
"Біла балаклава: Повна заміна економічно-політичної системи!
1. Звільнення з полону внутрішнього окупанта всіх побратимів (Громадських діячів, патріотів, майданівців, учасників АТО, яких зараз у СІЗО понад 8200)
2. Повна заміна економічно-політичної системи України з партійно-олігархічної(Представницької) на горизонтально-управлінську прямого народовладдя
3. Скасування партій
4. Проведення національного розслідування геноциду українців
5. Народний трибунал
6. Повернення вкрадених активів
7. Знищення наркотрафіку
8. Націоналізація всого майна олігархів, включаючи ЗМІ
9. Відродження національної ідеї та цінностей: моралі, гідності , справедливості
10. Плавне повернення до медицини Галена
11. Повний перегляд шкільних предметів та системи вищої освіти
12. Знищення або видворення з України "Хабад" та інших масоно-сатанинських угрупувань"
(8 грудня 2018 10:25)


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Маю запитання до Білої Балаклави: скажіть будь ласка, у спілці цій щось іще, окрім пустопорожньої балаканини та безкінечної критики діючої влади щось іще буде? Бо, якщо, крім балаканини тут нічого не буде, то вибачте, не маю натхнення гаяти свій час. Усяких Шаріїв, Акимів, Клименків, Савченків, Тимошенків, і хто там ще без кінця скаржиться на діючу владу - і без Вас достатньо. Бла-бла-бла, бла-бла-бла, і ніяких конкретних дій чи принаймні пропозицій - мені це вже остоїбло слухати, вибачаюся за нецензурне слово. Язиком ворочати кістки не болять, а як до справжнього діла - так нікого нема. А щось не так скажеш адміністраторові спілки - одразу в бан буде? Чи принаймні виголосять попередження про покарання за неправильну поведінку у спілці, а потім уже в бан? Бо мені чесно, вже остоїблося зазирати у рота адміністраторам пустопорожніх спілок, які нічим більше не займаються, окрім як безкінечною критикою діючої влади та збиранням навколо себе усяких холуїв та сраколизів своєї величності. Якщо Вам треба сраколизи, то мене серед них не буде, можете мене банити одразу. А я потім зроблю скриншоти на розішлю по всьому Фейсбуку, щоби показати ще одну псевдоспілку під девізом "Разом перемагають", де боряться не за права пересічних громадян, а з самими громадянами: щоби недайбоже, не сказали слова кривого адміністраторові ще одної пустобалабольної спілки, в якій треба просто погоджуватися і кивати: "Так, так! На шибеницю злодіїв!" - погомоніли, порепостили, і заспокоїлися, ніхто нікого ні на яку шибеницю не поведе, і навіть сраку з-за комп'ютера не підійме щоби вийти на вулицю подивитися яка принаймні там пора року, не те що погода. Бо усіх влаштовує як є. То що скажете, #ББ? 19/12/2018, 09:37 #Karjalonni_I


Inna Zvantseva:
Відповім Вам на правах секретаря ББ )) Ця як Ви кажете "пустопорожня балаканина" має на меті зібрати воєдино активних українців та їх лідерів. "Погомоніти і перепостити" - це не кінцева мета. Існує конкретний план дій. Всіх карт, звісно, поки що розкривати не можемо. Дивіться уважно кожне звернення і слухайте про кожний наступний крок. Тут люди збираються не поговорити, а щоб схопити олігархічну банду за яйця, посадити всіх на поліграф, а потім роздати кожному по заслугах
19 грудня 12:23


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Inna Zvantseva чудовий план: одразу усю банду раз - і узяти за яйця. А можна я далі вискажу нецензурно? Ви їбанулися? Вони - ОРГАНІЗОВАНА банда, а хто ми? Одинаки. У них кругова порука усюди, а що у нас? Якщо за мене немає кому заступитися, то за кого вступлюся я? Якщо я інвалід прикутий до ліжка - то значить, я і не воїн, еге ж? Значить, таких як я можна сміливо відпихувати убік, бо на майдан такі як я не вийдуть навіть за усього бажання. Але ж тут "один за всіх і всі за одного"!... На словах. А на ділі? А на ділі ніхто і не почує мого гвалту про допомогу. До кого не звернися - відіпхнуть убік: "Не заважай, я виступаю, а ти потерпиш". Я не кажу, що саме так ББ мені і відповість, але кажу про реалії, з якими я постійно стикаюся. Усі говорять у камеру "Разом ми переможемо", але поза камерою отаких як я без довгих розмов відправляють у бан. Бо ж дійсно, хто я такий? Усього лише інвалід. На площу я не приповзу по-пластунськи, не прилечу на гелікоптері, і не приїду на таксі. А, значить, потерплю. Там вище репостили відео, що жінка повісилася через те що дитина померла. Дитина та була інвалідом. Дитину ніхто не захистив. Бо ж потерпить. Бо ж вона не воїн, на площу не прийде, бо вона усього лише дитина. Та ще й інвалід. А тепер репостять: повісилася абсолютно здорова жінка. Яка теоретично могла би прийти на площу. Але і жінку ту ніхто не захистив. Вона повісилася - усі відсвяткували її смерть репостами. А коли я чи такі як я інваліди помруть - то наші смерті теж отак відсвяткують?

Просто образливо. Що таких як я спершу за одиницю не рахують, а потім дивуються, що ніхто не приєднується ні до яких Революцій і не вірить ніяким закликам про "Разом переможемо". А хто приєднається до отаких революцій,як гадаєте? Найпершими приєднаються саме отакі як я, бо вже гвалт, терпіти немає куди. Бо ті хто можуть ще ходити - вони бігають на роботу заробляти гроші, у них немає часу на оце все блазнірство. А якщо зайняті зароблянням грошей -значить, їх усе влаштовує, вони не прийдуть ні на революцію, ні взагалі нікуди не прийдуть. Поприповзають саме такі як я: ті, хто абсолютно беззахисні, і кому втрачати уже дійсно немає чого, окрім власного дихання, але біда у тому, що не приповзуть бо немає на чому приповзти, немає фізичних сил, немає фізичної можливості. А щоби з'явилася фізична можливість - треба щоби хтось, хто трошки здоровіший, не полінувався звернути увагу. На конкретну людину. Та допомогти конкретно. Кожному поїменно. Бо молодь з АТОшників сидить по тюрмам за гратами, а інваліди сидять по тюрмам власної інвалідності, неможливості вийти на вулицю. І кожен, хто здоровіший, їх відпихує убік: "Ти не воїн, лежи де лежиш, потерпиш!"... Гаразд, я не вийду, я потреплю, і отой дід не вийде бо потерпить, і ота бабця стара не вийде, бо потерпить, і оті всі безногі-паралізовані не вийдуть, потерплять... Хто тоді вийде? Активісти сидять за гратами, всі інші бігають на роботу, їм нема коли отим всим займатися. Хто буде підтримувати оту всю затію з Революціями та народними повстаннями, якщо отаких як я поіменно не визволяти з полону обставин? Хто?

Та навіть якщо я не вийду і не виповзу на площу ніколи, то хіба мій голос нічого не значить зовсім? Якби проявили увагу,повагу,то я бизараз тут писав зовсім інше. І не тут би писав. А писав би статті, які би надихали інших людей приєднуватися, повірити. Хай не можу ходити, але писати ж можу! Але звідки узяти натхнення повірити, що і за мене теж усі, і що у тій фразі "Разом переможемо" та "Один за всіх і всі за одного" і мене теж враховано, а не тільки ходячих. Бо слухати "Почекаєш, потерпиш" - я можу абсолютно від кожного перехожого. В кожній спілці, де висить точно такий плакат "Один за всіх і всі за одного". На словах - так, коли треба пушечне м'ясо. А як виручати з полону поіменно - то тільки АТОшників. А інваліди - вони самі винуваті, і взагалі, за м'ясо не рахуються. Ось що образливо. Що оцей пустопорожній плакат таких як я навіть за одиницю не рахують. А потім хочуть, щоби їм вірили, і стояли за них горою. Якщо мене усі ігнорують і відпихують убік - то всралося мені отут сидіти, та гаяти свій час, свою увагу, свої нерви, свої сили. Якщо за мене ніхто горою не стоятиме - то і я ні за кого горою не встану. Елементарно.

 І після отакого відношення до людей - до нас, пересічних, соціально і фізично беззахисних - про які яйця ОРГАНІЗОВАНИХ банд може йти мова? У них кругова порука. А хто за мене поручиться? Вони одне за одного горою. А хто за мене горою встане? І якщо отакі як я не стануть одне за одного горою - то хто конкретно ловитиме бандитів за яйця?... Перш ніж боротися з ОРГАНІЗОВАНОЮ злочинністю - треба спершу самим стати ОРГАНІЗОВАНОЮ опозицією. Але щоби організуватися - то треба не гуртом та оптом шукати воїнів, які стануть горою за вас. А треба поіменно купувати кожного, кожну людину, яка прямо зараз потребує негайного захисту і допомоги. Щоби кожна людина почувалася тут одиницею, а не нулем. Щоби кожна людина знала, що у девізі "Один за всіх і всі за одного" - і вона теж врахована, незалежно від віку чи стану здоров'я. Не абстрактно як м'ясо, а конкретно, як особистість. Бо я вже подивився, як на ділі у команді Савченко "НІКОМУ НЕ ВІДМОВЛЯЮТЬ" - на словах, ага. А на ділі - втихомолку банять, розганяють усіх прохачів, усіх калік, усіх хворих, усіх голодних, усіх безхатніх, та інший соціальний непотріб. А на камеру - вони "усі за одного і один за всіх". На камеру - у них "люди це не сміття". Ага. Бла-бла-бла. Остоїбало вже слухати оці красиві лозунги.
19 грудня 2018 13:12


Дима Любимов:
:-(
17 лютого 2019 05:52


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Два місяці минуло, а так ніхто і не провідав мене, ніхто не поцікавився, і навіть не спитав про мою біду. Ото так тут "разом перемагають"! Просто ставляться до людей як до гарматного м'яса.
21 лютого 2019 06:16


* * *

Затим у тій же спілці я побачив відео від ББ:

"Иду на полиграф в прямом эфире! Стрим наживо."
www.facebook.com/BilaBalaklava/videos/1925300120915585/

Иду на полиграф в прямом эфире! Стрим наживо.
Хватай Агента СБУ и Попа Гапона!
Допомагай: http://viche.online?var=poR3Qy54YW0b
Пошта: bilabalaklava@gmail.com
Facebook: https://www.facebook.com/BilaBalaklava
Питання на поліграф від Проекту "Народний президент":
1. Ви крадете гроші?
2. Ви будете виконувати свою програму?
3. Ви чесна та справедлива людина?
4. Ви стоїте у змові з політичними партіями?
5. Ви підтримуєте зв`язки з кримінальним авторитетом?
6. Ваші наміри добрі і чесні?
7. Ви йдете до влади, щоб збагатитись?
8. Ви були замішані в корупційних схемах в минулому?
9. Вам доводилось в своєму житті давати хабарі?
10. Ви готові продати інтереси народу України за гроші?
11. Ви завжди дотримуєтесь своїх слів?
12. Ви жорстока і агресивна людина?
13. Ви готові до компромісів задля досягнення мети?
14. Ви готові співпрацювати з громадськими активістами на користь країни?
15. Ви дозволите себе продати олігархам?
+ БОНУС. Додаю від себе запитання, які я декларував у своїх зверненнях, частину з яких ставитиму кандидатам.
16. Чи співпрацюєте ви з владою або спецслужбами?
17. Чи пишете ви приватні розмови?
18. Чи готові ви віддати життя за Україну і народ?
19. Чи вживаєте ви наркотики?
20. Чи маєте ви відношення до Хабад або Масонських лож?
21. Чи приймаєте ви участь в окультних обрядах
22. Ви педофіл?
23. Ви гомосексуаліст?
24. Чи готові пожертувати собою заради інших?
25. Чи практикуєте ви магію?
26. Ви робите свою справу задля порятунку України?
27. Чи бажаєте ви смерті іншому народу?
28. Ви служите Всевищому?
(13 лютого 2019 21:35)


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Я би поставив питання:
"29. Чи готові Ви приватно рятувати інших людей від голодної смерті?"... Але питання
"18. Чи готові ви віддати життя за Україну і народ?"
- одразу розставило крапки над "і", - бо я зрозумів, що і тут від мене вимагають моєї смерті. І боротися за моє життя тут ніхто не буде. Що я тут роблю? Хіба я божевільний?... Ні.
"22. Ви педофіл?
23. Ви гомосексуаліст?"
- слава Богові, нарешті ці два питання ставляться окремо, а не мають на увазі одне одне. Тільки якщо ставляться питання про сексуальну орієнтацію - то чому б не поставити і інші?:
"24. Ви гетеросексуаліст?
25. Ви бісексуаліст?
26. Ви асексуаліст?"...
Це було би справедливо! А головне - для порятунку України дуже важливо, хто з ким спить, і хто з ким займається сексом! То дуже важливо. І ще важливо включити питання:
"27.Чи займаєтеся Ви мастурбацією?"
Бо щоби недайБог, не було серед діячів України рукоблудників. Тих, хто не прийде на допомогу голодним - ті хай будуть, а от рукоблудників - ні в якому разі.
#Karjalonni_I
21/02/2019 06:56

* * *

Звісно, якщо ББ заарештований ще 19-го лютого - то він цього мого коментаря не скоро побачить. Якщо побачить.

В якусь мить мені здалося, що це все узагалі якийсь розіграш. І автор цього розіграшу - сама Оннелі.

Розумієш, Тату?.. Моє невір'я у чесність Оннелі досягло такого рівня, що я припускаюся думки, що вона мене узагалі розіграла. І що ніякого арешту не було.

Що я відчуваю? Нічого не відчуваю. Байдужість відчуваю. Хоче розігрувати мене? Хай розігрує. Але якщо помру я, то помруть і вони усі. Я їх усіх за собою потягну. Хай не думає, що я цього не зможу. Я зможу.

* * *

На годиннику 09:36.
Дивлюся на Ютубі відео під назвою "Блеск и горькие слезы российских императриц. Королевская дочь" (https://youtu.be/LifPwsgMWrY)

Після 10:30 розповідається: Летом Александр уступил свой дворец в Царском Селе молодой чете. Однажды он заехал к ним на чаепитие, и ошеломил их неожиданным известием. Он объявил, что видит своим преемником на престоле именно Николая Палыча. Оба супруга были растеряны,изумлены, потому что Николай Палыч никогда не готовил себя к роли императора, он был третьим сыном в семье. Однако, Александр объявил,что Константин категорически отказался от наследования трона."

Оця фраза: "Николай Палыч никогда не готовил себя к роли императора", "никогда не готовил себя к роли императора" - вона ясно показує різницю  між мною та Надією Савченко: вона ніколи не готувала себе до ролі Президента. Хоча звісно, готувала: екстерном, у проміжку між обома арештами, протягом неповних двох років. В період, коли освоювала посаду нардепа, і погрожувала іншим нардепам розбомбити будівлю Верховної Ради. І зараз що? Відсидівши майже рік у камері, вона продовжує стояти на своєму: на вбивствах та на погромах. Мої листи з пропозицією будівництва будинків вона сприйняла з іронією.

ББ так само не готував себе до посади Міністра Оборони. У нього у голові так само лише масова бойня та погроми.

Мій голос про будівництво будинків - попросту тоне серед того гомону, його ніхто не чує... Мій голос про допомогу, прохання врятувати мене від голодної смерті - ніхто не чує. Усі мовчать. Усім на вустах тільки АТОшники, які сидять по тюрмам, Надія Савченко, яка сидить у тюрмі... І нікому на думку не спадає, що вони, можливо, і правильно, що сидять у тюрмі. Бо якщо їх усіх випустити - то проллється людська кров і будуть погроми. Будувати ніхто нічого не налаштований.

Із усіх них один лиш я готував себе до ролі імператора усі ці останні 13 років. Але я самотній, я повільно вмираю з голоду. Немає нікого, хто би заступився за мене, попіклувався про мене. Щоби я міг потім попіклуватися про країну. Зайнятися масштабним будівництвом. Мій голос ніхто не чує, бо навіть немає кому і сказати...

Жодної підтримки. Жодної людини поруч. Жодної. Навіть Оннелі тепер заарештована, і сидить у камері. Або де там перебувають свідки... А все тому, що вона обрала гратися у войнушки, замість того, щоби піклуватися про мене.

Лишаєшся один Ти, Тату. Ти казав, що поставиш мене над народами, що виконаєш усі мої забаганки, і що мене любитиме море людей, що я не буду самотнім... Що ціле море людей буде моєю родиною. Ти мені це обіцяв. Чи можу щось я зробити для цього?... Ти обіцяв, що Сам зробиш це. І що у мене усе вийде. Ти обіцяв мені це під черешнями!

Я не знаю, що у даній ситуації можу подіяти я. Не знаю. Я один готував себе до ролі імператора протягом останніх 13 років. Але коло мене немає жодної людини, яка би принаймні захистила мене. Яка врятувала би мене від голодної смерті. Яка би піклувалася про мої інтереси. Інна з борщем, та Марина - приходять у кращому випадку раз на два тижні. А то й раз на три тижні. Тарілка борщу один раз на три тижні - не сильно тим наїсишся... Адвоката теж не бачу, щоби мені привели. Захищати мене немає кому. Таке враження, що про мене забули геть усі.

Я самотній у полоні своєї інвалідності, своєї фізичної беззахисності. Точно як біблійний Йосип... Про якого два роки не було кому згадати, а рідні брати продали його у рабство, аби тільки пророцтво, обіцяне йому через сновидіння, не збулося...

А він вірив усе одно. Хоча мав усі шанси згнити заживо у тій тюрмі. Вмерти голодною смертю. Або вмерти від нестачі сонячних променів, - бо кістки та серцево-судинна система не витримали би того голоду. А я вже скільки років отут на ліжку безвилазно? З кінця 2011-го року - вже восьмий рік пішов. І вже скоро три роки, як живу майже без їжі. Через тиждень буде рівно три. Я не знаю, яким чином я досі живий. Мабуть, тільки Твоя у тім заслуга, що Ти тримаєш мої внутрішні органи живими. Попри голод.

Бачиш, що діється. На бойню люди йдуть значно охочіше, аніж на допомогу. І над ким Ти зібрався мене ставити?... І як?... Якщо жодної людини поруч.

Отож, якщо жодної людини немає, яка би мене почула - то може, пришлеш принаймні Свого Янгола, який прикинеться людиною, та врятує мене?... Було би зворушливо. І було би людям уроком. Уроком та докором...

Я не знаю, як звідси вийти.

Разбуры турмы муры!
Прагнеш свабоду то бяры!
Мур хутка рухне, рухне, рухне,
І на свабоду выйдзем мы!

Я не ведаю, Тату, якім чынам адсюль выйсьці. Я не ведаю. Я замурованы у сваім палоне. Людзей няма вокулмяне, хоць людзей поўна. Але няма жоднага, хто почуў бы мяне. Хто бы мяне ўратаваў. Няўжо толькі Ты Адзін мая Надзея?

10:30, 21.02.2019


--- 21 02 - Kizatavat. Про допомогу та про любов... ---

   Здрастуй, Тату.

   Немає сенсу вкотре показувати наявні приклади, наскільки агресивно люди ставляться до людей, які просять про допомогу.

   Але при цьому ці самі люди беруть на себе місію закликати людей померти за Україну.

   Втім, розбіжностей у цих двох ствердженнях немає, бо вони хочуть від людей, щоби ті вмерли. А не допомагати їм вижити.

   Немає сенсу показувати людську агресію у скриншотах. Її багато, як навозу на фермі. Навіть Оннелі - і та показує свою агресію по відношенню до мене. І звинувачує мене у тому, що я хочу жити краще, аніж живу зараз. Звинувачує у тому, що я хочу вижити.

   Спитай у мене: що я відчуваю?..

   Люди охоче вигукують гарні абстрактні лозунги про зміну політичної системи в Україні... Вони навіть не замислюються, що міняти насправді їм треба самих себе. Змінювати своє відношення до тих, хто просить про допомогу. Бо на місці людей, які наразі потребують допомоги, можуть опинитися (і опиняться, рано чи пізно!) вони самі. Ситуація, в якій не поможе сила волі. Бо сили організму значно менші за силу характеру. А кожна людина смертна, і кожна вмирає раптово. Навіть коли вмирає поступово, у всіх на очах, - то ніхто на те не звертає уваги, і коли людина нарешті вмирає, усі дивуються (лицемірно, звісно): "Ай-яй-яй!"...

   А поки людина жива - усі відвертаються від неї, і кивають на силу волі: "Утопающий, спаси себя сам!"...

   Якби люди, які потерпають, були здатні себе врятувати - то напевне, не було би трупів тих, які потонули...

   Припустімо, померла Оннелі. Що я відчую?...

   Мушу зізнатися, що не відчую нічого. Я не відчую втрати. Бо не відчуваю і її присутності у моєму житті... Тому від її смерті мені буде ні жарко, ні холодно.

   Так само і будь-хто. Будь-хто на планеті Земля. Після смерті мого батька мене вже нічия смерть не зворушує. Бо він за усе моє життя був єдиною людиною, яка по-справжньому мене любила... Всі інші робили мені позику. І забраковували мене. Розчаровувалися у мені... Відверталися. Нападали агресивно... Дорослі не вміють кохати дорослих. Більш-менш вони здатні кохати тільки власних дітей. Діти - це єдині істоти, від яких не відрікаються за те, що щось не те сказав чи зробив. Хоча, об'єктивно говорячи, я не зустрічав дітей, які не скаржилися би на жорстокість власних батьків. Або за щось інше не мали образи.

   Чи ображаюся я на свого батька? Ні, що Ти... Я ніколи не мав на нього образи. Навпаки, я його обожнював. Він був моїм особистим богом. Звісно, якщо брати об'єктивно, то він був слюнтяєм, розмазнею, безхарактерним, був алкоголіком, дебоширом... Він пиячив, валявся як свиня, у п'яному стані він втрачав розум та глузд, хапався за сокиру... Його прив'язували мотузками до ліжка, і навіть я брав у тому участь. Бо розумів, що то необхідно. Бо тато зараз у такому стані, коли він себе не контролює, і може когось убити сокирою. Він пиячив по багато днів, і кожен день доводилося отак його прив'язувати до ліжка. Потім викликали швидку, і його на кілька тижнів забирали у психіатричну лікарню... Потім він повертавсяз лікарні, з пустими очима, в'ялий, морально розчавлений, мовчазний... Якщо брати об'єктивно, то мій батько був уособленням гріхів, уособленням слабкостей, уособленням безволля... Але я усе одно його обожнював. Тільки за те, що завжди був упевнений: мій тато любить мене. Яким би хворим він не був, що би не діялося у його душі - мене гріла лише одна упевненість: мій тато любить мене. І за одну лиш упевненість у цьому я прощав йому усе.

   І коли я взнав, що мій батько помер, то моєму горю не було краю. Бо вмерла єдина на світі людина, яка мене любила. Єдина на світі людина, яка мене щиро любила...

   А може, він і не здатен був любити мене? Адже він був хворим. Може я сам вигадав, що він мене любить?... Але ж чомусь мені не вдалося вигадати, що Ольга Іванівна любить мене. Вона не пиячила, вона була працьовита, її в селі поважали... Але я завжди знав, що вона мене не любить. Батько мій ніколи не говорив мені слів, на кшталт "Я тебе люблю", так само як і Ольга Іванівна ніколи мені не говорила, що вона мене не любить. Але я завжди відчував це нутром: мій тато мене любить, а Ольга Іванівна - ні.

   Тому, коли вмер мій батько, я відчував глибоке горе. А якщо вмре Ольга Іванівна - мені буде ні жарко ні холодно. І якщо Оннелі помре, то я не відчую горя... Бо я не відчуваю, щоби вона мене дійсно любила. Звісно, для цього не треба пиячити та дебоширити як мій батько. Бо усі ці дії - вони лише привід прощати...

   А може, це моя душа закам'яніла так, що я вже не розрізняю, хто мене щиро любить, а хто ні... Звісно, я не скажу, що Оннелі мене не любить на зразок, як мене не любила Ольга Іванівна... Щось хороше (інколи) вона до мене відчуває. Але наразі цього недостатньо, щоби моє серце зігрілося, як спочатку, і щоби душа моя відчула горе від її втрати... Вона стільки разів опускалася до шантажу своєю любов'ю, і стільки разів винуватила мене у тому, що я хочу жити... Що тепер мені не хочеться нічого від неї. Бо я дивлюся, і вже зарані знаю, що вона мене зробленим для мене попрікатиме. Вимагатиме вдячності...

   Вчора я, взнавши про те, що її захопили у полон, зжалився, і попросив Тебе випустити її. А сьогодні мені вже знов начхати: помре вона там чи ні, вийде на свободу чи ні... Бо не вірю я, що вона буде про мене піклуватися, коли вийде. І не вірю, що не буде попрікати своєю допомогою і тим, що для мене зробила. А я хочу почуватися коханим... Хоча би настільки коханим, як мене любив мій батько. Так, він був алкоголіком, дебоширом, він був розмазнею, курив, і в нього була купа недоліків та слабкостей. Але я ніколи не мав сумніву у тому, що він мене любить, хоча він мені цього ніколи не говорив! Ні, Тату! Звісно, мені не треба тих дебошів, не хочу бачити алкоголізму, - бо я хочу спокою, хочу відчувати та бачити піклування про себе. Хочу взнати лагідність. Мимомволі згадалася і Зінка, теж алкоголічка. От, вона мене любила. Я це відчував. Що можу на неї завжди покластися, що вона виручить чим зможе, не відмовить ніколи і ні в чому, і ніколи не попрікне допомогою або тим що зробила для мене. Я був упевнений у тому, що вона мене любить. І зараз, якби побачив її перед собою, то був би радий їй значно більше, аніж Оннелі. Хоча Оннелі я ніколи не бачив п'яною. А Зінці був би радий, бо знаю, що вона би землю перевернула, але нагодувала би мене, і попіклувалася без розмов, усе би випрала та висушила. А Оннелі навіть пополоскати чисту одежу погидувала, бо там бачте, лежали й труси. Зінка би за мене кожному горлянку перегризла, а Оннелі готова горлянку перегризти мені самому... Хоча Зінка ніколи не говорила мені, що любить мене, а Оннелі говорила багато разів.

   А якби Зінка померла, то що би я відчув?.. Я би плакав. Я оце зараз тільки уявив, і вже плачу, не можу втримати сліз.

   Тому завершу цей запис.

15:34, 21.02.2019
Кар'ялонні


--- 21 02 - Kizatavat. Про допомогу та про любов-2 ---

Просто приведу тут дискусію на Фейсбуці. Приведу як є.

* * *
Михайлина Розумовская:
Вчора о 14:51 ·
Для меня Надежда Савченко особенный человек, я восхищаюсь её мужеством, выдержкой, умом, проницательностью, отзывчивостью...Надя не боится говорить правду, даже если она не приемлемая для большинства людей... и как бы нашим властям не хотелось её дискредитировать у них не получится это сделать.. время расставит всё на свои места...Я верю


коментарі:


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Не знаю, як для кого, а для мене її "отзывчивость" ніяк не проявилася, і себе не показала... Шість місяців листів у одну сторону, а у відповідь - лише одне слабеньке "Я подумаю". #Karjaloni_I 21/02/2019, 10:46


Светлана Кистерова: впервые слышу такое то о чем вы пишите


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Светлана Кистерова я би і сам хотів побачити тих людей, яким вона допомогла. Бо у мене складається враження, що друзями її можуть бути лише люди, які допомоги у неї не просять. Бо коли я звернувся до її помічників та сестри - то мене попросту заблокували. Я знайшов людину, яка би передала мої листи особисто Надії. Через треті руки, але передали. Шість місяців!... А у відповідь лише: "Я подумаю, чим допомогти". Ви пишете, що вперше чуєте таке. А я взагалі не бачив тих людей, яким би вона допомогла. Реально допомогла, а не просто листами та бла-бла-бла... Ви знаєте таких людей? Чи Ви хочете сказати, що Ви особисто зверталися до неї за допомогою, і Вам вона не відмовила у допомозі, а дійсно допомогла? І що Ви тут серед числа її друзів тільки тому, що допомоги від неї не просили і не чекали?... Що Ви їй друг безкорисливо, просто так. За гарні очі. Бо ж її друзями, я так розумію, можуть бути тільки люди, які допомоги не потребують. А хто потребує - тих під сраку і в бан.


Светлана Кистерова:
Карьялонни Эзмяйнэ-Ливгиляйнэн я знаю людей полистайте у меня на странице там есть высказывания


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
 Светлана Кистерова ну от бачите: Ви не є одною з тих, кому Надія допомогла. І Ви не можете назвати навіть жодного імені. А пишете мені, щоби я шукав невідомо де, невідомо що... І після цього дивуєтеся, що я скаржуся на те, що допомоги не отримав. Он, Таня Летаїв узагалі на мене визвірилася. І порадила звернутися до якогось іншого депутата, а не чекати допомоги від Надії. Отож, якщо Надія нічим не відрізняється від інших 499 - то який сенс узагалі тут усе це?... Оці усі голосні лозунги, гарні заклики: "Один за всіх і всі за одного", "Своїх не кидаємо", "Люди не сміття"... Це все лише пусті лозунги. Бо насправді отакі як Таня Летаїв,та всі інші - мене закидають камінням. Навть Ви і то не вірите мені. А посилаєте, по суті, нахуй: "Іди листай, іди шукай". А я не хочу листати і шукати. Я взагалі нічого читати не хочу. Я потребую допомогу отримати. А не читати про неї. Тому оці всі пусті слова - воно знаєте... Скільки не скажи слово "халва", у роті не посолодшає. Отак і мені. Всі вони співають гарно. І Юля Тимошенко, і Андрій Садовий, і всі, кого не торкнися. Слова пісні одні і ті самі, як під копирку. І дії теж як під копирку. Точніше, ніяких дій. І Надія така сама. На жаль. Знаєте, мені би дуже хотілося переконатися, що я помиляюся на рахунок Надії. Що вона би мені допомогла, якби була на волі... Але якщо її сестра та її помічниці мене заблокували - то одне з двох: або її команда та її рідна сестра грають проти Надії... Або вона з ними заодно, і проти народу також. Бо друзями її можуть бути тільки ті люди, які допомоги не потребують. А такі, які допомоги потребують, їй не треба. Я би дуже хотів упевнитися, що я помиляюся. Дуже би хотів... Але наразі мушу констатувати: я ніякої допомоги з її боку не отримав. Це просто факт. І можете приїхати до мене особисто і переконатися. Харків, просперкт Ново-Баварський, 90, лікарня №3, відділення Неврології, палата для інвалідів. Я в цій лікарні живу уже майже три роки. Бо я безхатній. І я інвалід 1-ї групи,після травми хребта. Я сирота, родини у мене немає. І сиджу голодний. У мене купа хвороб, купа алергій. Мені потрібні вітаміни, потрібна іжа, особлива дієта, і ще хуєва гора усього. Але я нічого не маю.Я вмираю від голоду, абсолютно безпорадний і беззахисний. А мене банять. Або визвіряються отакі як Летаїв. Летаїв - це просто сьогодні. А так і без неї було. Визвирітися на мене усі готові. А як приїхати і допомогти,захистити мене - так нікого нема, усім моє фото подавай. Щоби було зручніше мене цькувати. Якщо єноутбук,з чого виходити у інтернет-значить, я усе маю,і немаєчого скиглити. А звідки у мене цей ноутбук? Хіба на мою пенсію 1500 грн, на яку я навіть прохарчуватися не можу? Ні. Цей ноутбук я привіз із собою з Карелії, він у мене був. Він у мене уже багато років,служить мені віроюта правдою. Він єдиний мій зв'язок із зовнішнім світом. Але толку від того, якщо я прошу про допомогу і про захист, а мене ніхто не чує. Усі хвалять Надію Савченко,яка вона чуйна і нікому не відмовляє, але я за півроку ніякої допомоги не отримав. І коли я пишу про це прямо - мені пишуть: "Та ви брешете", або "Пошукайте десь отам, а ще краще ідіть нахуй,зверніться до іншого депутата,іх іще 499. Але у мене життя не вистачить, якщо по півроку у кожного просити про допомогу. А у відповідь лише отримувати: "Я подумаю". Чекай, сподівайся. Коли рак на горі свисне. Я таких "Я подумаю" уже чув багато разів. І від усіх Міністерств, і від спілок допомоги інвалідам,і від благодійних фондів... Усі думають, думають, ніяк не можуть придумати. Як би ото принаймні підняти свою сраку та привезти мені поїсти.


Светлана Кистерова:
Карьялонни Эзмяйнэ-Ливгиляйнэн а я помощи у Нади не просила слава богу не понадобилась. Если вам хочется узнать имена тех людей то можете у меня поискать при желании найдете


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Светлана Кистерова можна подумати, вони мені поможуть. Навіть якщо я їх знайду. Але я вже півроку тут тиняюся, і не бачив жодного посту, жодної людини, яка би похвалилася, що от, особисто їйНадія допомогла. Усіговорять,яка Надія чуйна і нікому не відмовляє. Але прикладів її допомоги я не бачив! А Ви мене зараз посилаєте кудись нахуй, листати Вашу сторінку. Читати пости. Мабуть сподіваєтеся, що я зачитаюся тими постами, і забуду, для чого прийшов. Ні, не забуду. І читати я нічого вже не хочу. Півроку читаю одне і те саме. І тому знаю точно, що на Вашій сторінці я нічого не знайду. Я потребую допомоги. А не інформації. А Ви мене посилаєте по суті нахуй. А чого не агресивно? Он, Летаїв не соромилася: обізвала мене психом, і порадила звернутися до іншого депутата. Коротше... Не маю сил витрачатися на пустопорожні балачки. І читати вже нічого не хочу. Обчитався, і все вивчив на пам'ять. Обридло. Тому тепер усе,що можу писати - що мене усюди посилали нахуй, усюди банили, усюди на мене визвірялися, і допомоги я ніякої не отримав. Ні від самої Надії Савченко, ні від її оточення. Бо в її оточенні не люблять людей, які потребують допомоги. Люблять тільки тих, які допомоги не потребують. Кому допомога не потрібна - ті й друзі. А кому потрібна - тих у бан.


