27 05 - Kizatavat-3. Вона напророкувала менi...
Мені захотілося опублікувати його знов.
* * *
"Вона напророкувала менi 90 рокiв життя..."
(http://proza.ru/2017/05/24/2223)
Пізніше я взнав, що їй усього лише 57 років, і її покійний чоловік називав її ім'ям "Гульнаша". Я сидів за столом, і зібрався пити чай. Вона помітила мене першою, я ж не звернув на неї уваги навіть тоді, коли вона підійшла до мене з пустою чашкою, і попросила у мене три ложечки цукру. Я узяв банку, і поставив ближче до неї:
- Так, беріть скільки хочете.
- Ні, ти мені насип, - попросила вона.
Я виконав прохання, і знову занурився у свої думки, продовжуючи не звертати на неї уваги. Вона мене тут же знову відволікла:
- І кип'ятку налий мені, будь ласка.
- Так, прошу, - спохопився я, і узявши ще гарячий чайник, налив їй у чашку кип'ятку. Потім задивився на цю чашку з солодким кип'ятком, і подумав, що в ній не вистачає пакетика з заваркою. І виявилося що вгадав, бо вона, соромлячись, тут же спитала:
- А заварка у тебе знайдеться?
- Так, зараз, - кивнув я, і витягнув свіжий пакетик. Вкинув їй у чашку, і поки вона повільно сідала поруч, розмішав ложечкою цукор у її чашці. І знову занурився у свої думки.
Але виявилося, що вона сіла поруч зі мною не просто попити чай, і не зовсім за чаєм вона прийшла. А їй просто захотілося зі мною поговорити.
Вона була підсліпувата, це було видно завіть неозброєним оком: так мружать очі тільки підсліпуваті люди, які звикли напружувати зір постійно.
Вона задивилася на мене, і почала мені розказувати про мене, про мій характер, про моє минуле та майбутнє... Я був вражений її словами.
- Ти дуже добра людина, ти більше віддаєш людям, аніж береш від них: ти можеш останню сорочку віддати без роздумів, але коли тобі щось дають, то ти подумаєш, перш ніж узяти. Ти інколи буваєш агресивним, але таке життя, доброта у тобі усе одно завжди перемагає. Від тебе йде дуже лагідна енергетика, люди тягнуться до тебе. Ти будеш щасливим, я бачу твоє майбутнє. Дуже скоро ти зустрінеш свою людину, у вас буде двоє дітей, обидва хлопчики. Покажи мені свою долоню.
Я мовчки простягнув їй свою долоню, думаючи про те, що вона може там видивитися при своєму зорі. Вона продовжила:
- У тебе нещодавно переривалося життя.
- Так, у мене був інфаркт, у 2014-му, - підтвердив я.
- Ти міг сидіти у тюрмі, тебе хотіли підставити, але у них не вистачило доказів.
- Так, було таке. Мене посадили ненадовго, але не вистачило доказів, і мене відпустили. А звідки Ви це знаєте?
- Я це у тебе по очах бачу, - мружилася вона на мене, при досить тьмяному освітленні.
- Що Ви ще бачите?
- У тебе очі у дитинстві були сірими, а потім стали хамелеонами.
- І що це означає?
- Коли ти злишся, вони стають сіро-зеленими, а коли на тобі благодать, то вони сіро-блакитні. Зараз у тебе сіро-блакитні, і такі вони у тебе майже завжди. Але ти грішиш багато.
- Я багато грішу? - всміхнувся я, і подумав: "О Боже, невже мені в моїх умовах вдається ще й грішити?".
- Так, ти матюкаєшся, а це гріх.
Я ледве сховав посмішку, і подумав про себе: "Так, страшенно великий гріх."
- Ти схожий на Мону Лізу.
- На Мону Лізу? - здивувався я. - Чим же?
- Тільки в неї грецьке обличчя, а в тебе кругле. Від тебе йде світло. У тобі дуже багато світла.