Светлана Кистерова:
Карьялонни Эзмяйнэ-Ливгиляйнэн послушайте чего вы хотите? Решить свою проблему? Там решайте в тех инстанциях, которые этим должны непосредственно заниматься. Если вы хотите знать, кому помогла Савченко, то таких людей немало. Вы хотите знать их фамилии? Так Надя никогда не кричала на каждом углу о них, поэтому имен их не назову. Есть высказывания этих людей Хотите - поищите у меня на странице Не хотите, не ебите мне мозг. Надя находилась 10 месяцев по адресу Аскольдов переулок 3а надо было личное ей писать а не передавать через кого то письма. Я не верю что вы написали и она не ответила. Она даже россиянам отвечает и даже человеку из Финляндии


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Светлана Кистерова я прикутий до ліжка. Бо я інвалід 1-ї групи. І у мене немає кур'єрів, які би носили листи до поштової скриньки. Якби у мене була бодай одна людина поруч, то я би не шукав допомоги. Тому хоч як не крути,а мушу звертатися до посередників, які віддадуть їй листи. Буду Вам дуже вдячним, якщо зробите скриншоти усього, що я написав, розпечатаєте їх, і передасте їх Надії. Щоби вона взнала, що я про неї думаю. Якщо їй це цікаво, звісно. Про мене вона знає, де я живу знає, усе про мене знає, усюмою біографію. А Ви на мене зараз визвіряєтеся. За що? За те, що я потребую допомоги? Ото так у вашому оточенні допомагають людям і нікому не відмовляють. У вас навіть політики такої немає: допоммагати людям. Бо ви вмієте тільки визвірятися на тих, хто допомоги потребує. А Ви розпечатайте усе, що я тут написав, і передайте їй, хай почитає. Хай почитає, що писав я, і як Ви відповідали мені, як Ви огризалися і психували на мене за те, що я говорю, що мені потрібна допомога. Ви передайте їй. Хай людина,яка нікому не відмовляє, почитає, як із людьми поводяться ті, які називають себе її друзями. Прошу Вас.


Алёна Панова:
Надежда Савченко всегда отзывается на любое обращение к ней. Другое дело, что она не всесильна, а сейчас ещё и закрыта в застенках. И всё, что она может сейчас, это писать письма. А вести депутатскую и иную деятельность ей не дают. У меня уже пять писем от Нади. Плюс, она прислала свою книгу (даже в двух экземплярах), хотя я не просила, а просто выразила желание прочесть. Карьялонни, я вам сочувствую, что вы оказались в такой жизненной тяжёлой ситуации. Но надо понимать, что Надя не Человек-Паук, не Супермен, она физически не может на данный момент вообще даже прогуляться по улице, поскольку находится не на свободе...


Светлана Кистерова:
Карьялонни Эзмяйнэ-Ливгиляйнэн уважаемый я вам еще повторяю Если вы отослали письмо по адресу то Надя должна была вам ответить. Она не может отвечать за людей которым вы передавали ваше обращение. Куда вы писали? На какой адрес? Если как в книге на деревню дедушке то она не могла получить Что вы о нее требуете того, что она сделать не может


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова то я все можу зрозуміти, що Надія не всесильна і що вона наразі у застінках, то я все можу зрозуміти. Але півроку! У неї ціла команда людей! Купа прихильників!... І ні одна собака не відгукнулася, не допомогла, не провідала. У неї стільки друзів, які на усі лади співають оди її безвідмовності. Але серед тих друзів немає жодної людини, яка не просто співала би оди, а й сама показувала приклад,що вона з Надієюодної крові,одного духу,одних переконань, одних принципів. А то виходить, що в оточенні Надії одна лише Надія безвідмовна, а то всі жлоби безсердечні. Надія показує приклад безвідмовності, але чомусь погано показує, якщо усіх інших людей, які її оточують, так дратують люди, подібні мені. Так може, і не було ніякої безвідмовної Надії? Надія просто вигадка, міф. А замість неї узяли якусь безсердечну солдатку, і приліпили їй заслуги,яких вона ніколи не робила. Якщо вона така сердечна, то звідки у її оточенні стільки безсердечних друзів та помічників? скажіть мені хоча би Ви. Бо від цієї агресивної Кістерової я не очікую на адекватну відповідь. Вона називає себе подругою Надії, але її дратують люди, подібні мені. Є в народі така приказка: "Скажи мені хто твій друг, і я скажу хто ти". Так от: друзів Надії Савченко я вже вдосталь надивився. По ним я суджу, яка Надія Савченко. Або попросту оці всі люди зовсім не друзі Надії Савченко, а всього лише ними прикидаються. То що скажете Ви? Хіба я не правий? Бо одне з двох: або оці всі люди лише прикидаються їїдрузями, або Надія Савченко зовсім не чуйні і не добра, а точно така сама звірюка та падлюка, як і усі ці Летаїви, Кістерові, та їм подібні тварі.


Алёна Панова:
Карьялонни, ви несправедливі. Я зараз бачу в коментарях тільки лайку і гризню українців між собою. Всі один одного обзивають. Трохи що, відразу погані слова йдуть в хід. А про вашу біду я не знала. Коли ми спілкувалися, ви мені нічого не розповіли про своє становище. А я вас заблокувала після того, як ви стали писати неадекватні і несправедливі речі на мою адресу. А чому вас заблокували помічники Наді? Може бути, ви агресивно поводилися?


Светлана Кистерова:
Карьялонни Эзмяйнэ-Ливгиляйнэн если вы будете оскорблять людей то вам никто не поможет Вы сами не знаете чего хотите Поэтому за оскорбление я блокирую Думаю и другие не захотят выслушивать оскобления


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова що стосується нашого спілкування з Вами, то Ви навіть слухати не стали, про що я говорю. Ви все сприйняли на свій рахунок, і заблокували не дослухавши, і не розібравшись. А про моє становище Ви і знати не хотіли. Тим паче, що у нас різна географія проживання: яке Вам діло до біди людей, які живуть у іншій країні? Ви би все одно сказали,що нічим не зможете помогти. І точно так само послали би мене нахуй та заблокували. Бо люди, які потребують допомогу, на жаль, дратують усіх. От і зараз Ваше співчуття - усього лише слова. Просто слова. Але я був би радий, якбиВИ розпечатали усю цюдискусію,і послали Надіїпочитати. Я не зможу послати сам, яживу в лікарні,і я не ходячий, прикутий до ліжка. У мене немаєпринтера, і взагалі нічого немає. Все що у мене є- так це ноутбук та інтернет. І все що можу - так це просити інших людей принаймні передати мої листи Надії. Принаймні передати! Я на більшу допомогу нічию вже не сподіваюся. Ну, а Надія, звісно, не супермен, і вона мені теж нічим не допоможе. Але принаймні почитає, що думаю про неї я. І що думаю я про тих людей, які називають себе її друзями. Авжеж, я маю право принаймні сказати їй, що я думаю. Про неї та про тих людей, які називають себе її друзями.


Алёна Панова:
Карьялонни, ви мене бачите такой, якой я не є. Ви про людей сформуєте думку, толком не дізнавшись нічого про них. Дуже шкода.


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова а мені треба багато знати про них? Я потребую допомоги, я звертаюся за допомогою, вони мене відшвирюють та банять. Що мені ще треба знати про них?... Мені достатньо і цього, щоби для себе зробити висновок: будь я Надією Савченко, я би цих людей своїми друзями називати не став би спішити. Друзі пізнаються у біді. У мене біда, а вони мене топчуть і відшвирюють тільки на тій підставі, що мене звуть не Надія Савченко, і я не нардеп. От якби нардепом був я - то о, навіть не маю сумніву, усі ці люди миттю назвалися би моїми друзями. А якби Надія Савченко була нікому не відомим інвалідом - то її би відшвирювали точно так само, як і мене. Хоча ми з нею нібито однаково говоримо те, що думаємо. Але мене за мої думки банять, а їй вклоняються і її возвеличують. Вона так само говорить неприємні речі, як і я. Але їй це ставлять у заслугу, а мене банять. Іще й говорять: "А може тому Вам відмовили у допомозі, що Ви говорите неприємні речі?"... Так, якби я говорив приємні речі, то можливо би, мені і допомогли. Але ж людям у моєму становищі не можна говорити те, що думаєш, дозволено лише дякувати і бути приємним. Так, Альоно? Таких людей як я Ви принижуєте та кидаєте у біді напризволяще тільки на тій підставі, що вони не хочуть вам лестити і лизати вам сраку. Але якщо точно те саме говорить нардеп - то йому прощається усе, його за це на руках піднесуть, і вінками усипають. А таких як я (не нардепів) - розтопчуть. І скажуть, що я був неправий, і що я сам винуватий у тому, що мені досі не прийшов ніхто на допомогу. Ви усвідомлюєте, що Ви говорите, Альоно? Ви мене примушуєте лицемірити. А знаєте, чому? Дуже просто: бо Ви сама є лицеміркою. Вам начхати, що людина потребує допомоги, що вона гине. Для Вас має значення лише, чи говорить вона приємні речі, або неприємні. От така-то Ви подруга Надії Савченко. Просто всі як одна - прикидаються її друзями. І прикидаються лише тому, що вона нардеп. А не була б вона нардепом - то де би ви всі були? Не було би вас ніде. Ви би лизали сраку якомусь іншому нардепові,або іншій зірці. Бо така у вас натура: лизати сраку.


Алёна Панова:
Карьялонни, ви пишете неадекватні речі, а я, як адекватна людина, змушена відмовитися від подальшого спілкування. Бо марно.


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова я навіть не сумнівався, що моя біда для Вас це пшик, у порівнянні з тим, що я пишу те, про що думаю. І те, що я думаю, для Вас є неприємним і неприйнятним. Саме тому Ви баните мене знов. Усе що завгодно, і будь-яка причина, аби тільки відмовити у допомозі.


Алёна Панова:
Карьялонни, не варто ображати людей, тим більше, які спочатку хочуть вас вислухати і розібратися. Ви самі відштовхуєте своєю агресією. Зауважте, я жодного разу вас не образила.


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова Ви мене вислухали? Розібралися? І що далі? Допомагати мені у моїй біді Ви усе одно не будете. І все одно знайдете причину мене відшвирнути та забанити. Бо у Вас не стоїть на меті допомагати людям.У Вас стоїть на меті завести корисні знайомства з людьми, які наближені до Надії Савченко. Бо це знайомство Вам може колись знадобитися. А такі як я - чим Вам допомжуть? Такі як я самі потребують допомоги... Такі друзі Вам не треба. Хіба неправду говорю, Альоно? Вам же не потрібні серед друзів каліки-правдоруби. Вам потрібні приємні та корисні люди. А такі як я - вони дуже незручні. Якби вмів лизати Вам сраку - то ще був би корисним, бо колись би зміг віддячити, і вилизати сраку комусь заради Вас, у пам'ять про те, як Ви мені колись допомогли. Або - ох, вислухали та розібралися. Вислухали? Розібралися? Хочете ще? Але буде дуже неприємно, попереджую Вас. Тому припиняйте.


Алёна Панова:
Карьялонни, так, я розібралася. З вами все ясно. А що стосується мене — мені не звикати бути облитою брудом за просто так.


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова не треба корчити із себе тут жертву. Не "за просто так", а за бездушність по відношенню до біди іншої людини, і за лицемірство, завдяки якому Ви тут корчите із себе подругу Надії. Допомагати Ви не будете хоч так хоч так, але хочете мене примусити говорити Вам приємні речі. І у Вас вистачає нахабства говорити, що Вас обливають брудом "за просто так"? Це попросту лицемірство вищої проби. Але Ви не перша така. Якби Ви не були лицеміркою, то Вас би тут не було у приємній компанії таких же самих лицемірів як і Ви. Бо ви усі єдине, що робите тут - так це корчите із себе тих, ким ви не є. Допомоги вине потребуєте, і допомоги ви не надаєте. Але всі як один, співаєте оди на честь Надії, яка нікому у допомозі не відмовляє. Бо ж ви упевнені, що колись, за оці всі оди Надія віддячить вам. Що ви недаремно тут стараєтеся, еге ж? Ви їй репости і піддзявкування, а вона вам - корисні послуги. Навіть не допомогу, а так, дрібні послуги. На кшталт замовити за когось перед кимось словечко, та пропхнути себе уверх по драбині. Або своє чадо дорогоцінне у крісло посадити. Абоще щось таке. Дуже зручні друзі. Які допомоги не потребують,і нікому не допомагають. А усі як один сидять тут та гають свій дорогоцінний час майже безкорисливо. За Ідею, ага. За благо України ще скажіть. За благо таких як я, нікому не відомих інвалідів, які мають неприємну звичку усіх підряд ображати і говорити неприємні речі. Хіба я не вгадав? Ну звісно, я ж неадекватний,адекватні тут лише ви одні. Усі навколо адекватні,а я один неадекватний. Бо мало того, що потребую допомоги, але й до купи нікому не лижу сраку, а тільки те і роблю, що ображаю усіх. Сам винен. Свою вину визнаю. Але не розкаююся. Бо у щирості не розкаюються.


Алёна Панова:
Карьялонни, одужуйте.


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова ні, Альона, щирість не лікується. Я невиліковний. Так само як і Ви невиліковна. Бо лицемірство теж лікуванню не піддається. На жаль. Тому ми з Вами у будь-якому разі будемо по різні боки баррикад. І у Вас буде ще купа нагод відправити моє ім'я у бан. Бо бан - це єдине, чим Ви здатні відповісти на неприємну щирість.


Алёна Панова:
Карьялонни, злісність характеру і звичка поливати людей брудом не мають нічого спільного з щирістю. І вимагати допомогу, попутно ображаючи людей — найгірший спосіб її отримати.


Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова а у Вас тисяча причин, аби тільки щоби не допомагати. І у Вас, щирість, безумовно, тільки приємна. Якщо людина приємна - то вона і щира, відомо. А якщо неприємна - значить нещира. В такому разі Юлія Тимошенко є взірцем щирості, на відміну від Надії Савченко, яку жоден з політиків не любить. Не знаю, що Ви тут забули. Вам у свиту Юлії Володимирівни треба. Вона взірець приємної щирості.
(21 лютого 2019 17:46)

* * *

Далі, якщо буде, можна не цитувати. І так все ясно.

17:49, 21.02.2019
Кар'ялонні


--- 21 02 - Kizatavat. Про приемних людей ---

   Привіт, Тату.

   Надворі вже вечір, на годиннику 19:21.

   Дивлюся на ютубі серію документальних фільмів під загальною назвою "Блеск и горькие слезы российских императриц". Вони не пронумеровані, тому я не знаю, скільки їх загалом. Але скачую усі. Саме зараз зупинився на фільмі "Блеск и горькие слезы российских императриц. Невеста двух цесаревичей" (https://youtu.be/20KzyYDkLs4), перед цим дивився "Блеск и горькие слезы российских императриц. Две жизни Елизаветы Алексеевны" (https://youtu.be/XaVzCjn6mlk), перед цим - "Блеск и горькие слезы российских императриц. Королевская дочь" (https://youtu.be/LifPwsgMWrY)...

   Мені подобаються ці фільми. І як вони зроблені, і як подається інформація... Але головне не це.

   Коли я дивився ці фільми, то раптом усвідомив, що відчуваю спокій. Спокій за свою долю. Спокійну упевненість, що усе буде дуже добре. І що усе,що я наразі пишу, усе це так само увійде колись у документальні фільми про мене. І що усе, що я роблю і що говорю - усе правильно. І що усе, що я роблю та говорю - усе веде до одного: до мого правління над Карелією. Що незалежно від того, що навколо мене відбувається, і які люди приходять у моє життя або проходять крізь нього чи повз нього чи поруч - усе це складається у одну низку деталей, дрібних та непомітних, які поступово наближають мене до бажаної цілі...

   І несподівано прийшла упевненість, що дуже скоро,дуже скоро, якась впливова людина, або навіть декілька впливових людей - не тільки звернуть на мене увагу, але і захочуть  мене підняти. І скоріше за все, це будуть люди, на чию увагу я наразі зовсім не сподіваюся, бо не підозрюю про їхнє існування, і взагалі, про їхнє існування мало хто знає.

   От, я пишу зараз, а сам не те щоби вірю чи не вірю у те, що пишу - але попросту відчуваю спокій, та потребу це писати... І настрій одразу у мене мрійливий, та усміхнений стає...

   І про що я ще думав перед цим, коли ще дивився фільми - так це про те, про що думав уже неодноразово: що парадоксально, але факт: мені неприємні приємні люди... Парадоксально, але факт: я мрію, щоби у моєму житті була неприємна людина. Звісно, я не маю на увазі людину, яка буде знущатися наді мною, ображати мене, принижувати, тріпати нерви... Ні, зовсім ні. Я не це маю на увазі. Під словом "я мрію про неприємну людину" - маю на увазі людину, яка буде правдивою перш за все. Яка говоритиме щиро саме те, що думає. І саме так, як думає. Яка не буде заморочувати свою голову думками про те, щоби сподобатися мені, а буде просто самою собою. І при цьому щоби я у присутності цієї людини водночас почувався легко. Одним словом, щоби її самобутність та щирість була чимось природнім для мене, як повітря. Чимось зрозумілим мені, та близьким по духу. Щоби думки її, озвучені уголос, знаходили у мені продовження, а мої думки - знаходили продовження у ній. Щоби нам завжди було про що поговорити, навіть якщо ми будемо про щось сперечатися. Сперечатися, але не сваритися...

   Одним словом, я не хочу, щоби моє спілкування з тією людиною було подібним до спілкування з Оннелі. Вона майже ніколи не сперечалася зі мною, але майже ніколи і не погоджувалася... Усі свої думки вона таїла у собі, і врешті, я не знаю, з ким спілкувався ці півроку. Тому її спалахи несподіваної агресії завжди переростали у сварку. Причому, миттєво. То були навіть не суперечки, то були попросту сварки. І мене то швидко втомило. Втомило, бо мені це скучно... Мені скучно, коли я не розумію, у чому річ. Коли я бачу, що на мені попросту зривають зло. Ні з того ні з сього. Коли я раптом опиняюся винуватим у якомусь маразмі.

   Ні, Тату... Отакого спілкування - я не хочу. Я втомився говорити у один бік, а у відповідь чути лише агресію та намагання мене затюкати та принизити. Я хочу адекватне спілкування. Хочу, щоби зі мною говорили на рівних. Хочу почуватися королем, і хочу спілкуватися з королевою. З королевою, а не з сявкою. А Оннелі, вибач, банальна сявка. До королеви вона не дотягує... Зітхію... І навряд чи коли дотягне.

   Я не вірю у те, що вона щось усвідомить із цього уроку. Люди не міняються. Принаймні, точно не різко і не кардинально. Бо якщо і міняються, то роками, і непомітно...

   Чи можу я згадати людину, яка помінялася на моїх очах?... Зітхаю... Тяжко зітхаю. Припустімо, Людмила. Чи помінялася вона?... Зітхаю... Не знаю. Може, якщо і помінялася - то не відчуваю, щоби у кращу сторону. Бо у моєму дитинстві вона принаймні переживала за мене. А зараз вона мене соромиться. В дитинстві я був сильним, і міг заступитися за неї. А тепер сам потребую захисту. І вона не спішить захищати мене...

    Гаразд. Візьмемо Ольгу Іванівну. Чи змінилася вона? Так, змінилася. На кращу сторону? На кращу. Але не відчуваю я, щоби ці її переміни мені якось приносили радість. Бо вона як була лицеміркою, так лицеміркою і лишилася. І як вона не любила мене, так мене і не любить. Досі зі здриганням огиди згадую, як вона мене вперше обійняла та погладила по голові... От, ніби і приємне торкання саме по собі. Але у мені викликало бажання відсахнутися, як від жаби. На щастя, це було лише один раз. Отож, чи змінилася вона?... Тільки зовні, на мою думку.

   Візьмемо Віктора. Чи змінився він?... Зітхаю... Ох... Та ні*уя він не змінився. Як був жорстоким та безсердечним, таким і лишився. Тільки відколи став ходити у християнську церкву, то перетворився на жорстокого фанатика. Він усюди знайде привід показати свою жорстокість. Отож, я аж ніяк не побачив, щоби християнство на нього вплинуло і зробило добрішим. Він як був моральним уродом, так ним і лишився. Тільки тепер під маскою християнина.

   Це - ті люди,  яких я знаю понад двадцять років.

   Кого ще згадаю? Славіка. Точно так само. Як був уродом, так ним і лишився. Незважаючи на те, що народився та виріс у християнській сім'ї, намагався корчити із себе правильного, і потім врешті розлучився. Всрався, і знову показав своє потворне нутро. У всій красі своєї внутрішньої потворності.

   Кого ще згадати?... Ох... Ну, візьмемо Танюшу, його племінницю. Коли була маленька - була цікава дівчинка... А коли виросла - перетворилася на ділову леді... І я вжахнувся її внутрішній потворності. Втім, у дитинстві у неї не було нагоди показати себе справжню, бо вона була дитиною. І росла, звісно, у християнській родині.

   Аня і Альона. Дві подружки, яких я знаю з народження. Пихата Аня, і лицемірна Альона... Виросли... Зітхаю... І обидві показали себе у всій своїй потворності. Аня перетворилася на продажну шльондру, Альона - на хитру крадійку.

   Пф... Зітхаю... Якось і прикладів добрих не бачу я... Одне лише лайно у голові пригадується.

   Виходить, не міняються люди. Не міняються, Тату. Потрібен готовий характер, подібний до мого. З готовими планками у голові. З готовими принципами. А Оннелі... Вона не зміниться. Буде точно так само лицемірити, приховуватися, і визвірятися на мене ні з того ні з сього. І я роками не буду знати, з ким живу і що у неї у голові. Ні, мені таке не підходить... Мені потрібна людина відкрита, щоби була завжди готова сповідатися, як на поліграфі. Щоби мені з нею було, що планувати та втілювати разом. Ось чого я хочу, Тату... А не оці пустопорожні балачки протягом шести місяців - і аніруш. Говорили-говорили, і приїхали. Ні з того ні з сього стали ворогами. Усе заплановане - в топку.

   Ні, Тату. Мені потрібна людина, поруч з якою я почуватимуся значимим. Якій завжди буде потрібна моя думка, моя порада. Якій буде в радість прати мої труси та підмивати мене, коли я буду зовсім хворим та безпорадним. Для якої усе це буде просто і природньо. Для якої я перш за все буду другом, а не коханцем... Хоча і коханцем звісно теж хотілося би бути. Але щоби це було на другому місці.

   Зітхаю... Пишу про усе це, і кожен раз перед очима повстає одна і та сама людина. Надія.

   Зітхаю...

20:24, 21.02.2019
Кар'ялонні.


--- 22 02 - Kizatavat. Про молитви, та естонську мову ---

   Здрастуй, Тату.

   На годиннику у мене зараз 16:56. Що писати не знаю. Хіба тільки про те, що відчуваю, вже цілий день.

   Відчуваю велику втому, і бажання спати. Спати, спати, спати... Втома настільки велика, що вона і моральна теж. Зайшов на Фейсбук, надибав випадково на сторінку Голосного, там - посилання на Петицію на сайті Президента. Треба би підписати, а я вже півгодини кружляю, не можу знайти входу. Та і не вірю я, що цей підпис щось дасть... На сайті Президента повнісінько петицій, які не зібрали вчасно потрібну кількість голосів, і тому закриті, а ті що зібрали - були відхилені.

   Відчуваю велику втому. Уже десять років за ноутбуком, навлежачки... Життя пролетіло як мить. А результатів - ніц. Жодної перемоги.

   У одній зі спілок Надії надлибав на молитву у православному храмі. Хто молився не видно, якась жінка, точніше тільки голос було чутно... Я не вникав. Але краєм вуха послухав ту молитву. Зрозумів, що у мене сумління не вистачить говорити у молитві такі слова, і вимкнув. Мимоволі згадалася Оннелі: вона так само час від часу корчить із себе зразкову християнку, і на словах бажає мені добра. А потім небагато часу проходить, і вона ж мене попрікає тим, що я хочу жити краще, аніж зараз. Може я чогось не розумію, але я оберу у своїх молитвах лишатися щирим, аніж правильно-зразковим... Хай мої молитви грішні і неправильні, хай вони злі, але вони щирі, і вони від серця, а не під дулом пістолета у голову. А отакі молитви, які я чув отам на записі - я вважаю, що можна говорити тільки під страхом смерті. Бажати своїм ворогам добра, і бла-бла-бла... Лицемірство вищої проби. Вони на словах у молитвах усім бажають добра, але спробуй попросити у них допомоги - загризуть насмерть. Християнів, особливо православних - повна країна. Говорять одне, роблять зовсім інше, думають третє... А у молитвах своїх - вони зразкові, хоч німб вішай над ними. Мені такі молитви огидні.

   Що ще сказати? Не знаю, Тату. Просто відчуваю велику всебічну втому, і думаю про смерть. Час відчасу зимислююся: а раптом я отак і засну, і не прокинуся?.. І ніхто не кинеться мене шукати. Ніхто не спитає за мою смерть. А з кого питати? У Хохлової? Вона скаже, що мені пропонували пансіонат, я відмовився. Можна подумати, у пансіонаті люди не вмирають з голоду... Скажуть, що сам винуватий.

   Ну? Саме цим Ти зібрався поставити мене над народами? Мимоволі чомусь пригадується "Шість демонів Емілі Роуз". Про те, як дівчину нізащо замордували до смерті. І саме цим вознесли, зробивши її знаменитою на весь світ. Мені Ти те саме приготував? Ну, не точно те саме, але маю на увазі замордувати до смерті, і цим вознести. Так? Ото великий приклад, прямо страшне. Усі взнали, прочитали, і розчулилися. І в країні різко щось змінилося. Цікаво, хто ж змінить?...

   Тоді якого х*я було готувати мене до ролі короля?... Мій би і так вбити, не заморочуючись підготовкою моєї психіки до великої ролі. Я не розумію Тебе часом, Тату... От, інколи ніби просвітління бувають, спокійна упевненість, що усе буде добре. А потім знову гризуть сумніви, що все це просто жорстокий розіграш. І що я відчуваю тоді? Відчуваю, що не маєш права дивитися мені у очі, бо тоді Ти брехун. Мабуть, не вистачає у мене все-таки віри, якщо мене майже постійно гризуть ці думки. Я абсолютно беззахисний фізично та соціально. В будь-яку мить може хтось зайти, закрити мені вікно, і на тому моє життя скінчиться. Ти знаєш резерви мого організму.

   До речі, 20-го числа приходили зі МСЕКу. Дві: одна стара, інша молода. Стара оглядала, молода спостерігала. Сказали, що пам'ятають мене з минулого разу. Я їх не пам'ятаю, мені вони усі на одне лице.

   Усвідомлюю розумом, що голодний. Але голоду не відчуваю, як і бажання їсти. Уже двічі чи тричі мені приносили гороховий суп протягом останніх пару тижнів. А я дивлюся і не їм. Не можу. Я тільки гляну - і він мені на один лиш вид неапетитний. А що би я з'їв - я не знаю. Мабуть, шоколад. Рибу. Не знаю. Молочне, сметану, сир... Грошей немає все одно, тому нема чого і думати, що би я з'їв...

   Ніхто не приходить, не провідує. Що там з Оннелі - не знаю, і мені все одно. Я її не чекаю вже. Вона востаннє приїжджала 3-го січня. І то під примусом, бо не збиралася. Я не відчуваю її у своїму житті. Я лежу тут, не доглянутий, хоча відомо, що я потребую постійного догляду. А їй все одно. Ну, якщо їй все одно до мене - то і мені все одно до неї. Здихає вона там чи жива - мені все одно. Начхати. Вмре - я і горя не відчую. Вийде, буде жити - хай живе. Вона хвалилася мені, що у неї повно друзів? Хай до них і звертається. Я знаю, як вона дорожить друзями. Мене вона теж колись назвала другом. А потім визвірилася, і злостилася, що у мене друзів нема. Зловтішалася... Хай зловтішається. Їй теж недовго лишилося: скоро зляже як я, і побачимо, скільки друзів кинуться їй на допомогу. А інвалідами узагалі часто стають несподівано і миттєво. Побачимо. Тоді і я позловтішаюся... Друзів у неї багато? Ну-ну... Друзі ж пізнаються у приємних розмовах, на її думку... Хай тішиться приємними розмовами. А мені приємні розмови всралися. Хай краще будуть неприємні, але приходять на виручку у біді.

   На днях познайомився з Богданом, солістом гурту "День Радости". Він з Москви... Нібито погодився співпрацювати, і пообіцяв звести з його колежанкою із Естонії: вона повноцінно володіє естонською, може і мене навчити. Я з радістю погодився. Сьогодні вранці написав йому про це: що буду радий оволодіти естонською.

   Мабуть, я божевільний, якщо у такий період життя, коли я вмираю від голоду, я збираюся вчити естонську. Але дійсно, питання голоду моє тіло не тривожить: у мене анорексія... Тому я забуваю останнім часом навіть пити воду. І навіть тоді, коли згадую, що сьогодні ще не пив нічого, або майже не пив - мені ліньки поворухнутися, зробити собі принаймні чаю, або налити води... Втратився інтерес навіть до пиття. А це значить, що жити мені лишилося іще менше. Звісно, якщо у двері не увійде Янгол Божий, прикинувшись людиною. Бо схоже, що людей очікувти марно. Навколо стільки людей, а навідати нема кому... Волонтери з православної церкви прийшли, принесли мені те, чого мені не можна їсти, і того принесли жменьку, і пішли... Марина, виходячи наостанок, сказала своїм сестрам-браттям, що мені тут краще,  аніж у пансіонаті. Мені тут, виявляється, краще... У її вустах це прозвучало так, ніби мені тут прекрасно, мені тут чудово, усе зашибись, і нічого не треба. Тому можна спокійно піти, і не з'являтися іще три тижні. А у молитвах перед своїми іконами вони такі святі, так усім бажають добра... Послухаєш - і хочеться німб почепити.

   А я от так не молюся. Ти помітив, Тату? Я так ніколи не молюся, як вони. Я пишу Тобі ось ці листи. Щиро, просто, і без реверансів. Безсвічок,і без "господипомилуймягрішного", чи "дівамаріярадуйсяблагодатнаягосподьзтобою"... Не молюся я завченими молитвами. Бо я люблю і розумію просту розмову. від душі до душі. У Тебе є Душа, Боже? Ти отак спокійно споглядаєш, як я вмираю з голоду... Людей не посилаєш. Сам теж не приходиш... Оце й увесь світ. Уся суть. Людей повно, і в усіх - синдром дженовезе. Поголівно. Чим більше людей навколо, тим більше хворих на синдром дженовезе. І всі кивають: "Так, так... Сидром дженовезе охопив усіх, ай-яй-яй... І мене теж..." - і нічого не роблять, нічого не міняють.

   Я не знаю, Тату, для чого я дожив до цього дня. Мені потрібен сенс. Потрібно щось робити, і бачити користь. Людству. І мені, у грошовому еквіваленті. А ще краще у продуктовому. Робити те, що подобається, бачити зріст у справах, і знати, що коли помру, то плакати буде кому.

   Мені не виходить із голови та ніч під черешнями. Ти мені там стільки наобіцяв... Сказав, що усі мої забаганки збудуться. Ага. Я бачу. Як обстінку головою усі мої зусилля. Складаю руки, чекаю - і теж нічого не відбувається. Манна з неба не сиплеться.

   Згадав, як кілька днів тому - у ту ніч,коли я взнав про арешт Оннелі - Ти мене вчив розкривати руки, щоби отримати благословення з Неба. Вчив робити це з царським жестом... Я зробив. Ось, я розкрив руки, і чекаю. Де?... Не бачу, щоби щось посипалося.

   Мені треба їсти, Тату. Я хочу риби та молока. А ще шоколад, та горіхи. Капусту хочу, яблука, виноград... Одним словом, хочу їсти.

   Дякувати? Я вже пробував: не працює. У мене, мабуть, не вистачає віри Тобі. А та крихітна віра, яка тримається усередині з усіх сил... Це просто вже інерція.

   Чогоби я хотів, питаєш? Хотів би, аби Ти виконав свою обіцянку: поставив мене над народами, втілив усі мої забаганки... Щоби їсти у мене було чого схочу і скільки схочу. Щоби люди самі приносили і складали коло ніг. Ось, чого я хочу...

   Втілиш? Ну, то втіль. Буду вдячний Тобі. Я знаю, що Ти мене чуєш. Але не розумію Тебе часом. Чесно, не розумію. Хоча інколи починає мережитися, ніби усе буде добре, і впевненість така вселяється...

   А припустімо, Оннелі вийшла, у неї усе добре стало, і у мене усе добре... У мене добре без неї, а у неї добре без мене. Як ми будемо в очі одне одному дивитися?... От мені цікаво. Не знаю, як вона, а я на неї не захочу дивитися. Їй було начхати, завдяки кому у мене стало добре. І чи стало добре, і чи стане... А може й не стало добре, а я взяв і вмер. А у неї стало усе добре.