Я поставив лікоть на стіл, і сперся підборіддям на руку, продовжуючи слухати. Стільки добрих слів про себе я вже давно не чув.
- Ти проживеш дуже довге життя, дуже довге. У тебе були у роду довгожителі?
- Ні. Мій батько помер у 51 рік, а мати ще раніше.
- А дідусі, бабусі?
- Уявлення не маю, я їх не знав. Тому навіть не уявляю, скільки вони прожили і коли померли.
- Але ти проживеш дуже довге життя, ти будеш довгожителем.
"Хотілося би в це повірити... Бо я не впевнений насправді, що протягну хоча би рік. Моє серце дуже слабке, мене мучають кашлі, і я почуваюся дуже кволим," - подумав я іронічно і з гіркотою.
- У тебе було дуже тяжке дитинство. Твоє життя почалося з чорної полоси, але закінчиться воно білою полосою.
- Амінь, - відповів я, а сам подумав: "Сподіваюся, що воно закінчиться не скоро, бо якщо моє життя зараз називати білою полосою, то це якась ху*ня, а не біла полоса," - подумав я, і піймав себе на тому, що я матюкаюся навіть подумки. Але, врешті-решт, треба ж мені хоча би чимось грішити. А то від власної святості інколи аж нудить. Настільки стерильний, що нагадую сам собі аптеку, в якій повно ліків для усіх, на усі смаки, аж смердить тими ліками. Хочу на свіже повітря...
Вона ще щось розповідала, дуже довго, я аж втомився слухати, і почав куняти. Вона по деякому часі спитала:
- Я тебе ще не втомила своїми розмовами?
- Так, втомили. То як Ви гадаєте, скільки я проживу? - спитав я ще раз.
- Довго, дуже довго, більше дев'яноста років.
- Амінь, - відповів я, і повернувся, аби йти відпочивати.
- Хочеш відпочити?
- Так.
- Ну, відпочивай.
24.05.2017, 23:15
Братіслав Лібертус Свідок
* * *
Зараз навіть жалкую, що я не усе запам'ятав із того, про що вона говорила. Запам'яталися лише ключові моменти, які мене вразили найбільше. Якби я намагався згадати деталі тієї розмови зараз, то вже не згадав би майже нічого. Окрім хіба що того, що житиму довго. А тоді по свіжій пам'яті записав усе підряд, що запам'ятав.
І що цікаво: саме тепер я звернув увагу на "двох хлопчиків".
Взагалі, я дітей не люблю, і не хочу. Але. Я все-таки думаю про них, час від часу. І кожен раз, коли я про них думаю, то кожен раз уявляю саме синів. Дочок не хочу, жодної. Я навіть знаю, як назву їх: Койву та Іхалмо (Koivu ja Ihalmo). Не скажу, що я довго вибирав ці імена, але вони якось вибралися самі собою, і застрягли у голові. Тому кожен раз, коли я думаю про дітей, то кожен раз думаю саме про синів, яких зватимуть старшого Койву, а молодшого Іхалмо. Бо старший буде високим, як карельська береза, а молодший матиме легкий характер. Я у цьому настільки упевнений, що навіть не намагаюся розглядати інші варіанти імен.
Але так, щоби мріяти про них, чи хотіти їх - я не хочу і не мрію. Хоча час від часу замислююся про це, і думаю про те, що у майбутньому, колись, не знаю коли... Вони повинні у мене бути. Ось і все. Бо мені потрібні нащадки. Хтось, кому я залишу усе, що наживу.