   Одним словом, якщо біда людей не зближує, то віддаляє, однозначно. Коли у мене усе добре, і є чим поживитися - то і Ельзамін мені братом звався. Ага. Заради випивки він до кого хочеш породичається. Отак і всі. А як біда у мене, і я голодний - то нікого немає поруч... Ото так біда зближує. Оннелі сказала, що дуже любить - і втікла. Від великої любові втікла. Угу.

   Тому мені начхати на неї. Нічого до неї не відчуваю. Пустоту.

   Хоча звернув увагу, що досі, лягаючи спати, згортаюся клубочком... Як тоді, 10-го жовтня, вперше згорнувся, відчувши себе ембріоном у її утробі - так з тих пір згортатися клубочком стало звичкою... Хоча відчуття такого уже немає. Я не відчуваю її своєю матір'ю. Я її попросту не відчуваю. У грудях?... У грудях ніби тепло... Але це фізичне тепло. Можливо, просто ознака кисневої недостатності, у серці. Тому і тепло фізичне. Я не знаю, що зі мною відбувається. Знаю,що я самотній, усіма покинутий, і нікому до мене немає діла... Кричи не кричи - ніхто не почує. Кричати марно, тільки сили гаяти. Та нерви собі тріпати, життя собі псувати... Простіше не гукати на допомогу, а просто насолоджуватися тими днями, що, можливо, залишилися... Врешті-решт, це Тобі треба, щоби я був живий. А я не знаю, для чого я живу, і для чого Ти мене рятував. Треба було тоді дати мені отруїтися снодійним, у 2016-му, влітку. Яби вже 2,5 роки, як був би мертвий. Так і не зрозумівши, для чого жив... Минуло 2,5 роки, Ти мені вмерти не дав. А для чого? Тепер я вмираю від голоду, від анорексії. Тихо так вмираю, безболісно... Якщо Хохлова запідозрить, то запхає мене у психушку. Краще би Ти мене вбив. Аніж ото морочити голову та знущатися. Для чого оці всі рядки? Темні рядки моїх молитов. Я намагаюся розібратися. І врешті-решт, виговоритися. На подарунки від Тебе все одно очікувати марно. Тринадцять років минуло! Як об стінку горохом. А я Тобі повірив... Для чого? Просто дав шанс. Собі, Тобі... І нічого у мене не вийшло. Усе як об стінку горохом.

   Ісус?... Я Тебе благаю. Ім'я Ісуса діє тільки щоби пожертви збирати на будівництво чергового паразитохраму. Більше ні для чого ім'я Його не потрібне. У звичайному житті пересічної людини воно не діє. Ісус не нагодував мене ніяк, житла свого також не дав, родину не подарував. Скільки тих християн ходять, моляться, моляться... десятиліттями. І позитивних зрушень у їхньому житті не бачу я. Користь воно приносить тільки батюшкам та пасторам, які спекулюють Його ім'ям. А без спекуляції Його ім'я - пшик. Якщо не спекулюєш - то вмираєш голодним. А якщо спекулюєш - то ситий. Торгівля святинями, називається оце все.

   Не хочу я спекулювати Його ім'ям, Тату. Я хочу бути пастором, але поза цими всіма релігіями. Я хочу бути батьком. Хочу бути царем своєму народові. І займатися будівництвом палаців та притулків для бідних. Займатися корисним ділом, а не збирати гроші на черговий нікому не потрібний храм. Давид може і вгодив Тобі тим, і Соломон відзначився... Їх Ти прославив тому, і зробив багатими. Вони добре поспекулювали на Твоєму імені. А я не хочу спекулювати. Мені це огидно. Я не єврей, щоби жити заради грошей, нічого корисного не виробляючи. Тільки й живуть, щоби гроші зі стопки у стопку перекладати... Врешті-решт, бачу, що євреї знищать людство. От, Ти народ Собі вибрав... Благословив, називається.

   Взагалі, Тату, мені огидно про все це думати. Не розумію, навіщо я забиваю собі цим голову. Від безділля дурію. Робити не маю що, тому й забиваю свою голову сміттям та безнадійністю.

   Не знаю я, для чого живу. Чому не дав мені повіситися там, під черешнями? Давно би вже мертвий був. Зітхаю... Не взнав би всього цього хорошого, що було. Невже я тільки заради цього мізерного жив?... Творчість моя не принесла користі. Для чого писав, серце своє надриваючи? Поясни мені. Ти казав, що забаганки усі виконаєш мої. Я писав, щоби розбагатіти, і жити заможно. І де воно, те багатство? Мовчиш.

   Ну й мовчи. Це єдине, чим Ти можеш виправдатися переді мною. А я Тобі вірив. Не вистачило мені віри вірити до кінця. До останнього подиху. Я вірив Тобі, коли у Карелію їхав... А Ти у мене відібрав її. Знову мене на чужину відкинув. А я тепер іще більше тужу за батьківщиною... Тому і хапаюся за можливість вивчити естонську мову. Щоби бодай на мову ближче бути до Карелії...

18:38, 22.02.2019
Кар'ялонні


--- 22 02 - Kizatavat. Чи любив я Оннелi ---

   Привіт, Тату, знов.

   На годиннику 19:13. А у мене повстало питання: чи любив я Оннелі... Якщо я настільки пусто почуваюся зараз... Як ніби нічого й не було.

   Так, я любив її. Якщо цитувати Ахматову, чи кого там: "Я люблю тебя, это значит, я желаю тебе добра"... Я бажав їй тільки найкращого. Стільки планів було... Що досягнемо чогось удвох...

   Але її оце "удвох" дратувало. Вона хотіла "усе сама", і усе - без мене... Бо втовкмачила собі у голову, що вона повинна бути самостійною?... Чи її дратував саме я?...

   Ось саме це і загасило у мені вогник бажання робити щось для неї.

   Гаразд, проведемо паралель з моїми стосунками із Тобою. Я, в принципі, десь так само, можливо, прагнув досягти усього сам... Коли багаті та успішні люди говорять, що вони усього досягли самі - мені смішно. Бо я упевнений, що вони брешуть. По-перше, вони мали безкоштовне житло, яке для них здобули їхні батьки... Мали батьків, які їх підтримували матеріально. Більшість "самостійно" відкрили великий бізнес на гроші своїх батьків. Іншим так само допомогли люди з великими грошима. І люди, які працюють на них, працюють не безкоштовно. Звідки гроші, щоби платити?...

   У мене "усе сам" не вийшло. Це апріорі неможливо. Навіть щоби "самостійно" влаштувати концерт, потрібна допомога глядачів. Які прийдуть. А щоби їх погукати - потрібна допомога рекламодавців. Ну, і допомога інших людей... Абсолютно самостійно нічого побудувати неможливо. Бо це буде подібне до божевільного царя, який сказав: "Я побудував це місто". Ага, "я". "Я" тягав каміння, "я" копав траншеї, і так далі...

   Так, я писав вірші. Тексти пісень. Але хіба я один? Ні. З Твоєю допомогою. Ти диктував, я записував. Ну, і?

   Скажи, невже Тобі не образливо було отак задурно працювати? Поміг мені написати вірші, а далі що? А далі я Твоєї допомоги не бачу. Так, декілька пісень допоміг озвучити. Коротше... У мене немає сил. У мене нічого не клеїться. Ось, знайшов, припустімо, Богдана. Він пообіцяв, що напевне допоможе. Бодай щось озвучить. Але одне те, що він зі мною спілкується виключно російською - і мене тим самим примушує теж писати йому російською... Воно у мене відбиває бажання і натхнення, б'є по рукам та крилам. І тому у мене не вистачає натхнення вірити, що з ним щось вийде. Що вийде довготривале співробітництво, що його допомога буде суттєвою,чи якось зрушить моє життя з мертвої крапки... Я дивлюся вже іронічно. Бо я не відчуваю навіть,що у мене будуть сили написати йому ще один лист. Бо той лист я вже буду писати з роздратуванням та агресією. Тільки за те, що він пише російською. Тому краще узагалі промовчу... Або перейду на короткі листи.

   У мене опускаються руки, Тату. Я вже ні у що не вірю.У мене не вистачає сил. Моральних, фізичних... Так, Тату. Я нову на межі чергового самогубства. Або спроби. Ні, я не хочу помирати, але в мене немає сил оце терпіти! Я не бачу сенсу в оцьому всьому. У мене немає сил. Тому я знову на межі самогубства.

   Іще й цей конфлікт з Оннелі... Ху*ня якась, а не стосунки. Я так розмріявся,розігнався... А вона мене під дих: бац! Куди біжиш, стій, я тут головна, що хочу те і буду робити.

   Вона що хоче те і буде робити, а що робити мені?... А мені нічого не робити. Я просто пусте місце. От кохання, зашибись. Їй ні порад моїх не треба, нічого узагалі. Моя ініціатива її дратує, будь-яка. Отож, чи дивно, що тепер, коли я питаюу себе, що відчуватиму, коли вона помре - я відчуваю байдужість?... Вона ж сама саме цього і добивалася. Щоби я сидів мовчки, не рипався, і нічого не хотів, не просив, не відчував, і не давав, не нав'язував їй. Вона мене відсторонила. То що мені треба відчувати з цього приводу?...

   Страждати безглуздо, тому я і не страждаю. Мені спершу тільки було боляче,потім я перестав звертати увагу, махнув на неї рукою. Хоче усе сама - хай пи*дує. Куди хоче. Мені байдуже. Хоче вмирати - нехай. Мою думку тут усе одно ніхто не питає. Тому мені дійсно до неї стало байдуже. Вона хоче усе сама, сама, без мене - нехай буде як хоче вона. Якщо я не почуваюся у її житті одиницею - то і їй теж нема чого робити у моєму житті. Хоче на волю - хай пи*дує, двері настіж.  Я до неї - вона на мене фиркає та ричить, як ніби я їй ворог чи хочу заподіяти зле. Мені такі  стосунки вже обридли. Вона скаржиться, що півроку викинула у сміття, а я - що у мене ці півроку вкрали...

   Ось і усе резюме. Про мої стосунки з нею... Ну, а щодо почуттів - то любити треба не власні почуття, а людину. Вона мені її любити ці півроку не дозволяла. І мене любити теж не дуже-то й хотіла... Якби хотіла - то була би поруч. А не шлялася по якимось Києвам та Дніпрам. Не питаючи моєї думки... Ото життя було би, якби мали спільний дім та свідоцтво про одруження! Вона усе сама, а я пусте місце у хаті. Лежи смирненько і не заважай. Роби що хочеш, можеш нічого не робити. А можеш робити - вставай та ходи.

   Ні... Таке подружнє життя мені ніяк не усміхається. Не про таке подружнє життя я мріяв. Я хочу бути королем і почуватися королем. Але якщо одружуєшся з сявкою, то муситимеш грати за її правилами, і жити життям сявки. Воно мені треба? Ні.

   Тому нічогісінько із нею у нас не вийде... Хай іде куди хоче. Щастя? Ні, щастя я їй не бажаю. Бо вона і сама собі щастя не бажає. Її щастя - страждати. Хай страждає. На здоров'я. Може навіть вмерти. Дозволяю.

   Ось і все про кохання з Оннелі... Я думав, вона стане моїм Щастям. Але вона бути Щастям не хоче. Тим паче, моїм. Причакловувати я її не хочу. Було би ото на що витрачати свою енергію: на сявку якусь... Тих сявок навколо - мільон. Усі на одне лице.

   Коротше, розчарувавсяя, Тату. Ніби і зустрів таку, яку намалював: і чорнява, і фігура, і дітей не має і не хоче, і талановита, музику пише... Але у голові - повний срач, і занижена самооцінка. Щоби підняти її самооцінку - на це життя піде. І самооцінка її не підійметься, бо вона скоріше розтопче мене, аніж підійметься сама. Вона вже мене розтоптала. Лише півроку минуло. Ох, згадую свого бідного тата, та Ольгу Іванівну... Вона ж теж його розтоптала. Щасливою стала? А він заради неї на стільки жертв пішов. Усе, тільки щоби вона була задоволена. А врешті - скільки йому там було? Років 30, не більше. Коли йому вирок поставили, поставивши на житті хрест. Просто перекреслили йому життя. Замкнули у психушку і перетворили на овоч. А все через занижену самооцінку Ольги Іванівни, яка підійматися до його самооцінки не захотіла, а обрала понизити самооцінку йому...

   Повторити подвиг мого батька - я не хочу. Навчений його гірким досвідом... Йому його досвід коштував його життя. Тому я й виреслюю Оннелі з такою легкістю... І дійсно, її не тримаю. Не хочу нічого спільного із нею мати. Дійсно не хочу.

   Ось тому мені дійсно байдуже до її долі, до її життя, до неї... І щастя бажати я їй теж не хочу. Вона мені не дуже-то його бажала. Хіба тільки пустослів'я...

   Звісно, усе що вона для мене зробила хороше - я їй поверну. Бажаю і їй того ж самого, що вона зробила для мене. Коли вона буде лежати прикута до ліжка - бажаю, щоби за півроку її провідали усього чотири рази. І щоби їй постійно затикали рота, не дозволяючи проявляти ініціативу. Я бажаю їй усього того ж, що і вона мені зробила хороше. Хай відчує себе на моєму місці. Так буде справедливо, Тату. І не хочу я анітрохи, аби вона жила краще, аніж я. Мені ж ніхто не бажає жити краще, аніж вони усі. Більше того: Оннелі мене ще й попрікала, що я апріорі хочу жити краще,аніжживу зараз. А Марина сказала узагалі, що мені тут краще, аніж у пансіонаті. Бажаю і їй того ж самого. І нема чого ображатися. Все по-чесному. Я не хочу із себе зображати зразкового християнина. Я за справедливість.

20:19, 22.02.2019
Кар'ялонні


--- 22 02 - Kizatavat. Порiвняння ---

   Привіт, Тату.

   Дивлюся зараз серіал "Ангел-хранитель"(2007), дивлюся вже 216-у серію. Ця серія особлива. Дивовижна паралель: між стосунками Єлени та Івана, Івана та Машею, і... моїми стосунками з Оннелі.

   Коли Маша прийшла до нього, щоби допомогти йому знов налагодити стосунки з Єленою, він сказав їй одну річ:

- Лена она... верит всему, что говорят. Она поверила в то, что я убийца, в то, что я могу ей изменить... Я даже не беру эту ситуацию в расчёт. Может быть, она запуталась, да. Но мне так кажется, что сейчас она ищет любой предлог, чтобы порвать наши с ней отношения.

- Нет, ты очень много требуешь от неё. Она была в тяжёлой ситуации, и... тогда же практически все поверили, что ты мог убить Гранита и свою жену.

- Но ведь ты же не поверила. Ты же не поверила! Именно твоя помощь, и вера в то, что я невиновен, мне очень помогли.

- Просто я в горах... встретила тебя в таких обстоятельствах, что...

- Тогда в горах, ты подарила мне надежду. В то, что я невиновен, и что я смогу выкарабкаться, и доказать всем, что я не убивал никого. Маш... С Леной у меня никогда ничего подобного не было, она никогда мне не верила."

* * *

   Точно те саме і у мене з Оннелі... Вона ніколи мені не вірила, і постійно дратувалася проти мене, намагаючись або порвати стосунки, або триматися на відстані...

   Тому я не бачу сенсу боротися за стосунки з нею.

   Знаєш, якби вона принаймні була чесною зі мною... Я би за одну лише її чесність усе їй пробачив, і побажав їй щастя з кимось іншим. Але оця її маленька брехливість... Оця схильність викручуватися, та робити винним когось іншого, але ніколи не винуватити себе, і не визнавати свої помилки... Хіба можливо бути щасливою з отакими недоліками характеру? Це ж апріорі неможливо. Тому як я можу їй сказати: "Будь з кимось іншим щасливою, з отаким дрянним характером". Тобто, "Поламай комусь життя". Ні. Ні, Тату. Ось саме тому я не можу їй бажати бути щасливою з кимось іншим. Вона не готова до щастя. І абсолютно не має значення, хто буде поруч із нею: вона всіх точно так само топтатиме, як топтала мене. Хіба я став з нею щасливим? Ні. Вона мені не дала навіть шансу. Навіть не спробувала. Пробував один лише я. Я першим постійно йшов на перемирення, писав довгі листи... А вона рідко коли писала мені довгі листи. Дуже рідко. Зазвичай короткі. І то,як відписки: я їй три довгих листи, вона мені у відповідь - коротку записочку, як кістку собаці. Я пробачав їй оцю зневагу, сподівався... Думав, підросте. Зрозуміє... А вона чим далі - тим агресивніше стала до мене ставитися. Як ніби я на таке ставлення заслуговую.

   Ні, Тату. Я навіть не вірю, що вона виправиться, що вона щось усвідомить, змінить свою поведінку... Я не вірю. Надто кардинально їй доведеться мінятися. Надто багато роботи над собою. По суті, їй доведеться себе згвалтувати, вивернути  саму себе навиворіт... Мені не треба такі її жертви. Вона мені тих жертв ніколи не пробачить. Якщо вона навіть шматком хліба мене попрікає, своїм коханням шантажує - то про що говорити далі... Якщо опускається до того, щоби зловтішатися над моєю фізичною безпорадністю... Кому треба такі друзі? Беріть, дарую. Хороша дівчинка, мила, гарна... Талановита. Беріть. Не проходьте мимо.

   Так що... Оці всі події - це лише привід поставити остаточну крапку у наших стосунках. Як одружилися - так і розлучилися: онлайн... Тихо, без свідків.

   Не хочу я нічого від неї. Ні її покаяння, ні слів пробачення... Не хочу нічого. І бачити її не хочу більше. І не чекаю на неї більше. Карточку? Так, хай привозить... А я поверну їй телефон та пароварку.

   Ось так і закінчилися стосунки. Вона хотіла робити що хоче, і не питати поради у мене? Хай робить що хоче... Мне все одно,що буде із нею. Одне я знаю: щасливою вона не буде ніколи. Бо немає їй благословіння бути щасливою. І у парі ні з ким вона не буде, буде самотньою. Тому не варто когось обманювати, говорячи фальшиві слова: мовляв, хай знайде своє щастя з кимось іншим, бла-бла-бла... Ні з ким вона щастя свого не знайде, і шасливою вона не буде.

   Я все сказав.

22:05, 22.02.2019
Кар'ялонні


--- 23 02 - Kizatavat. Добрий день ---

Привіт, Тату. Доброго дня нам обом.

На годиннику у мене зараз 14:30. Я майже увесь день сьогодні проспав, тільки нещодавно прокинувся. Принесли гороховий суп на обід, я посьорбав.

Вранці виполоскав та розвішав одежу, що була замочена у мене ще пару днів тому. Відварив у пароварці останню порцію кукурудзяної каші, та останнє яйце. Накрутив трохи вушок з житнього борошна. Чомусь так приємно дивитися на житнє тісто... Дуже нагадує про калитки, навіває приємні спомини.

З Фейсбуку прийшло сповіщення про сповіщення, я зазирнув, хоча звісно, втішного побачити була дуже мала надія. Побачив, що Зеновій Романів мені там теж гавкнув, щоби я не смів просити про допомогу... Ну, він у своєму репертуарі. Вони всі дружно уявляють себе друзями Надії Савченко. "Скажи мені хто твій друг..."... Гидота.

Більше новин так нема, думок теж нема. Відпочиваю, набираюся сил. Правила гри я знаю. Терпляче очікую на Твою допомогу... бо я вже все, видохся.

Від Богдана теж листів більше не було. Мабуть, злякався зв'язуватися з безхатнім. А може, думає... Мені все одно. Чесно, не хочу переживати, і не маю сил переживати. Мені все одно: відповість чи ні, допоможе чи ні, зречеться чи ні... Абсолютно усе одно. Я видохся, Тату. Видохся. Тепер Твоя черга показувати Свою руку. Правила гри я знаю.

14:41, 23.02.2019
Кар'ялонні


П.С.: Написав дату і раптом усвідомив: О! Сьогодні ж свято. Треба привітати Богданчика.


--- 23 02 - Kizatavat. Чайник ---

   Ну ось, щось сталося з моїм мультичайником (Vimar VK-177). І двох місяців не прослужив. Протер вранці мокрою губкою поверхню бази - і тепер він показує тільки 12 градусів по Цельсію, на усіх функціях. Всього лише протер мокрою губкою поверхню бази... Бази! І вже з чайником щось сталося. Накрився, чи що?

   Мені ліньки виясняти. Накрився то й накрився. Мені все одно. Грошей викликати майстра немає. До пенсії ще два тижні. До того часу може й помру. Немає сил ні на що. Лежу, граюся в Павука, і дивлюся серіал. Руки замерзли, треба би чаю гарячого випити... Але чайник накрився. Зітхаю... Мені все одно.

   Повернуся на бік, закрию очі, і буду дрімати... Почекаю до завтра.Може завтра він сам оклигає. От, техніка... Скільки її не купи - не працює як слід. Мультиварка накрилася, чайник накрився, мультичайник накрився... Одна лише пароварка гріє. Але у пароварці чаю не закип'ятиш... Чи закип'ятиш?

   Мені все одно...

17:24,23.02.2019
Кар'ялонні


--- 23 02 - Kizatavat. Про резерви ---

   Просто резерви організму не безкінечні, Тату... Зараз я себе почуваю так само безвільно, як і тоді, після тюрми та психушки... Я відчував тоді: якби не Сергій, то я би вийшов на волю, сів під парканом, та там би і помер, не спробувавши вижити, не спробувавши боротися за своє життя...

   Це було... влітку 2005-го року. Скоро 14 років буде відтоді...

   І зараз я відчуваю ідентичне знесилення. Взагалі ніяк не хочеться боротися за життя. Не можеться.

   Так, частина із цього є гнівом на Тебе. Гнів без емоцій... Але все-таки, здебільшого тут все одно знесилення. Бо резерви організму не безкінечні... І анорексія дає про себе знати. Хоча я і їм зараз потроху. Стараюся пити... Але все одно знесилення.

   Я уже передчуваю, чим це закінчиться. Хохлова помітить, і запхає мене куди подалі. Туди, де мене не скоро знайдуть. І де мене шукати навряд чи хто буде...

   Написати Людмилі смс?... Який хер, вона навряд чи читати буде. І однозначно не відповість. Ось і сестра... Що є, що немає - один хер... Якщо навіть рідна сестра мене не хоче знати,то що про інших говорити. На словах у них у всіх життя людське має значення. Але на ділі - лише коли мова йде про життя їхніх власних відприсків.

   Жодної людини поруч... Невже людство аж отак зчерствіло. А віруючі - ходять, перед іконами такі молитви говорять... Пустоболи...

   Тату, я не знаю, що тут роблю. Для чого я живу. Для чого я боровся за своє життя стільки років... Боровся, бо повірив Тобі. Навертаються на очі сльози...

18:00, 23.02.2019
Кар'ялонні


--- 23 02 - Kizatavat. Про допомогу та про любов-3 ---

   Вони таки не вгамовуються там без мене. Я не реагую на їхні провокації та образи. Мене то не чіпляє. Але продовжу цитувати з того місця, на якому зупинився:

* * *

Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен:
Алёна Панова а у Вас тисяча причин, аби тільки щоби не допомагати. І у Вас, щирість, безумовно, тільки приємна. Якщо людина приємна - то вона і щира, відомо. А якщо неприємна - значить нещира. В такому разі Юлія Тимошенко є взірцем щирості, на відміну від Надії Савченко, яку жоден з політиків не любить. Не знаю, що Ви тут забули. Вам у свиту Юлії Володимирівни треба. Вона взірець приємної щирості.
(21 лютого 17:46)

Алёна Панова:
Карьялонни, не знаю, какие цели вы преследуете, публикуя свой бред; я своё время больше не стану тратить на чтение этого. Счастья, здоровья и благоразумия.
(21 лютого 18:01)

Алёна Панова:
Карьялонни, и да, я преследую корыстные цели в дружбе с Надей. Моя выгода очевидна. У нас в России за дружбу с Надеждой Савченко хвалят, награждают орденами и дают бесплатные квартиры.
(21 лютого 18:16)

Zenoviy Romaniv:
Ви б совісті трохи мали, а не дорікали відсутністю уваги.
- Скромніше трішки... .
- Тисячі листів, прохань, запитів, волань про допомогу тій, котра сама в біді!
- Себе запитайте спочатку й свою допомогу запропонуйте тій, котра в ув`язненні, пробачте але й через вашу мовчазну пасивність...!
- Повстидались би вже, якось... .
- Цабе велике..., не вчасно відписалась... .
- Перетопчетесь вже..., Надія вийде з ув`язнення і тоді, а зараз зась..., табу, якщо хочете, на різні дорікання.
- Вам ясно чи, ні?
(23 лютого 00:39)


Zenoviy Romaniv:
Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен Ви самі означтесь спочатку..., ви це вона чи ви, це, він.
- Годі мізки пудрити, пані, не знаю, як вас там.
- Я, якщо на те, теж вас забанив..., не знаю що Надії Вікторівні писали ви й що просили але те що мені..., терпіння не залізне..., цього було достатньо.
(23 лютого 19:20)


Zenoviy Romaniv:
Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен Стать означ свою спочатку!


Zenoviy Romaniv:
Алёна Панова Це не він..., це особь жіночої статі.
- В свій час забанив її..., єрєсь з апломбом ментора.


Zenoviy Romaniv:
Кар'ялонні Езмяйне-Лівгіляйнен Річницю "весілля" не справляєш ще?
- Навіщо за мужчину видаєш себе, бабо в візочку?
- Годі теревенити..., пирскати жовчю, в своїх бідах винна сама, тому, давай, як Мюнхаузен..., себе і коня, з болота витягуй.


Алёна Панова:
Zenoviy, Ну, стать для мене не має значення. Важливіше суть людини. У мене теж є чоловічий псевдонім.
(23 лютого 19:31)

* * *

Я не знаю, чи буду ще цитувати тут їхню цікаву бесіду. Просто спостерігаю, як кожен із них показує своє справжнє лице. Прямо аж зі шкіри пнуться, так прагнуть показати себе. Напевне, Надія дорожить оцими друзями?... Пише їм листи... Вони тішаться...

Зітхаю...

19:52, 23.02.2019
Кар'ялонні



П.С.: 09:07, 24.02.2019:

Алёна Панова:
Zenoviy, Ну, стать для мене не має значення. Важливіше суть людини. У мене теж є чоловічий псевдонім.
(23 лютого 19:31)

Zenoviy Romaniv:
Алёна Панова Там зовсім інше..., про це потім й не тут.
(23 лютого 23:58)


--- 23 02 - Kizatavat. Про Якщо ---

   Привіт, Тату.

   Дивився оце зараз комедію "Плохая соседка". Сучасна комедія, про одну дуже оптимістичну дівчинку. Який постійно не щастило, а вона все одно продовжувала вірити у щастя.

   В якийсь момент, коли вона ночувала зі своїм сусідом у своїй квартирі, і розповідала йому про своє дитинство... Вона розказала про випадок у театрі, коли, в принципі, могла загинути, впавши з балок зверху... І тоді вона загадала: "Если я выживу - то у меня непременно в жизни всё будет хорошо".

   І я подумав: а чи можу я зараз так само поставити умову "Якщо..."?... "Якщо виживу, то..."... От, наприклад, інколи люди у таких умовах клянуться присвятити своє життя Богові, піти в монастир, або стати місіонером... А мені от анітрохи не хочеться нічого такого обіцяти Тобі у обмін на продовження мого життя. Бо якщо я виживу, я буду робити точно те саме: боротися за мовні права національних меншин... І неодмінно стану знаменитим. А потім стану королем Карелії, і буду жити заради покращення добробуту карел. А ще буду будувати палаци по багатьом країнам світу... І стану найзаможнішою людиною у світі у плані нерухомості. Обов'язково отримаю громадянство Фінляндії та Естонії... Вивчу мови... Та що там перераховувати? Усе точно те саме і буду робити, що замислив. Люди, які були безхатніми, отримають житло у моїх палацах.  Сироти - стануть моєю родиною, і перетворяться на принців та принцес. Одним словом - "Кабы я была царила - молвит первая девица, - Я бы..." -  і все у такому ж дусі.

   Одним словом, Тату, у мене немає ні найменшого бажання міняти мету свого життя кардинально. Я хочу бути королем, і хочу будувати палаци. Займатися ось такою благочинністю... Нічого з іншого мені не цікаве. Тому... Якщо говорити про Якщо - то: Якщо я виживу, то буду робити саме те, що і робив раніше, до чого прагнув. Обов'язково стану королем. І матиму велику родину.

   Так, я прекрасно усвідомлюю, що їхня любов до мене буде поверхневою. Що більшість із них (якщо не всі) любитимуть мене точно так само, як і оці всі, що мене сьогодні цькують, відмовляючи мені у допомозі, але всіма силами показують Надії свою відданість їй. А може навіть, то будуть точно ті самі обличчя. Я то все прекрасно усвідомлюю. Але мені на те начхати. Бо я хочу будувати палаци, і отримувати від того особисту насолоду. Так-так, вони мене всі любитимуть, зазиратимуть мені у рота... Але я все життя пам'ятатиму ось ці золоті часи, коли я благав мене нагодувати, а мені сміялися у лице, і відпихували ногою. І навіть Оннелі... І та не погребувала після "Я Вас люблю" - понасміхатися з моєї фізичної безпорадності... Я не забуду того, я знаю. Але мені на те начхати.

   Я знаю, що мені не буде кого любити по-справжньому, глибоко. Бо всім буде достатньо усього лише моєї людяності... Але я люблю свою роботу, Тату. Я живу заради неї, я нею насолоджуюся... А сексу у мене завжди буде повно, скільки схочу...

   Хоча звісно, я не виключаю ймовірності, що у моєму житті все-таки буде жінка, якій випало випити стільки ж випробувань як і мені, досягнути тих же вершин, що і я... І саме тому цінуватиме мене як нікого у своєму житті. І, лягаючи спати, з теплом думатиме про мене. І дякуватиме Тобі за те, що я є... А я - лягаючи спати, думатиму про неї, і дякуватиму Тобі за те, що є вона.

   Ну ось, тільки що думав абстрактно, а тепер уже думаю конкретно. Перед очима знов Надія.

   Зітхаю...

   На добраніч, Тату.

   Одним словом, Ти зрозумів: Коли я виживу, я робитиму те саме. І житиму заради Карелії. Заради одної неї, рідної і коханої...

   На добраніч, Тату. На добраніч.

22:58, 23.02.3019
Кар'ялонні


--- 24 02 - Kizatavat. Голосний, або Про Karjalonlinnu ---

   Привіт, Тату.

   Учора увечері якимось чином натрапив на сторінку Максима Голосного. Трохи подивився якесь відео, про те, як відбувався процес його реєстрації та суд... Зайшов на його сторінку, зробив кілька репостів, підписався на оновлення... А потім вирішив звернутися до нього за допомогою.

   Попросив у нього грошей на їжу, та провідати мене у лікарні...

   Зараз вранці поглянув - повідомлення ще не прочитане. Я не знаю, чекати на його допомогу, чи ні... Повідомлення я йому надіслав о 20:27, а о 23:42 він опублікував черговий пост на своїй сторінці.

   Я щойно скопіював своє повідомлення, і опублікував його відкрито, у коментарях під тим постом... Там до цього часу накопичилося іще 16 коментарів, усіх його піддзявкувачів... Я не вірю, що хтось із них кинеться мені помагати, бо скоріше загризуть, кинувшись мене цькувати та відганяти... Бо така психологія усіх піддзявкувачів.

   Тому... надія зовсім крихітна. Зовсім крихітна... Може, десь 0,5 відсотків, проти 99,5. Що бодай хтось відреагує позитивно... Люди не люблять, коли у них просять про допомогу. І у всіх - синдром дженовезе... Саме тому на очах у всіх вбивають людину, і ніхто не заступається...

   А пишуть так голосно: "Разом перемагають"... Кого перемагають? Беззахисних?...

   У мене немає віри, що Голосний мені допоможе. Допомогти може тільки Господь... І то Дивом. І то якщо схоче...

   А Він схоче. Ти схочеш. Якщо хотів мене рятувати раніше - то мусиш довести до логічної перемоги. Мусиш довести до логічної перемоги. І врятувати остаточно.

   Що я відчуваю? Втому... Чайник мій досі так і не оклигав. Учора увечері показував 12 градусів, тепер лише 5...

   Потроху п'ю воду. У мене її лишилося літрів 6. Якщо випивати по одній літрі в день, то мусить вистачити на 6 днів... До пенсії - 15 днів...

   Ситий голодного не розуміє. Так було завжди і завжди буде... На допомогу Голосного не сподіваюся. Поглянувши учора на його гарний костюм... Зрозумів, що одягається він дорого: значить, має достатні гроші... Заможні люди завжди жлоби. Так було завжди і завжди буде. Тому на допомогу людську взагалі не сподіваюся... Якщо приїде - то це буде Диво, до якого я, скоріше за все, поставлюся скептично. Бо напевне його допомога буде з розряду "Зробить на копійку - хвалиться на рубль".

   Але вчора, лягаючи спати, малював картину, як він приїде, як супермен, і порятує...

   Вони усі хочуть бути Президентами. Але коли треба комусь допомогти - то у них клопоти: як не суди, то акції... По головам - до влади... Та попросту не вірю я, Тату. Вже не вірю. Адже це Ти вчора штовхнув мене написати йому. Сказав: "Спробуй, а раптом. Якщо не напишеш, то точно не поможе". Можна подумати, якщо написав, то поможе... Йому навіть читати повідомлення немає коли. Він весь у судах... Весь у клопотах... Ясно, що втомлений... Адже вони усі з усіх сил рвуться до влади. З усіх сил... А значить, переступаючи через трупи таких як я. По тілам, по головам...