А наразі нащадків у мене немає. Усе, чим володію зараз із речей, якщо припустімо прямо сьогодні вночі помру - куди воно подінеться? Ну одежу, припустімо, роздадуть бомжам. А все інше куди подінуть? Усю електротехніку (чайник, пароварка, ноутбук, тощо). Те, що рахується цінними речами. Медперсонал не має права привласнювати собі речі пацієнтів. Родичів у мене немає. А тих, хто нібито десь є - їх ніхто не шукатиме. Бо треба було, щоби вони самі мене шукали, щоби доглядати за мною. Отож, хоча де-юре у мене родичів хоч сракою жуй, але де-факто у мене немає нікого. Отож, я бі не хотів, щоби моїх особистих речей (в тому числі ноутбук) торкалася, наприклад, Людмила, або Аркадій. Чи Евеліна, чи Настя, чи будь-хто. Або тим паче Ольга Іванівна. Я як подумаю про це, то мене аж пересмикує від огиди. В такому разі би я обрав спалити усе перед тим, як помру. Щоби нікому з них не дісталося.
Хоча звісно, у першу чергу я обдумую варіант самому роздати свої речі: наприклад, бомжам. Але ж не ноутбук... Не мою інтеректуальну власність, яка у ньому зберігається. Паролі до сайтів, усюмоюписанину -я не можу віддати отак кому попало. Я можу чайник подарувати першому зустрічному, навіть телефон. Але не ноутбук, і не жорсткі диски. Інтелектуальну власність я можу довірити тільки тій людині, яка точно після моєї смерті розпорядиться нею розважливо, із повагою.
Через те я і думаю про нащадків.
Інколи я думаю про варіант усиновлення дитини із дитбудинку, але зогляду на те, що я інвалід 1-ї групи, а значить сам потребую опікунства - то бути опікуном я не можу і не маю права. Бо не може бути опікуном людина, яка сама потребує опіки.
А з іншого боку - якщо, наприклад, я дійсно візьму з дитбудинка двох хлопчиків, то я не зможу їх назвати "Койву" та "Іхалмо". Бо, по-перше, це карельські імена, а не слов'янські. А по-перше - у них уже будуть свої, до яких вони звикли. Бо якщо я і братиму дітей з дитбудинку - то не молодше шкільного віку. Грудних я не витримаю морально.
Тому, коли я замислююся про нащадків, то кожен раз думаю саме про синів. Навіть коли я думаю про те, щоби узяти дітей із дитбудинку, то так само думаю про те, що візьму хлопчиків. Ні в якому разі не дівчаток. Не знаю чому, але дівчатка мене дратують. Оці всі рюшики, бантики, як подумаю - мені хочеться закотити очі під лоба і сплюнути. Бо я ненавиджу усе це. Тому природньо, що хлопчики мені рідніші, ближчі по духу. Бо я знаю, про що з ними розмовляти, і знаю як... І не те, щоби у мене досвіду було багато, але просто з хлопчиками мені морально простіше. Тому про дочку я ніколи не думав, і якби припустімо вона у мене раптом з'явилася - то чесне слово, я би розгубився, по-перше, не знаючи, як її назвати. Як попало - я би не дозволив. Бо я не хочу чути кожен день якесь дебільне "Катя" або "Наташа". За таке ім'я я би вбив того,хто її так назвав. Тому, для про всяк випадок, тримаю у голові ім'я "Адель", бо воно по буквам схоже на ім'я "Авель", і тому викликає приємні асоціації. Погано тільки, що воно не карельське, і наголос падає не на перший склад, а на другий. Тому мені воно не дуже до смаку. А інше ім'я у голову не приходить. Навіть серед карельських чи фінських мені жодне у око не впало і на серце не лягло. Імені для дочки узагалі немає. Попросту. Бо є лише для хлопців: "Койву" та "Іхалмо". Бо один міцно стоятиме на ногах, і приросте до землі корінням, а інший буде як вітер.
А по-друге - якби вона з'явилася - то я би апріорі її зненавидів у перший же день. Бо я її НЕ ХО ЧУ. У моїй голові та моїй підсвідомості місця для неї узагалі нема. І тому постарався би її позбутися. Я би брикався від неї так, як ніби боровся би за власне життя. Бо я не хочу з дівчатками мати справ узагалі. Бо не треба мені її пхати. Я для дівчинки узагалі місце у своєму житті не планую. І хоча вона ні у чому не винна, я би їй мстився кожен день тільки за те, що вона існує. І мені насрати, який у неї характер. Я знати її не хочу.
Тому дівчинку я ненавиджу апріорі. Але зате апріорі люблю хлопчиків. З ними мені просто і зрозуміло. І само собою зрозуміло, що їх повинно бути двоє. Бо їм треба із кимось дружити, вчитися спілкуватися на рівних із самого дитинства. І коли я помру - вони повинні бути одне у одного, щоби одне одного втішити та підтримати. Бо не повинна дитина лишитися самотньою у цілому світі, коли помирають її батьки. Повинен бути іще хось, одного із нею віку. І найнадійніша людина у таку хвилину - це рідний брат.
Саме тому, коли я думаю про нащадків, тодумаю тільки про хлопчиків. І обов'язково двох, ніяк не менше. Було би добре, якби вони були ще й близнюками. Але не однояйцевими, а різними. Бо хочу, щоби одного із них очі були чорні, а у іншого - сірі. Напевне, сірі хай будуть у Койву, а чорні - у Іхалмо. Інакший варіант мені тяжко уявити. Бо не може бути вітром людина з сірими очима, так само як і чорні очі не личать людині з іменем "Койву". Бо сірі очі - це символ та ознака стабільності і холодного розуму, а чорні - ознака та символ легкості та тепла. Не може молодший бути розважливішим за старшого, або старший легковажнішим за молодшого. Це неправильно. Саме тому я чітко уявляю, що у Койву очі будуть сірими, як у мене. А у Іхалмо - будуть чорні. Бо я усе життя обожнюю дивитися у чорні очі. Вони мене зігрівають, і викликають апетитні асоціації з шоколадом.
При всьому тому, що я так щоб аж хотіти-хотіти-хотіти - ні, дітей не хочу. Я собі як уявлю ті пелюшки, памперси, та безсонні ночі та крики цілий день - то у мене аж настрій пропадає одразу. Але. Своїх майбутніх синів я уявляю дуже чітко, і уже давно.
Я не пам'ятаю точно, коли саме я їх вперше вигадав. Коли вперше я замислився про нащадків узагалі... Пам'ятаю точно, що у 2006-му, незадовго до того, як я взнав про смерть мого батька, я вперше почав мріяти про те, щоби усиновити у дитбудинку хлопчика з чорними очима. Мені так не вистачало маленького друга, з яким я ділитимуся усім на світі. Він мені так чітко уявився тоді!... В моїй уяві йому було одразу років 10. І у нього були чорні-чорні очі, і чорне волосся, ціла копна, довга-довга,бо я навмисне не обрізатиму йому волосся, бо хочу щоби він був сильним як Самсон. Але щоби не кавказець за національністю, а скоріше циган. Чомусь мені цигани усе життя подобаються. Пам'ятаю, коли мені було років 7 чи 8, то мій батько посадив мене на мотоцикл, і повіз у село, в якому жив його армійський друг-циган. Тоді я вперше побачив циганів. І одразу у них закохався. Циганчат було так багато, може душ вісім чи десять. І всі майже одного віку, усі мені здавалися ровесниками. Ми гралися у якісь ігри. Я дуже легко влився у їхній дружний та галасний колектив. А потім ми втомилися від ігор, настала ніч, і ми усі лягли спати, вперемішку. Спали, пам'ятаю, на матрасах, постелених на підлозі. Кілька матрасів в рядок, уздовж великої руської печі, один до одного. І я серед усіх, покотом з ними. А потім батько та його друг-циган намагалися мене у напівтемряві знайти, і не могли мене розрізнити серед усіх циганчат, бо я так само чорноголовий, як і вони.