   Я не знаю, чи точно Максим саме такий. Я просто спостерігаю...

   Але якщо Максим не допоможе - то потім, коли виживу, я буду казати: "А де ти був, коли я просив у тебе допомогу?"... І не схочу йому допомагати наперед. Бо як він до мене, так і я до нього...

   Те ж саме стосується і Надії, власне. Я чотири роки у неї вірив. А вона не може дати наказ мені допомогти?... Вона лише "подумає"... Скільки думати буде? Страшенно зайнята? Цікаві суди? На них одне й те саме.

   Не хочу нікому нічого допомагати. Як вони до мене, так і я до них... А то по головам людським, та руками таких як я - вони приходять до влади, а потім забувають про нас... Бо ж усі такі заклопотані. Бо заграницям їм треба їздити, на ділові зустрічі. Виступати перед американською публікою, займатися популізмом.

   Зітхаю... Нікому з них не вірю більше. Всі вони пустоболи. Усі... Роблять вигляд, ніби клопочуться про людей, а насправді їм начхати.

   Сьогодні уночі раптом сяйнула тверда думка: хочу бути власником будівельної компанії. Так, це необхідно. Назву просто: "Karjalonlinnu". Як символ кінцевої мети. До будівництва Кар'ялонлінну ж мої прагнення... Це буде перший випадок в історії, коли місто буде назване на честь будівельної компанії, а не навпаки. А будівельна компанія - на честь майбутнього міста.
 
   Вночі, мріючи про те, як Голосний приїде та врятує, сказав собі: попрошу його допомогти мені зареєструвати будівельну компанію на моє ім'я. Бо будівельна компанія необхідна. Без неї не втілити отих усіх проектів, що у моїй голові... Тому необхідна офіційна компанія...

   Хоча Голосний не відреагує. Це 99,5 відсотків гарантія.

   Зітхаю...

   09:57, 24.02.2019
Кар'ялонні


--- 24 02 - Kizatavat. Ось весь Голосний ---

   Ось і увесь Голосний: поговорив, розпитав дані, пообіцяв протягом чотирьох днів прислати помічника якогось депутата, і відправив мене у бан.

   Ох і Голосний... Дуже голосний бідкатися на безлад в Україні. Але як банити - то робить це нишком...

   Так я і знав. Дивуватися нема чого. Див не буває, коли мова заходить про кандидатів у Президенти...

14:37, 24.02.2019
Кар'ялонні


П.С.: Зайшов з ішої сторінки. Виявилося, що він зробив налаштування, завдяки яким писати на його сторінці можуть тільки друзі. Сторонні писати свої коментарі не можуть. Але зате я зберіг скриншоти: як доказ того, що він мене відшвирнув... Цікаво, як себе поведе Надія. Чесна-чесна? Побачимо... Хоча вже не вірю я. Бо давно могла прислати будь-кого, щоби допомогли мені. Могла дати наказ... Але не дала...
15:54


--- 24 02 - Kizatavat. Люди минулого. Славiк Л ---

   Раптом згадався Славік Л.. Захотілося його знайти на Фейсбуці. Знайшов швидко. Поглянув на нього... Змужнів, став успішним, їздить на великій чорній іномарці... Голова брита коротко, як у блатного братка. На скронях видно легеньке срібло: став сивіти, значить...

   Найперше, що подумав - так це: "Як добре, що доля нас розвела. Не хотів би я бути у його житті ні зараз, ні усі ці роки поруч...". Бо це те не щоби вже не той Славік, якого я пам'ятаю... але це спотворена його копія. Розжиріла і самовдоволена потвора.

   Упаси мене, Господи, від зустрічі з ним у Харкові...

   Боже, невже саме отак виглядає успіх?... Що з людиною зробилося... Став таким огидним, що аж до внутрішнього здригання, бр-р... Цікаво, чи є у нього серце?

   Так само таємничий, як і 10 років тому. Крім декількох фото - більш нічого на сторінці немає. Друзі приховані, інформація про себе теж не вказана. На стіні - майже пусто, не рахуючи збережень якоїсь гри. І щось там про англійську мову було... Схоже, що вчив. Втім, з його освітою - однозначно мусить володіти.

   Який же він бридкий... Неймовірно. Дивлюся у нього, шукаючи того, колишнього Славіка... і ніц не бачу. Не уявляю, чим же він мене тоді зачепив...

   Як добре, що доля нас розвела. Дякую, Тату. Дякую...

16:11, 24.02.2019
Кар'ялонні


--- 24 02 - Kizatavat. Славiк Л-2, або Про таемничих ---

   Знаєш, Тату...

   Я ось, коли дивився на Славіка, то захотілося спитати у нього: "Як це у тебе виходить?"... Ну, стати отак успішним, купити (чи узяти в кредит) машину... Це ж треба бути повернутим на грошах. Принаймні, настільки. І про людей, значить, зовсім не думати. Тобто, або гроші, або люди. "Не имей сто рублей, а имей сто друзей"... От цікаво: а чи є у нього друзі? Він веде такий замкнутий спосіб життя... Така страшенна таємничість... Досі пам'ятаю, як він мені тоді подзвонив у 2009-му, з прихованого номера... Мене ця таємничість покоробила.

   Мене і таємничість Оннелі коробить. Коли людина веде таємничий спосіб життя - то це однозначно означає подвійні ігри. Подвійне життя...

   Мене покоробило бажання Оннелі дружити з Вірою та Тетянкою, заради того, щоби бути у курсі їхніх планів. Покоробило її бажання лицемірити, корчити із себе їхню подружку...

   Цікаво, а зі мною вона теж корчила із себе закохану?... Я от досі не знаю, коли вона була щирою, а коли лицемірила. Але якщо людина лицемірить - то напевне, вона за інерцією лицемірить завжди.

   Мимоволі згадалася Надія, і тут же поруч із нею згадався і Голосний. До речі, я звернув увагу, що у його очі зазирнути неможливо: він або мружиться, або відводить очі убік...

   Сумно усе це, Тату... Ось тому-то я і не особливо вірю, що Оннелі передала мої листи Надії. Втім, є деякі докази, що вона все-таки передала їх... Але... Коротше, зітхаю, Тату... Видно, кращого поштаря було не знайти, дійсно. Тепер лишається тільки чекати...

   Чого чекати? Я не знаю, Тату. Голосний мене забанив,помічниці Надіїмене забанили, скоро приїде Михайло Михайлович, чийсь там помічник... І стопудово, він теж забанить. Один раз приїде, покиває, і зникне. Отакі помічники... Я навіть ані граму сумніву не маю, що так і буде. Якщо на Голосного у мене було сподівання у пів-відсотка - то на помічника невідомого нікому депутата відсотків надії узагалі круглий нуль.

   Люди заради грошей переступають через людей... Люди заради грошей переступають через власну совість... Прагнуть за успіхом, продаючи власну душу... А з ким залишаться у старості? Чи вони до старості не намірені доживати?

   Як виходить, гляди: багаті люди самотні, бо погналися за грошима. А бідні люди самотні саме тому, що у них грошей немає. Мимо них пробігають, навіть не помічаючи їх. Я от, наприклад, уявлення не маю, про що би я заговорив зі Славіком. Хоч у інтернеті, хоч наживо. Припустімо, його кладуть у цю саму лікарню, і він заходить у мою палату... Наші очі зустрічаються. Він мене впізнає. Що далі?... Чи йокне у ньому щось живе, чи радий він буде мене бачити?.. Напевне, втіче.

   Цікаво, що він мені декілька разів снився усі ці роки. І кожного разу - несподівано. І навіть минулого року теж... Може рік тому, може більше, - треба поглянути.

   Дивлюся... Снився у вересні 2017-го року, уві сні "Дівчинка та зима" (http://www.proza.ru/2017/09/04/258), і снився у січні: "Славик Л.у меня в гостях" (http://www.proza.ru/2017/01/15/467)... І перед цим він мені снився у червні 2015-го: "Сон, и чуточку яви. О разных взглядах" .(http://www.proza.ru/2015/06/21/497).

   Ніхто мені не снився протягом такого довгого часу, як він. Хтось може наснитися раз чи два, і то у період, коли ця людина у моєму житті присутня. А він - відсутній десятиліттями, але продовжує час від часу нагадувати про себе та снитися. Я не розумію, навіщо. Адже він мені огидний уже давно. Ось, влітку буде рівно 10, як ми порвали стосунки, порвали найменший зв'язок. Він накричав на мене, я вимкнув трубку, і більше ми не розмовляли. Майже десять років минуло...

   А перед тим коли він мені снився?... Ось, у період між 2009-м та 2015-м. Не пригадую... Здається, жодного разу. А може і снився, але я забув. Пам'ятаю тільки, що у цих снах він шукав мене і знаходив. Не розумію, навіщо. І дивився на мене закоханими очима...

   Не вірю я, щоби у реальності він на мене такими очима подивився. Особливо після того крику у трубку. Припустімо, він бац - і увійшов у палату. Десять років просвистіло як мить. Що би найперше згадав він, зустрівшись зі мною очима? Що би найперше згадав я у відповідь?... Так, саме той крик у трубку. Крик, сповнений ненависті...

   Скільки разів він проганяв мене, коли я шукав його підтримки... Скільки разів ігнорував мене. Отож, якими очима мені на нього дивитися?...

  Але чомусь всередині упевненість, що його це гризе. Можливо, саме тому він мені здався таким огидним на тих фото, бо він почуває огидним самого себе?... Незважаючи на увесь його зовнішній успіх - я не побачив щастя у його очах.

   Припустімо, ми зустрілися, через стільки років. Припустімо, він впав на коліна, просити у мене пробачення. Що було би? Чи пробачив би його?...

   Зітхаю... Я не тримаю на нього ні зла ні образи. Я знаю чомусь, що він покараний за оті слова, які кричав мені у трубку. Припустімо, він захотів би моєї дружби. Хоча навряд чи наважиться зізнатися. Бо де він, а де я... Між нами тепер соціальна прірва. Опуститися до мене, до дружби зі мною, тим паче на коліна переді мною - йому не дозволить його гордість... Навіть не гордість, а пихатість. Він винуватий переді мною, а визнавати свою вину він навряд чи привчений... Одним словом, у дружбу з ним я не вірю. Унього ніколи духу не вистачить ані попросити у мене пробачення, ані попросити моєї дружби... Тим паче, що мою дружбу йому доведеться не просити, а заслужити... А тепер поставимо себе на його місце: він, багатий і успішний, принижується перед якимось інвалідом, щоби вислужити його дружбу?... Абсурд. Навіщо йому може знадобитися моя дружба? На безкорисливого він не схожий. На бажаючого допомагати безхатнім - так само. Між нами хоч як не крути, а прірва. Поки я міг ходити, я бігав за ним. Тепер його черга. Але у нього не вистачить духу.

   Щоби він наважився просити умене про дружбу і пробачення - це треба щоби Ти, Тату, примусив його, припер до стіни.

   Раптово згадав, як я колись у 2005-му подзвонив йому додому. І він, написавши мені тоді першого листа, одразу зперших рядків зізнався, що давно очікував на цей дзвінок. Ми деякийсь час листувалися... Він мені потім написав у одному з листів, що мої листи йому читати цікаво. Що вони особливі. Не такі, як у всіх людей. Написав, що вони живі...

   Він очікував на мій дзвінок...

   Перед цим ми бачилися у 2002-му, здається. Тоді він попросив мене більше не приходити до нього. І я більше не приходив. А у 2005-му, коли я подзвонив йому, він  зізнався, що давно очікував на той дзвінок... А потім у 2009-му я передав йому мій номер, і він сам подзвонив. Ми почали зідзвонюватися... А потім я написав йому декілька смс, із деякими зізнаннями. І коли подзвонив йому через декілька годин, то він кричав на мене так шалено, так скажено... З такою ненавистю, з такою люттю...

   Я викреслив його у ту ж хвилину зі свого серця та пам'яті. Зрозумів, що дружба неможлива. Але він продовжив час від часу снитися мені... І у всіх снах він дивився на мене закоханими очима. Обожнював мене, і тужив за мною... А я - ні. Ось саме оці роки я анітрохи за ним не тужив і не сумував. Я нічого до нього не відчував, пусто. Я за ним тужив і сумував раніше... А сьогодні подивився - і не зрозумів, чому. Хоча відмітив про себе, що усередині щось легенько задрижало. мабуть, таки щось у ньому лишилося від нього колишнього... Малесенька часточка. Але в цілому він був огидний. І я тепер думаю, що він огидний був не сам по собі, а самому собі...

   І чомусь мені здається, що тепер його черга за мною сумувати, дрижати, тужити... І бачити мене усюди над собою. Мов янгола з крилами, і з моїм лицем... Це було би справедливо, Тату... Це було би справедливо.

   І оця моя інвалідність та безпорадність терепішня - це його шанс стати мені корисним, вислужити моє прощення... Руками, ногами, усім що має... Бо якби я був незалежним та здоровим - то у нього не було би і шансу наблизитися до мене. А так - мені немає куди втікти... Тому у нього є шанс мене заслужити. Це булоби справедливо,Тату... Це було би справедливо. Бо як раніше він мною нехтував - так тепер моя черга нехтувати ним і бути холодним...

   Втім, я не вмію бути холодним. Я завжди теплий. Коло мене так тепло, що зігріється кожен... Тому я знаю, що колись настане той день, коли цей самий Славік, який колись кричав на мене у трубку - буде цілувати мої ноги, і плакати... Це буде справедливо, Тату. Це буде справедливо... Я би хотів, щоби так було. І навіть більше: я би хотів, щоби він знайшов мене скоро. Хай знайде.

18:15, 24.02.2019
Кар'ялонні


--- 24 02 - Kizatavat. Славiк Л-3, або Про хвороби ---

   Привіт знов, Тату.

   Оскільки листав свої сни про Славіка, то побачив, що у тому видінні, яке наснилося мені у 2015-му, мелькнула згадка про пісню Вітаса "Криком журавлиным". І мені раптом захотілося послухати її.

   Я знайшов, і прослухав її тричі. Вона шедевр. Але не це головне. Головне те, що вона ніколи не асоціювалася у мене зі Славіком. Вона у моєму розумі існувала окремо, як просто шедевр, і не більше того... Про Славіка я не згадував навіть і близько.

   Але тепер, через 3,5 роки після того сну, слухаючи її, я вперше пов'язав її зі Славіком. І зрозумів, що у пісні співається про кохання-хворобу...

   Я хворів Славіком багато років. У десятиліття можна складати... А потім у 2009-му моя хвороба різко зникла.
 
   Найдивовижніше те, що я його ніколи не хотів. Навіть і краю такої думки не було: лягти з ним у ліжко. Моя закоханість була тільки платонічною, і ні на крок більше. Доторкнутися, обійнятися - хотілося. Навіть поцілуватися у щічку. У щічку, але не у губи... У губи не хотілося ніколи.

    Але, тим не менш, він був єдиною моєю хворобою у моєму житті... У мене після того було багато закоханостей, багато хотінь... Вони швидко минали. Але хвороби - жодної з них... Він був єдиною моєю хворобою. Єдиною людиною, поруч з якою дрижала душа, а не геніталії...

    До Оннелі у мене ніколи не було почуття хвороби. І я знаю, що не буде. І я так подумав: а може, оце почуття хвороби і є справжнім коханням?... Тим самим, яке єдине на усе життя. І яке дається людині як благословіння...

    Я не знаю. Знаю лише, що було би справедливим, щоби воно було взаємним. Щоби мною хтось дорожив так само тремтливо, як і я колись ним дорожив... Адже, саме на таке сталення до себе я очікую... Коли дорожать усім, що зі мною пов'язане. Коли мені готові віддати усе, зняти із себе сорочку, зняти останнє, аби тільки мені було добре... Зробити для мене усе, зробити неможливе, аби тільки я ні у чому не знав нужди...

   Але наразі я не бачу, щоби мене отак хтось любив...

   І знаєш, я подумав: якби у  нас зі Славіком тоді склалися стосунки - то я би стовідсотково зараз був заможним. Бо робив би поруч із ним усе, щоби наш спільний бізнес був успішним. Боу мене була би мотивація: бути поруч із ним... Але оскільки у мене такої мотивації поруч не було, то не було і інтересу вникати у ці всі бізнесові наворочки... Нічого мене не цікавило, якщо строго узяти. Я жив пустим життям заради виживання з дня на день, але не заради успіху...

   А він - молодець, знайшов у собі сили. Втім, маючи такі можливості,коли народився у місті, маєш можливість отримати вищу освіту, потім - вдало одружений на єдиній дочці заможних батьків... Втім, єдина дочка - то, мабуть, той іще хрест... Тим паче - в одній хаті з тестем та тещею... не знаю... Не знаю, Тату. Хоча мені здалося тоді, що вона мила, і батьки її милі... А він - гімно. А з іншого боку - я досі пам'ятаю, як мені наснилося перед його одруженням, що він одружився із відьмою... Неспівпадіння сновидіння і того, що я побачив своїми очима - мене трохи збентежило... Може, тому він став таким таємничим і покинув ходити у Церкву?... Я не знаю, Тату... Але в реальності вона мені здалася ледь не святою. Закохатися у таку як вона - легко...

   Але я добре пам'ятаю, що коли він одружився, то Ти мені сказав, що той шлюб не буде довгим, він скоро розпадеться.  І так воно і вийшло: у 2009-му я взнав, що він уже роки два, як розлучився із нею... А одружився коли? У 1999-му, здається... А у 2005-му він писав мені, що чекав на мій дзвінок... Три роки чекав... І написав, що був радий почути мій голос. Радий був нарешті його почути...

   Якісь крихти... З якихось крихт складається наша з ним історія кохання. Він був одружений, але три роки поспіль чекав на мій дзвінок...

   Але у 2009-му швидко мене просрав. І у 2005-му теж просрав, образивши мене невдалим жартом. А потім у 2009-му вже так просрав, так просрав, що просрав на довгих 10 років...

   І я би не писав зараз про нього. Не згадав би його. Якби він мені протягом цих років час від часу не снився, нагадуючи про себе... Дивовижно, але уві сні я завжди бачив його гарним... На відміну від його дружини, яка була гарною у житті, але уві сні мені наснилася відьмою... Дивно... Напевне, я колись отримаю відповіді на ці питання. Від нього самого. Після того, як він мене знайде, і випросить моє пробачення.

19:24, 24.02.2019
Кар'ялонні


--- 24 02 - Kizatavat. Про кохання ---

   Привіт, Тату.

   Крутиться у голові тема: написати про кохання... Про кохання, про кохання... Але я не знаю, що писати! Чи закоханий я у когось? Ні. І не хворію ніким.

   От кажуть, що з роками кохання стає глибшим, сильнішим... Це правда. Але... Щось інше втрачається неминуче. Що втрачається?.. Напевне, невинність... Або, точніше, наївність. Ні, не так. Не невинність, і не наївність. А... сліпота. Так. З роками втрачається сліпота. Та сама сліпота, мабуть, завдяки якій ми у ранній юності ще можемо бути здатними закохуватися платонічно, і на довгі роки, на усе життя... Коли закохуємося очима, а не розумом, коли закохуємося з першого погляду...

   У Славіка я закохався з першого погляду. З першої миті. І тут же почав ревнувати: мені здавалося, що у нього закохані усі... І був здивований, коли взнав з часом, що його, навпаки, ніхто не любить... У всій велетенській общині - його ніхто не любить! Стільки молоді, а його ніхто не помічає. І навіть навпаки: його недолюблюють...

   Я не міг втямити причини, і так і не втямив досі. І навпаки: у общині закохувалися у інших хлопців, у деяких навіть декілька дівчат були закохані... І коли я взнавав про це, то був здивований страшенно, бо не знаходив у них рівно нічого чарівного. Ні у зовнішності, ні у характері... Одні з них були у моїх очах звичайними піжонами, інші - взагалі ніякі... Я не міг зрозуміти, у що там можна закохатися. Але ж інші закохувалися. І навіть одружувалися... Один лиш Славік був у общині як ізгой: нікому не милий. І лиш один я був у нього закоханим: сліпо і по самі вуха... З першого погляду, і на довгі роки.

   Сьогодні я замислився: припустімо, я би побачив його вперше не тоді, а сьогодні. Що би я відчув? Невже закоханість? Ні, огиду. Бридливість, яку відчуваєш до жаби. Саме це я сьогодні до нього відчув.

   І це мене засмутило. Так, це мене засмутило. Бо я не зміг зрозуміти, що я побачив у ньому такого тоді, коли мені було 17. Невже я був тоді настільки сліпим?... Або що то було? Може навпаки, прозріння?... Чи покарання Боже, чи подарунок Божий?... Я взагалі його досі не знаю. І поглянувши на нього сьогодні, зрозумів, що знати не дуже-то і хочу. Писати йому не хочу. І якби мав номер його телефону, то подзвонити зовсім би не захотів.

   А кому би я захотів сьогодні подзвонити, скажи?... Поклавши руку на серце, узагалі нікому дзвонити не хочу. Зовсім нікому. Абсолютно. Жодного імені у голові. Жодної асоціації перед очима. Листаю подумки списки імен - і вони мені ніяк не йокають.

   Адже від мене відвернувся кожен із них... Кожен із них мене зрадив. То чого мені хотіти їм дзвонити?..

   Отож-бо й воно.

   Питаєш, чи хочу я, аби з'явилася така людина? Хочу. Хочу! Хай з'явиться така людина, якій і через багато років я схочу і подзвонити, і написати. Хай з'явиться. Не знаю, зі старих чи з нових... Не знаю. З новими кожен раз треба знайомитися і заново розповідати свою біографію. А мені вже обридло ялозити одну й ту саму платівку. Чесно, Тату. Остогидло. Я розповідаю, а у відповідь мовчать... Не вміють люди підтримати невимушену бесіду. У всіх язики у сраці. Мрій ніц. Планів і поготів немає. З ким говорити, з ким знайомитися, з ким спілкуватися, і про що?... Усі люди на одне лице: усі мовчазні і ніякі... Люди не вміють писати листи, не вміють ділитися думками, мріями... Тому я й розмовляю з Одним Тобою...

   Не знаю, Тату... Зі старих я нікого не хочу бачити, а у нових уже апріорі не вірю... Бо всі вони однакові: і старі, і нові... І минулі, і майбутні... Тепер я знаю, чому люди живуть так мало. Бо усі люди скучні. Усі оточуючі люди нудні. Тому заради отакого суспільства жити стає нудно. Втрачається інтерес до життя.

   Чи може, здивуєш мене, га? Тату! Здивуєш мене? Пошлеш мені унікальну людину, з якою мені завжди буде цікаво?...

   Я не знаю, Тату, чому люди такі нудні... Такі примітивні і водночас агресивні... А може тому і агресивні, що примітивні... А простоти між тим немає. Вони не знають, що таке простота у спілкуванні. Вічно щось накручують собі у голові, і знаходять причини посваритися... Більше немає чим зайнятися, тому і займають свій час на х**ню. Просто викидають своє життя на вітер. А потім мені ж і жаліються отакі як Оннелі: "Я викинула на смітник півроку свого життя". А хто тобі винен? Треба було використовувати час із користю. А не гратися у мовчанки та шкірити зуби. А то звикла не розмовляти навіть з власною матір'ю живучи під одним дахом, а потім хернею мається, коли хтось намагається її розговорити...

   Тату, я отак коли оце огляну своє життя - то мені і жити перестає хотітися... Без людей скучно жити, з людьми - нудно... Всі якісь примітивні навколо і нецікаві... Я би охоче змінив поле свого спілкування, але я не бачу тої ніші людей, де мені було би цікаво. Усі примітивні, нудні, і агресивні. Я не знаю, заради чого існує життя на планеті Земля. Не знаю, Тату. Були он динозаври, і зникли. І що, стало хіба скучно без них? Ні. Але якщо з ними було веселіше, то я отих веселощів не хочу. Так само і з людьми. Якщо зникнуть усі люди - то я навряд чи відчую різницю. Бо я і так їх не бачу навколо себе. Бачу якихось динозаврів. Птеродонтів зубатих і з кігтями. У яких на умі тільки секс, бо окрім сексу вони нічого не здатні запропонувати із розваг. Живуть аби трахатися, розмножуватися, і їсти... Як тварини...

   Люди люблять тварин настільки, що самі перетворилися на тварин. Або тваринами народилися і тваринами виховалися... Як Мауглі. Ось і все кохання...

   Зітхаю... Огидно мені це все, Тату. Огидно і скучно... Скучно і нудно. А любити не перестаю. Хоча інколи і відчуваю бажання взірвати все к чортовій матері, щоби і попелу не лишилося.

   Тільки як же любити на повну силу, коли навіть поговорити немає про що, але зате завжди є про що посваритися...

   Я не знаю, Тату. Я не знаю. Бачиш, як не крути, а я не бачу натхнення боротися за своє життя. Ляжу, вмру тихенько... І гори воно пропадом, усе це земне життя, земне безглуздя людського буття... Не знаю, може Ти бачиш якийсь у тому вищий Задум, якийсь сенс чи якусь розвагу... а мені скучно. Людей навколо нема. Усі глухі... Від інтернету зиску - хіба що на Ютубі шоритися, або Вікіпедію листати. Бо людей там знайти - взагалі сенсу немає... Усі інтернет-залежні, усі диванні лежаки... Ніхто не підійме сраку і не приїде. Усіх влаштовує те що є. Яка любов? Люди вже забули за тими комп'ютерами, що таке лібідо. Скоро людство вимре. Он, за 4 роки війни число населення в Україні скоротилося, кажуть до 26 мільонів. А було, пам'ятаю, у 90-х - 52 мільони... Ще трошки голодомору отак, як мені - і вимруть ще 13. Решта перестануть розмножуватися. І поступово вимруть від хвороб.

   Про яке кохання ми говоримо, Тату?... Кохання оспівують, за звичкою... Але де воно, не бачу я... Раніше не було інтернету, писали щоденники, і шукали зустрічей з живими людьми... Втім, я згадую ті часи без ентузіазму. Бо в селі не було із ким поговорити, усюди були примітиви та алкаші. А то можна подумати, не вони зараз сидять у інтернеті...

   Зітхаю... Я не знаю, Тату, що Тобі сказати про кохання. Коли навколо стільки примітиву, то воно якось про кохання тяжко думати, мріяти... Єдину розраду я бачу хіба що в улюбленій роботі. А у людях... мені варто тільки оком кинути, я вже відчуваю іронію та скептицизм у собі. З самим собою значно цікавіше спілкуватися, аніж із цими примітивами, з яких кожне слово треба кліщами витягувати, а коли витягнеш - то хочеться запхати його назад, і забути...

   Зітхаю... Не знаю, Тату. Мені все одно. Якщо мені тут на світі скучно жити - то я не бачу сенсу жити. Не бачу сенсу і боротися за життя. Бо мені скучно, Тату... Скучно...

   Так, я хочу, щоби було цікаво. Щоби було над чим думати. Щоби процес захоплював з головою. І звісно, мені для цього потрібні інші люди. А я буду менторствувати. Мені треба кудись дівати свій менторський потенціал.

   Зітхаю...

21:15, 24.02.2019
Кар'ялонні


--- 25 04 - Kizatavat. Два мiсяцi офлайн ---

   Привіт, Тату.

   Хоча на годиннику уже настало 26-е квітня (бо вже 00:45), я все-таки датую цей запис 25-м числом.

   Отже, 25-го лютого я зник з інтернету, і рівно через два місяці - 25-го квітня - з'явився. Бо зламався модем, і бо купив роутер. Ігор Балалаєв допоміг мені купити і налаштувати.

   Переглянув пошту. Почистив спам. Листів ніхто не писав, окрім Богдана Лавриненка: він відповів позитивно. Я написав йому відповідь.

   Від Інночки жодних вістей. Пошукав її сторінку у ФБ, і виявив, що про Inna Zvantseva навіть згадок нема, стерто майже усе. У ВК так само сторінка її знищена, і згадок немає теж. Зосталася лише сторінка на Ютубі. Але і на ній вона не з'являлася.

   Чесно кажучи, хоча я і гнівався на неї ці два місяці, але тут навіть мені моторошно стало. Жодного фото у інтернеті. Жодних згадок. Людину мов язиком злизало, ніхто і не помітив. Євген уже на волі, наскільки я зрозумів, бо бачив його сторінку у ФБ. А Інну, виходить, досі тримають...

   Так, я не молився за її звільнення. Я ці два місяці продовжував на неї гніватися, і молився, аби її тримали там подовше. А щоби не гніватися, намагався не думати про неї узагалі. Зайняв свої думки Славіком Л..

   У ніч на 25-е лютого ходив до Славіка, астрально. Велів йому мене шукати. Він мене почув, і перепитав: "Искать?" - "Шукай мене, Славік, шукай..." - "Искать?" - перепитав він. "Ищи, Славик, ищи меня..." - перейшов і я на російську, раптом згадавши, що ми з ним українською ніколи не спілкувалися. "Но где искать?" - "Ищи, Славик, ищи..." - "Где искать?" - "Ищи, Славик, ищи..." - повторював я, ігноруючи його запитання. Багато честі йому, щоби я ще давав йому точні адреси, де я є. Схоче - знайде. Коли я хотів його знайти, то я його знаходив. Тепер його черга шукати мене. Отож, хай шукає. Минуло вже два місяці, очевидно, що пошуки затягнулися. Хай шукає. Тепер він не перестане про мене думати. Тим паче, що я і на нього гніваюся. І забути про мене йому не дам.

   Десь опівночі він нарешті здогадався, хто я: "Ты ведьма!" - і це була його особиста еврика, бо за майже 25 років нашого знайомства я жодного разу не виказав себе із ним. А тепер - виказав: "Да, я ведьма" - усміхнувся я йому... Я відчув у його голосі, що його це трохи налякало, і що йому потрібен деякий час, щоби укласти це відкриття у себе в голові. Хай укладає. І хай змиряється. Хай любить мене таким, як я є насправді.

   Хоча насправді міг би і здогадатися: ще у ту ніч 96-го року, коли я вдарив його током. Це вийшло ненавмисне, але звісно, я злякався, що він здогадається, і зробив вигляд, ніби йому це здалося. А він на мене такими очима у ту хвилину дивився... Він злякався, що я вдарив його током, а я злякався, що він здогадається, що я відьмак. Я не хотів, щоби він здогадався. Тому тої ж ночі втік, і зарікся більше не приходити до нього додому. А тепер настав для мене час зірвати свою маску,і показати йому моєсправжнє лице. Він не очікував, що я виявлюся відьмаком. Але ж наполохався, аге ж? Не менше, аніж у ту ніч, коли я був у нього удома востаннє. Бо тепер йому потрібно укласти у своїй голові, як правильно тепер до мене ставитися... Тим паче, коли я у гніві на нього. Знаю, що боїться потикатися мені на очі. Але не прийти мусить боятися іще більше.

   І на Оннелі теж гніваюся. Хоча вона і попросила мене пам'ятати тільки хороше, що між нами було - я гніваюся на неї. І не можу перестати гніватися. Так само як і на Славіка гніватися перестати я не в силі.

   Поки був офлайн, то дивився серіали та фільм, які зберіг на диску саме для такого випадку. Серез них мені трапився серіал "Раскол" (2011). У 19-й серії молодий цар Федір сказав про Нікона: "Не по злобе неистовство. Тут любовь и обида. Где любовь без меры, там и обиде меры нет". І мені ця фраза запала дуже. Бо то дійсно правда. На Оннелі тому ображаюся сильно, що полюбив її глибоко. Так само і на Славіка... Славіка я би узагалі вбив, роздер на шматки, і вкинув у вогонь. Отак сильно на нього ображаюся. І на Оннелі ображаюся, тому молюся, щоби вона якомога довше отам просиділа, та подумала своєю головою. Глибоко ображаюся на неї. Славікові я призначив десять років на роздуми. Ці десять років спливають у цьому квітні або у травні. А скільки Оннелі сидіти - мені все одно... Хай сама вимолює свободу собі. Тому не знаю, куди мені направити свої думки. Куди направити свою енергію. Мені боляче і образливо, і тому я мимоволі розкидуюся блискавками у простір майже без упинку. Не маю сил зупинитися. Не маю. Бо потребую обіймів теплих, живих. І потребую харчуватися як слід. І почуватися потрібним...

   Зараз у першу чергу думаю про Славіка. Гніваюся на нього. Покладених 10 років спливли. Ось-ось мусить знайти мене. Допомагати йому шукати мене не хочу. Хай сам шукає. Коли я хотів шукати його, то я сам його шукав, без підказок та допомоги. То чого я маю йому допомагати шукати мене? Достатньо йому і того, що я взагалі велів йому мене шукати, що погукав його. У нього і так десять років було на роздуми: міг би давно підняти свою сраку, та самому здогадатися. Серце не веліло йому? Серця нема? Скотина.

   На фоні моєї образи на Славіка, моя образа на Оннелі тільки посилюється. Поки Славік не випросить моє прощення у мене - про відпущення образи на Оннелі не може бути і мови. Я зараз не хочу її бачити. Мушу бачити Славіка, бо 10 покладених років уже спливли. Мушу побачити, ким він став за ці 10 років. А потім буду вирішувати, що мені з ним робити, і який суд над ним вершити. Вагаюся між двома рішеннями: або вбити його, або помилувати. Але на мою милість він мусить заслужити. Не схоче - тоді вб'ю його, і оком не моргну. Отож, при таких настроях, мені тяжко будь-що позитивне зробити у бік Оннелі. Про неї буду думати окремо. Потім. Коли зі Славіком розберуся. А зараз мені Славіка хочеться шматувати заживо, щоби біль відчував безперестанку, і пам'ятав, курво, як спричиняти біль мені. Хочу відбити у нього таку моду: підвищувати на мене голос. Навіки відбити. А то інакше кричатиме цілу вічність на тому світі. Там хай кричить хоч горло порве, скотина.