Тому найтепліші спогади у мене пов'язані саме з циганами. І хоча циганських сиріт ніколи не буває у дитбудинках, бо їх виховує власний табір - все-таки, уявляючи собі хлопчика з дитбудинку, якого я всиновлю - я уявляю собі саме такого лицем, щоби був схожий на цигана. І щоби очі були чорні-чорні, як отой чорний шоколад, який я люблю.
А потім я впав, у 2007-му році, і зламав хребет... Спершу було не до мрій, бо дико боліла спина. Дуже довго боліла... І тільки аж у 2009-му, коли лежав паралізований, почав замислюватися над своїм майбутнім. Придумав у першу чергу, що хочу жити у палаці, побудованому за моїм проектом у Карелії, на самій Півночі, біля полярного кола... А затим - звісно, подумав про нащадків, яким я цей палац залишу... Мрія про власного сина із чорними як шоколад очима мене звісно, не залишила. Тому для нього домелося придумати брата, який його підтримуватиме. У якого, звісно, очі будуть сірими, як у мене, бо я обожнюю навіть подумки дивитися у очі, схожі на мої, бо у нього і характер буде повністю мій, і я його за це обожнюватиму і поважатиму. Він буде моєю опорою, моїм дзеркалом, моїм клоном. І ось, власне тоді і придумалися імена для них обох одразу: "Койву" ("(Карельська) Береза") та "Іхалмо" ("Радість"). І звісно ж, у Койву будуть сірі очі, він буде старшим, а у Іхалмо - чорні. Бо буде сумно, якщо у жодного з них не буде чорних очей. Бо я мрію дивитися у чорні. Давно мрію... Дуже давно. Ще значно давніше, аніж я придумав хлопчика з дитбудинку, якого всиновлю.
Звісно, я думаю про них далеко не кожен день. Може, раз на рік чи раз на п'ять років згадую про них... Дуже рідко, але жодного разу я не думав про дочку. І не думав про варіант "дівчинка + хлопчик". Тільки двоє синів, і крапка. Було би добре, якби вони народилися різнояйцевими близнюками. Мені було би цікаво поспостерігати, як ростуть близнюки. Мені здається, це була би ідеальна картина. Бо вони ніколи би не сходили з розуму від нудьги, і не допікали би мене вимогами уваги та розваг, а завжди були би зайняті одне одним.
Я не скажу, що прямо хочу-хочу-хочу дітей. Ні. При слові "діти" мені хочеться наморщити ніс і скривити лице, ніби з'їв лимону. Отож, про "хочу-хочу-хочу" не може бути і мови. Бо я ще триста разів подумаю, перш ніж все-таки наважитися. Але,уявляючи своїх майбутніх дітей, я уявляю, що їх буде обов'язково двоє, і обидва - хлопчики. Старшого зватимуть Койву, а молодшого Іхалмо. І тому старшому личитимуть сірі очі, як у мене, а молодшому - чорні, як шоколад. І я настільки чітко уявляю собі саме такий варіант, що якщо все буде бодай щось не так - наприклад, спершу народиться чорноокий, а потім уже сіроокий, і не одразу двоє, а по одному, або хай Бог милує, не дай Бог, одне з них народиться дівчинкою, або ще гірше обидві дівчинки... Або коли вони народяться,почнуться суперечки,як їх назвати, і замість "Койву" та "Іхалмо", припустімо, втіляться банальні "Микола" та "Михайло"... Коли я намагаюся уявити оцей інший варіант, у мене миттєво починається депресія, тяжка депресія, і я тоді починаю ненавидіти увесь світ, бо усе не так, як я хочу, а усе так, як я зовсім не хочу... Бо краще, щоби вони зовсім не народжувалися, аніж щоби народилися не у такому порядку, як я собі бачу, і не під такими іменами, як я хочу... Або не дай Боже, не тої статі...
Я не відкидую варіанту всиновлення дитини із дитбудинку. Я все-таки хтів би всиновити, і не одного, а цілих десять або двадцять п'ять дітей... Чи навіть п'ятдесят. Ні, я дійсно ненавиджу дітей. Але!... Я люблю сиріт. Мені іх по-справжньому жалко. Тому я всиновлюватиму не дітей зовсім, я всиновлюватиму сиріт... Я хочу, щоби вони жили у палаці, який я побудую колись, і щоби почувалися великою родиною. Хочу збирати їх разом у великів залі, і говорити до них... Хочу сідати разом із ними за один велетенський довгий-довгий стіл, і обідати разом. Хочу по одному приймати їх у своїй кімнаті, та розмовляти наодинці...
У своїй уяві я ще коли сам був дитиною, вже усиновив багато-багато сиріт. Я їх обожнюю. Я не уявляю свого життя і свого майбутнього без них. Навіть незважаючи на те, що я сам тепер інвалід 1-ї групи, і сам потребую опіки та піклування, і не маю жодного права на опікунство над кимось.
Я навіть скажу: що про сиріт я згадую і думаю значно частіше, аніж про Койву та Іхалмо. Бо згадую про них регулярно кожні півроку. Хоча в принципі, думаю про них кожен день. Але світ без Койву та Іхалмо мені здається неповним, якщо у мене будуть тільки сироти. Якщо Койву та Іхалмо не народяться. Бо ці імена я не зможу дати комусь із сиріт. Бо ці імена для мене щось надто інтимне, щоби віддавати їх тим, які зі мною нічим не пов'язані. Бо сироти - це завжди сюрприз у табакерці. В тому розумінні, що я не знаю, як саме складуться наші стосунки, і чи виявиться серед них бодай хтось, хто любитиме мене понад усіх, хто любитиме мене настільки сильно, що піде за мною у кожному моєму починанні, і продовжить мою справу. Бо я не розраховую щось від них вимагати. Я взагалі собі слабко уявляю, як складатимуться мої стосунки із кожним із них... Я не вмію уявити. Хоча і знаю, що в цілому буде добре.
Хоча їх я ставлю попереду Койву та Іхалмо. Вони для мене першочергово важливі. Вони для мене важливіші, аніж свої. Бо їх я люблю за те, що вони сироти. І тому для них у мене у душі повно скарбів. А Койву та Іхалмо... Чесно говорячи, я навіть у своїй уяві до них холодніший, аніж до сиріт. Бо від них я - вимагаю. До них у мене вже зараз є вимоги та претензії. Але можливо саме тому вони мені і потрібні. Щоби мені було з кого вимагати будь-що. Бо від сиріт я не посмію щось вимагати... Від них я чекатиму, сподіватимуся, але - не вимагатиму... Бо я і сам усе життя був сиротою. І не потерпів би, аби від мене щогось вимагали. Тому і надалі не потерплю.
У сиротах я бачу самого себе. Тому і люблю їх як себе. Бо вони страждали. А свої - що? Вони з самого народження на усьому готовому будуть. І горя не знатимуть того, яке знали ті сироти. Тому сироти для мене важливіші, аніж свої. Хоча в чомусь і свої потрібні, навіть необхідні. Щоби було кому ремня давати, і з кого питати: за увесь безлад, який бачитиму. Тому у першу чергу, у всьому буде винуватий Койву. Бо з Іхалмо немає що питати, він безтолоч і разгільдяй від народження. Але саме з Іхалмо і питатиму за усе, що буде не так із Койву...
Тому - так, саме Койву я поставлю старшим над усіма. А Іхалмо відповідатиме тільки за Койву. Якщо з Койву щось станеться, то відповідатиме Іхалмо, перед ременем по сраці. Бо саме Іхалмо повинен стати невідлучною тінню Койву, і його найголовнішим замісником у всьому, його підстраховкою.