   Я не переставав на нього гніватися усі ці 10 років. Я намагався не думати про нього, не пам'ятати про нього. Заповнював своє життя іншими людьми, заповнював свої думки різними справами. Але там, підсвідомо, я пам'ятав про нього. І кожен раз, коли згадував, то гнівався на нього. Не давав волі емоції гніву, бо ще час не прийшов виплеснути її, оскільки покладених 10 років не минуло. Але тепер, коли строк закінчився, я тепер щоденно живу і дихаю гнівом. І вимагаю, щоби Славік мене знайшов, і попросив у мене вибачення. Добряче попросив, а не на словах. Бо що мені слова, коли я допомоги та піклування потребую. Кинути мене напризволяще я не дозволю. А якщо покине - то здохне, а я примушу Вадіма його заплатити мені замість нього.

   Я не можу на нього не гніватися. Навіть якщо я намагаюся розважити себе, підняти собі настрій, якось розслабитися - на підсвідомому рівні кожна клітинка мого організму на нього гнівається. А коли згадую про Оннелі - то і на неї проектую той самий гнів. Коли кожна клітинка мого організму гнівається - то гнівається на увесь світ, на усіх людей, яких я любив за своє життя... Отож, я не тільки на них двох гніваюся, а і на Аркашку теж. Його тепер мимоволі ненавиджу, і бажаю йому лих аж до смерті. І Евеліну ненавиджу. Ненавиджу усіх. Немає наразі жодної людини на світі, яку би мені сьогодні хотілося би милувати. Ні. Сьогодні я кожного хочу карати. Усіх, хто мене образив чимось, а найпаче тих, кого я любив понад усіх.

   Отак і минуло два місяці...

01:51, 26.04.2019
Кар'ялонні


--- 19 03 - Kizatavat. Про народження Арiни ---

  Запис,зроблений офлайн:

* * *

17:11. Мені подзвонили з Інтертелекому, я прийняв дзвінок, там була оператор Тетяна, хотіла зі мною поговорити. Довелося витратити останні 2 грн, щоби написати їй смс, що у мене зламався модем, і тому треба, щоби до мене хтось прийшов.

   Задав ім'я номеру, з якого вона подзвонила, і потім побачив у журналі дзвінків, що хтось із київстарівського номеру мені дзвонив аж 5-го березня. Номер мені здався знайомим: із закінченням на 1324... Номер був у мене не записаним, бо усі номери лишилися у моєму старому Самсунгу, а цей Нокіа. Яподумав: чи це не Людмила випадково дзвонила? Вирішив набрати. Але виявилося, що це О.І.. Вона повідомила мені, що у мене народилася племінниця, назвали Аріною. Оскільки я мовчав у відповідь, то вона здогадалася, що у мене знову відняло мову. Я поклав трубку і написав їй смс:

   "У мене на рахунку пусто покладіть 4 грн не більше а то КС зжере і не лишиться на смс".

   Поки вона там шукала, як поповнити мені рахунок, я написав наступну смс:

   "Я не зрозумів хто народив Аріну. Якщо це недосестра курва, то мене її виплодки не цікавлять, а якщо Людмила то вона могла би і сама за 2 роки написати мені бодай одну смс і поцікавитися моєю долею за ті три роки що я живу в цій чужій для мене країні де у мене нікого нема і мені нічого не миле бо я хочу додому в Карелію. І тут дзвоните Ви щоби повідомити що котрась із моїх недосестер народила мені племінницю яку я ніколи не побачу. То що мені з того? Людмила мене соромиться бо бачте мати б**** їй встидно, а с****** я ніколи не стану. То що мені з того що там вродилося? Воно ніколи не скаже на мене дядя Братіс. Та і Ви коли дзвоните то уникаєте до мене звертатися на ім'я. І з Днем народження 5-го листопада не привітали. Жоден. І після цього Ви говорите що у мене є родичі? Немає у мене ні племінників ні сестер і матері у мене ніколи не було. Сподіваюся ви там усі щасливі без мене."

   Поки писав смс, то вже надійшло повідомлення про поповнення рахунку. Послав цю смс, і наостанок послав іще одну:

   "Якщо з'явиться Славік Л., і буде мене шукати то скажете йому що я у Харкові, хай шукає мене на Баварії. В інтернеті хай не шукає, мене там нема. Можете дати йому цей номер, хай покладе 4 грн і пише смс. Я все сказав. Більше нікого бачити не хочу і у Харків потикатися не смійте ніхто, інакше прокляну якщо побачу когось на порозі із вас".

   Послав цю смс, і наразі відчуваю гнів. Відчуваю велике бажання проклясти їх усіх, і щоби Аріна та здохла. Дітей вони народжують, тішаться ними, а рідного брата-інваліда  на смітник викинули і не цікавляться, як він там чи живий. Тварюки.

17:29, 19.03.2019


* * *

17:32. Щойно прийшласмс від О.І.:

"Люда. Родила Аришу А Славик Пятидесятник А То Я Забула Его".

Я їй нічого не відповів. Багато честі.


* * *

17:39. Дивно, але саме після цієї смс від О.І. мій гнів потроху розчинився і пішов. Як ніби вона за мене помолилася, щоби Славік мене знайшов. І мені стало легше. Стало спокійно.

17:40, 19.03.2019 / 21:30, 27.04.2019
Кар'ялонні


--- 27 04 - Kizatavat. Про смерть Славiка ---

   23:35, 27.04.2019. Сьогодні згадав про своє пророцтво, яке виголосив десять років тому, і тому вирішив полистати інтернет, по запросу "авария в Харькове": бо раптом уже була, адже мала чи має бути приблизно у квітні чи травні... Мені видало новини про аварію, яка сталася к вітні, але два роки тому, і в якій загинуло 6 осіб. Винуватиця аварії - якась студентка на прізвище Зайцева, падчерка якогось багатія. Серед імен загиблих імені Славіка не було. Втім, і не повинно було бути два роки тому, бо то було би через вісім років, а не через десять... Потім загуглив "авария в Харькове апрель 2019". Видало новини про ще кілька дрібних аварій, які дійсно сталися протягом квітня у Харкові. Але нічого особливого не побачив. Нічого схожого на те, що шукав.

   Затим вирішив погуглити прізвище самого Славіка. Взнав, що на Фейсбуці у нього ще три чи чотири сторінки, і на усіх присутнє його фото. Десь одне, десь два, десь три чи чотири... Полистав, подивився... Фе. Який він огидний став.

   І я не про зовнішність, хоча роки нікого не красять. Пошукав і Олену, його колишню дружину. Виявив, що вона у мене у друзях, а значить, Славік точно знає, під яким іменем мене шукати. Бо побачив під одним із фото, де вона з Вадімом, коментар Славіка, зроблений кілька тижнів тому. А значить, стосунки із нею підтримує, і вона йому напевне розказала про мене. Полистав світлини Олени. А Оленочка молодчина, так само приваблива з усіх боків: і гарна, і добра як і раніше.... Побачив і Вадіма, який він зараз... Здивувався, коли побачив, наскільки високим він виріс: цілих 199 см. Цікаво, у кого він вдався такий високий? Дивовижно. Але мене у ньому зацікавило не це. А те, що на Славіка він ніц не схожий нічим, окрім кольору шкіри хіба що. А так він увесь в Олену пішов: і лицем, і внутрішньою добротою характера... Зі Славіком - нічого спільного, абсолютно. Не знаю, на щастя чи ні. Бо у такі характери, як у Олени та Вадіма - не закохуються... Їх просто люблять, просто цінують... Делікатно та ніжно. Приблизно як я люблю Аркашку.

   А Славік... А Славік як був максималіст та придира, таким і лишився. Суддя суддею. І це у його очах із роками тільки підкреслилося. Погляд холодний: в них немає тепла, його серце ніколи нікого не любило... І від цього хочеться здригнутися, мов від холоду: бр-р-р... Холодно і огидно. Фу.

   Отож, коли сьогодні знов погуглив його ім'я та поглянув знову у вічі - то якось вже засумнівався: а чи хочу я, аби він мене знайшов?... Чи хочу з ним продовжити спілкування?... Він же зі світлин дивиться на людей, як солдат на вошу... Отож, чи треба мені, щоби він мене шукав? Чи треба, щоби повертався?... Ой, сумніваюся я, що я це хочу... Дуже сумніваюся. Фу... Аж усю душу пересмикує від огиди.

   Замислився, Тату...

   Хотів я зустрітися з ним через десять років,  віч-на-віч, та взнати, ким він став, яким він став протягом цих десяти років... Десять років тому я хотів це взнати. Бо раптом він став кращим, добрішим, і щось зрозумів важливе... Але... Мені вистачило і його світлин, аби зазирнути у очі. І побачити: що у цих грудях - шматок льоду. Холодного льоду, мов у Кая.

   І мені стало не по собі. Запізно подумав: треба було мені скачати ті фото перед тим, як зламається модем. Та подивитися іще раз, пильніше. Я би цілих два місяці свого життя зекономив, не захаращуючи їх думками про нього.

   Зітхаю... Бкувально ще вчора я хотів його побачити наживо. І хотів, щоби він переді мною вибачився, попросив моє пробачення. Але, поглянувши у його вічі сьогодні (це фото, до речі, де добре видно його очі, я сьогодні побачив уперше) -  то ясно відчув: що він пробачення ніколи ні у кого не просить, і ні за що не вибачається, та ні у чому не розкаюється... Це просто бездушний кабан. Який дивиться на тебе, і тебе не бачить, бо будь-яка людина для нього нуль.

   Отож, я перехотів, аби він мене знаходив. Тепер навпаки, відчуваю бажання відригнути його остаточно. Бо то не людина вже, давно... Там людини немає. То ходячий мрець.

   А отже, моє пророцтво все-таки збулося, хоча і не буквально: "Через десять років, якщо не знайде мене, то вмре"... І по тих фото, які я сьогодні побачив, я побачив, що він мрець уже давно. Його душу погризла корозія егоцентризму та осуду, і ця корозія настільки глибоко у нього в'їлася, що воскресінню він уже не підлягає. Характери не міняються. А оця його корозія душі давно вже стала характером. Серце - шматок льоду. Мертве серце... Мертве.

   Намагаюся зібрати думки. Що я відчуваю?... Ось, сьогодні я побачив: Славік все-таки вмер. Що я відчуваю?... Приблизно те саме, що відчувають люди на похоронах молодого алкоголіка чи наркомана: огиду. Огиду, а не траур. І в той же час жалість до її молодості: бо ця людина була настільки дурною, що власними руками занапастила своє життя, сама себе згубила. Сама себе вбила. І довго до цього йшла. У всіх на очах. І ніхто не міг спинити. Бо вона нікого не слухала, а продовжувала себе на очах у всіх вбивати.

   Тому на похоронах подібних людей відчуваш тільки огиду. І бажання скоріше забути цю картину та цю людину. Забути, як забувають про гній. Хоча огида настільки сильна, що картина гною закарбовується у пам'ять міцно. На роки. І час від часу дає про себе згадати. І знову у душі ворушиться почуття огиди.

   Коли людина мертва заживо - то я не знаю, Тату, як їх воскрешати... Коли людина мертва заживо - то я не відчуваю, щоби людина сама хотіла жити. Адже в них навіть віри у життя немає. Славік живе очікуванням смерті фізичної. Просто з дня на день, з дня на день. Живе одним днем, мов останній день. І наступний день так само проживає мов останній. І просвітку не баче цьому станові... Бо і він нікого не кохає, і його теж ніхто не любить...  Хоча здоровий та ходячий, на відміну від мене. І увесь світ відкритий для нього.

   Мене сьогодні вразило, наскільки велика різниця між ним та Оленою з Вадімом. Вадім та Олена синхронні одне одному, внутрішньо вони схожі немов близнюки, вони настільки гармонійні одне з одним, що цій гармонії лишається тільки порадіти, що таке на світі буває.

   А Славік... Він не те що ні з ким не перебуваєу гармоній, не те що ні на кого не схожий - він узагалі ні на кого не схожий, на цілій планеті... Він настільки відірваний від усього світу, від усього людства, така велетенська прірва між ним та усім іншим людством - що це просто жахає... Жахає така несхожість людини з усім іншим світом, з усім іншим людством. Це людина-острів, яку від людства-материка відділяє нездоланний пролив у океані.

   Я навіть не назву це самотністю. Це не самотність, ні... Самотності я там у очах не побачив. Не побачив ні туги, ні жалю... Бо то очі мерця. Який людей попросту навіть не бачить і не усвідомлює їх. Це навіть не очі божевільної людини, якими бувають переповнені психіатричні лікарні. Хоча вони дуже подібні з його очами. Особливо коли обколяться аміназіном, і нічого не усвідомлюють узагалі. Ні. Обколоті аміназіном очі не такі. В них туман, так, бо вони по суті п'яні. А його очі тверезі. Вони ясні, і усвідомлюють оточуючий світ. І в той же час той оточуючий світ у його очах подібний фільму на моніторі: він бачить його, нюхає, мацає... Але не сприймає його як реальний. Дивиться пустими очима.

   Зовні він ніби успішний. Але внутрішньо він стрімко деградує... Я зазирнув його очі, щоби пошукати того розумного Славіка, якого я знав років двадцять тому, який на моїх очах навчався в університеті. Я не скажу, що він був цікавим співрозмовником,бо ми узагалі майже і не спілкувалися з ним ніколи. Але те, що я побачив тепер - мене вжахнуло... Така внутрішня убогість у ньому, така пустеля, така розруха... Що навіть і не повіриш нізащо, що саме оця людина колись навчалася у вищому закладі.

   І це не та пустеля та розруха, яку зазвичай бачиш у очах безхатьків та алкоголіків. Ні. У їхніх очах, попри усю глибоку безнадію - все-таки продовжує жити внутрішня доброта... У ньому ж я доброти не відчув. Це камінь. Холодний камінь. Що здатен цинічно спричинити зло, і навіть не відчути ні краплі жалю.

   Можливо, такі очі можна побачити у злочинців, які відсиділи не один строк, і всі за вбивство. Але ні. Я бачив очі вбивць, які проливали людську кров. Там доброта не вмирала. Там був страх, були емоції. А тут - ні. Суцільний холодний цинізм. І внутрішня гіркота. Ні, не та гіркота, яка буває від розчарування у людях.  Ні. Ця гіркота інша. Ця гіркота вроджена, як жовч...

   Я засумнівався, що хочу його бачити або впускати у своє життя.

   Хоча тут же мені пригадалося, що зовсім недавно я просив Тебе послати мені неприємну, але зате чесну людину. Яка не буде переді мною лицемірити. І ось... Охопивши детально внутрішній портрет Славіка - я дійшов висновку, що Славік дійсно є тою людиною, яка глибоко неприємна. О так, лестити мені він точно не буде... І церемонитися не буде, не буде щадити...

   Наш діалог із ним перетвориться на одвічну боротьбу добра та зла. Бо я буду намагатися воскресити його, а він - намагатиметься мене вбити. Але, мабуть, саме це і є єдиний спосіб навчитися воскрешати живих мерців... Через діалог, через боротьбу не на життя, а на смерть. Очима в очі, мов безстрашна дуель. Чи злякаюся?... Ні, не злякаюся. Я не боюся мерців. Бо вони нічого не здатні мені зробити, хіба що вбити фізично. А з моїм здоров'ям - це простіше простого... Крикни на мене - і я впаду у кому. Вже перевірено...

   Всміхнувся... М-да... Але, мабуть, саме такий мій стан здоров'я і здатен його оживити. Пробудити у ньому бодай якісь  рештки людського співчуття... Бодай щось живе пробудити. Бо він побоїться мене втратити назавжди... Він уже втратив мене одного разу, десять років тому. І у кого він перетворився заці десять років? Хіба стало йому краще? Хіба став щасливим? Ні. Він вмер протягом цих десяти років. Попросту вмер... Повільно і непомітно, з дня на день... Зачах, як чахне рослина. І сам перетворився теж на рослину... І ця рослина навіть не колюча, бо колотися здатні тільки ті, що бояться болю. А цей - відчувати біль уже не здатен... Можна скільки завгодно намагатися образити його, - він у відповідь тільки всміхнеться криво... І подивиться, мов на вошу. Бо навіть не поворушиться щось відповісти. Просто полінується бодай якось реагувати. Просто полінується... Бо йому глибоко насрати на те все. Пропустить мимо вуха. І знову зосередиться на внутрішній пустелі та розрусі... А там - деградація... Деградація внутрішнього світу. Руїни колишніх будівель мрій. Руїни усього внутрішнього світу...

   А зовні - він успішний. Їздить на дорогому авто, і користується смартфоном. Вдягається винукано, у гарну сорочку. Ця сорочка йому личить, до речі. І вона очевидно ексклюзивна: у нашій країні таких не випускають, значить, із-за кордону. Можливо, Італія або Канада. В усякразі, я таких ніде не бачив ані в Україні, ані в Росії. Сорочка дійсно гарна. Говорить про його добрий смак.

   А щастя у очах нема... У очах навіть суму немає. У очах - суцільне задоволення собою, своїм статком, і своїм життям. Егоцетричне задоволення. Тупе, як у ситого кабана. Бо межує з відсутністю інтелекту. Хоча інтелект у нього, безумовно, є. Він все прекрасно розуміє. Це видно по очах. Але... Інтелект це не душа. Бо душа у нього убога... В душі у нього - суцільні руїни, суцільна пустеля та холод...

   Я не знаю, чи здатен він відчувати біль від усвідомлення власної душевної деградації. Чи здатне у ньому узагалі щось боліти... Бо, дивлячись йому у очі, я дивлюся не те щоби у очі Сатани чи одержимого, ні. А скоріше у жертви Сатани... Хоча хрестик на його грудях свідчить про протилежне. Причому, жирний такий хрестик, і мабуть золотий... Цікаво, вдколи це він почав носити хрестики на шиї? Невже він зробився православним? Боже упаси... Такої деградації з його боку я не витримаю. Якщо він із протестанта подався у православні - то це взагалі пи*дець... Це ж*па.

   Втім, я не хочу гадати. Мені ці деталі мало цікаві. Бо сперечатися із ним про релігію я точно не буду. Бо я узагалі не збираюся із ним говорити. Тим паче, що я вже давно німий. Отож, натхнення із ним спілкуватися я не відчуваю. Це хай він попіклується, щоби у мене таке натхнення було. Бо, чесно кажучи, я теж по-своєму здичавів, без людського спілкування. І навіть не відчуваю потреби з кимось говорити уголос. Бо не знаю, про що, і навіщо. Ні з ким не хочу ні про що сперечатися. Моєю душею так само заволоділи лінощі, як і душею Славіка...

   А отже, я теж деградую. Я це усвідомлюю. І мені цене подобається. Власне, саме тому я і погукав Славіка. Щоби він допоміг мені це зупинити. Якщо він приклеїться до мене, мов банний лист до дупи - то зможе мене розворушити, та відновити у мені бажання спілкуватися уголос. Але для цього йому доведеться дуже сильно мене полюбити... Не менше, аніж я його. Полюбити глибоко. Полюбити попри. Так само, як і я його попри люблю.

   Так, він перетворився на жабу, огидну жабу, на смердючого кабана, не шматок недолюдка, який хоч бери та викинь. А я його все одно люблю. Тим самим коханням, яке ніколи не перестає. Навіть у ті хвилини, коли мене верне від нього, коли мені огидно на нього дивитися, і коли я його ненавиджу до сказу, до прокльонів, до неможливості дихати рівно, не захлинаючись від власної люті та отрути... Бо любити його - це щось на рівні клітин усього тіла, у кожному з яких б'ється власне серце. Кожне з яких не перестає випромінювати ніжність... Навіть коли я лютую. То десь там, під цією люттю, ховається милість... Делікатна ніжність та бажання милувати і прощати... Бажання воскресити його, повернувши йому людське обличчя. Повернувши йому здатність помічати улюблені зірки над дахами, і здатність помічати кущ помаранчевої троянди під вікном. Здатність відчувати смак повітря. Смак життя і бажання жити. Не одним днем, як сьогодні, а довго-довго, жити вічно...

   Ось які роздуми на мене сьогодні навіяло блукання його сторінками та скупими фотоальбомами... А все почалося зі згадки про сон, де мені наснився Молодечик та Іхалміна. І у тому сні Молодечика вкрали злодії, лишивши мені на згадку про нього тільки його сина Іхалміну...

   До речі, "ihalmo" - "радість" (ліввиківською звісно). Звідки узялася форма "Іхалміна" мені тяжко поки що усвідомити... Треба буде полистати словники. "Іхал-міна"... Я подумаю.

02:01,  28.04.2019
Кар'ялонні


--- 28 04 - Kizatavat. Чотири години, вiд полуночi до ---

09:11. Привіт, Тату.

   Рідко зазираю у списки читачів, а тут чогось потягнуло глянути. І здивувався: якийсь Невідомий Читач під номером 352 просидів у мене цілу ніч: від полуночі і до ранку листав мої записи. Уявлення не маю, хто то може бути. Але явно знайомиться зі мною вперше, бо листає ледь не хаотично, зосереджуючись більше на моїх останніх записах. Я так розумію, це Славік мене уже майже знайшов?... Або помиляюся. Хоча мені більше немає на кого думати. Бо Ельві давно усе перечитала, тому навряд чи читала би вдруге те саме.

   Ну що ж, Славік... Привіт. Я на тебе тут уже давно чекаю. Вважай, заради одного тебе тут і написав усе, щоби ти читав. Ця сторінка існує з 2012-го року. Знайомся. Уся гола правда про мене, яку ти хотів знати. І те, чого знати не хотів.

   Я полистав деякі записи, із прочитаних тобою. Серед останніх - були записи про Стасіка. Там я писав про свою нездатність відчувати емоції. І коли прочитав про те, то раптом усвідомив: останніх два місяці я відчував одну стійку емоцію: гнів. Гнів на тебе. За те, що ти тоді на мене накричав, десять років тому. Бачиш, я злопам'ятний: пам'ятаю образу десятилітньої давності так, ніби вона сталася учора чи навіть сьогодні. Хоча волю цій емоції я дав тільки тепер, останні два місяці.

   Хоча ця емоція душила та розривала мене не постійно. Час від часу я відчував твої теплі подумкові обійми, і вона заспокоювалася, влягалася десь на дні душі, вкладаючись подрімати та відпочити. Твої обійми мене заспокоювали. Хоча я все одно на тебе продовжував гніватися: за те, що обіймаєш мене лише подумки, а не наживо. Тому приступи гніву повторювалися знову. Бо ти не тільки жаба бридка, ти ще й боягуз нікчемний. Не маєш сміливості підняти свою сраку і прийти до мене, щоби насмілитися обійняти наживо. А як кричати на мене по телефону - то ти сміливий? Тварюка. Прийди у очі подивися, та покричи. Якщо тобі горло не перехопить від усвідомлення, НА КОГО ти свій голос підіймаєш. Наволоч.

   Тепер читаєш усе про мене? Ну то читай. Жери, скотиняка ти, худоба така. Жери про мене усе, гірке та голе. Щоби тебе на шматки порвало, і у порошок розтерло, та по вітру розвіяло. Щоби більше ніколи не смів підвищувати на мене голос. Ніколи. Нізащо на світі. Бо тільки пошепки. Чуєш? Тільки пошепки можна зі мною спілкуватися. Тихо-тихо, щоби ледве чутно. А не дерти горлянку, мов навіжений, якого вкусив скорпіон.

   До речі, я Скорпіон. Ти не знав? Ну то знай тепер. Привітаєш мене у листопаді. А ти Риби, я пам'ятаю добре. До речі, більш за все я люблю їсти рибу. Я її обожнюю: можу харчуватися нею хоч кожен день, замість хліба. Можеш собі затямити.

   Протягом цих десяти років я намагався узагалі про тебе не згадувати і не думати. А тепер згадав, і думаю щоденно. Думаю з ненавистю. Думаю подумки із ножем у руці, із бажанням перерізати тобі горло. Пустити тобі кров, потім порізати на шматки, як розрізають тушу вбитої свині (я виріс у селі, Славіку, і ми тримали вдома і свиней, і кіз, яких різали досить часто), потім перемолоти твоє м'ясо на фарш, і наліпити пельмені. Запросто, як я це не раз робив у дитинстві, коли ми різали свиню або козеня. А ти і є свиня сама натуральна. Кабан товстий. Кричати він на мене буде. Я тобі покричу. Так покричу, що на тому світі будеш кричати без перестанку, цілу вічність. Тварюка, наволоч. Жалкую, що ти не поряд, не наживо переді мною. На відстані двадцять сантиметрів, лицем до лиця. Щоби узяти тебе за шкабарки лівою рукою, а правою встромити тобі у горло ніж. І насолоджуватися тим, як я бачу, як тіче з яремної вени твоя кров. Чим більше крові з тебе випущу, тим спокійніше мені буде, бо це нарешті втамує мій гнів на тебе. За те, що ти посмів тоді на мене підняти свою горлянку. То не будеш підіймати її, бо переріжу тобі її. Скотина. Свиня.

   Ось такі емоції ти у мене викликаєш. І такі бажання. Не подобаються? Після таких слів не схочеш показуватися мені на очі? Побоїшся? Атож. Кричати на мене здалеку по телефону ти не боявся, а як прийти наживо та пробачення попросити навколішках - то одразу боягуз. Нікчема. Розтерти б тебе ногою об підлогу, як ганчірку, хоч якась користь із тебе буде: хоч принаймні підлога буде чистою. Бо більше я не знаю, що з тобою можна робити, на що іще ти годишся. А ти як думав? Того, хто тебе любить, ображати ніяк не можна. Бо від любові до ненависті один крок.

   Я тебе все одно дістану. Будеш стояти переді мною навколішках, клянуся. І будеш цілувати мені ноги, як цілують ікону. Будеш, побачимо. І будеш радий цьому, бо будеш відчувати від цього полегшення і насолоду. Бо саме цього ти і хотів, Славіку. Саме цього і добивався.

   До зустрічі особисто. Де мене шукати - ти вже тепер знаєш приблизно. Лишилося взнати моє паспортне ім'я. Шукай мене, Славіку, шукай... Допомагати тобі мене шукати я не буду. Захочеш - знайдеш. А ти захочеш.

   І коли знайдеш мене, і з'явишся переді мною наживо, то перш за все спитаю у тебе, для чого ти мене знайшов. Мені буде цікаво послухати твою версію. Ти ж мене не шукав жодного разу за усі 25 років нашого знайомства. Так-так, 23-го вересня буде рівно 25. І останні 10 років ніякого зв'язку. А тут раптом ні сіло ні впало вирішив землю перевернути, аби знайти мене? Мені буде цікаво послухати, як ти це поясниш. Що ти мені розкажеш. Про любов?... Я розсміюся тобі у лице. Саркастично розміюся. До реготу, до болю у животі, до сліз на очах. Хоча я знаю, що ти дійсно мене любиш. Давно любиш. Я це знаю. Особливо ясно я це відчув у ту ніч на 25-е лютого, коли прийшов до тебе обійняти тебе, та веліти тобі шукати мене... Я по голосу твоєму відчув це, бо у ту мить ти був голим абсолютно, бо не очікував, що я прийду так раптово і зненацька. Я відчув по твоєму голосу, що думка пошукати мене тобі приходила у голову і раніше, але не наважувався втілити її. А тепер час прийшов: я сам погукав тебе. Я-то знаю, для чого тебе погукав, а от що скажеш ти на питання: для чого ти мене пішов шукати і знайшов?... Мені цікаво буде послухати твою версію. Ну-ну.

   Хоча звісно, я знаю, для чого тобі потрібен. Хочеш, скажу прямо зараз? Бо тебе ніхто не любить, окрім мене. І усе твоє нікчемне життя тебе ніхто не любив. Окрім мене одного. Колись ти моїм коханням знехтував, а тепер воно тобі стало потрібним як повітря та вода, як сон, який ти втратив останнім часом. Бо чим старшим ти стаєш, тим стаєш потворнішим із роками, і тебе ніхто любити не хоче: ніхто із тих красунь, заради яких ти так старався розбагатіти. Вони гарні, але вони ляльки, і їхнє кохання тебе не гріє, бо воно поверхневе і пусте. А моє кохання живе глибоко, і не вивітрюється ні моїми настроями, ні твоєю поведінкою. Воно взагалі без емоцій. Не рахуючи цього гніву, який я випустив із себе протягом останніх двох місяців. Воно без емоцій... Хоча емоції, звісно, є. Але не вони диктують моє кохання до тебе. Не вони керують ним. А скоріше навпаки: воно керує ними... Останні десять років (та і власне усі роки нашого знайомства) - мої емоції не мали приводу для проявлення себе. Тому я кохав тебе беземоційно. А тепер у мені народилася перша емоція: гнів. До люті, до ненависті, до божевілля, до сказу, до бажання вбивати тебе, вбивати щоденно, розрізаючи тебе на шматочки, до стану фаршу колячи твою душу гострим ножем. Вітаю тебе. За усі 25 років мого кохання до тебе ти нарешті пробудив у мені бодай якусь емоцію. Мине іще 25 років, і якою емоцією буде наступна?... Аж самому цікаво стало.

   Отож, коли прийдеш, то розкажеш мені, для чого тобі приспічило саме моє кохання. І що ти можеш мені запропонувати натомість. Таке, від чого я не захочу відмовитися. І що не викличе у мені новий напад гніву, а навпаки, викличе моральне задоволення... Пропонуй. Я послухаю мовчки. Без емоцій. Навіть без реакцій міміки. Бо мені наразі узагалі не хочеться ніяк реагувати на тебе. Просто мовчати хочу. Просто мовчати... І просто послухати, що розкажеш мені ти. Хочу поглянути на твою начинку. Що там у тебе всередині. Скільки гнилі у тобі. А може, там не тільки гниль, а щось іще є, варте моєї уваги?... Я чекатиму на твої сповіді. Вивалюй усе, що там у тебе є. Усю нікчемність, усю отруту, усе убозтво твоєї душі: усе, що апріорі може викликати у мені огиду до тебе. Хоча на наявність мого кохання до тебе моя огида ніяк не впливає. На жаль. Якби цією огидою можна було мене вилікувати від мого кохання до тебе - то я би і не гнівався на тебе зараз. Я би навіть твоє ім'я не згадав. А так - пам'ятаю навіть твоє по-батькові: Леонідович... Пам'ятаю, що любиш айву, пам'ятаю, що смажений хліб називаєш грінками, і пам'ятаю про чай з цибулею та салом. Ось, згадав про цей чай, і мимоволі усміхнувся, забувши вже про свій гнів на тебе... Одразу у душі стало сонячно: як і в той день, коли ми сиділи за круглим столом у тебе у літній кухні, і говорили про чай з цибулею та салом. Пам'ятаю, був травень. І тепла сонячна погода.

10:38, 29.04.2019


--- 28 04 - Kizatavat. Два дiалоги ---

   Сьогодні я спілкувався у личці із двома людьми. Так склалося, що ці два діалоги відбувалися одночасно, просто один із них почався трошки раніше, а другий трошки пізніше.

   Першого мого співрозмовника звали Саша, він гей. Друга співрозмовниця - Анастасія, вона трансгендер. Мені захотілося опублікувати тут ці діалоги, на згадку. Отже, почну з Саші.

* * *

Саша:
Щиро вітаю
15:04

Братіслав:
Навзаєм.
19:13

Саша:
Як справи?

Братіслав:
Добрі. Розкажи про себе трошки.

Саша:
Та ніби нормик. До родичів в гості ходив, до друга. А взагалі так собі, не дуже. Без роботи сиджу. Зі старої звільнився, так як організація, в якій працював, на межі банкрутства.

Братіслав:
Маєш якісь плани щодо нової роботи? Чим би ти хотів займатися тепер?

Саша:
Хотів би в офісі якусь роботу знайти.. Працював раніше з базами даних в редакції "Афіши Закарпаття", потім в Центрі "Вибір" соц. працівником: приймав клієнтів, перенаправляв кому до кого треба,  займався електронною перепискою, трохи документацією. Або ж шукаю, наприклад, якусь спокійну роботу десь в музеї, як то наглядач за експонатами, чи в спортзалі. Люблю спортзали. Тож якось так)))
А взагалі хотів би переїхати до Львова

Братіслав:
То користуйся нагодою, тобі сам Бог надав обставини, за яких ти зміг би нарешті втілити свою мрію. Просто бери і їдь до Львова. Якщо не зараз, то коли?

Саша:
Щиро дякую за таке натхнення. Чесно кажучи, потрібно та я якось соромлюсь себе пропонувати кудись і житло треба, співмешканців можливо знайти, щоб легше було виплачувати. І з мамою зараз контри((

Братіслав:
А ти не бійся оцього усього. Знаєш, я багато разів переїжджав у інше місто,і кожен раз їхав всліпу: не знаючи, що мене очікує там. І навіть не маючи грошей на дорогу доїхати до того міста, куди їду. Просто автостопом їхав. В нікуди. І знаєш, я кожен раз вірив, що Бог не полишить, дасть у тому новому місті і дах над головою, і роботу. І знаєш, я отримував те, що хотів. І отримував саме там, де хотів. Це були справжні Дива Божі. Але щоби ці Дива сталися, їм треба дати нагоду статися.
Тому не бійся нічого. Їдь з вірою, що усе буде добре. І все дійсно буде добре. перевірено мною особисто багато разів. А головне - кожен раз проблеми вирішувалися неповторно і непередбачувано. Навіть розповідати кожен випадок немає сенсу, бо у тебе такого випадку не повториться, бо і у мене випадки так само кожен раз були неповторними, і непередбачуваними, несподіваними. Треба просто бути готовим до Дива. І воно обов'чзково здивує тебе.

Саша:
Дякую гарно. Мабуть треба ризикнути, тьим більше, що місто, де я зараз живу уже 3-є, яке я змінив, та тут великий плюс - у дяді тут є квартира, є  де жити. Та й за маму хвилююся, я того року зробив перед нею камінг-аут, тож зараз через все хвилюється, а я в свою чергу за нею.

Братіслав:
Камінг-аут це серйозний крок, але необхідний. А мама звикне. Знаєш, є така приказка: "Люди что кошки: ко всему привыкают". Тому не варто драматизувати те, що не варте драматизму. Просто пусте.

Саша:
Але зараз саме той період, коли важко. Постійно дорікає(

Братіслав:
Не звертай уваги. Просто мама в шоці, їй треба виплеснути емоції. Не заважай їй емоціювати, і вона швидко видихнеться. Чим голосніше кричатиме, тим швидше заспокоїться.

Саша:
Та багато є різних моментів. Наприклад, 2 тижні тому закривали офіс від Інсайду в Ужгороді, а вона каже, що так вам і треба. І коли їду у Львів на вечірки, то вона гадає, ми там невідомо чим займаємося. Каже, що це шизофренія і т.д. Це важко.

Братіслав:
Мамі треба просто трохи часу, щоби звикнути. Повір, що з кожним днем вона все більше звикає до твого нового статусу, бо кожен день думає про це. А оскільки вона думає про це - то звісно, що намагається зрозуміти... Ти усвідом: що оте що вона говорить - то не вирок. То просто намагання знайти правду. Вона шукає правди. А ти сприймай це як добрий знак. Візьми маму із собою на вечірку, хай сама побачить усе на власні очі. Їй просто треба час, щоби знайти відповіді на питання, які її наразі хвилюють. Адже і тобі теж колись потрібен був час, аби прийняти правду про себе як щось, чого змінити чи уникнути неможливо. І ти теж намагався ховатися від правди про себе. Точно те саме наразі робить і вона. Нічого дивного насправді не відбувається: вона йде слідом за тобою, крок у крок.

Саша:
Я надиво швидко прийняв себе таким як є)
Та я все розумію.

Братіслав:
Ну, то якщо розумієш - то і сумувати не варто. Усе відбувається як треба насправді. Усьому свій час.

Саша:
У нас є група, де гуртуються ЛГБТ-батьки. Там є хороша знайома. Хотів її туди попросити піти, і знайома просила, та не хоче. Їй потрібен час

Братіслав:
То тимчасово не хоче! Повір, людина така істота, що рано чи пізно, хоч і страшно, але стане цікаво. Тому недалекий той день, коли цікавість у твоїй мамі переможе над страхом, і вона не просто сама побіжить, а ще й попросить тебе, щоби ти її туди відвів.

Саша:
Розумію. Більш за все не хочу, щоб вона хвилювалась, а зараз знову Прайди почнуться, які буду відвідувати

Братіслав:
Ти не зможеш їй заборонити хвилюватися, бо це її характер: що би не сталося з тобою, вона все одно буде хвилюватися. І навіть якби нічого не ставалося, то все одно би хвилювалася, що нічого не стається. Бо така у неї натура: є привід хвилюватися чи ні - вона обов'язково знайде привід.  Отож, від тебе це ніяк не залежить. Просто живи і будь собою. А вона хай лишається самою собою. Зрозумій: вона не зможе не хвилюватися, бо вона живе емоціями, вона потребує хвилюватися.

Саша:
Дякую тобі) Мабуть дійсно мені пора рухатись далі, принаймні намагатись) Раніше легше зривався з місця, а зараз вже не впевнений в собі, в своїх силах

Братіслав:
А ти на свої сили і не розраховуй. Узагалі відвикай від звички розраховувати на свої сили. Краще привчайся до звички розраховувати на допомогу Бога та твого Янгола-охоронця. Так надійніше.

Саша:
Та як дізнатися, що правильно, а що ні. Коли я хочу спробувати розпочати новий виток в житті. Навіть якщо рідні песимістично до цього ставляться.

Братіслав:
Пам'ятай: Людина що кішка: до усього звикає... Твоїм родичам так само треба усього лише трохи часу. Май упевненість, що кожен, абсолютно кожен, прямо у цю хвилину думає про тебе. І так само шукає відповіді у самому собі, і намагається тебе зрозуміти. Людина так влаштована: коли щось іде не так, вона обов'язково починає шукати відповіді та виправдання. Бо вона не може інакше, їй необхідно знайти зону свого комфорту у нових обставинах. І уся твоя родня, усі дружно зараз шукають цю зону комфорту у нових обставинах життя. Ти міняєш їхній світ... Ти робиш їх добрішими, бо примушуєш їх шукати виправдання тому, що з тобою сталося.

Саша:
Розумію. Дякую щиро за поради. Ех, жили б Ви ближче. Могли б якось зустрітись;

Братіслав:
Приїжджайте до Харкова, можете мене провідати. Наразі я живу за адресою [приховано]. У цій палаті я і живу. Влітку переведуть у іншу лікарню, бо буде ремонт. Але за бажання, можна буде мене знайти. Я в палаті один.

Саша:
ого. Давно вже там перебуваєте? Не скучно?(( Я, доречі, ніколи не був в Харкові)

Братіслав:
Я живу по лікарням з 2011-го року, оскільки прикутий до ліжка внаслідок травми хребта. А чи скучно... Слава Богові, є інтернет. Жити можна.

Саша:
Я думаю, ви можете бути прикладом для багатьох. Спасибі за Ваші думки, поради, роздуми.
Не хотів би нічого обіцяти та думаю, дійсно як буде нагода приїхав би якось

Братіслав:
Для цього і живу, братику... Щоби приносити людям користь. На щастя, завдяки моїй інвалідності я не заклопотаний необхідністю думати про виживання, а маю купу часу аналізувати світ. І тому приходять усвідомлення, яке не прийшло би до мене, якби був здоровий. Тому насправді я анітрохи не жалкую про свою інвалідність, а навпаки, дякую за неї Богові.... Бо завдяки їй я тепер бачу світ зовсім інакше. І знаю секрет, як стати щасливим.

Саша:
Це дійсно зворушує. Дякую) Якби всі люди задумовувалися також про життя, світ був би інакшим.

Братіслав:
Зітхаю... Ось саме через це я і усвідомлюю, що насправді це не я інвалід, а оті всі люди, які ходять ногами, є інвалідами. А я - абсолютно здоровий. Бо я щасливий та вільний. А вони - прикуті, до колії необхідності думати про виживання. У них немає часу думати. І вони нещасні... Тому ходячі люди думають, що це вони мене мусять жаліти. А я точно знаю, що це вони потребують мого співчуття.

Саша:
Так. Я абсолютно з Вами згідний

Братіслав:
Все буде добре. Люди, подібні мені, необхідні світові здорових людей не менше, аніж здорові люди необхідні таким як я. Бог усе правильно влаштував і гармонійно насправді. Може, пам'ятаєш фільм "Великан"? Неодмінно подивися. Про двох хлопчиків, один з яких був сильним фізично, але мав дуже низьку самооцінку і велику невпевненість у собі. А другий навпаки: мав зхухвальства та розуму через край, але здоров'я не мав майже ніц, навіть ходити не міг. І одного разу вони подружилися: сильний фізично  посадив фізично слабкого собі на плечі, і поніс. А сильний духом повів слабкого духом. І вони обоє, вкупі узяті, стали непереможними. До речі, фільм знятий на реальних подіях.

Саша:
ого. Обов"язково перегляну

Братіслав:
http://hdrezka.ag/films/drama/2777-velikan-1998.html

Саша:
Дякую


* * *

Братислав:
Привет, Анастасия! ;

Анастасия:
Привет.

Братислав:
Как настроение,как живёшь?

Анастасия:
Да настроение хреновое а так живу вобщем то ничего.

Братислав:
Рассказывай, почему настроение хреновое. Что-нибудь случилось, или совсем наоборот, ничего?

Анастасия:
Да ничего не случилось просто завтра снова на работу. Да и денег маловато.

Братислав:
Ну, денег всегда не хватает, и это абсолютно нормально. Я вот например, получаю пенсию 1500 грн (прописью: тысячу пятсот). Два месяца назад меня сломался модем. То есть, два месяца вообще не мог пользоваться карточкой. То есть, накопилось три тысячи. Потом наконец-то на днях купил роутер за 1200 (тысячу двести), и купил два бутля воды - вместе с тарой - 550 грн. На остальное купил килограмм пельменей, сметаны, несколько кило картошки... В общем, еды буквально на три дня. И всё. Вся пенсия. Два месяца сидел голодный, и ещё буду сидеть. Зато есть вода и интернет. Поэтому от скуки не сойду с ума, и от жажды тоже не умру. Жизнь прекрасна.

Анастасия:
Ну ты молодец однако. А я вот так не могу не получается у меня.

Братислав:
Вздыхаю... Это не то чтобы "можешь" или "не можешь". Но когда деваться некуда - то можешь или не можешь, а надо смочь.

Анастасия:
Я плохо голод переношу.
А если работа накроется то у меня вообще средств к существованию не будет.

Братислав:
А кем ты работаешь сейчас?

Анастасия:
Станочница на заводе. Начальник сказал что 6человек на нашем участке лишние а нас всего 12

Братислав:
Хм... Ну, тут конечно без вариантов. Ты будешь первая на увольнении. Хотя закон тебя и защищает, но на деле вряд ли ты сможешь тягаться с судами. Поэтому проще забить, и посмотреть на ситуацию с другой стороны.
Например, есть такая фраза: "Если люди вокруг тебя бросают тебя в тяжёлую минуту - то не расстраивайся. Потому что именно таким образом Бог отвечает тебе на молитву: Но избави нас от лукавого"."

Анастасия:
Да нет не буду. У нас вообще стараются сделать так что бы люди сами уходили и они потихоньку уходят. Обидно только что я совсем недавно устроилась год не прошел первые полгода все ничего было а потом как бы в одночасье все обвалилось. Я то надеялась до пенсии там отработать.

Братислав:
А до пенсии тебе сколько лет осталось?

Анастасия:
По новому 8лет. Хотя говорят что мол тех кто рожден до 1967 года пенсионная реформа не коснется.
А по старому мне до пенсии три года.
Но что хуже всего это то что я не знаю что дальше делать как жить к чему стремиться.
Эдакий экзистенциальный кризис.

Братислав:
Знакомое чувство... Меня оно накрыло, когда у меня инфаркт произошёл. Жизнь резко разделилась на До и После. Пришлось срочно бросить занятие творчеством. А я до этого творчеством только и жил... Дышал только им, и не представлял себя без него.

Анастасия:
И чем же ты живешь теперь?

Братислав:
Но знаешь, я нашёл в своём новом статусе новые горизонты. С одной стороны, я стал в тысячу раз беспомощнее, зависимее от помощи других. То есть, из сильного и целеустремлённого резко превратился в обузу. А с другой стороны - я поневоле начал учиться испытывать наслаждение от собственного вынужденного безделия... И знаешь, спустя пять лет, я замечаю, что мой характер кардинально изменился. В лучшую сторону. А вместе с ним изменилось и качество восприятия жизни. Я научился, наконец-то, быть счастливым...

Анастасия:
А я только три месяца в прошлом году наслаждалась таким бездействием когда меня сократили с прежней работы я была словно прикована к пастели утром не могла разомкнуть глаз вставала только в туалет и покушать затем снова засыпала не было сил даже помыться и я осознала как умирают чувствую что сплю все больше и больше и чувствую что никогда не проснусь но организм за меня сказал хватит и потом это как ножом отрезало.

Братислав:
И это состояние тоже для меня знакомо. У меня были такие периоды, причём дважды. Я спал по 20 часов в сутки, две недели подряд. Причём, этот период начался резко, и резко закончился. И это было ужасно. И в то же время было прекрасно и восхитительно. И отвратительно и ужасно одновременно. Амбивалентное чувство. Но всё же я рад, что у меня этот период был. Это был незабываемый опыт.

Анастасия:
Согласна. И все таки мне очень очень страшно и больно в душе. Я иду на работу стараюсь думать о хорошем хотя иногда мне больно даже просто пошевелиться и голова раскалывается особенно когда меняется погода или фаза Луны. И мне грустно. Я не чувствую себя своей в этом мире мне кажется что не от мира сего. И как будто меня кто то зачем то сюда забросил с неведомой мне целью как будто я участница какого то Эксперимента точь вточь как у братьев Стругацких в повести ГРАД ОБРЕЧЕННЫЙ,

Братислав:
Если не забуду, то прочту эту повесть. Но в целом твою мысль понимаю, конечно. Потому что и это чувство инопланетности мне тоже знакомо... Знаешь, мне с самого детства все окружающие говорили: "Ты странный какой-то". Причём, говорили эту фразу как-то так, что чувствовалось: считают меня психически больным, и мысленно крутят у виска. А я смотрел на них всю жизнь и думал: "Да сами вы странные. А я, похоже, единственный на всей этой планете нормальный человек". И знаешь, с годами это чувство не ушло. А наоборот, окрепло. И если раньше я воспринимал свою непохожесть как что-то естественное, чего не изменить - то теперь даже горжусь этим... Горжусь тем, что я непохожий на других, что я не такой как вся эта серая масса, что я уникальный, особенный... А раньше я даже чуть-чуть стеснялся своей непохожести с другими людьми. Меня пугало потенциальное одиночество. Сейчас же наоборот, я сам стремлюсь к этому самому одиночеству. Потому что оно даёт мне простор для лидерства... Понимаешь? Быть впереди толпы и вести её за собой - это гораздо интереснее, чем тихо стоять в сторонке. Это увлекательно и интересно. А самое главное - появляется вкус к жизни, и наконец-то начинаешь понимать свою миссию на этой земле.

Анастасия:
Кстати о толпе. Я очень очень разочаровалась в людях и мне не хочется их никуда вести и что то для них делать. Я вижу что они страдают от несправедливости но теперь думаю что они заслуженно страдают и у меня нету желания освобождать кого то или защищать кого то или добиваться справедливости для кого то. Меня раздражает тот факт что люди либо постоянно ноют и жалуются на жизнь либо делают вид что не замечают проблем но при этом никто даже пальцем не хочет пошевелить и что то сделать что бы что то изменить и более того если я что то предпринимаю то подвергаюсь осуждению.

Братислав:
Вздыхаю... Знакомая ситуация... И, честно сказать, я пока тоже ещё не решил, что с этим делать. Но я непременно что-нибудь придумаю. Ведь не бывает безвыходных ситуаций, как не бывает проблем, которые было бы невозможно решить. И для решения этих проблем, как я уже убедился из собственного опыта, достаточно всего лишь изменить угол зрения... На данном этапе своей жизни я пока не нашёл тот ракурс, под которым было бы лучше всего рассматривать данную проблему. А ты как думаешь?

Анастасия:
Я просто устала от всего этого если честно.

Братислав:
Как минимум, усталость - это очевидный признак необходимости отдохнуть, и ничего не делать. Следуй за своим сердцем и прислушивайся к своему организму. Они не обманут, и непременно дадут правильный ответ. А за проблемы не переживай: ксчастью, у каждого из нас есть свой Ангел-хранитель. Я же не умер от голода на протяжении тех двух месяцев, что был оффлайн и не мог воспользоваться собственной пенсией. Поэтому знаешь, на самом деле даже не переживаю, чем я буду питаться следующий месяц. Если предыдущие два Бог меня как-то прокормил - то и в этот месяц не оставит, прокормит. Поэтому я спокоен. Тем более, что мои волнения ровно никак бы не смогли повлиять на мою ситуацию: хоть волнуйся, хоть не волнуйся, а я бессилен ситуацию изменить. Да и, после инфаркта, мне вообще волноваться запрещено... Поэтому я вдвойне спокоен. Действительно спокоен. И это не то спокойствие обречённости, которому нас учат христиане. Нет. Это спокойствие гораздо глубже... Потому что оно уже питается собственным опытом. А опыт приходит именно от безвыходности что-либо изменить. Когда точно знаешь, что от тебя ничего не зависит - то поначалу ничего не остаётся, как принимать всё происходящее как данность и надеяться на Бога. Слабо надеяться... Но проходит неделя, другая, смотришь - а неделю эту как-то с Божьей помощью сносно прожил. И даже есть что приятное вспомнить. Потом ещё две недели проходят, ещё месяц... Недели проходят и уходят, а вместо них приходят опыт... Если бы не безвыходность надежды на Бога - то и опыта бы не было оправдания этой веры... Вот так-то.

Анастасия:
Я все это понимаю. Но я так и не научилась переносить боль и страдания вот в чем все дело то. Сколько я вынесла и сколько еще предстоит. А чего ради непонимаю. Не могу понять.

Братислав:
Знакомое чувство...Очень знакомое. Даже слишком... Ощущение бессмысленности страданий здорово давит на психику. Особенно если при этом совершенно одинок, и совершенно некому поддержать не то чтобы материально, а хотя бы добрым словом... Так нет же, наоборот: стараются добить, размазать. Причём, делают это, смотришь, и не понимаешь: Вот нафига они это делают? Неужели они от это сейчас счастливее стали? Нет. Наоборот, им ведь только что ещё гаже жить стало. Поэтому порой мне их даже жалко становится. Тех, кто меня только что обижали. Это знаешь, как в одной фразе: "Не бросайтесь грязью в человека. До него она может и не долететь, а на ваших руках останется". Вот так и я себя чувствую: до меня их грязь не долетела, но им-то каково с грязными руками дальше жить?... Мне их действительно ставится жалко. Настолько жалко, что искренне хочется что-то сделать для них хорошее. И тогда я начинаю понимать, что имел в виду Христос, когда говорил: "Благословляйте проклинающих вас". Я это начинаю понимать на уровне сердца, а не на уровне самоизнасилования, как учат в Церквях...

Анастасия:
А мне не хочется что то для них делать хочу что бы они провалились сквозь землю.

Братислав:
Прекрасно понимаю твои чувства. И то что ты испытываешь к ним - это ещё цветочки, по сравнению с тем, что к ним испытывал я раньше... Раньше - это До инфаркта. А раньше - я был способен на убийство, Настенька... И даже убивал. А сейчас мне совершенно не хочется. С одной стороны, именно по причине невозможности это осуществить, вследствие подорванного здоровья. То есть, физическая немощь. А с другой стороны - вот это самое вынужденное безделье, заставляющее наслаждаться жизнью ничего не делая - само по себе положительно влияет на характер, и делает добрее, снисходительнее... Поэтому злость уходит сама собой, отваливается, как старая штукатурка от облупленной стены. И её совершенно нет желания удерживать.

Анастасия:
Таки я тоже была бы добрее если бы жила в уединении на природе. А я вынуждена жить в этой клетке. Попробуй тут будь доброй.

Братислав:
Так и я не на природе живу... Хотя знаешь, был у меня когда-то такой период. Я  жил на одном хуторе в глухом лесу, снимал домик. На хуторе жило несколько стариков, которых я почти никогда не видел, поскольку не было привычки или необходимости встречаться. И я там жил с апреля по октябрь какого-то года... Сперва я был счастлив этим абсолютным уединением с природой. Это было неописуемое блаженство. Я могу долго и восторженно описывать его. Но постепенно это уединение начало на меня давить... Однажды, лёжа в своей постели днём, я смотрел на балку под потолком над моей головой. И подумал: Интересно, а если я повешусь вот на этой балке, то как скоро мой труп обнаружат?... Скорее всего, на моём трупе очень скоро сядут мухи, отложат личинки, потом быстро-быстро заведутся черви, и начнут моё тело есть... А потом, наверное, под тяжестью тела и в силу ослабления гниющих мышц связки на моей шее порвутся, и голова оторвётся от тела, и покатится по полу... И быть может, спустя несколько недель, какая-то из старушек обратит внимание, что я давно не выходил к колодцу набрать воды... И решит заглянуть ко мне. Заглянет - а у меня посреди комнаты валяется моё тело без головы, и буде стоять страшная вонь... А потом эти бедным старикам придётся искать мою голову под кроватью, и собирать гной по полу, чтобы сложить всё вместе в гроб и похоронить меня.... Вот такие мысли меня начали всё чаще преследовать в ту осень. И я понял: всё, хватит, засиделся я на этом хуторе, надо срочно возвращаться в город, срочно поближе к людям. В тот самый клоповник, который я презираю. Но, этот опыт проживания на хуторе в течении нескольких месяцев - дал мне бесценный опыт, бесценный ракурс на этот самый город, который я называю клоповником... Я понял, что жить наедине с природой - это вовсе не рай. А в городе жить - вовсе не ад. А всё на самом деле с точностью до наоборот... Город спасет нам жизнь. Вот все эти несносные соседи, весь этот вонючий человеческий сброд - на самом деле наши ангелы-хранители. За которых мы должны благодарить Бога... Потому что благодаря им я до сих пор жив...

Анастасия:
А я на самом деле хочу умереть только не так. А уснуть и никогда не проснуться. Это как под общим наркозом когда мне операцию делали.

Братислав:
О, знакомое желание! Миллион раз было такое. Вот именно вот так: уснуть, и чтобы не просыпаться, желательно подольше не просыпаться, может быть даже навсегда, но нет, лучше я проснусь через какое-то время, чтобы посмотреть на этот мир: а вдруг что-то изменилось к положительному, и мир стал таким, что мне вот именно после этого захочется жить? Да, насовсем умирать пока ещё рано, надо ведь дать миру шанс измениться. А может даже, пусть он изменится на моих глазах? Да, поэтому, пожалуй, спать буду не очень долго. Может, несколько месяцев хватит, а может даже недель. Хотя, с другой стороны, а вдруг, он вот-вот сможет измениться именно благодаря моему участию в нём? Вдруг миру будет нужна моя помощь срочно, а я сплю?... Нет, пожалуй, не буду спать долго, а проснусь завтра утром... А то вдруг миг потребности мира в моей помощи будет нужен прямо уже завтра. От этого непредсказуемого мира никогда не знаешь, чего ожидать, и когда ожидать...

Анастасия:
Видишь ли я совсем не знаю что такое смерть. Часто у меня такое состояние как будто я не сплю а нахожусь в другой реальности и там что то делаю путешествую воюю или еще что... И только просыпаюсь в холодном поту и понимаю что это был сон. А бывает что и реальных людей вижу и реальные события которые происходят потом или со мной или даже с другими.

Братислав:
И это мне тоже знакомо. Собственно, смерти как таковой не существует, поскольку сознание (душа) продолжает жить вечно, как живёт Бог: только и всего-то, что, то воплощаясь в этом теле, то выходя из него. Наши сновидения на самом деле не просто миражи, это и в самом деле другая реальность. равно как другой реальностью бывают видения наяву, во время бодрствования. И,собственно, то состояние, которое принято называть смертью - не более, чем переход сознания из одного мира в другой, так же легко, как мы из одного в другой переходим во время обычного сновидения. Это вовсе не больно и не страшно. Это легко и естественно. Только и для него тоже должно быть своё время. Для аналогии - бывает, что мы целую ночь не можем уснуть, а засыпаем только под утро, через три с половиной часов просыпаемся, и бодро бежим на работу. А в другой день - сваливаемся ещё засветло, и спим двадцать часов подряд. То есть, для тела приходит своё время: оно само решает, когда ему пришло время уснуть. И тут ничего не сделаешь, сила воли тут бессильна: тело либо невыносимо хочет спать, и всё равно отключается, либо спать не хочет вовсе, хоть спички вставляй, а не хочет спать. Так и со смертью: если время умереть не пришло, то не сможешь умереть, а если пришло - то ничего не поделаешь. Но в любом случае, это не больно и не страшно. Потому что это всего лишь переход сознания из одного мира в другой, параллельный. А их, этих параллельных - множество на самом деле. Просто мы не знаем их точное число, поэтому для простоты объединяем их все в одно, и называем Тем, или Невидимым, считая их одним целым, как одним целым считаем триединого Бога. Но на самом деле миров много, и, я так думаю, что каждый человек имеет способность жить одновременно в нескольких из них. Во всяком случае, нету такого человека, который бы не видел сновидений. И каждый подсознательно знает, что мир сновидений, хотя и зашифрованный, подобно Библии, на самом деле реален, осязаем, и имеет значение.

Анастасия:
Наверное ты прав.


* * *

Ось, такі два діалоги, протягом сьогоднішнього дня. Захотілося опублікувати їх, на згадку.

23:19, 28.04.2019
Кар'ялонні


--- 29 04 - Kizatavat. Две рецензии с Кошкиной. Ч 1 ---

«Ещё есть время»
(Кошкина Виктория)

У человека ещё есть время. Но нет уверенности, что он распорядится им достойно. Ведь сколько бы ни было примеров - каждый делает то, что в итоге будет противоречить общечеловеческой морали или внутреннему ориентиру. А знаете почему? Потому что потеряна связь с собой. С собственным духом. И искренности тоже нет. Потому как высокомерие затмило абсолютные ценности.
Что делать?.. Останавливаться. Пока ещё есть время.


© Copyright: Кошкина Виктория, 2019
Свидетельство о публикации №219042700088
(http://www.proza.ru/2019/04/27/88)

+

Рецензия на «Ещё есть время» (Кошкина Виктория)

Кошкину опять понесло куда-то не туда: "И искренности тоже нет. Потому как высокомерие затмило абсолютные ценности."... А ты уверена, что искренность и высокомерие взаимосвязаны как-нибудь?

По-моему, отсутствие искренности есть признаком наличия страха не быть принятым таким, как есть: то есть, комплекс заниженной самооценки. То есть, кардинально наоборот. А высокомерные люди - как раз и есть искренними по-настоящему. Потому что высокомерие есть признаком презрения к людям и к их поверхностной оценке чьей-либо личности. А искренность - всего лишь проявление этого самого презрения.

Попей кардамон с чаем. Полегчает... Кстати, лето надвигается. Скоро тебе, Кошкина, совсем в голову печь будет... Такие мысли полезут, что и на голову не надевай. Береги мозг. Я тебя люблю, помни об этом. А ты скучала по мне? Негодница. Меня два месяца не было в интернете совсем, потому что модем сломался. Наконец-то наладил, вернулся онлайн - а писем от тебя совсем не было. Засранка бессовестная. А-та-та, а-та-та.

Братислав Либертус Свидетель   27.04.2019 19:30   

+

Мне кажется, что высокомерие как раз и скрывает в себе комплекс неполноценности и, соответственно, страх, о котором ты говоришь (только в обратной интерпретации). То есть, по сути, человек компенсирует всё ту же нехватку любви (о которой было в предыдущем ответе). Но этот вариант заранее провальный. Поскольку не налаживает контакта с окружающими людьми или даже с одним человеком.
Искренности в высокомерии тоже, на мой взгляд, нет. Данный человек боится быть таковым - открытым. Он лишь защищается своей озлобленностью на весь мир, потому что душе его тяжко - но он никогда этого не скажет, не осмелится. Так что нет здесь искренности. Есть больная душа и сознание и невозможность признать сей факт, потому как за слабость могут принять. Якобы. На самом деле нет. Но человек пока этого не понимает, он выбрал другую позицию, которой защищается от мира, а на самом деле сам от себя. Оттого и миру не может доверять.

Голову мне пока не напекает. Не забывайте, я живу в Сибири и у нас ещё идёт снег. А учитывая 40-градусные зимние морозы, нам ещё долго придётся отогреваться.

С праздником тебя, Либертус!

Кошкина Виктория   28.04.2019 19:46 

+

Ты говоришь о показном высокомерии, а я о подлинном. В этом и суть разного понимания одного и того же слова.

Братислав Либертус Свидетель   28.04.2019 22:21



* * *

«Что есть Любовь?»
(Кошкина Виктория)

Есть ли для любви причина?
Скорей всего, нет.
Тогда что есть Любовь?..


© Copyright: Кошкина Виктория, 2019
Свидетельство о публикации №219032902035
(http://www.proza.ru/2019/03/29/2035)

+

Рецензия на «Что есть Любовь?» (Кошкина Виктория)

Причина для любви всегда есть. И главная причина называется словом "Потребность".
Это как в торговле: спрос порождает предложение. Тот, кого ты любишь, нуждается в твоей любви. Именно в такой любви, которую можешь дать ему только ты. Ты это подсознательно уловила, и - любишь... Даёшь ему то, в чём он нуждается.

Из этого вытекает простой математический вывод: всему своё время... Никуда он от тебя не денется, а ты никуда не денешься от него. Потому что Потребность Именно В Такой Любви не иссякает и на протяжении всей жизни. Потому что Потребность Именно в Такой Любви - это как характер: неизменна. Потому что и характер тоже не меняется. Это навсегда.

Братислав Либертус Свидетель   26.04.2019 02:53   

+

Я не совсем согласна со словами: "Тот, кого ты любишь, нуждается в твоей любви." А может, в любви как раз нуждается тот, кто сам хочет любить? Не именно - любит, а пытается. Он тем самым показывает собственную необходимость (или надобность).

Недавно услышала фразу: "Чтобы не потерять любовь - нужна тишина." С этим я, наверное, больше согласна. Хотя над фразой ещё стоит подумать, однозначно.

Кошкина Виктория   28.04.2019 19:31   

+

Тот, кто сам хочет и пытается любить - действительно нуждается в любви. Но не в любви того, кого любит, а в собственной любви к тому, кого любит... То есть, потребность любить не менее важна, чем потребность быть любимым. Потому что, через любовь к другому, человек начинает любить и самого себя... А когда испытывает эту любовь в себе, к себе, и ко всему миру - то непременно начинает понимать, что и объект любви был выбран не случайно, потому что он идеально подходит для того, чтобы научить тебя любить себя и мир именно вот так, как ты и любишь... Ведь и не каждый объект-то подойдёт для такой миссии, согласись. Не любому ты отдашь именно вот такую любовь. И не каждый сможет правильно её принять... Но именно тот, кого ты выбрала - принимает твою любовь к нему именно так, как и нужно принимать, тебе нужно. Хотя иногда берёт нетерпение или досада, но это ведь временные всё эмоции. Потому что в глубине души ты точно знаешь: всё идёт как нужно. И объект выбран безошибочно правильно. Именно Такой, Как Надо.

А чтобы не потерять любовь - её нужно проявлять в поступках. На расстоянии - конечно же, любить легко,особенно если без обязательств. Но разве это любовь? Нет. Любовь без дела мертва, как и вера мертва в своём бездействии. Мёртвая любовь не растёт и не назидает любящего. От неё нет проку. Она не проявляет себя никак.

Потому что любовь - это не чувство-в-себе на самом деле, а её проявления. Вот поэтому наши предки сперва женились не глядя на ком, а потом уже любили друг друга. Потому что знали кодекс любви. И не разводились, а жили в любви и согласии всю жизнь. А сейчас наоборот: сперва любят друг друга, потом женятся. И уж после этого оказывается, что не сошлись характерами. Потому что любовью называли вовсе не собственные поступки, а свои собственные иллюзии, своё воображение о качествах характера возлюбленного человека. Приписывали ему несуществующие достоинства. Да при этом ещё и старались понравиться, прихорашивали себя для глаз любимого человека... Держали так называемое лицо. А по сути - притворялись. Чтобы внушить влюблённость в себя другому человеку. Не задумываясь о том,что и тот второй точно так же прихорашивается и лицемерит, чтобы произвести приятное впечатление и влюбить. Потом женятся. И жестоко разочаровываются. А в итоге - пошлый сценарий: женились на "котиках" и "лапочках", а разводятся с "козлами" и "суками". А потому что врать не надо было друг другу. Производить приятное впечатление было излишним и ненужным вовсе. Нужно было просто принимать человека таким, как он есть, изучать его, и самому быть просто собой. Вот это и есть любовь. Если бы люди сейчас и дальше сперва женились, а потом уже любили друг друга - то и не потеряли бы способности по-настоящему любить... А так сперва обманывают самих себя и другого обманывают - а потом бац: откуда разочарование? куда любовь ушла? А вот туда и ушла, что на самом деле её и не было вовсе. Был обман и самообман, вместо реальных действий.

Братислав Либертус Свидетель   28.04.2019 21:08   

+

Я не мог оторвать глаз от её совершенной красоты. Я глядел на неё, и каждый вздох с трудом вырывался у меня из груди. Сердце словно тисками сдавило. Голос крови подсказывал: «Да, да, да...» В древних санскритских легендах говорится о любви, предопределённой кармой, о существовании связи между душами, которым суждено встретиться, соприкоснуться и найти упоение друг в друге. Согласно легендам, суженую узнаешь мгновенно, потому что твоя любовь к ней сквозит в каждом её жесте, каждой мысли, каждом движении, каждом звуке и каждом чувстве, светящемся в её глазах. Ты узнаешь её по крыльям, невидимым для других, а ещё потому, что страсть к ней убивает все другие любовные желания.

Грегори Дэвид Робертс "Шантарам"

Кошкина Виктория   29.04.2019 03:21   

+

Любовь с первого взгляда - такое бывает. Когда человека видишь всего секунду, но уже всем естеством понимаешь: Вот Этот Человек!...
У меня такое было однажды. Это как выстрел, сразу в цель, и сердце навылет, каждой клеточкой естества.
Я потом об этом думал много раз, много лет, пытаясь найти ответ на вопрос: Почему? Почему именно этот человек? Почему не другой?... И каждый раз находил один и тот же ответ, самый главный: Ассоциации.