Я це все собі так яскраво уявляю, і уже давно - що навіть не можу уявити іншого сценарію свого майбутнього. Хоча звісно, зогляду на мої сьогоднішні обставини, і на моє оточення, яке попросту відсутнє - то легше повірити, що не буде ніякого палацу, не буде ніяких півсотні сиріт, і не народяться ні Койву, ні Іхалмо... І не буде нікого поруч, хто підстраховуватиме мене самого. Тим паче, що мені потрібна і особиста доглядальниця, і потрібен особистий масажист, і це повинні бути дві різні людини. І повинен бути опікун, зовсім третя особа, крім перерахованих.
А нікого не бачу.
Але не опускаю крил! Хоча вони інколи і опускаються, разом із руками та носом. Бо мріяти про своє майбутнє мені подобається.
А ще, крім перерахованих - мені потрібен особисттий охоронець. Який буде поруч у ті години, коли доглядальниці поруч не буде, і буде у ті години поруч, коли вона мене вигулюватиме на свіжому повітрі. Який пильнуватиме за моїм станом здоров'я та моєю безпекою у ті хвилини, коли зі мною поруч буде хтось іще, не настільки близький, щоби зуміти зорієнтуватися, що робити, або чого не робити. Який буде моїм найпершим радником, і найпершою "швидкою допомогою", якщо мені раптом стане зле (фізично). Який допомагатиме доглядальниці, коли буде потрібна фізична сила (наприклад, щоби мене посадити у ванну, і звідти висадити: самотужки цього не зробити, потрібно щонайменше удвох). Тобто, частково тілоохоронець буде і доглядальницею також, хоча в цілому слідкуватиме за моєю безпекою, а не за санітарією. І саме він буде моїм найголовнішим логопедом та співрозмовником. А також сурдоперекладачем для публіки, якщо нам доведеться спілкуватися мовою жестів, і хтось не розумітиме, бо не знатиме жестової мови.
Одним словом, якщо моїм опікуном може бути людина будь-якої статі, санітарка може бути і санітаром, масажист може бути будь-якої статі, то тілоохоронець мусить бути обов'язково чоловічої статі... Втім, тілоохоронець жіночої статі також може бути. Але тоді ця людина повинна бути гатунку не менше, аніж Надія Савченко, але вона не може бути моїм тілоохоронцем, бо вона нардеп. У неї справ значно більше, аніж може бути у мого тілоохоронця. Вона на цю роль не годиться навіть, бо їй буде занадто тісно у такій ролі. Просто маю на увазі, що якщо моїм тілоохоронцем і буде жінка - то гатунку не меншого, аніж Надія. Але іншу таку жінку мені тяжко уявити апріорі. Тому я і думаю, що моїм тілоохоронцем повинен бути тільки чоловік. Бо це занадто відповідальна посада, щоби її займала якась чучундра. А чучундрами я апріорі вважаю усіх жінок, бо вони занадто багатозадачні, щоби бути здатними зосередитися якісно на одній задачі, і вдосконалювати навички. Тому вони і чучундри. Бо у них шило у сраці, і схильність до усього ставитися поверхнево. Саме завдяки їхній багатозадачності. Тому серед жінок настільки рідко бувають генії, що жінки апріорі не здатні зациклитися на одній задачі, доводячи її до вдосконалення. А чоловіки навпаки, особи однозадачні, тому оцю здавалося би примітивну задачу бути моїм тілоохоронцем чоловік зуміє перетворити на мистецтво, і стати незамінним.
Ось так я собі мрію про своє майбутнє... Тобто, про Койву та Іхалмо я дуже рідко згадую узагалі. Я мало про них думаю, бо значно більше думок я приділяю своєму особистому персоналові, а також сиротам... Койву та Іхалмо у мене десь там, відсунуті у невизначене майбутнє. Тому я і не згадав про них, коли два роки тому писав запис "Вона напророкувала мені 90 років життя". Я взагалі не звернув уваги на "двох хлопчиків". Я звернув на них увагу лиш тепер.
Ось, власне, і все, що я хотів написати з цього приводу...
15:26, 27.05.2019
Кар'ялонні
Свидетельство о публикации №219052701084