Знаешь, самый первый человек в мире, которого я полюбил всем существом - был мой отец. Он меня очень любил, очень бережно, как только отец может любить своего долгожданного первенца. Он мне ни разу не сказал: "Я люблю тебя". Ни разу. Он вообще был немногословен: и по жизни вообще, и в наших отношениях в частности. Но, он ко мне относился так, что я точно и безошибочно знал: Он Меня Любит. И эта любовь была настолько безусловной, настолько чистой и высокой, что мне и в мысли никогда не приходило подумать о нём что-нибудь плохое, что он может причинить мне какое-либо зло. Нет! Он на меня даже не крикнул ни разу. Никогда не поднял руку. И знаешь, каким самым страшным наказание было мне от него? Его грустный взгляд в ответ на мою шалость, или нечаянную порчу имущества. Просто грустный взгляд. Он ничего не говорил мне: "Смотри, ты же портишь имущество прямо сейчас!" - Нет. Но я видел его взгляд, и моментально всем существом понимал: "Что я наделал! Я больше никогда так не буду делать!"... Понимаешь? Вот такая была у нас любовь. Без слов даже. Мы почти не разговаривали, но одного лишь взгляда было достаточно, секундного взгляда, чтобы охватить и осознать целую тонну слов, невысказанных чувств!...

Я был ребёнком, когда его не стало рядом. И я по нему невыносимо тосковал. Мне его невыносимо не хватало рядом... Эта тоска была настолько неописуемой, глубокой, что у меня и сейчас текут слёзы из глаз, когда я пишу эти строки. Я его до сих пор люблю всем своим существом, до слёз люблю!... Хотя он и умер уже давно, а я не перестаю его любить, каждой клеточкой своего организма!... Мне его до сих пор не хватает рядом.
Но его не стало рядом, когда мне было девять лет. Девять лет мне было. Я рот, шёл год за годом... Мне его рядом не хватало. Каждый день, каждый день...

Потом я вырос, превратился в подростка. Уехал в город учиться. И вот, в один из дней, меня кто-то из знакомых пригласил на какое-то молодёжное собрание верующих. Я не хотел идти, если честно, потому что мне заранее казалось,что там будет скучно. Меня еле уговорили! Еле вытащили, заставили. В общем, пошёл я туда с неохотой, да и то под давлением...

Пришёл туда, смотрю на собравшихся. Какие-то все скучные, какие-то одинаковые. Лица конечно разные, что-то в них есть хорошее, несомненно. Но чувствую всем естеством: ну, не то, не интересно, скучно как-то... А молодёжь меж тем продолжает прибывать. Заходит девушка - я оцениваю: скучно. Заходит парень - я оцениваю: скучно. Ещё девушка заходит: скучно. Потом внезапно открывается дверь, и входят двое парней. Одного из них я вообще не заметил, настолько он был скучный, невзрачный с первого же взгляда. Но второй... Это было как гром среди ясного неба. Как оглушительный выстрел, как удар светом.

Моей скуки как не бывало. Я моментально повеселел. Я стал внезапно таким, каким меня никто никогда не видел. Мне хотелось раскидывать руки и всем говорить,как мир прекрасен!... Что солнце светит!... Жизнь продолжается, наконец-то!...

А всё потому, что этот парень оказался очень похож на моего отца. Точно такая же фигура, движения, осанка головы. Как будто только что в эту минуту я внезапно обрёл своего родного брата, о существовании которого не подозревал доселе. Понимаешь? Папка ушёл, папки не стало, но он мне вместо себя подарил своего другого сына! Удивительно похожего на себя! Мне в утешение!...

И мир внезапно стал прекрасен. Вся моя любовь к папке, моя нереализованная, невыплеснутая на папку любовь - она вся направилась на того парня. Всем моим существом, каждой клеточкой моего естества. Потому что папки нет рядом и не будет, а его копия - вот она, здесь, передо мной, живая и осязаемая!... Конечно же, я разумом понимал, что он вовсе не может быть моим братом, никак. Но ассоциации!... Мне было необходимо что-то с ними делать, привести в порядок, узнать правду, насколько этот парень соответствует моим ассоциациям...

Я узнал, как зовут этого парня, и где он живёт. Я стал бегать к нему домой чуть ли не каждый день, и даже оставаться на ночь. Мне было непременно необходимо видеть его, познакомиться с ним ближе,и рассказать ему о своей любви, объяснить, рассказать про моего папку, и о том, как сильно я его люблю до сих пор, как скучаю по нему. Мне было необходимо рассказать этому парню всё. Но... Парень тот избегал моего общества. Откровенно избегал. Когда он приходил домой и заставал меня в гостинной - то нарочно уходил в свою спальню и запирался там. А когда я приходил к нему домой в то время, когда он был дома - то он одевался и уходил прочь. И я не смел бежать вслед за ним, куда идёт он. Потому что понимал, что ему моё общество неприятно, нежеланно... Поэтому я всего лишь ждал, терпеливо ждал, когда же он, наконец-то, перестанет бояться моего общества, и наконец-то просто побудет со мной рядом, хотя бы просто посидит в одной комнате со мной, не тяготясь моим обществом. И постепенно он перестал меня дичиться. Помню, однажды он пригласил меня сыграть с ним в шашки, в гостинной на полу. Мы сидели и играли. И мне так нравилось его присутствие, что он со мной в эти шашки играет... Я представлял, что это как бы мой папка играет со мной, всё в точности было как в детстве: наслаждение всем естеством от такого простого действия. Просто от присутствия любимого человека. Потом в другой раз он сел за пианино, и спел вместе со мной песню. Я сидел на стуле рядом, и пел. Было невыразимо приятно: просто сидеть рядом и петь. А это пианино - оно так сильно ассоциировалось во мне с пианино в квартире бабушки, в квартире, в которой вырос мой папка!... Понимаешь?... И это всё было восхитительно, само по себе. Простые минуты блаженства и всеохватывающей любви.

В иной раз мы с ним стояли на крыльце, поздним летним вечером, и он мне показывал на две звезды, которые были видны ему с крыльца каждый вечер. Эти две звезды всегда загораются первыми, как только наступает вечер. Понимаешь? Он впервые поделился со мной своим сокровенным. Мы впервые за все полтора года нашего знакомства наконец-то общались. Я полтора года терпеливо ждал этого момента: когда же мы, наконец-то, начнём общаться. И когда я, наконец-то, смогу рассказать ему про своего папку.

Потом спустя пару вечеров мы с ним вышли во двор, он взял с собой гитару. ВО дворе стояла лавочка, я сел на эту лавочку, и он тоже сел, но сел не как я, как садятся обычно люди, а сел верхом, и сел спиной ко мне. Положил перед собой песенник (тетрадку), и стал петь, одну за другой. Всё было хорошо, но мне в этот миг очень хотелось, чтобы он развернулся ко мне лицом, чтобы не отворачивался от меня, не отгораживался снова... Я не знал,что мне делать. Там, за его спиной, на меня накатила грусть. И что я сделал: я встал. Я встал, и, поколебавшись немного, легонько дотронулся рукой до его плеча... Он не ожидал моего прикосновения, и отшатнулся, с испугом посмотрев на меня. И я испугался его испуга, я что-то сделал не так, и надо было как-то удалить этот неловкий миг,попросить у него как-то прощения, чтобы он простил меня... На беду, оказалось, что за нами из окна летней кухни наблюдала его мать. Она тут же вышла, и позвала меня вовнутрь. Я пошёл. И когда она, поставив меня перед собой сказала, что я развратник, который пытается соблазнить её сына - я понял, что не выдержу этого ни секунды. Я путей вылетел из этой кухни, пролетел мимо Славика, выскочил вон за калитку, и повторял про себя только одно: "Больше никогда! Ноги моей здесь не будет! Никогда!"...

Славик удивился, что я внезапно так убежал, попытался побежать вслед за мной, чтобы узнать, что случилось... Окликнул меня по имени, крикнул стой!... А я в этот миг был не в состоянии остановиться, мне было необходимо, чтобы он позвал меня ещё раз, чтобы я убедился, что ему действительно нужно,чтобы я остановился, и я мысленно попросил его: "Окликни меня ещё раз, и я остановлюсь, мы поговорим, я объясню, что случилось, если для тебя это действительно важно!"... Но он не окликнул меня. Он просто растерялся, я понимаю его, ведь всё произошло слишком неожиданно. А я не смог остановиться, убежал, и больше в тот дом действительно не приходил. Ни разу. Не переступал порог.

Затем закончилась моя учёба, нужно было либо искать работу и жильё в городе, либо вовсе возвращаться обратно в ненавистное село, продолжать крутить коровам хвосты. Я выбрал город, стал всеми силами искать способ уцепиться в нём, остаться... В мою жизнь вошли определённые заботы и перемены, связанные с этим, и совсем по-другому потекла жизнь и сложилась судьба, совершенно неожиданным для меня поворотом. Чтобы решить проблему с жильём, я пошёл в ЗАГС с нелюбимым мне человеком, и потом несколько лет подряд тяготился осознанием низости своего поступка. Потому что я не должен был это делать, это неправильно. Надо было как-то по-другому решить жилищный вопрос, но не так!... Но как? Если я знал,что будет настолько противно жить под одной крышей с человеком, который мне вообще-то ничего плохого не сделал, а наоборот помог!... Я бы не стал этого делать. Но нужно же было это сделать, нужно было вляпаться мордой в грязь!... Впоследствии мы, конечно же, разошлись.

А со Славиком... Конечно же, виделись изредка. Он потом тоже вскоре женился, и я приходил к нему домой, в дом его тестя и тёщи, у которых он жил со своей женой. Жена у него славная оказалась. Я боялся, что будет какая-то истеричка, дура, или ещё что-то в этом роде... Но нет. Она оказалась абсолютно славной и понимающей, очень доброй. Я бы даже сказал, что лучшей девушки на роль жены он бы ни за что не нашёл, эта была лучшая в мире. Я искренне радовался его выбору. Я и сейчас рад, что он выбрал именно её, хотя они тоже уже давно в разводе... Я даже благодарен ей, что она вышла за него замуж тогда. Не умею объяснить, за что именно благодарен. Но я считаю её поступок подвигом, достойным награды и восхищения. И моего бесконечного уважения к ней. Хотя я знал с самого начала, что они долго жить не будут вместе, и всё-таки разведутся. Я знал это с самого начала. И, собственно, когда я потом с его бывшей женой увиделся после их развода, то она подтвердила, что инициатором развода стал сам Славик.

Я чувствовал, что, несмотря на то, что он гордился ею, за то, что она вот такая вся хорошая, и что он вот так удачно женился - я чувствовал, что он не любит её... Да и она его тоже не любила. Она дала мне это понять ещё в первые же дни, когда мы с ней только познакомились.

В Церкви, куда они оба ходили, кроме Славика, был ещё один парень, очень сильно похожий на него внешне. И ростом, и телосложением, и цветом волос, с лицом... Не настолько, чтобы как брат-близнец, но действительно очень сильно. Очень, как бывает очень редко, но бывает. И вот, в период, когда они были помолвлены, она однажды этого парня со спины перепутала со Славиком, и подойдя сзади, взяла его за руку, чтобы повести за собой куда-то. И лишь когда он обернулся, то она увидела свою ошибку.

Услышав её рассказ, я про себя молча изумился. Это было потрясение. Как можно было со спины перепутать своего жениха с посторонним человеком?... Разве бывает на свете ещё один такой затылок, как у Славика, и такие плечи?... Я, когда увидел его в первый миг нашей встречи, в одно мгновение оценил, насколько сильно его фигура и плечи, шея, затылок, похожи на фигуру моего отца! Я всего два раза в жизни видел такую фигуру, такую осанку, такой затылок! Всего два! И когда увидел второй - то оценил и осознал, охватил - в одну секунду! Как громом!... Хотя я видел его с лица с первой секунды, и ещё не видел каков его затылок - но я уже видел его затылок, ещё не видя его, не зная, какой он, я уже безошибочно знал, какой он!... Если бы мне завязали глаза, и провели передо мной тысячу затылков и спин - я бы на ощупь безошибочно и сейчас определил бы оба: папкин и Славика!... Потому что во всём мире таких затылков только два!... А его невеста, с открытыми глазами - перепутала спину своего жениха со спиной чужого человека!... Как так можно?...

И что он её тоже не любил, идя с ней под венец - я тоже видел, по его глазам. Да, он восхищался ею, гордился... Как гордятся вещью. Восхищался, как восхищаются быть может кумиром, глядя на его подвиги и хлопая руками "Браво!"... Как смотрят на Супермена, достигшего каких-то высот своего мастерства, или олимпийского чемпиона... Да, такими людьми восхищаются. Искренне и неподдельно. И гордятся неимоверно, когда кумир спускается до общения со своим поклонником... А уже тем более выходит замуж... Как тут не гордиться и не восхищаться?... Она действительно достойна восхищения. Потому что она заслужила это, по праву...

А чем Славик заслужил моей любви, которая продолжает во мне существовать и до сих пор?... Ничем. Если говорить начистоту, то моей любви вот такой заслужил не он, а мой папка. А Славику просто выпала лотерея, счастливый билет. Только за то, что он просто родился. И не просто родился, а родился похожим на моего папку так, словно он его родной сын. Но по сути - он моей любви даже на ноготь не заслужил!... Более того: он её все эти годы просирал, как просирают внезапно свалившееся наследство богатого дяди! Просто просирают, не умея им воспользоваться!... Потому что и не ждут, что такое огромное богатство свалится им с неба на голову, а когда сваливается - то не верят!...

А вытравить из себя эту любовь я уже не могу. Она проникла в каждую клеточку моего организма с первой секунды, как я только его впервые увидел. Да потому что не могу я вытравить из себя любовь вот к такому затылку, как у моего папки, к такой осанке головы, к таким движениям... Слишком сильны ассоциации, чтобы я был в состоянии возненавидеть это или оставаться равнодушным. Слишком сильны. Сам же Славик ни на йоту этого отношения к себе не заслужил.

Я иногда задумывался: а каково это быть любимым только благодаря ассоциациям?... А очень просто. Меня ведь бабушка тоже любила только за то, что я похож на её любимого сына. А сына - наверняка за то, что он родился похожим на её отца... Которого она точно так же любила, как и я любил и люблю своего. Любовь, передающаяся по наследству, от поколения к поколению. Ни за что. Ни за какие заслуги... А просто так.

Братислав Либертус Свидетель   29.04.2019 11:37

+

Продолжение: http://www.proza.ru/2019/04/29/1683


--- 29 04 - Kizatavat. Хронiка. Понедiлок ---

   Привіт, Тату.

   На годиннику 16:19. Сьогодні понеділок.

   Я не хочу публікувати тут усі листи, які написав Тобі протягом тих двох місяців, які був офлайн. Але від сьогодні мені захотілося продовжити писати їх. Писати відкрито, у своїй Сповідальні. І деякі фрагменти з тих листів я однозначно буду публікувати тут, це однозначно.

   Вечір був добрим. Коли я вклався спати, то відчув, як Славік подумки обіймає ніжно та пестить мене... Мені сподобалися його пестощі. В них не було пристрасті, але було безмежно ніжності та простоти. Це були заспокійливі доторки, з легеньким присмаком еротики, і я охоче приймав їх. Бо саме таких і потребую... Щоби були простими, та сповненими ніжності... І щоби трошечки еротики. Зовсім трошки, як присипка на куличі.

   Хоча вже вечоріє зараз, я досі пригадую вчорашній вечір перед сном, і відмічаю про себе, що завдяки тому вечору досі почуваюся спокійно і врівноважено... А ще - трошки задумливо, з легеньким присмаком суму. Намагаюся зрозуміти, чому я сумую,і чому почуваюся задумливо. Хоча і спокійно та врівноважено водночас. Мені подобається мій стан спокою та врівноваженості. Але хочу зрозуміти, звідки цей легенький сум.

   Напевне, він через те, що Славік не наживо переді мною, а тільки думками... Через це я інколи навіть гніваюся на нього. Бо я не хочу, аби він звикав обіймати та пестити мене тільки у своїх думках. Хочу, щоби хотів робити це наживо. Через те і сумую. І відчуваю легеньку гіркоту.

   Я часто відчував його доторки, обійми та пестощі протягом цих двох місяців. Майже кожен раз він торкався до мене по-різному, намагаючись знайти правильний підхід до мене, правильну інтонацію ставлення до мене, правильний напівтон... Спершу ставився абсолютно неправильно. І мене це бісило, доводило до люті. До ненависті. І я виговорював йому у думках, що мені не так, і чому не так. Потім він кидався у іншу крайність. Ставився протилежно. Це було ближче до бажаного мені ставлення, але все одно не те, і викликало сум, до відчаю сум. І я сам кидав його у обійми протилежного ставлення, щоби викликати іншу реакцію. Він знову захоплювався своїми крайнощами, намагаючись шукати, де я є справжній. Пропонував мені банальні сценарії. Від яких мені знову ставало сумно, інколи до істерики. Потім знову інша крайність... Всі ці його блукання у пошуках мене можна зараз порівняти з блуканнями по карті світу: то на Південь, то на Північ, то на Захід, то на Схід... То віддаляючись від мене безнадійно, то наближаючись до мене, але знову шукаючи мене не там.

   Я не одразу зрозумів, що відбувається. Не одразу зрозумів, чого він хоче. Я просто всього лише хотів обіймів, і він обіймав, але далі його реакція на мене викликала у ньому не зовсім правильне ставлення до мене. У саме ту хвилину, коли це відбувалося, я звісно, прощав його за ці дрібні похибки. Хоча на ранок дуже часто відчував роздратування та гнів. За ці самі похибки, які тепер роздивлявся у ракурсі постійності, а не єдиничного випадку, як у ті хвилини, коли це відбувалося. Я попросту не одразу почав розглядати усі ці його реакції на мене та відтінки ставлення як щось систематичне. Але з часом зрозумів, що це все і є справжня систематика. І що він дійсно мене шукає. Не просто моє тіло шукає, а шукає мою душу перш за все... І коли я це зрозумів, що він у першу чергу шукає мене ізсередини мене - то став інакше дивитися на нього самого. Бо він правильно робив, що шукав мене ізсередини мене перш за все, щоби знати, як правильно до мене ставитися: тоді, коли знайде фізично.

   Поступово його пошуки мене всередині мене ставали все більш успішними. Останнім часом я значно рідше гніваюся, але коли гніваюся, то гніваюся вже не так довго і не так сильно, як раніше. Вчорашні його обійми принесли мені моральне задоволення, душевний спокій, рівновагу. Хоча все одно відчуваю легенький присмак гіркоти через те, що він це робить не наживо. І через те, що я не хочу, аби  він звикав мріяти мене обіймати лише у своїх думках. Хочу, щоби наживо.

   Хоча звісно, є іще деякі обставини, які все одно завадять йому абсолютно правильно до мене ставитися. І які викликають у мені сум. Бо є моїм щоденним болем. Незалежно від того, чи присутній Славік у моєму житті, чи присутній узагалі хтось... Так, бо ці обставини можливо вирішити тільки хірургічним шляхом.  А послуги хірургів коштують грошей, і чималих грошей. Яких у мене ніколи не буде.

   Тому цей біль сидить у мені щоденно як частина мене. Хоча я знаю, що насправді я зовсім не такий. А Славік може подумати, що я сумую через зовсім інше, що це він щось не так робить, чи неправильно до мене ставиться. Насправді ставленням тут проблеми не вирішити. Бо треба гроші. Тупо гроші. І всерйоз займатися моїм здоров'ям. А також реабілітацією.

   Тому цей сум значно глибший за сум через те, що Славік не поряд. То звісно, додає суму. Але він далеко не є головним.

   Я часто питав у Тебе протягом цих двох місяців: а чи здатен Славік любити мене так, як мене любив мій папка? Чи здатен він апріорі відшкодувати мені ту любов, яку я не отримав від свого папки? Чи взагалі він здатен на таке почуття?... Бо інколи я думаю, що він взагалі ні на що подібне не здатен, і що йому у моральному плані до мого папки повзти, як до Москви рачки. Від таких думок у мене опускаються руки і хочеться просто вбити його, як вбивають біологічний непотріб. Щоби не засмічував землю своєю присутністю, і не заважав мені шукати ту людину, яка мені відшкодує те, про що я мрію з дитинства, відколи поруч не стало мого папки. Бо незважаючи на те, що життя моє проходить, проходять роки, проходять десятиліття - я продовжую лишатися дитиною,яка скучає за своїм папкою... І тому зараз я знову ковтаю сльози, ледве бачучи клавіатуру. Бо я скучаю за папкою, я хочу папку... Мені його любові не вистачає понад усе.

   Поставлю поки що крапку, бовже починаю ревіти, і скоро почне боліти голова.

17:11, 29.04.2019


--- 29 04 - Kizatavat. Две рецензии с Кошкиной. Ч 2 ---

Начало: http://www.proza.ru/2019/04/29/749

* * *

[...]

Я иногда задумывался: а каково это быть любимым только благодаря ассоциациям?... А очень просто. Меня ведь бабушка тоже любила только за то, что я похож на её любимого сына. А сына - наверняка за то, что он родился похожим на её отца... Которого она точно так же любила, как и я любил и люблю своего. Любовь, передающаяся по наследству, от поколения к поколению. Ни за что. Ни за какие заслуги... А просто так.

Братислав Либертус Свидетель   29.04.2019 11:37   

+

Дело не в ассоциациях, я думаю. А в том, Твой это человек или нет.
Если бабушка любит внука - это нормально, естественно, и неважно, на кого он похож. Просто это её. Её маленький или большой человек. Он может быть больным, здоровым, красивым или не очень, похожим на тебя или ни на кого - не суть. Твоё и рядом - этого достаточно.
А если же вдруг появляется любовь к кому-то новому, незнакомому.... ну, возможно, в том человеке (независимо от его желания) есть то, чего не хватает именно тебе (слово "тебе" - обобщённое). За это и происходит зацепка. Но тот человек не обязан ни любить, ни восторгаться, ни даже просто обращать внимание на того, кто увидел в нём нечто особенное для себя. Поэтому... что значит "лотерейный билет"?! Да может для него это по итогу каторга?) У него своя жизнь, надобности, приоритеты, ценности, а от него чего-то требуют, просят, ждут. Человек не обязан отвечать. Не обязан быть таким, каким его желают видеть. Если совпало между людьми - отлично. Нет - ну, не судьба, значит. Либо это для кого-то одного отдельный урок. А может и для двоих, но уроки эти не равнозначны. Либо понимаемы в разное время.
Есть фраза одна, которая начинается со слов: "не выпрашивайте любовь..." Просто вспомнилось.

Кошкина Виктория   29.04.2019 19:03   

+

"Дело не в ассоциациях, я думаю. А в том, Твой это человек или нет.
Если бабушка любит внука - это нормально, естественно, и неважно, на кого он похож. Просто это её. Её маленький или большой человек. Он может быть больным, здоровым, красивым или не очень, похожим на тебя или ни на кого - не суть. Твоё и рядом - этого достаточно."

Я тоже много раз думал над этим: может быть, и не в ассоциациях дело, может, что-то ещё... Я пытался понять, докопаться до сути. Мне было интересно, почему это произошло со мной. Почему происходит с другими. Ведь со многими же происходит, верно? И ведь не факт, что у всех это связано с ассоциациями. У меня был отец, самый замечательный отец на свете, мне просто повезло, что он был замечательным настолько. Но статистика жизни говорит, что отцы априори не у всех есть вообще, и тем более, не у всех они вот такие, как у меня. У большинства отцы - жестокие, например, склонные к насилию... Мой - кардинально был не таким. Он на меня даже голос ни разу не повысил, слова даже шёпотом худого не сказал, не то чтобы руку на меня поднять. Ни-ни! Насилие для него было табуировано априори, до кончиков ресниц, он даже смотреть не смел с оттенком насилия во взгляде. Это был не то чтобы безропотный человек, вялый как тряпка (так его О.И. и величала: тряпкой), хотя безусловно, со стороны так и выглядело. Но я-то чувствовал его совсем другим. Это была вовсе не безропотность, и не вялость. Это была настолько глубокая интеллигентность души, настолько великая любовь, которая позволяла над собой всем измываться, лишь бы не измываться самому над кем-то... Это не безропотность. Это интеллигентность. Это крайней степени высокая деликатность... Которую никто из нашего грубого сельского окружения не ценил. Ну, это знаешь, как тонконогую лань запрячь в телегу. Ей не под силу её тащить, она ведь не лошадь-тяжеловоз. А если и лошадь, то прогулочная. Совершенно не той породы, попросту, не в своих условиях, не в своём окружении, непонятая никем, из этих грубых сельских тяжеловозов. Поэтому над ним все насмехались,и издевались кто как хотел, кому совести хватало, или бессовестности, чёрствой и бездушной. А я - был единственным существом, который его тонко чувствовал, понимал на подсознательном уровне, понимал, что ему здесь не место, да и мне не место здесь... Я был единственным существом, с которым он ощущал единодушие.

Кроме меня, у него ещё была дочь: моя сестра Людмила. Но... Людмилу он не любил. Он испытывал к ней отвращение. В детстве я не задумывался о причинах его нелюбви к ней, а потом я понял: она попросту была другая, совершенно другого склада характера, она - не то чтобы не карелка, хотя по крови карелка, она - типичная селючка. Ей его столичную интеллигентность не понять. Она его не чувствовала. Она была вся в Ольгу Ивановну, и О.И. любила всей душой именно Людмилу, потому что та была вся в неё. А меня она всей душой ненавидела. Потому что я весь в папку. Вот, вроде бы, оба, - и я, и Людмила - его родные кровные дети. Но отношение к нам совершенно разное. На меня он даже дышать боялся, так дорожил мной. А она - его раздражала одним только существованием, раздражала присутствием рядом... Он терпел её присутствие. Но одного лишь его взгляда было достаточно, чтобы чётко и ясно почувствовать: она его раздражает. Просто потому, что она попала в его поле зрения. И я всегда старался встать между ним и нею, чтобы собой заслонить её от его глаз. И когда в поле его зрения попадал я - его взгляд моментально менялся, смягчался, оттаивал, добрел... Всё его лицо моментально освещалось внутренним светом. Кстати, бабушка тоже не любила Людмилу. Хотя Людмила точно такая же ей кровная внучка, как и я. Но не любила её и всё. Она её раздражала, одним лишь своим существованием. Я это хорошо помню. А ко мне бабушка относилась совершенно иначе. На меня она смотрела - и моментально таяла, улыбалась всем лицом. А на Людмилу только взглянет - и глаза уже становятся тёмными, уголки губ жёсткими... Нет, всё-таки, кровь вообще ничего не решает. Кровь - это вода, по сравнению с ассоциациями. Совершенная вода...

"А если же вдруг появляется любовь к кому-то новому, незнакомому.... ну, возможно, в том человеке (независимо от его желания) есть то, чего не хватает именно тебе (слово "тебе" - обобщённое). За это и происходит зацепка. Но тот человек не обязан ни любить, ни восторгаться, ни даже просто обращать внимание на того, кто увидел в нём нечто особенное для себя."

Да это понятно как белый день: насильно мил не будешь. Первый класс начальной школы, ещё с детского сада этому учат. Да и кто говорит о восторженности? Боже упаси. Если бы Славик стал мной восторгаться - честное слово, это бы меня морально раздавило. Потому что восторг - это своего рода страсть, а я этого от него меньше всего хочу. Более того: не хочу вовсе. Упаси Господь, чтобы Славик когда-нибудь испытывал ко мне страсть. Нет, нет. Только не это. Страсть - это субстанция, склонная к быстрому перегоранию. Зачем мне такая любовь? Нафиг. Разве мой папка ко мне испытывал страсть? Нет. Или я к папке? Нет! Та любовь, которая была между мной и папкой - была подобна дыханию: легко и непринуждённо. Естественно и бесконечно. Как само желание жить. Как пить воду: это никогда не надоедает, потому что эта любовь - как часть собственного естества. Любовь, способная к долгому, бесконечному ожиданию: хоть следующей встречи, хоть следующего проявления любви, или даже знака внимания. Любовь, способная ожидать терпеливо. Способная не испытывать страдание от отсутствия этого самого внимания. Да, грусть, да. Но не страдание. Не такое страдание, чтобы прямо хотеть покончить самоубийством. Нет. Хотя и не такое отношение, чтобы граничить с равнодушием: тоже нет! Какое ж тут может быть равнодушие, когда обыкновенная партия в шашки ощущается как целый праздник. А ведь не с каждым человеком партия в шашки ощущается праздником. Со всеми остальными людьми партия в шашки - всего лишь бессмысленное времяпровождение. Скука смертная. А с ним - целый праздник. Потому что это - с ним. Тут не от него ждёшь восторга. Тут его сам в себе испытываешь. Тихий восторг. О котором, собственно, даже не говоришь вслух. А просто наслаждаешься им. И испытываешь только одно желание: чтобы и ему тоже было в этот миг очень хорошо в моей компании. Это как с папкой: мне достаточно только появиться в его поле зрения - и я по глазам вижу, что в его душе расцветает праздник. И когда он в моё поле зрения попадает - то ощущаю праздник. Потому что и я праздник для него. В его глазах я ощущаю себя особенным. Неповторимым. И мне нравится это чувство особенности и неповторимости себя. Поэтому увидеть его издали - для меня уже праздник. Потому что я сейчас попаду в поле его зрения, и он весь засветится. Поэтому и я свечусь, и бегу ему навстречу. С распахнутыми руками, и криком: "Папка!"...

"Поэтому... что значит "лотерейный билет"?! Да может для него это по итогу каторга?)"

Каторга? В ком-то зажигать чувство праздника - каторга?... Просто попаданием в поле моего зрения зажечь во мне чувство праздника - каторга?.. Да как же может быть такое? Я не понимаю! Я и сейчас не понимаю!... Столько лет прошло, а я не понимаю до сих пор!

Хотя догадываюсь на самом деле. Причину понять очень легко. Когда его мать позвала меня на кухню, и всю мою любовь к Славику изгадила всего двумя предложениями, плюнутыми мне в лицо - то я понял, что здесь все извращенцы, среди этих грубых людей, с такими извращёнными понятиями о любви - мне вообще делать нечего. Я вдруг ощутил себя в этом доме чужим, неуместным, непонятым... Точно так же, как чужим и непонятым ощущал себя мой папка в доме Ольги Ивановны, и вообще в том селе. Потому что этой серой массе такие высокие материи вообще непонятны и недоступны, они смотрят на тебя, и гадят в душу одним лишь только взглядом. О чём говорить с этими грубыми умами?... Каторга?... Это для меня каторга находиться среди этих людей, среди людей такого пошиба, с такими извращёнными испорченными мыслями. Которые смотрят на меня - и я себя не ощущаю праздником в их глазах. Я ощущаю себя куском говна. Каторга? Если для них человек-свет это каторга, то я представления не имею, что они сами для себя наедине с собой, и с подобными себе людьми!... Кто способен зажечь чувство праздника в их душе? Да и знакомо ли им такое чувство?...

Ты знаешь, я вырос с Ольгой Ивановной в одном доме, прожил с ней всё моё детство. Я знал, что Людмилу она любит, а меня ненавидит. Я много раз пытался подсмотреть: а зажигается ли в её душе чувство праздника, когда она смотрит на Людмилу?... Или может, в Людмиле подобное свечение замечу по отношению к Ольге Ивановне?... Наверное, я невнимательно смотрел. Или может потому не видел, что присутствовал в это время в комнате. И моё присутствие её раздражало. Но я так и не смог поймать в её глазах подобный свет... Для меня Ольга Ивановна так и осталась мраком, ходячим мраком. И когда я смотрел в её глаза, когда я попадал в её поле зрения - этот мрак становился ещё гуще. Тот же мрак я увидел и в глазах матери Славика: она смотрела на меня, и с каждой секундой этот мрак становился всё гуще. Она меня органически ненавидела, ни за что. И я понял, что ещё одну Ольгу Ивановну под одной с собой крышей я не выдержу. Я попросту не выдержу здесь, ни единой минуты.

А что касается Славика... Поначалу он вообще избегал на меня смотреть. А я терпеливо ждал. Терпеливо ждал... Чтобы понять по его глазам, что я зажигаю в его душе: свет или тьму?... Я просто ждал, чтобы увидеть. Просто ждал... А сам тем временем дарил ему свой свет. Потихоньку, незаметно... Вот, мы играем с ним в шашки - а я свечусь. Просто свечусь, ничего ему не говорю. Даже в глаза ему не смотрю, и не проявляю никаких особенных эмоций, и даже не улыбаюсь. А просто сижу, сосредоточившись на самой игре, и тихонько свечусь. Незаметно,чтобы ненавязчиво. Мне было важно понять: нравится ли ему мой свет, или наоборот раздражает?... Мне было важно понять.

И со временем мне стало казаться, что ему нравится мой свет. Хотя всё равно его что-то смущало. Я не знаю, что. Потому что он внезапно становился резким, грубым, каким-то раздражённым. В такие минуты мой свет гас. И я понимал, что мне нужно уйти с его глаз долой. Оставить наедине с собой. Это было в нём похоже на борьбу тьмы и света. Было непонятно, что в нём победит ко мне: свет или тьма. И если свет хотя бы изредка зажигается в нём от меня - то откуда берётся тьма, какова причина?... Мне было непонятно, поэтому я ждал. Когда от разберётся там внутри себя со своими чувствами, а потом поделится своими мыслями со мной. Я просто ждал. Давал ему бесконечно много времени на размышления.

А потом он вдруг меня возненавидел. Возненавидел лютой ненавистью. Он орал на меня как бешеный. Его всеобъемлющая ненависть меня потрясла. Я не слышал слов, которые он мне там орал. Я слышал только одно: он меня ненавидит... Лютой ненавистью ненавидит. Он задыхался от ненависти ко мне, её в нём оказалось настолько много, что я и представить не мог: сколько же лет он её ко мне копил в себе, чтобы вот так разом взять и выплеснуть?...

А ведь и ненависть его ко мне беспричинная, как беспричинна и моя любовь к нему. Хотя нет, у меня причина была: ассоциации с папкой. А какие ассоциации в нём вызываю я, если он меня настолько сильно возненавидел?... Я бы задал ему этот вопрос, если бы он захотел со мной поговорить по-человечески. Я бы спросил. Но какой смысл спрашивать, если он для себя уже определился: несмотря на то, что я ничего плохого ему не сделал, и он это прекрасно осознаёт - он всё же выбрал ненавидеть меня, чем простить мне свои ассоциации. Я ни в чём не провинился перед ним, но он меня всё равно ненавидит. Точно так же, как и он ничего хорошего не сделал для меня, но я его всё равно люблю.

Я не знаю, какие ассоциации в нём вызываю я. Какие раны бередит в его душе моя похожесть с кем-то (возможно). Или какой извращённый бред вообще творится в его голове. Я не знаю. И вряд ли хочу знать. Потому что его ненависти ко мне нет причин точно так же, как не было причин ненависти ко мне со стороны Ольги Ивановны или его матери. Я не знаю, почему моё существование его так сильно раздражает. Почему моё существование раздражало Ольгу Ивановну. Лично она меня никогда не раздражала, если честно. Наоборот, я стремился завоевать её любовь... Пробудить в ней свет. Хотя потом во мне что-то надломилось в один момент, и она меня тоже стала раздражать. Я перестал хотеть её любви. Я просто стал возвращать ей её же раздражение ко мне. Я стал возвращать ей её беспричинную ненависть ко мне, и желание измываться надо мной. В какой-то момент я стал тоже испытывать желание измываться над ней.

Иными словами говоря, её тьма взяла победу над моим светом. Тьма победила. И в случае со Славиком мой свет тоже проиграл. Я не знаю, почему люди сознательно выбирают тьму. Почему сознательно борются со светом. Я не знаю. Не знаю, почему свет их так раздражает. Наверное, он для них действительно каторга.

"У него своя жизнь, надобности, приоритеты, ценности, а от него чего-то требуют, просят, ждут. Человек не обязан отвечать. Не обязан быть таким, каким его желают видеть. Если совпало между людьми - отлично. Нет - ну, не судьба, значит. Либо это для кого-то одного отдельный урок. А может и для двоих, но уроки эти не равнозначны. Либо понимаемы в разное время."

То, что люди не умеют разговаривать друг с другом, и поэтому между ними вечное непонимание, какой-то конфликт представлений друг о друге - это я давно понял. Но ведь беда не в том,что не умеют разговаривать. Беда в том, что разговаривать даже не стремятся, не хотят... Предпочитают додумать, изгадить, оплевать, - чем подойти, и просто спросить.

"Есть фраза одна, которая начинается со слов: "не выпрашивайте любовь..." Просто вспомнилось."

Да любовь и не надо просить. Она не для того предназначена в любящем, чтобы любящий выпрашивал её. Нет. В любящем она для того, чтобы наоборот, дарить её... А от любимого ожидается только одно: готовность любовь принять. Желание принять. Просто принять. Просто подставить руки, и принять. И всё. Большего не надо. Если любимый не брезгует принимать мою любовь - то ведь это же уже само по себе праздник, потому что моя любовь нужна, и востребована, она не зря, не вхолостую во мне. Не просто так, и не бессмысленно... Потому что, когда любовь не востребована - то это всё равно, что тюльпаны Шренка на склоне горы: красивы, редки, но их никто не видит, некому любоваться их красотой, некому оценить, они вроде как и не нужны никому, потому и вымирают...

Братислав Либертус Свидетель   29.04.2019 21:19

+

Часть 3: http://www.proza.ru/2019/04/30/459


--- 29 04 - Kizatavat. Вислi крила ---

   Привіт, Тату.

   На годиннику наразі 21:33. Теоретично пора вже давно спати, але я хочу поділитися із Тобою не цим.

   Я вже багато днів, навіть уже кілька тижнів, як намагаюся примусити себе зайнятися пранням. Я не пам'ятаю, коли востаннє прав свою одежу. Але вона накопичується і накопичується, а у мене руки не підіймаються примусити себе бодай щось зробити у цьому напрямку. Руки мов вірьовки. Висять безсило і безвільно... І мене це непокоїть. Я не люблю, коли у мене такий безвільний стан, тим паче довго. Коли немає натхнення будь-чим займатися. Коли немає натхнення, і з часом це перетворюється на відсутність натхнення жити... Мене гнітить це.

   Я намагаюся зрозуміти причину. Хоча звісно, здогадуюся, що ця причина якимось чином напряму пов'язана зі Славіком. У мене таке відчуття, ніби я його дзеркалю... Тобто, ніби пропускаю через себе його внутрішній стан, проживаю його стан, його настрій... Бо причин для почуття отакої пригніченості у мене немає. Воно якось поза мене. Як ніби і не я це, не мої почуття. Але я їх відчуваю мов свої.

   Це тягнеться вже досить довго. Вже кілька тижнів. Цей безпричинний стан пригніченості схожий на хворобу. Звісно, частково це і мій стан теж. Бо я усвідомлюю, що наразі активно очікую на появу Славіка у дверях моєї палати. І мене цей процес активного очікування трохи дратує.

   Але якби це почуття пригніченості було лише моїм, і причини залежали тільки від мене - то я би зміг не тільки розкласти перед собою складові цього стану, але і знайшов би ліки, та поборов би його. Але вони не залежать від мене одного. Бо то узагалі не мій стан, я так розумію. Це стан Славіка, а я усього лише датчик, який ловить його сигнал. Власне, останні два місяці я тільки те і роблю, що ловлю його сигнали. Отож, усі його бажання у мій бік я приймаю як радистка Кет: автоматично і бездумно. А вже потім аналізую отримане повідомлення. І вже потім реагую. І у відповідь посилаю свої сигнали.

   Майже кожен раз його сигнали різні, і моя реакція відповідно теж різна. Так, я у наших астральних відносинах досить швидко зайняв пасивну позицію: позицію слухача-реціпієнта. Бо, по-перше, він не заслуговує на моє донорство, бо мусить спершу вибачитися переді мною, а по-друге - я вже достатньо довго побув донором у його бік, він того не цінував, тепер прийшла його черга мене годувати. А вже чим він мене нагодує і що запропонує - то я подивлюся і послухаю. Коли його пропозиція мені чимось не до вподоби - то я без усілякої делікатності жбурляю тарілку з його стравою назад йому у лице.

   Впринципі, зогляду на таку тенденцію моєї поведінки, то воно і не дивно, що він почувається пригнічено. І звісно, що він своєю пригніченістю мимоволі ділиться і зі мною, а я слухаю. І звісно, що проймаюся так само. Бо надихати мене його пригніченість ніяк не може, це природньо.

   І це мене також дратує. Бо я не люблю почуватися пригніченим, та ще й чужою пригніченістю. Вона мені ламає усі плани. Я он навіть випрати свою одежу через це не можу вже кілька тижнів. І мене це гнітить та дратує. Бо у цьому своєму стані я винувачу Славіка. Це через нього я не можу собі випрати одежу. Тобто, мало того, що поруч немає нікого, хто би мені допоміг її випрати: він мені ще й додає тягару своєю депресією. І це ніяк не додає моїм очам світла, бо від цього мої очі у його бік тільки темнішають.

   А втім, що він хотів? Моїм світлом він знехтував, обрав темряву. А тепер очікує від мене світла? То хай тепер сам, самотужки його запалить, якщо подарунки не цінував! А не схоче запалити - то хай йде у Пекло, туди йому і дорога. Я його туди і відправлю. Без найменшого жалю. І з такою ж ненавистю, якою облив мене він тоді, десять років тому. Я терпляче чекав, коли ці десять років минуть. І тепер прийшов час підводити підсумки. Що зрозумів за ці десять років? Чи так само мене ненавидить, чи щось змінилося у ньому по відношенню до мене?  Так само хоче на мене кричати, як і тоді? Чи може тепер нарешті дозрів до того, щоби самому терпіти мої крики ненависті?... І терпляче чекати, коли я нарешті захочу його любити як раніше?

   А може і не захочу. Десять років - і лист наших взаємовідносин перевернувся, з чистого листа. Тепер Славік у мені вже не асоціюється з моїм батьком. Бо мій батько на мене ніколи не кричав. Ніколи. Не смів!... А це падло - посміло. То які у мене можуть бути асоціації до Славіка? Що посіяв - те і жни. Якщо моє насіння тобі не до смаку стало.

   Так, я знову у гніві. І у такому настрої лягаю спати.

   На добраніч, Тату. Вдихаю глибоко. Тату!... Допоможи мені пережити цю ніч, не задихнутися від ненависті до Славіка. Бо зараз мені хочется його вбивати. Узяти ножа, і штрикати в нього, до сказу, до отупіння, то втоми, перетворювати його душу та тіло на фарш. А потім вкинути у вогонь, і нарешті полегшено зітхнути, що на одне падло земля чистішою стала.

   Ось що я відчуваю. Недовго лишилося чекати, Тату! Я знаю. Бо якщо до кінця травня мене Славік не знайде - до до кінця травня він і не доживе, точно. І це буде буквально, я пам'ятаю про нашу умову, Тату. Аварія таки буде. Буде четверо загиблих і ще більше десятка поранених. Я це пам'ятаю, Тату. Я це добре пам'ятаю. Отож, якщо курво Славік не з'явиться до того часу і не попросить у мене пробачення - то буде курво у числі загиблих, і я прочитаю про це у інтернеті. Отоді я полегшено зітхну. Бо безкарно кричати на мене уже не буде. Полетить у Пекло, і хай там кричить хоч усю вічність. Щоби більше не брав моду підвищувати на мене голос. Тварюка.

22:23, 29.04.2019


--- 30 04 - Kizatavat. Две рецензии с Кошкиной. Ч 3 ---

Часть 2: http://www.proza.ru/2019/04/29/1683

* * *

Да любовь и не надо просить. Она не для того предназначена в любящем, чтобы любящий выпрашивал её. Нет. В любящем она для того, чтобы наоборот, дарить её... А от любимого ожидается только одно: готовность любовь принять. Желание принять. Просто принять. Просто подставить руки, и принять. И всё. Большего не надо. Если любимый не брезгует принимать мою любовь - то ведь это же уже само по себе праздник, потому что моя любовь нужна, и востребована, она не зря, не вхолостую во мне. Не просто так, и не бессмысленно... Потому что, когда любовь не востребована - то это всё равно, что тюльпаны Шренка на склоне горы: красивы, редки, но их никто не видит, некому любоваться их красотой, некому оценить, они вроде как и не нужны никому, потому и вымирают...

Братислав Либертус Свидетель   29.04.2019 21:19   

+

Одна только фраза, на которую я обратила внимание: "В его глазах я ощущаю себя особенным."
Понимаешь, Либертус, не может человек любить тебя по твоему лишь желанию. Или научиться видеть или получать удовольствие от того, что он (тем более сам того не зная) свет в твоих глазах или душе зажигает. Ты должен сам для себя стать Особенным. Настолько, чтобы у тебя пропало желание доказывать, пытаться обращать на себя внимание и прочее - потому что ты Цельность. А пока этого нет - мы и ждём, и выпрашиваем, и унижаемся. Но никто другой нам действительно не обязан. Потому как у того Другого своя, известная лишь ему, дорога и свои, дорогие лишь ему, люди. И если мы хотим что-либо доказать, то надо постараться. Но... по итогу старания эти могут оказаться тщетными. Ведь по большей части они только нам и нужны.

По поводу "каторги" и относительно "зажигания чувства праздника".
Если меня кто-то любит, а у меня ноль эмоций и чувств в ту сторону, то для меня это мука. Ненужная, неприятная лично мне, потому как я, возможно, люблю и ценю кого-то другого в это самое время и всё моё внимание уходит исключительно туда (по крайней мере, мне так хочется). Именно потому для меня это та самая каторга - так как я не могу и не хочу что-либо давать этому человеку, который ждёт. Он мне может быть абсолютно чужим.

Он ждёт, а я не могу, понимаешь. В этом и есть абсурд или казус ситуации.

Если этот человек - ребёнок, я могу проявить себя, даже без желания, потому что, возможно, ребёнок заблудился\голоден\плачет, ему нужна явная помощь, а я взрослый и знаю что нужно сделать. Даже если этот ребёнок не является моим.
Но если оба взрослые (или оба ребёнка, просто дело в условной равнозначности), то... увы и ах, обязательства, которые один пытается навешать на другого - не имеют силы. Они навязаны, по сути. Должно быть от души. От внутреннего позыва.

Ещё раз скажу. Если внутри гармония, равновесие, понимание себя, мира, если цельность, то и бегать не придётся и навязываться со своей... пусть даже космической любовью, заботой и прочим. Ты просто даёшь и не ждёшь ответа. Ты живёшь и кто-то (возможно, не говоря об этом вслух) дышит тобою.

Всё просто и невозможно одновременно. Потому что почти каждый хочет ощущать СЕБЯ значимым и нужным. Но начнём с вопроса - а нужен ли ты сам себе для начала?.. Потому что пока ты не станешь нужным для самого себя - другие тебя не смогут ни заметить, ни оценить, ни проявить чувства в твою сторону. Как бы сильно ты этого ни желал.

А что касается уникальных цветов на склоне горы... то до них добираются лишь те, кому это действительно нужно. Такие же особенные или уникальные. Это как высокое искусство - оно не для всех и не всякий его способен оценить по-настоящему.

"От любимого ожидается только одно: готовность любовь принять." Повторю. Не обязан он. Принимать. Потому как у него свой склон горы или вообще своя гора, на которой свои ландыши и одуванчики растут.

"Вот она, жизнь. Вечно всё то же: один ждёт другого, а его нет и нет. Всегда кто-нибудь любит сильнее, чем любят его. И наступает час, когда хочется уничтожить то, что ты любишь, чтобы оно тебя больше не мучило."
Рэй Брэдбери

Кошкина Виктория   30.04.2019 01:56   

+

"И наступает час, когда хочется уничтожить то, что ты любишь, чтобы оно тебя больше не мучило."

Да, всё верно. По крайней мере в моём случае именно так. В моих глазах существование Славика на планете Земля засоряет её. Засоряет, мешает мне. Оно мне действительно мешает. Я поставил себе срок: десять лет не думать и не вспоминать о нём. Десять лет. А через десять лет решить, что мне с ним делать. Все эти десять лет я жил вне него. Вне воспоминаний о нём. Чем я занимался всё это время? Кого любил вместо Славика? Я многих любил. И себя в том числе. Себя настолько любил и люблю, что меня в нарциссизме обвинили. Нет, на самом деле не многих любил, а всего лишь некоторых избранных, но по сравнению с числом "1" - то конечно же многих. Правда, в основном девушек: тебя, Эльви, Дарину - это из числа тех, кого я не видел живьём. А всё равно любил и люблю. Да, на расстоянии. Да, издали. Да, толку от такой любви мало. Но вы и ты в том числе - зажигали всё это время во мне тот самый свет. Да, я ругался с тобой. Вот с тобой - сильнее всего. Скандалил, иногда даже пытался ненавидеть. Но даже скандаля с тобой, всё равно не переставал ощущать внутри себя свет. Который во мне горел благодаря тебе. Мешала ли тебе моя любовь? Была ли каторгой? Судя по тому, что я тебя звал, а ты не приехала - то да. Но судя по тому, что мы столько времени до сих пор общаемся, ведём длинные разговоры, и делаем это откровенно, и оба получаем от этого удовольствие - то вовсе нет. Наверное, именно этих границ нам и достаточно, чтобы любить друг друга, не испытывая дискомфорта, не переступая эту грань. Наверное, никогда и не увидимся воочию. Но я точно знаю, что и ты меня будешь помнить всегда, всю жизнь, и я тебя буду всегда помнить. Помнить и любить, зажигаясь внутренним светом при воспоминании о тебе, обо мне. Пусть не ежедневно и не ежечасно, но всякий раз - как праздник, маленький личный праздник, когда с точной уверенностью знаешь, что тебя любят. Потому что можно вести вот такие долгие откровенные разговоры начистоту, можно признаваться в чём угодно, и не встретить осуждения при этом. Когда тебя принимают таким, как есть. Когда изучают тебя, вместо того, чтобы отдаваться собственному воображению. Вот такую любовь я люблю. Вот такая мне дороже всего: когда меня изучают, а не воображают.

Поэтому я благодарю Бога за то, что ты ко мне не испытываешь страсти, не испытываешь романтической влюблённости. Это в точности как в песне: "Мне нравится, что Вы больны не мной". Равно как и "Мне нравится, что я больна не Вами". Нет, я не болею тобой. Не болею, а наоборот, я тобой выздоравливаю, я тобой исцеляюсь, моя Кошкина, моя дорогая Кошкина. Для меня - действительно "моя", и действительно мне "дорогая". Без кавычек, но как понятие. Я тебе никогда не говорил этого слова раньше, да и зачем. Если и так понятно,что я тобой дорожу, если до сих пор общаюсь, даже если наше общение прерывается время от времени на несколько недель или даже месяцев - то когда мы снова встречаемся, то продолжаем наше общение с того места, на котором остановились. А ведь это немало на свете,согласись. Это огромное богатство на самом деле: когда даже прерывая общение на несколько месяцев, возобновляя его, продолжаешь с того же места, на котором остановились. Ведь это же очень много на самом деле. Очень многое означает. Это значит, что и твоё место в моём сердце за это время никто не занял, и моё место в твоём сердце так же ждало только меня. Когда понимаешь и осознаёшь себя незаменимым в чьей-то жизни - то разве это не греет? Греет, ещё как греет. И с каждым разом увереннее греет. Хотя внешне ничего не меняется: ты в Сибири, а я - Карелия. Где бы я ни находился телом - я всё равно Карелия. И ни в какую Сибирь я не поеду. Потому что моё место - в Карелии, а не рядом с тобой.

Хотя кажется: ведь человек и страна несопоставимы, правда? Разве можно на две чаши одних весов ставить человека и страну?... Это же совершенно разные понятия. Прямо как в анекдоте: "Летели два крокодила. Один зелёный, другой в Африку." Но в моём случае эти два понятия сопоставимы. Потому что я не в состоянии жить ради какого-либо конкретного человека: будь то хоть ты, хоть Славик, вообще кто-либо. Но жить ради страны - да, это моё! Это мне понятное и родное!... Подавляющему большинству людей (99,9%!) - вообще непонятно, как это любимого человека можно променять на страну. Ведь что такое страна? Это абсолютно бездарная и неблагодарная субстанция. Она не то что не обнимет и не обогреет, она даже спасибо не скажет, ласкового слова не промолвит. Страна не придёт на выручку в беде, но наоборот, растопчет в случае чего, если что пойдёт не так, растопчет ногами многотысячной толпы, пройдётся по твоему телу, и даже не содрогнётся. А вы говорите: "Государство о нас печётся". Куда там! Много ли я от государства получил опеки?... Нет.

Но я люблю своё государство. Люблю свою страну. Как ни одного человека не любил, так люблю вот это бесчувственное чудовище. Я выбрал себе самый странный объект любви. Это даже ещё страннее, чем любить собаку или кошек, страннее, чем любить детей. Это всё равно что полюбить телевизор или автомобиль. Вот что такое полюбить страну каждой клеточкой своего организма и своего сознания. Как влюбиться в дом, в обыкновенное кирпичное здание. Влюбиться, и дарить ему любовь. Знаешь, как можно дарить любовь любимому зданию? Заботиться о нём. Совершенствовать его. Делать красивым. Всю душу в него вкладывать. А посмотри, как относятся к своим домам те, кто в них живут?... Заходят в подъезд, увидели исписанную матерными словами стену - и прошли мимо. Да, содрогнулись от отвращения, да, крикнули: "Руки бы поотрывать тому, кто это сделал!"... Но ведь не вернутся с ведром извёстки и кистью, чтобы это всё забелить. Не вернутся. Вернутся только такие, как я, которые в свой дом влюблены. Вот так и я люблю свою страну, свою Карелию.

А ты говоришь о людях. Ради своих детей живут те, кто свои дома не любят. Они живут ради своих детей, свои дети им дороже чем дом, в котором этим же детям потом жить. Эти дети с детства привыкают жить среди срача и разрухи. Потом вырастают,женятся, и снова рожают детей. Которых тоже воспитывают жить среди срача и разрухи. А я так не могу. Я не в состоянии жить ради детей, или вообще ради кого бы то ни было, когда я вижу срач и разруху. А срач и разруха - в целой моей стране. И я живу, чтобы бороться с этим. А ты спрашиваешь, нужен ли я самому себе. Да я целой стране нужен, Кошкина! Целому государству нужен! Не до Славиков мне, не до Кошкиных, не до кого бы то ни было отдельно стоящего!...

Хотя я не скажу, что мне не нужны ни Кошкины, ни Славики. Нужны. Ещё как нужны. Особенно Кошкины, и тем более Славики. Нужна ваша помощь. Нужен совет, что делать со всем этим. Мне одному не справиться. ("Что скажете, господа рыцари?" - сказал король Артур, сидя за круглым столом). И не только совет, безусловно. Нужно ваше участие во всём этом. Плечом к плечу ко мне. Каждый в меру сил и возможностей. Надрываться - нет, надрываться не прошу и даже не позволю. Потому что здоровье надо беречь, от надорванных вас мне будет мало толку и мало помощи. Поэтому - только в меру. С умом.

Да, я люблю и тебя, и Славика, и ещё кого-то люблю. Но больше, чем вас всех вместе взятых, я люблю свою страну. Без вас я смогу прожить, без каждого отдельно стоящего. А без страны своей не смогу, она одна смысл моей жизни. Ради неё одной дышу и выживаю. А без неё мне смысла жить нет. Без неё я чахну и умираю.

Да, я знаю, что вы не в силах мне помочь её приобрести. Страна приобретается за деньги, а у вас и вместе взятых таких денег нет, чтобы купить для меня страну в мою собственность, желательно пожизненную, хотя я соглашусь и на пять лет хотя бы, за пять лет я очень много успею сделать, только дайте мне шанс!...

"И наступает час, когда хочется уничтожить то, что ты любишь, чтобы оно тебя больше не мучило."

Нет, по отношению к своей любимой стране я таких чувств не испытываю. Да и она слишком большая, чтобы я был в состоянии её уничтожить. А вот я без неё - да, я умираю. Себя уничтожаю, по капельке ежедневно. Потому что без неё я не смыслю своей жизни. Я не знаю, зачем я себе, если я не могу соей стране подарить мою любовь. Хотя многие обвинили меня в нарциссизме. Говоря, что я только одного себя и люблю.

Да, это правда. Все эти годы, все эти десять лет, которые я прожил вне Славика - я любил только себя одного. Я никого не любил. Совершенно никого. Никого рядом со мной не было визуально (имею в виду постоянно). Все, кого я любил - все далеко, где-то на других концах планеты раскиданы. В том числе и Славик. Со всеми любимыми мною людьми меня соединял интернет. Со Славиком - ровно ничего. Никакой связи. Хотя я видел его страничку в интернете. Но писать ему туда я не хочу. Не хочу совершенно. Не Хо Чу.

Вот так как с тобой общаться, так же общаться и с ним?... Я пытаюсь это себе представить. И у меня не получается. Внутри себя я ощущаю барьер. Отторжение. Брезгливость.

"И наступает час, когда хочется уничтожить то, что ты любишь, чтобы оно тебя больше не мучило."

Да. По отношению к нему - да, это правда. Его существование на планете Земля мне мешает. Так не может продолжаться вечно, не может продолжаться всю жизнь. Сегодня утром, когда я проснулся, я снова вспоминал про моего папку, и заливался слезами. Рыдал, как маленький ребёнок, укрывшись одеялом с головой. Потому что Славика на самом деле я не любил все эти годы, все эти десятилетия, начиная с момента нашего знакомства. Я не Славика любил вовсе, глядя на него. Я продолжал и продолжаю любить папку. Я смотрел на Славика, а видел папку. И я и сейчас тоскую по папке. Мне не хватает его присутствия рядом. Не хватает его любви. Да и сейчас, глядя на Славика, снова думаю про папку. Существование Славика на этой планете мешает мне. Очень сильно мешает. Потому что чем дольше всё это длится, тем сильнее я понимаю: я без папкиной любви жить не смогу. Мне нужна его любовь. Или хотя бы такая любовь, непременно такая. А глядя на Славика, я именно такую и жду. Я не могу от него ждать иной. Мне не хватает папкиной. Но папка не придёт! Вот что! Папка умер. Папка не воскреснет. Мне легче не ждать папкиной любви, когда я точно знаю, что папки больше нет. Но покуда Славик существует на свете, то я не могу такой любви не ждать. Его существование мне елозит раны.

"И наступает час, когда хочется уничтожить то, что ты любишь, чтобы оно тебя больше не мучило."

Да. Да! Да.

Да!

Потому что я не могу жить без папки. Без Славика смогу. Если Славик умрёт, то я ни слезинки не пророню после его смерти. Потому что Славик сам по себе ничто в моей жизни. Не более, чем визуальная ассоциация с самым дорогим для меня человеком на земле. Само существование Славика, его ненависть ко мне - поганит в моих глазах память по папке. Это всё равно что святыню топтать ногами, всё равно что могилу разворошить, проявляя свой вандализм. Само существование Славика на этой планете в моих глазах уже вандализм. Потому что он не имеет никакого права поганить память про моего папку!... Не имеет права! Не имеет.

Братислав Либертус Свидетель   30.04.2019 09:17

+

Часть 4: http://www.proza.ru/2019/05/02/1211


--- 30 04 - Kizatavat. Останнiй день посту ---

   Привіт, Тату. Доброго дня нам обом.

   Я щойно вирішив, що хочу прямо сьогодні припинити думати про Славіка. Хочу викинути з думок його ім'я. А значить, прямо сьогодні і завершити світ піст "Кіжатават" ("Правила гри"). Тобто, більше нічого не писати про нього. Нічого не говорити. Бо все вже написано, що треба, і виговорено. Хіба що найближчими днями буду публікувати уже написане раніше, написане офлайн. Але нового нічого не буде. Бо вже не хочу. Стоп.

   Сьогодні зранку плакав, щойно прокинувся. Тужив за папкою. Настільки затужив сильно, що в якийсь момент захотілося попроситися до нього туди, на Той світ... Щоби він забрав мене до себе. Бо я вже не можу, мені не вистачає його любові дуже гостро...

   Потім я відчув обійми. Теплі та правильні... Правильні пестощі мого тіла. Вони огортали мене повністю, аж ізсередини. Мені миттєво стало спокійно та затишно... Захотілося пригорнутися і притиснутися усім тілом до того, хто мене так обіймає... Захотілося обійняти навзаєм, і поділитися цим своїм внутрішнім спокоєм та затишком... Притиснутися губами до губ... Це навіть не назвати поцілунком, бо якщо це і поцілунок, то всією душею. Бо і притиснутися хотілося не тільки губами, а усім своїм єством... Просто притиснутися, і нічого не робити, а просто насолоджуватися цим спокоєм... Було так добре, що я кілька годин пролежав потім безсилий, і в той же час усвідомлюючи, що саме тепер я і набираюся сил...

   Потім прокручував у голові все те, про що ми говорили із Кошкіною... Звісно, я знаю Кошкіну, знаю достатньо, щоби вже знати, куди вона хилитиме далі: "Пробач і відпусти", і все таке... Ні, Тату. Відпустити я ще можу. Але хіба що на Той світ. Але пробачити - нізащо. Бо це вже вище за мене. Таке не пробачають. Є просто речі, які пробачити неможливо отак просто: "візьми і пробач". І одна з таких речей - святотатство. Хула на Святого Духа. А те, що вчинив Славік по відношенню до мене - і є хулою на Святий Дух. Бо кохання - це і є Святий Дух. Він зненавидів Його у мені - то що це, як не хула?... Ні, таке не пробачають. Тому подальші дебати на цю тему безглузді. Якщо почну прощати святотатство - то тоді вмерти доведеться мені.

   А оскільки я вмирати не маю права, бо я ліввик - то саме собою випливає, що померти муситиме Славік. Тільки його смерть зможе змити мою образу. За умови, якщо не захоче просити пробачення. Тому віднині не бачу сенсу ні у веденні подальших діалогів про нього, ні у думанні чи пам'ятанні про нього узагалі. Тому прямо від сьогодні я приймаю рішення перестати про нього думати. Я обірву з ним астральний зв'язок, постараюся обірвати, хоча знаю, що це буде тяжко. Але викреслю його. Бо я знаю, як це зробити.

   А це значить, що хочу віднині мовчати. А це значить, більше листів Тобі не писатиму. А це значить, що прямо сьогодні я завершую свій піст. Правила гри ми знаємо. Крапка.

   Я хочу подякувати Тобі за те, що вислухав мене. За те, що підтримав. За те, що зрозумів. За те, що кохав мене.

   І за сон про папку теж дякую. Я хочу, щоби Ти передав йому там моє вітання. Хоча я знаю, папулічка, що ти мене і так чуєш. Я знаю. Передавай привіт бабуні Мані, передавай моє вітання пра-пра-дідові Ессою. Передавай моє вітання пра-пра-дідові Вяйнемьойнену. Скажи їм, що я їх дуже люблю, і сподіваюся на їхню підтримку. Скажи їм, хай передадуть усім Лівгіляйзет та Люділяйзет, усім Вепслайзет, усім Вадьялайзет і Іжоралайзет, а також усім Сапмілайзет - скажи їм усім: хай сподіваються на мене. Скажи їм усім: я кохаю їх усіх, і скажи їм усім, що їхній біль болить і мені, болить у всьому моєму єстві, і що я живу заради того, аби їм там стало легше, хоча я знаю, що їм там зараз добре, але образа їхня болить мені, бо образа та смертельна. Передай їм усім, папулічка. Обійми бабуню Маню замість мене, обійми замість мене пра-пра-діда Вяйнемьойнена та пра-пра-діда Ессоя. Скажи їм, що їх я люблю найбільше, а тому ми з ними іще поговоримо, а наразі поки що сподіваюся на їхню допомогу. Скажи їм, хай сподіваються на мене, я живу заради них. Папулічка, обіймаю тебе міцно-міцно, обіймаю тебе ніжно, обіймаю твою голову, твоє лице обома руками. Папулічка, я так скучаю за тобою. Мені тебе тут так не вистачає. Не вмію вимовити у словах, як я тебе люблю, і як мені тебе тут не вистачає. Папулічка, ти сам бачиш мої сльози, поцілуй їх та витри своїми руками. Папулічка, папусік! Папка... Мені тут так тяжко без тебе, папуля, папка... Мені тебе страшенно не вистачає. Без тебе мені самотньо, і нічого не радує. Особливо не радує те, що я узагалі перебуваю в Україні. Ти знаєш, що я не люблю Україну, не люблю її клімат, мені тут усе чуже, усе мені в тягость, усе не рідне. Я хочу у Фінляндію, на Північ... Папуля, папочка... Я скучаю без тебе. Мені тебе страшенно не вистачає. Мені нічого тут не миле, ніхто не милий. Я застряг у цьому світі мов у ліфті між поверхами. Почуваюся тут замурованим заживо, і немає нікого, хто би мене звідси витягнув. Папуля, папка!...

   Сльози душать мене, я не можу більше ні про кого думати, окрім тебе. Папка, папочка, папуля.  Мені так хочеться кричати: Забери Мене звідси!... Мені хочеться ревіти без перестанку, мені хочеться вити, папка!....

   Сьогодні останній день, коли я писав про Славіка чи думав про нього. Більше не хочу і не можу. Бо мені хочеться тільки одне: ревти і кричати: Папка, папка, папуля!...

   Тому сьогодні я ставлю крапку. Мій піст "Кіжатават" сьогодні завершений. Можливо, скоро візьму інший, я не знаю, я не хочу про це думати чи загадувати. Зараз я потребую побути зовсім наодинці, і навіть з Богом  не говорити, не говорити із Тобою, Тату. Я хочу помовчати. Бо я хочу тількир одне: вити, і кричати: Папка, папка, папулічка, папочка, папка!...

   Я хочу обірвати астральний зв'язок зі Славіком. Я хочу до тебе, папка. Хочу тебе обійняти, кинутися тобі на шию, цілувати тебе, і притискатися усім тілом. Папка, папочка, папуля, родний мій, папка... Мені тебе тут так не вистачає, папка!... Так не вистачає обіймати тебе, обіймати твоє лице, цілувати твоє лице, обіймати тебе за шию, залазити пальцями у волосся, шкрябати твою спину!... Я так скучаю по тим дням і по тим митям, папка, коли це було... Мені так не вистачає їх. Мені хочеться вити, папка!...

   Пишу і реву, і вже болить голова. Треба зробити паузу постаратися заспокїтися. Хоча знаю, що спокою мені поки що не буде. Бо я буду вити, і кричати: папка, папка!... І я не знаю, що викричу і що накричу. Але я божеволію, я божеволію, папка! Я божеволію тут без тебе, папка... Мені без тебе тяжко, невимовно тяжко!... Ти мені потрібен, я не знаю, що буде, але розумію, що з цим треба щось робити. Я ще не знаю, але відчуваю потребу побути зовсім наодинці, і не говорити ні з ким, не писати нікому листів. В тому числі і Тобі. Я хочу побути один, зовсім один... Папка, папочка, папуля... Папка!... Я не можу не ревіти і не кричати одне і те саме. Але я не знаю, що мені з цим робити. Знаю тільки одне: мій піст "Кіжатават" сьогодні завершено, і цей лист буде останнім. Бо я хочу мовчати, мовчати, мовчати...

   Пока, папка... До наступного посту.

   Твій улюблений син Кар'яш...

13:27, 30.04.2019